Читать книгу Пригоди «Сліпучого» - Джек Лондон, William Hootkins - Страница 10

Йолик, злегка чиркнувши об борт «Сліпучого», урвав Джо нитку його роздумів. Він здивувався, що не чув рипу веслового. Двоє людей ускочили на палубу й зайшли до каюти.

– Бодай мене доля зацурала, коли вони тут не хроплять, – крикнув той, що ввійшов перший і хвацько витягнувши Фриско-Кіда з його ліжка одною рукою, другою сягнув по пляшку. Піт-Француз, спавши по той бік, підвів голову й поздоровкався, але очі йому склепилися.

– А це хто тут? – проплямкав Кокні, як його називали, посмоктуючи з пляшки вино, і витяг Джо з ліжка простісінько на підлогу. – Пасажир?

– Ні, ні – поспіхом відповів Піт-Француз, – це наш нова юнґа. Туше гарна клопшик.

– Гарний чи поганий, а доведеться йому тримати язика на зашморзі, – пробурмотів другий прибулий. Він досі ще й пари з вуст не пустив і тільки люто позирав на Джо.

– А я ось що скажу: як же це тепер випадає? – заговорив перший. – Сподіваюся, що ми з Білом матимемо свою частку!

– «Сліпучий» дістає третину, решту ми ділити на п’ять частин. П’ятеро люди й п’ять частка. Туше тобре так.

Піт-Француз схвильовано своєю каліченою мовою, обстоював, що «Сліпучий» має право тримати команду з трьох душ, і сподівався, що Кід його підтримає, але той, не встряваючи до їхньої розмови, узявся варити каву.

Усе це для Джо була китайська грамота, він утямив тільки одне, а саме, що він є причиною сварки. Нарешті Піт-Француз таки добився свого, і прибульці, посперечавшись, утихомирились. Випивши кави, усі пішли на палубу.

– Залишись у кокпіті, не навертайсь їм на очі – прошепотів Фриско-Кід. – Як оснащувати й таке інше я покажу згодом.

Серце Джо раптом сповнилось великою вдячністю; він відчув, що тут на «Сліпучому» лише до Фриско-Кіда, тільки до нього, він може у скруті вдатися по допомогу.

До Піта-Француза в ньому вже наростала неприязнь. Чому саме, так він і не міг собі пояснити; просто почував до нього антипатію.

Спереду зарипіли блоки – й величезний грот майнув над ними. Біл віддав вітпропуска, Кокні поклав стерно на облавок, Фриско-Кід поставив клівера, Піт-Француз підпер румпель, і «Сліпучий», підхоплений вітром, трохи скантувавши, вийшов на середину фарватеру. Джо чув, що розмова йшла про те, щоб не засвічувати ліхтарів і добре пильнувати, але з усього цього міг утямити лише те, що йдеться про якесь порушення навігаційних правил.

Берегові вогні Окленда проносилися повз них. Незабаром між доків і темних мас кораблів почали проглядати неясні обриси болотяних мілин, і Джо зрозумів, що вони простують до Сан-Франциської затоки. Вітер набігав із півночі з легким бурханням, і «Сліпучий» безгучно розсікав воду каналу.

– Куди ми прямуємо? – спитав Джо у Кокні, намагаючись і бути ґречним, і задовольнити свою цікавість.

– Ми з моїм спільником Білом їдемо забрати крам зі своєї фабрики, – з усміхом відповів цей поважний джентльмен.

Джо спало на думку, що як на фабриканта цей суб’єкт мав досить дивний вигляд; але взявши на увагу, що в цьому цілком новому для нього світі можуть бути речі ще дивовижніші, нічого не сказав. Він уже опинився на слизькому перед Кідом, показавши, що не знає доладу, що то воно є «бак», і не хотів виявляти своє неуцтво надалі. Трохи згодом його послали загасити лампу в каюті. «Сліпучий» змінив напрямок і попростував до північного берега. Усі мовчали, крім Біла й капітана, які пошепки перекидалися іноді словами. Нарешті судно поставили проти вітру й обережно спустили клівера та грота.

– На коротка кітфа, – прошепотів Піт-Француз Фриско-Кідові. Той пішов на корму й віддав кітву, викинувши дуже небагато ланцюга.

Підтягнули човен «Сліпучого», і того йолика, що ним припливли ці чужі люди.

– Глядіть, щоб це цуценя не наробило нам клопоту! – буркнув пів голосом Біл, сідаючи разом із товаришем до човна.

– Веслувати вмієш? – запитав Фриско-Кід, коли вони влізли у свій човен.

Джо головою потакнув.

– Ну, то берися до весел, але дотримуй тиші, – Фриско- Кід сів за другого весляра, Піт-Француз узявся до стерна. Джо звернув увагу на те, що весла обмотано якимось плетивом і навіть кочети пообшивано шкірою. Неможливо було наробити галасу, хіба що схибне весло. Щоб запобігти цьому, Джо досить добре вмів веслувати, бо не раз управлявся на озері Мерит. Вони йшли у кільватері другого човна; Джо обернувся й помітив, що їхній човен посувається вздовж молу, де стояло кілька суден. На всіх ліхтарі ясно палали, але човни пливли поза смугою цього світла. За наказом, що його віддав Кід пошепки, Джо поклав весла. Обидва човни тихесенько, мов примари, причалили до невеличкого берега, і вони вилізли.

Джо слідком за іншими, що ступали дуже обережно, почав здиратися на високий, футів зо двадцять заввишки, берег. Угорі він опинився на вузькоколійній залізниці, рейки якої пробігали серед куп накиданого іржавого брухту. Оті кучугури тяглися з обох боків рейок хтозна як далеко, а десь ген-ген манячили неясні обриси будівлі, що скидалася на фабрику. Супутники Джо заходилися тягати залізо вниз до човнів; Піт-Француз, схопивши його за руку й ще раз перестерігши, щоб дотримував тиші, наказав робити те саме. На березі вони передавали свою ношу Фриско-Кідові, а той навантажував усе це то на один, то на другий човен. У міру того, як навантажені човни важчали й сідали глибше у воду, Кід, щоб вони не сіли на мілину, відштовхував їх далі від берега.

Джо робив щосили, хоч не міг не дивуватися чудності всієї цієї справи. Чому все це робиться так таємно? Чому бояться навіть слово голосно мовити? Лише почав він думкою ставити собі ці запитання, як ураз у мізку зародилася страшна підозра і тієї ж миті з берега раптом почувся совиний крик. Дивуючись, як воно сова опинилася в такому непідходящому місці, він зробив крок, щоб забрати нову партію брухту. Аж ось із темряви стрибнула людина, скерувавши на нього затьмареного з трьох боків ліхтаря. Засліплений, він одскочив і заточився. Тоді з револьвера, що був у руці в того чоловіка, гримнув постріл, неначе з гармати. Джо цієї миті лише й міг збагнути, що в нього стріляють, і що ноги самі хотять тікати. Якби він і схотів, то не міг би залишитись отут і давати пояснення цій розлюченій людині з димливим револьвером у руці; отже, він і припустив чимдужче вниз до берега; дорогою нагнався на другого чоловіка, що вистрибнув з-поза другої купи брухту, теж тримаючи в руці затьмареного з трьох боків ліхтаря. Цей швидко схопився на ноги й заперчив із револьвера наздогін хлопцеві, який чкурнув униз під насип. Женучи до човна, той скочив у воду. Піт-Француз сидів біля корми, а Фриско-Кід тримав уже весла напоготові.

Скерувавши човна передком до моря, вони спокійно чекали на нього. Весла хоч і були наставлені, але вони не ворушили ними, бо з берега стріляли. Другий човен стояв ближче до берега, був навіть наполовину витягнутий на берег. Біл силкувався зсунути човен у воду і гукав на Кокні, але цей джентльмен цілком знетямився і плюскався у воді, поспішаючи слідком за Джо. Не встиг Джо влізти в човен через корму, як Кокні за ним і собі поліз. Отож, перевантажене залізом суденце замалим не перевернулося і неабияк зачерпнуло води, а це було небезпечно. Тим часом ті обидва, на березі, знов зарядили свої револьвери й почали стрілянину… На цей раз їм пощастило. Знялася тривога. Почулися голоси та крики на суднах, що стояли вздовж молу, яким пробігали ті, які стріляли. Десь удалині пролунав пронизливий поліційний свист.

– Забирайтесь геть! – заревів Фриско-Кід. – Ми через вас затопимося. Ідіть, допоможіть вашому товаришеві.

Але тому зуби клацали з переляку, і він не міг ні говорити, ні поворухнутися.

– Викинь сей пошефільний геть із шовна, – наказав із корми Піт-Француз. Тієї ж миті куля розтрощила весло в його руці, але він спокійно витяг запасне.

– Джо, допоможіть! – наказав Фриско-Кід.

Джо зрозумів, і вони разом підхопивши людину, яка збожеволіла з жаху, викинули її за борт. Дві-три кулі плюхнули біля Кокні, як він випірнув, саме в пору, бо Біл, зсунувши таки з берега свого човна, тут його й витяг.

– Ну, гайда! – гукнув Піт-Француз.

Кілька ударів веслами – й вони опинилися поза зоною вогню.

Проте в човні був завеликий тягар, й легке суденце могло щохвилини затопитися. З капітанового наказу Джо почав кидати залізо у воду, а тим часом ті, які сиділи на веслах, гребли. Плисти стало безпечніше, але як вони черканули бортом «Сліпучого», човен так скантувався, що перевернувся у воду, обдарувавши при цьому рештою брухту морське дно. Джо та Фриско-Кід випірнули, попліч буксуючи йолика за фалень. Піт-Француз допоміг їм видертися на палубу.

Вони вже кінчали вичерпувати з човна воду, коли на кін з’явився Біл зі своїм спільником. Усі заходилися гарячково працювати, і перш ніж Джо встиг опам’ятатися, грот та клівер були вже на місці, кітву витягли, і «Сліпучий» линув униз фарватером. Біля якихось темних мілин Біл та Кокні попрощалися й відпливли своїм човном. Піт-Француз у каюті проклинав на всі лади й усякими діалектами невдачу і топив лихо у пляшці.