Читать книгу Пригоди «Сліпучого» - Джек Лондон, William Hootkins - Страница 14

Опівдні знявся морський вітер і дедалі то міцнішав, налітаючи тепер подувами з Тихого океану. Острів Янголів швидко зникав позаду, а берегова смуга Сан-Франциска, що повз нього, ніби виорюючи воду, йшов «Сліпучий», чимраз яскравішала. Незабаром вони вже на превелику силу продиралися між незчисленних суден, що прийшли сюди з усіх усюд.

Відтак їм довелося перетинати лінію, якою ходили напхом набиті пасажирами фері-боти, що крейсували між Сан-Франциско та Оклендом. Один із таких пароплавів-паромів проходив так близько повз них, що пасажири стовпилися біля облавка подивитись на гарного вітрильника й хлопців, які сиділи в його кокпіті. Джо заздро дивився на обличчя, що схилилися понад поручнями. Усі вони йдуть до себе додому, а він навіть не знає, де саме опиниться з волі Піта-Француза. Він мало не загукав: «Рятуйте!» – та вчасно схаменувся, зрозумівши все безглуздя такого вчинку. Він відвернувся й очима мимохіть почав блукати по горішній, огорнутій димом, частині міста. Він дивився й думав, які дивні шляхи людей і кораблів на морі. Фриско-Кід скоса стежив за ним і так вірно вгадував його думки, наче б той їх голосно проказував йому.

– Мабуть, родичі там десь угорі? – несподівано запитав він, махнувши рукою в напрямку міста. Джо навіть здригнувся з подиву, що його думку так вірно вгадано.

– Так, – сказав він просто.

– Розкажи мені про це.

Джо живо змалював йому своє рідне гніздечко; йому доводилося пригадувати найменші подробиці, бо Фрискові запитання одно одне побивали. Усе його цікавило, а надто місіс Бронсон та Бессі. Запитанням про дівчинку, здавалося, кінця-краю не буде. Деякі з них були такі незвичайні та невихитрувані, що Джо ледве стримував усмішку.

– Тепер розповідай про своїх, – закінчивши нарешті, свої оповідання, сказав Джо.

Обличчя Фриско-Кіда раптом немов закрижаніло, прибрало якогось суворого вигляду, що його Джо досі ще не бачив. Він стояв, недбало похитуючи ногою туди й сюди, а тоді похмуро поглянув угору, на гротові блоки, де, між іншим, усе було гаразд.

– Ну, та що ж – розпочинай, – заохочував його Джо.

– У мене немає родини.

Ці чотири слова відрубисто вилетіли йому з рота, а тоді губи враз зціпилися.

Джо зрозумів, що торкнувся болючого місця, й, щоб виправити помилку, сказав:

– Розкажи тоді за родину, яка в тебе була. – Йому й на думку не спадало, що на світі є хлопці, в яких не було ніколи родини, й що він ще гіршого болю завдає.

– Ніколи не було нікогісінько!

– Та як же воно? – Тепер уже Джо зацікавився й пустив свою обережність за вітром.

– І сестер не було?

– Hi.

– А мати?

– He пам’ятаю її… дуже малий був, коли померла.

– А батько?

– Я мало його бачив. Він все плавав… а потім загинув.

– Боже мій! – Джо не знав, що й казати. Запанувала важка тиша; лише було чутно, як дзюрчала вода під кормою «Сліпучого».

Аж ось прийшов Піт-Француз заступити їх коло стерна, доки вони обідатимуть. На цей раз обидва хлопці були аж раді йому: за обідом уся ніяковість розвіялась, бо ж обід, як і обіцяв шкіпер, був справді чудовий. Відтак Фриско-Кід пішов заступити Піта, і поки той обідав, Джо заходився мити посуд і порядкувати в каюті. Пізніш усі троє зійшлися коло стерна, і капітан, намагаючись бути особливо ґречним, розважав їх оповіданнями з життя перлярів у південних морях.

Так збіг день. Сан-Франциско залишилося далеко позаду. Вони обійшли Мисливський ріг і тепер простували вздовж берега Сан-Матео. І раптом Джо побачив компанію велосипедистів, що обгинали скелю. Вони гнали тим самим шляхом до Сан-Бруно, яким і він свого часу їздив своїм велосипедом. Було це лише з місяць-два перед тим, а тепер йому здавалось, що з того часу минули цілі роки, так багато він пережив.

Затим вони повечеряли й попорядкували, «Сліпучий» уже вийшов далеко й минув болотяні мілини, за якими тулилося містечко Редвуд. Сонце зайшло, вітер ущух, і «Сліпучий» ледве посувався вперед. І раптом вони побачили, що просто їм назустріч, забираючи вітрилами рештки вітру, йде інший шлюп. Фриско-Кід одразу ж упізнав у ньому «Північного Оленя». Піт-Француз, пильненько придивившись, притакнув і, вочевидь, зрадів цій зустрічі.

– Це судно Червоного Нелсона, – повідомив Фриско- Кід Джо. – Він відчайдух; але як орудує, то вже не схибить! Я боюся, коли він з’являється. Він завжди заварює щось непевне; оце вже вони наважилися на якусь велику справу й хочуть утягти до неї й Піта. Піт-Француз завжди краще за них поінформований у будь-якій справі.

Джо головою потакнув. Він із цікавістю дивився на вітрильника, що наближався до них. Хоч на розмір він був і трохи більший за «Сліпучого», та збудовано його за тим самим типом: усе розраховано на швидкість ходи. Розміри грота нагадували ті, що бувають на перегонових яхтах, і на ньому стриміли кінці для трьох рифів на випадок бори. На нарядді й на чардаку все було на своєму місці, й не було нічого зайвого. Починаючи з бігучого такелажу й закінчуючи стоячим, усе доводило, що тут панує лад і керують чудові моряки. «Північний Олень» підходив до них у згустілому присмерку й нарешті став на кітву недалеко від них. Піт-Француз зробив те саме, і відтак човном попрямував візитувати їх. Хлопці, чекаючи його повернення, простяглися на даху каюти.

– Подобається тобі це життя? – порушив мовчання Джо. Фриско-Кід підвівся на лікоть.

– Як сказати? І так, і ні. Мені подобається ця морська прохолода, солона морська вода, я люблю цей простір, я люблю волю, але не люблю я… – він замовк, наче язик відмовлявся коритись йому, відтак раптом випалив, – крадіжу не люблю!

– Чого це ти тоді тут залишаєшся?

Цей хлопець подобався Джо більше, ніж він наважувався сам собі признатись, і тепер його несподівано охопив місіонерський запал.

– Кину, як навернеться щось інше.

– А чому не зараз?

Джо став уже на тому, щоб зробити це зараз; і якщо цей хлопець теж вирішив утекти, то чому б їм не чкурнути удвох?

– Куди я піду? Що я робитиму? У мене на всьому світі немає жодної душі, що могла б мене підтримати… ніколи не було. Я вже намагався одного разу й дістав такої пам’ятки, що вдруге так наосліп не зроблю!

– Ось що, якби мені з усієї цієї історії видертися, то я прямуватиму простісінько додому. Я починаю гадати, що батько мій урешті-решт таки мав рацію. Ну, так ось, чому б і тобі не податися разом зі мною?

Це був безпосередній необміркований порив душі, і Фриско-Кід зрозумів це.

– Ти сам не знаєш, що кажеш, – сказав він. – Ти лише уяви собі, що ось я раптом з’явився разом із тобою до твого батька. Як ти гадаєш, що він на це скаже? Що скажуть інші? Що він про мене думатиме? І що він зі мною зробить?

Джо стало якось прикро. Він відчув, що під впливом моменту зробив пропозицію, яку виконати не зможе. Тепер він собі яскраво уявляв, що це було б, коли б він з’явився до батька в дім із таким невідомим для нього суб’єктом, як Фриско-Кід; ні, про це й думки не може бути. Забуваючи про своє скрутне становище, він думав тепер лише про Фриско-Кіда, напружуючи свій мозок, щоб винайти засіб урятувати хлопця із цього оточення.

– Він, – далі провадив Фриско-Кід, – може передати мене до рук поліції і вирядити до якогось притулку. А я згоден умерти, аніж датися на ідеї. Й, крім того, Джо, ти знаєш, що я зовсім іншого кола. Там, серед ваших, я навіть не знав би, як мені поводитися; я почував би себе рибою, яку витягли з води. Ні, ясно, що мені ще треба почекати, а потім виберуся звідси. А ось тобі так треба якомога швидше вибратися звідціль додому. Я допоможу тобі, висадовлю на берег за першої нагоди, й хай там потім Піт-Француз що хоче робить.

– Ні, я на це не згоден, – палко відказав Джо. – Я зовсім не хочу, щоб хтось постраждав від того, що я втік. А тому й не намагайся що-небудь робити для мене в цьому напрямку. Я втечу, будь покійний, і якщо мені лише пощастить щось вигадати, я все ж таки зроблю так, щоб нам утекти разом. У будь-якім разі, там побачимо. Що ти на це скажеш?

Фриско-Кід похитав головою і, дивлячись угору на зоряне небо почав мріяти про те життя, яким він бажав би жити, й яке здавалось для нього недосяжним назавжди. Як ще ніколи, почував тої миті Джо, наскільки серйозна річ – життя. Він лежав мовчки й напружено думав про це. З «Північного Оленя» долинало до них нерозбірне гудіння голосів; із берега по воді котилися звуки церковного дзвону, і літня ніч поволі обгортала їх своєю теплою темрявою.