Читать книгу Пригоди «Сліпучого» - Джек Лондон, William Hootkins - Страница 15

І час, і світ зникли кудись, аж ураз гострий голос Піта-Француза розбудив хлопців.

– Оддавайт кітфу! – закричав він. – Фі, Джо, віддавайт реванти! – Мерщій! Хутко! Кід браф за кліфер!

Джо незручно було працювати в пітьмі, бо він ще не знав гаразд назви речей і те, де їх йому знайти; але він швидко орієнтувався; коли він закінчив із ревантами й скинув їх до кокпіту, йому наказали стати на підмогу, щоб підтягти грота. Відтак знялися з кітви й поставили клівера. Після цього вони склали в бухті гарделі, усе обладнали й повернулися на корму.

– Туше тобре, туше тобре, – похвалив француз, коли Джо перескочив через поручні кокпіту. – Чудофо! Фі бутете гарний моряк! Я це вше знай!

Фриско-Кід підняв покришку однієї зі скринь у кокпіті й запитливо поглянув на Піта-Француза.

– Конешно, – відповів той, – чіпляйте ліхтарі. Фриско поніс до каюти запалювати червоні та зелені ліхтарі, потому вони разом із Джо пішли на передок, щоб начепити їх на нарядді.

– Сьогодні вони не братимуться до своєї роботи, – стиха сказав Фриско-Кід.

– До якої роботи? – спитав Джо.

– Та до тої великої, про яку я казав. Десь тут поблизу вони мають її обробити. А справа, здається, серйозна, бо Піт щось ніби вагається, боїться чи що. Червоний Нелсон, той коли завгодно ладен на все, та лихо в тім, що, мабуть, він не має певних відомостей, і без Піта-Француза йому нічого не можна починати.

– А куди ж ми зараз прямуємо? – спитав Джо.

– Не знаю… наче в напрямку Острейкових мілин.

Ця прогулянка обійшлася без будь-чого надзвичайного. Серед ночі несподівано подув ходовий вітер і вперто дмухав із годину. Відтак попустив і зробився несталим, подуваючи то з того, то з іншого боку. Піт-Француз не відходив від стерна, тоді як Джо й Фриско-Кід або натягали, або тримали на ослабі відповідні шкоти.

Джо сидів і дивувався з того, як француз знає, куди скеровує судно. Йому здавалося, ніби вони блукають у непроникливій пітьмі, що огортала їх. Високо в повітрі з Тихого океану насувався густий морок, і хоч самі вони проходили під ним, проте він огортав їх страшенною пітьмою, заступаючи світ зірок.

Та Піт-Француз, ніби інстинктивно, угадував потрібний напрямок і, відповідаючи на запитання здивованого Джо, вихвалявся, що «чув нюхом».

– Я почуфайт, коли пуде прибій, фітер, фтача, я нафіть земля почуфайт, – пояснював він, – запіфняю фас. Чому, я сам не росумій, я лише знайт, що земля. Я почуфайт так тобре, як коліп мій рука виростаф дофгій, дофгій, на кілька міль дофгій, і я земля нею зачіпаф, і почуфаф, що ось фона тут лешит.

Джо запитливо поглянув на Фриско-Кіда.

– Це так, – ствердив той. – Коли довго живеш на воді, починаєш почувати землю здалека. Коли маєш добрий нюх та відчуваєш дух землі, ще затим її побачиш.

Щось по годині Джо із того, що робив француз, зрозумів, що вони наближаються до мети. Він якось зосередився й те й робив, що вдивлявся вперед у темряву, наче очікуючи, що там ось-ось повинно щось заманячити. Джо, хоч як вдивлявся, а нічого, крім пітьми, не бачив.

– Кід, вимірюфати, – скомандував Піт. – Я гадайт, що вже час.

Фриско-Кід зняв зкріплену на даху каюти довгу тонку ялину, став посеред судна й спустив кінець ялини у воду насторч.

– Близько п’ятнадцати футів, – відрапортував він.

– Дно який?

– Мул.

– Трішечки почекайт і зноф міряйт.

За п’ять хвилин ялину знову спустили у воду.

– Дванадцять футів… скойки.

Піт-Француз, зрадівши, тер руки.

– Туше тобре, туше добре, – казав він, – я щоразу тошно уціляф. Старого не обманіт, я зафшти фірно казаф.

Фриско-Кід, далі виміряючи ялиною, оголошував наслідки. Джо лише дивом дивувався, і як це вони можуть так добре знати морське дно.

– Десять футів – скойка, – монотонним голосом оголошував Кід. – Одинадцять футів – скойка. Чотирнадцять футів – м’яко. Шістнадцять футів – мул. До дна не доходить!

– А, канал, – сказав на це Піт.

Протягом кількох хвилин повторювалось це «до дна не доходить».

Потім Фриско-Кід раптом гукнув:

– Вісім футів – твердо!

– Так, – сказав Піт-Француз. – Джо біжить фперед і прифодить за фітер-кліфер. Кід, готуй кітфу.

Джо розшукав і віддав кафель-нагель, і вітрило, спустившись, лягло на нірал.

– Фітдайт! – залунала команда, і кітва бухнула у воду, забираючи дуже мало ланцюга.

Фриско-Кід віддав багато кодоли й закріпив кінець. Тоді вони зняли вітрила, усе облагодили й пішли спати.

Коли Джо прокинувся й вийшов до кокпіту, щоб подивитися, що діється, була година шоста. Вітер і хвиля значно побільшали. «Сліпучого» підкидало й розгойдувало туди й сюди, й він люто шарпав і натягав якірного ланцюга. Щоб не впасти, Джо мусів ухопитись за рею. День був олив’яно-сірий, жодних ознак сходу сонця, а небом линули важкі хмари.

Джо очима шукав берега. На відстані півтори милі маячила вузька піскувата смуга, на яку бурхливо набігали хвилі. Далі проступали болотяні мілини, а ген-ген здіймались височини Контра-Коста.

Поглянувши у другий бік, Джо, здивований, побачив невелике вітрильне судно, що гойдалося на якорі, на відстані кількох ярдів від них. Воно стояло проти вітру, і в той момент, як хвиля підкинула його, Джо міг ясно прочитати його назву – «Летючий Голландець». Це було одно з тих суден, що він побачив ще в Оклендській затоці. Трохи ліворуч він побачив і «Привида», а ще далі стояли з пів дюжини об’якорених невеличких шлюпів.