Читать книгу Надходить та година - Джеффри Арчер - Страница 13

– Чи саме це мають на увазі східні політики, коли називають Захід декадентським?

– Декадентським? – повторив Джайлз, наливаючи Карін ще один келих шампанського.

– Валятися у своєму готельному номері до одинадцятої години ранку, а потім замовляти сніданок у ліжко.

– Звісно ж, ні, – спростував Джайлз. – Одинадцята година – це вже не сніданок, це пізній сніданок, тому він цілком прийнятний.

Карін засміялася й хильнула шампанського.

– Ніяк не можу повірити, що врятувалася і нарешті зможу возз’єднатися з батьком. Приїдеш до нас у Корнуолл?

– Ні, я маю намір оселити тебе у Лондоні як свою економку.

– А, професор Гіґґінс…

– Але твоя англійська і так ідеальна, також не забувай, що вони не кохалися.

– Вони б це зробили, якби Шоу писав тепер.

– І п’єса закінчилася б їхнім шлюбом, – додав Джайлз, підхоплюючи її на руки.

– О котрій годині наш рейс?

– Двадцять хвилин по третій.

– Гаразд, тоді у нас більш ніж достатньо часу, – сказала Карін, і її готельний халат упав на підлогу, – щоб переписати останню сцену «Піґмаліона».

* * *

Востаннє Джайлза зустрічав гурт телевізійних камер, фотографів і журналістів, вітаючи з поверненням до Англії, коли він майже став наступним лідером Лейбористської партії.

Спускаючись із Карін трапом літака, Джайлз обняв її за плечі й обережно провів крізь галасливу зграю журналістів.

– Карін! Карін! Які ваші відчуття після втечі зі Східної Німеччини? – волав якийсь голос, коли блимали спалахи, а телевізійники намагалися триматися дистанції в один метр, відступаючи назад.

– Нічого не кажи, – твердо порадив Джайлз.

– Сер Джайлз уже освідчився вам, панно Пенґеллі?

– Ви будете ще балотуватися до парламенту, сер Джайлз?

– Карін, ви вагітна?

Карін розгублено лупала очима на журналіста і промовила:

– Ні, не вагітна!

– Ти не можеш бути впевненою після минулої ночі? – прошепотів Джайлз.

Карін посміхнулася й уже намірилася поцілувати коханого в щоку, коли той обернувся до неї, і їхні вуста ненадовго торкнулися, і ця світлина з’явилася на більшості перших шпальт, про що вони дізналися за сніданком наступного ранку.

* * *

– Кіт Брукс дотримав свого слова, – повідомила Карін, відводячи погляд від «Телеграф».

– Я згоден, він напрочуд великодушний. А редактор – тим більше.

– Редактор?

– Оглядач подій дня.

– Еге ж. Ми ніколи не отримували таких новин по наш бік муру. Всі газети друкували одне й те ж повідомлення, написане речником партії й опубліковане редактором, якщо той прагнув зберегти свою роботу.

– Це полегшує життя, – зауважив Джайлз, коли з’явив-ся Маркгем із тацею з гарячими тостами і поставив її на стіл.

– А Маркгем – декадент? – поцікавилася Карін, коли мажордом зачинив за собою двері.

– Безумовно, – підтвердив Джайлз. – Бо я достеменно знаю, що він голосує за консерваторів.

Джайлз читав редакційну статтю «Таймс», коли задзеленчав телефон. Маркгем з’явився знову.

– Це пан Гарольд Вілсон, сер, – сказав він, подаючи слухавку.

– Хоче повернути мене назад? – запитала Карін.

Джайлз не був упевнений, чи вона жартує.

– Доброго ранку, Гарольде.

– Доброго ранку, Джайлзе, – привітався голос із непомильним йоркширським акцентом. – Хотів поцікавитися, чи зможете знайти час, щоб завітати до Палати громад сьогодні, позаяк є тема, яку я хотів би з вами обміркувати.

– Коли вам буде зручно? – уточнив Джайлз.

– У мене є вікно об одинадцятій, якщо це вас влаштує.

– Упевнений, що влаштує, Гарольде, але чи можу я бути певен?

– Природно.

Джайлз прикрив рукою мікрофон і запитав:

– Карін, коли можна очікувати твого батька?

– Близько десятої, але мені до того доведеться купити трохи одягу.

– Можемо піти на закупи сьогодні вдень, – сказав Джайлз, прибрав руку і сказав: – Побачимось у палаті об одинадцятій, Гарольде.

– А що мені носити до того часу? – розгубилася Карін, коли він поклав слухавку.

Мажордом кахикнув.

– Слухаю, Маркгеме?

– Пані Кліфтон завжди залишає змінний одяг у спальні для гостей, сер, на випадок надзвичайної ситуації.

– Це, безперечно, надзвичайна ситуація, – зрадів Джайлз, узяв Карін за руку й вивів з кімнати.

– А вона не заперечуватиме? – стурбувалася Карін, коли вони підіймалися сходами на другий поверх.

– Важко заперечити те, чого не знаєш.

– Можливо, буде краще їй зателефонувати?

– Маю відчуття, що Емма має нагальніші справи, ніж турбуватися про те, який одяг вона залишила в Лондоні, – заперечив Джайлз, відчиняючи двері в гостьову спальню.

Карін відкрила великий гардероб, щоб знайти не один, а кілька костюмів і сукенок, не кажучи вже про цілу стійку взуття, про яку можна було лише мріяти у кооперативній крамниці.

– Вибери собі щось і виходь, коли будеш готова, – сказав Джайлз.

Наступні сорок хвилин він згаяв на те, щоб прочитати ранкові газети, при цьому його регулярно перебивали телефонні дзвінки з вітаннями або спробами домовитися про інтерв’ю. Він навіть знайшов час подивуватися, чому Гарольд Вілсон вирішив із ним зустрітися.

– Пан Кліфтон на зв’язку, сер, – поінформував Маркгем, передаючи йому слухавку.

– Гаррі, як справи?

– У мене все добре, але, прочитавши вранішні газети, вирішив зателефонувати, щоб дізнатися, як тобі ведеться після другої втечі від німців.

Джайлз засміявся:

– Як ніколи раніше.

– Мені здається, що це возз’єднання з панною Пенґеллі спричинилося до того, що ти здаєшся цілком задоволеним собою.

– Усе в одному. Окрім того, що вродлива, Карін ще й найчарівніша, найдобріша, найвдумливіша й найуважніша істота, яку я коли-небудь зустрічав.

– Чи не зарано робити такі однозначні висновки? – не повірив Гаррі.

– Ні. Цього разу я справді натрапив на «золото».

– Будемо сподіватися, що ти маєш рацію. А як ти ставишся до преси, що описує тебе як щось середнє між Річардом Генні та Даґласом Бадером?

– Вважаю себе ближчим до Гіткліфа[20], – засміявся Джайлз.

– То коли нам дозволять зустрітися із цим ідеалом?

– У п’ятницю ввечері ми їдемо до Бристоля, тож якщо ви з Еммою вільні, можемо пообідати у суботу…

– Себастьян приїжджає у суботу, й Емма сподівається поговорити з ним про посаду голови правління. Але ви можете до нас приєднатися.

– Ні, гадаю, що я це пропущу, але чому б вам усім не прийти на недільний обід до Беррінґтон-холу?

– Хіба це не надто сильний стрес для Карін? – висунув припущення Гаррі.

– Коли більшу частину свого життя живеш в умовах комуністичного режиму, не думаю, що можна розглядати обід із Кліфтонами як стрес.

– Якщо ти впевнений, тоді побачимося в неділю.

– Я впевнений, – підтвердив Джайлз, коли пролунав дзвінок на вхідних дверях. – Маю йти, Гаррі.

Він відклав слухавку й глянув на годинник. Чи можливо, що вже десята година? Він мало не вбіг у хол і побачив, як Маркгем відчиняє вхідні двері.

– Доброго ранку, пане Пенґеллі, сер Джайлз чекає на вас.

– Доброго ранку, – привітався Пенґеллі, трохи вклонившись дворецькому.

– Заходьте, – запросив Джайлз, коли вони потиснули один одному руки. – Маркгеме, зваріть, будь ласка, свіжої кави, а я відведу пана Пенґеллі до вітальні.

– Так, сер.

– Карін трохи затримується. Це довга історія, але вона намагається вирішити, яку одежину моєї сестри вдягнути.

Пенґеллі засміявся:

– Для жінки справжні клопоти вирішити, що саме треба вдягнути.

– Чи виникли у вас якісь труднощі з тим, щоб знайти нас?

– Ні, таксист дуже допоміг. Рідкісний досвід для мене, але це особливий випадок.

– Безумовно, – погодився Джайлз. – Шанс возз’єднатися з донькою, коли вважаєш, що вже більше ніколи її не побачиш.

– Я буду вам довіку вдячний, сер Джайлз. І якщо вірити «Телеграф», це була нелегка справа.

– Брукс усе перебільшив, – мовив Джайлз, коли вони сіли вдвох за стіл, – але навряд чи можна звинувачувати чоловіка після того, що він пережив.

Маркгем повернувся, несучи на таці каву та пісочне печиво, й поставив між ними на столі у вітальні.

– Товариш Хонекер почуватиметься не надто приємно через те, що ви його одурили, – зауважив Пенґеллі, помітивши заголовок «Телеграф». – Але у його промові не було нічого такого, чого б ми не чули раніше.

– І вже не раз, – кивнув Джайлз, аж тут двері відчинилися й увійшла Карін.

Вона побігла до батька, який підвівся й підхопив її на руки. «Як цікаво, – подумав Джайлз, – я зроду не помічав тієї простої білої сукні, коли її носила моя сестра».

Батько й донька горнулися одне до одного, і пан Пенґеллі пустив навіть сльозу.

– Даруйте, що виставляю себе дурнем, – сказав він, – але я так довго чекав цього моменту.

– Я також, – додала Карін.

Джайлз глянув на годинник.

– Прошу вибачити мені, але змушений залишити вас обох, оскільки маю зустріч у Палаті громад об одинадцятій. Але знаю, що вам є що надолужувати.

– Коли ти повернешся? – запитала Карін.

– Близько дванадцятої, можливо, й раніше, а тоді поведу вас обох на обід.

– А після обіду?

– Підемо на закупи. Я не забув. – Джайлз ніжно поцілував її у вуста, а Пенґеллі соромливо відвів погляд. – Побачимося близько дванадцятої, – сказав він, виходячи у передпокій, де мажордом тримав його плаща.

– Планую повернутися приблизно за годину, Маркгеме. Не заважайте їм, оскільки, гадаю, вони будуть вдячні, що отримали трохи часу для себе.

* * *

Карін із батьком мовчали в очікуванні, коли зачиняться вхідні двері, і нічого не казали, доки не почули, як Маркгем замкнув двері до кухні.

– Чи все відбулося за планом?

– Майже все, – сказала Карін. – Поки ми не дійшли до кордону, коли надміру завзятий офіцер не почав ставити занадто багато запитань.

– Але ж я особисто проінформував прикордонників, – зауважив Пенґеллі. – Навіть попросив лейтенанта Енґеля, щоб дав вам нагінку, перш ніж поставити галочку навпроти вашого прізвища, аби Беррінґтон стовідсотково впевнився, що вам пощастило врятуватися.

– Ну, все сталося не зовсім так, як ви планували, товаришу, бо журналіст «Фліт-стрит» вирішив встромити свого носа й навіть узявся фотографувати.

– Кіт Брукс. Так, я наказав його випустити незабаром після того, як ви перетнули кордон. Хотів бути впевненим, що він не запізниться, – додав Пенґеллі, переглядаючи заголовок «Телеграф»:

Сер Джайлз Беррінґтон викрадає свою дівчину із-за «залізної завіси»

– Але ми не можемо дозволити собі розслаблятися, – промовила Карін. – Незважаючи на свій закоханий вигляд, Джайлз Беррінґтон – аж ніяк не телепень.

– З того, що я щойно побачив, здається, він їсть із вашої руки.

– Зараз так, але ми ж не можемо припустити, що це триватиме довго, і було б нерозумно ігнорувати його досвід, коли справа доходить до жінки. Він не цілком надійний.

– Він прожив десять років зі своєю останньою дружиною, – сказав Пенґеллі, – що має бути більш ніж достатньо для того, що мають на увазі наші господарі.

– То які найближчі плани?

– Немає ніяких планів. Маршал Кошевой розглядає це як довготривалу операцію, тому просто переконайтесь, що даєте йому все, чого дві його попередні дружини, вочевидь, йому не дали.

– Це не надто складно, бо гадаю, що цей бідолашний чолов’яга і справді закоханий у мене. Чи можете повірити, що минулої ночі він уперше дізнався, що таке оральний секс?

– І я впевнений, що він з нетерпінням очікуватиме ще кількох подібних вражень. Маєте зробити все, що в ваших силах, аби так залишалося й надалі, адже ми більше ніколи не отримаємо такого шансу потрапити до британського істеблішменту.

– Мене не задовольнить лише встромити ногу в двері, – заявила Карін. – Я маю намір їх вибити.

– Це добре. А наразі зосередимося на інших ваших обов’язках. Необхідно розробити просту систему обміну повідомленнями з нашими агентами на місцях.

– Я думала, що матиму справу лише з вами.

– Це не завжди буде можливо, оскільки мені доведеться залишатися у Корнуоллі ще тривалий час, щоб не викликати підозр у Беррінґтона.

– То що мені робити, коли виникне необхідність термінового контакту з вами?

– Я встановив другу телефонну лінію для вашого ексклюзивного використання, але вона призначена лише для надзвичайних ситуацій. Щоразу, коли ви захочете поспілкуватися зі своїм «батьком», використовуйте вказаний номер і розмовляйте лише англійською. Якщо треба буде зателефонувати на приватну лінію – наголошую: лише в екстрених випадках – я буду розмовляти російською, а ви маєте відповідати німецькою. Тож існує лише дві групи цифр, які вам доведеться запам’ятати.

Вхідні двері грюкнули, і миттю пізніше вони почули в коридорі голос Джайлза:

– Вони все ще у вітальні?

– Атож, сер.

– Ніколи собі не пробачу, – промовив Пенґеллі, – що не був поруч із твоєю матір’ю, коли…

До кімнати увійшов Джайлз:

– Я хотів, щоб ти дізналася першою, кохана. Гарольд Вілсон запропонував мені місце у Палаті лордів.

Вони обоє виглядали задоволеними.