Читать книгу Пригоди «Сліпучого» - Джек Лондон, William Hootkins - Страница 6

Йдучи так, як сказав їм Червонько, хлопці вийшли на Юніон-стрит і без подальших пригод дісталися до себе на Верховину. Звідти вони ще раз зазирнули вниз, туди, звідки не вгаваючи, долинав невиразний гамір густо залюдненого кварталу.

– Доки житиму, не піду туди! – суворо вимовив Фред. – А цікаво б мені довідатись, куди подівся отой кочегар.

– Добре, що ми цілі вихопилися звідти, – філософськи заспокоював товаришів Джо.

– Ну, щоб зовсім цілі, того не можна сказати, надто за тебе, – усміхнувся Чарлі.

– А так! – погодився Джо. – Отже, вдома, мені не втекти від прикрого!.. На добраніч, товариші!

Як він і сподівався, бічні двері були замкнуті; обійшовши навколо будинку, він, мов злодій, уліз вікном до їдальні. Широким передпокоєм він уже тихесенько скрадався до сходів, як раптом із бібліотеки вийшов батько. Обидва враз мов до землі прикипіли з подиву. Джо мало не вибухнув істеричним реготом, уявивши собі, який у нього вигляд, коли подивитися збоку. Але вигляд був і багато гірший, ніж міг він собі уявити. Перед містером Бронсоном стояло, ніби в калюжі скупане, хлоп’я зі запухлим носом, із розбитою губою, з геть чисто подряпаним обличчям, закривавленими руками та в розпанаханій од гори й донизу сорочині.

– Що це таке, добродію? – спромігся, нарешті, вичавити із себе містер Бронсон.

Джо мовчав. Чи сили було втиснути в одну коротеньку відповідь усю довгу низку пригод цієї ночі?.. А їх довелося б перелічувати геть усі, щоб стало зрозумілим, як дійшов він такого жалюгідного стану.

– Чи не ковтнув ти язика?.. – нетерпляче запитав містер Бронсон.

– Я … Я…

– Ну, ну… далі! – підганяв батько.

– Я… я був там… у «Пеклі»! – вибухнув Джо.

– Цьому достойно можна пойняти віри! – суворо мовив містер Бронсон, але якщо йому доводилося коли вживати найдужчих зусиль, щоб не усміхнутися, то це саме зараз… – Однак, гадаю, що ця назва стосується не того місця, де спокутуються гріхи, а певне якогось району Сан-Франциско. Чи так?

Джо махнув рукою у бік Юніон-стриту й промовив.

– Це там під горою.

– А хто ж дав таку назву «Пекло»?..

– Я, – вимовив Джо, немов визнаючи якийсь особливий злочин.

– Дуже влучно! Це доводить, що в тебе неабияка фантазія. Кращої назви й не вигадати! Певно, ти маєш у школі добрі бали з англійської мови?

Не дуже то зрадів Джо з цієї похвали, бо англійська мова то був один-однісінький навчальний предмет, за який йому не доводилося пекти раків.

А поки він отак стояв – мовчазний образ лиха й нещастя – містер Бронсон дививсь на нього крізь призму власного юнацтва та ще з такою любов’ю та щирим розумінням, що Джо ніколи цьому й віри не пойняв би.

– Ну, зараз у будь-якому разі тобі не до балачок. Тобі треба ванну, примочку, пластир та компрес, – сказав батько. – Отже, йди до своєї кімнати. Тобі слід добре виспатися. Май на увазі, що завтра ти й поворухнутися не зможеш без болю!

Годинник вибив першу по півночі, коли Джо, нарешті, натяг на себе укривало. У ту ж мить – принаймні так здалося йому – він кинувся, бо у двері його кімнати хтось тихенько, але уперто, настирливо стукав. Це тривало кілька століть, аж нарешті хлопцеві терпець увірвався, і він, ураз розплющивши очі, підвівся і сів на ліжку.

Крізь віконце ринув струменем погожий сонячний ранок. Джо потягся, наміряючись солодко позіхнути, але враз відчув гострий біль у всіх м’язах, і піднесені руки впали йому далеко швидше, ніж зносилися догори. Він аж скрикнув, подивився запаморочено на свої руки й тут враз пригадав усі пригоди вчорашньої ночі. У двері стукотіли таки.

– Чую, чую! Котра година?

– Уже на дев’яту, – долинув крізь двері Бессін голосок. – Одягайся мерщій, бо спізнишся до школи!

– Ой, лишко! – Він зірвався з ліжка й, застогнавши від нестерпного болю в м’язах, обережно сів на стільця. – Чом же ти раніш не збудила мене?

– Батько наказав, щоб тобі дали виспатися.

Джо скривився. Відтак на очі йому потрапив підручник історії, і тут він застогнав уже з іншої причини.

– Добре! – гукнув він. – Іди. Я зараз прийду.

Джо й справді таки не забарився; але якби то Бессі побачила, як він злазив сходами, вона б здивувалася надміру з його боязкої обережності й тих гримас, що коли-не-коли пересмикували йому обличчя. Ледве зайшов він до їдальні, як вона з переляканим криком кинулася до нього.

– Джо! Що з тобою?.. – голос її тремтів. – Що сталося?..

– Нічого, – буркнув він, присипаючи цукром свого пориджа[3].

– Ой, ні! Певно, щось…

– Будь ласка, дай мені спокій! – урвав він її. – Я спізнився і хочу мерщій поснідати.

Місіс Бронсон тієї ж миті зловила очима доньчин погляд, і Бессі, усе ще не розуміючи, поспіхом вийшла з їдальні.

Джо зрадів, що мати вирядила сестру геть і що сама вона ні про що не допитувалася. Певно, батько попередив її. Він знав із досвіду, що в такому разі мати йому не докучатиме. Йому було ніяково. Він нашвидку ковтав свій сніданок, відчуваючи, що мати якось тривожно стежить за ним.

Вона завжди була така ніжна до нього, але сьогодні Джо помітив, що коли він виходив із дому, вимахуючи книжками на ремінці, вона поцілувала його якось особливо й, аж доки він не завернув за ріг вулиці, усе стояла та дивилась йому вслід із вікна. А проте найбільшу увагу Джо зараз приділяв власним болям. Кожен крок завдавав йому нестерпної муки. Боляче було й од виразок, і од сліпучого блиску сонячного проміння, що відбивав асфальт, і од нам’ятих м’язів та суглобів. Ніколи він і в думках собі не покладав, що м’язи можуть так задерев’яніти. Кожнісінький із них відмовлявся коритися. Пальці розпухли так, що поворухнути не можна було, руки від зап’ястя й аж по лікоть нили так, що страх! «Це, певно, тому, – гадав він, – що вчора доводилося затуляти обличчя й, зберігаючи тіло від ворожих штовханів, підставляти весь час під удари лікті».

Йому цікаво було, як себе має сьогодні Симпсон-Червонько, й думка про те, що й Червонькові доводиться зазнавати, такого ж болю, мимохіть зародила в ньому якусь товариську симпатію до цього вуличника.

На шкільнім подвір’ї усі голови й очі повернулися до Джо. З якоюсь повагою купчилися коло нього хлопці-школярі, й навіть найближчі приятелі-однокласники виявляли до нього підвищену пошану, чого раніше Джо не помічав.