Читать книгу Пригоди «Сліпучого» - Джек Лондон, William Hootkins - Страница 12

– Прокидайся! Зараз кинемо кітву.

Джо схопився на ноги і збитий з пантелику незвичайною обставиною не міг зразу второпати, де він. Усе перебуте за день забулося уві сні. Нарешті він згадав. Вітер, як розвиднилось, вщух, і тільки там ген-ген вода мружилася чималими брижами. «Сліпучий» помалу наближався до затишку скелястого острова. Небо було ясне; повітря сповняла бадьорлива свіжість ранку. Море, беручись жмурками, наче всміхалося у променях сонця, що на сході здіймались над обрієм. На півдні височів острів Алькатрас із гарматами коронованих шпилів, звідки фанфари сурм вітали день. На заході між Тихим океаном і Сан-Францискою затокою роззявляла свою пащу Золота Брама. Разом із припливом, цілком оснащене, туди на всіх вітрилах повільно простувало судно. Це було дуже мальовничо. Джо протер свої заспані очі й милувався із краєвиду, поки Кід не наказав йому йти на передок готуватися до спускання кітви.

– Розмотай-но сажнів із п’ятдесят ланцюга, – скомандував Кід, – і будь напоготові.

Він обережно скеровував судно на вітер, разом із цим віддаючи клівер-шкота.

– Віддати клівер-нираля!

Джо, бачивши, як усе це робилося минулої ночі, швидко й добре упорався.

– Тепер кинути кітву!

Ланцюг із неймовірною швидкістю порснув у воду – й «Сліпучий» став нерухомо. Фриско-Кід пішов допомогти Джо, й вони разом спустили грота, убрали його, як слід, усе підв’язали равентами й закріпили ґік на секторі.

– Ось тут відро, – сказав Фриско-Кід, передаючи його Джо. – Вимий палубу, але, бодай що, не лякатися мені ні води, ані бруду! Ось і дряпак! Пошаруй ним добренько так, щоб тут усе блищало. Коли впораєшся із цим, вичерпай воду із човна. У нього сьогодні вночі, здається, трохи розійшлися защільнення. Я піду вниз готувати сніданок.

Незабаром по всій палубі весело захлюпала вода, а дим, що посунув із печі каюти, обіцяв щось смачне. Працюючи, Джо інколи зводив голову й роздивлявся навкруги. Те, що бачили його очі, не могло не припасти до душі будь-кому зі здорових хлопців, а Джо саме й був такий. Романтика цієї обстанови якось незвичайно підбадьорювала його, й він почував би себе цілком щасливим, якби міг забути, хто його нові товариші. Думка про це й про Піта-Француза, що спав там унизу п’яний, отруювала йому всю красу цього ранку. Він не звик до таких речей, і ця груба життєва правда вражала його. Хлопець податливіший, може, й збочив би з дороги, але з Джо сталося навпаки: в ньому лише зміцніло бажання бути морально чистим і непохитним та зберегти пошану до себе. Скинувши оком навколо, він зітхнув. Чому люди не можуть бути чесними й правдивими? Надто вже не хотілося йому розлучатися з усією цією обстановою. Проте події минулої ночі дуже вразили його.

Він знав, що коли хоче зостатися вірним до себе, то мусить тікати звідси.

На цьому його роздуми перервалися: його покликали снідати. Тут він упевнився, що Фриско-Кід знається на кухарській справі не гірше, як на морській.

Отже, він гаразд ушанував сніданок Фрискового виробу. Подано рисову кашу з конденсованим молоком, біфштекс зі смаженою картоплею, та ще й добрячої французької булки з маслом і каву. Піт-Француз із ними не снідав, хоч Фриско- Кід не раз намагався розбудити його. За кожним разом він лише щось бурмотів, гарчав, напіврозплющував свої п’яні очі й знов починав хропіти.

– Ніколи заздалегідь не вгадаєш, коли це до нього приступить, – пояснив Фриско-Кід Джо, коли той, перемивши посуд, знов вийшов на палубу. – Іноді цілий місяць мине, й нічого з ним не буває, а то цілий тиждень день у день він у такому стані. Іноді буває лагідний, а іноді з ним просто небезпечно; найкраще його не чіпати й не навертатися йому на очі; тільки не здумай перечити йому, а то біда буде.

– Ходімо купатись, – раптом сказав він, враз переходячи до приємнішої теми.

– Плавати вмієш? – Джо потакнув головою.

– Що це таке? – спитав Джо, наміряючись у воду стрибнути, й показав на берег затоки, де стояло кілька будівель та багато наметів.

– Карантин. На китайських пароплавах привозять багато віспяних, отож їх затримують тут, поки лікарі не скажуть, що вони не рознесуть пошести. І знаєш, вони щодо цього дуже суворі тут, бо…

Плюсь! Коли б Фриско-Кід перед тим, як стрибнути у воду, домовив своє речення, він би позбавив Джо великого клопоту. Але він не скінчив своєї думки, й Джо стрибнув у воду слідком за ним.

– Ось що, – запропонував Фриско-Кід за пів годинки, коли вони обоє, ладнаючись вилізати з води вхопились за ватерштага, – наловімо риби на обід, а відтак надолужимо те, що ми не доспали цієї ночі. Що ти на це скажеш?

Вони кинулися навипередки з води, але Джо знову якось шубовснув у воду, й коли йому нарешті пощастило видертися на палубу, Фриско-Кід встиг витягти на світ божий пару добрих вудок із великими гачками й бочку від макрелі з солоними сарделями.

– Це знадок, – сказав він. – Настромлюй на гачок цілу. Вони не розбирають. Хапають знадок просто з гачком і тягнуть – тут їм і каюк. Той, хто не перший спіймає рибу, муситиме почистити геть усю.

Грузила пірнули у воду, і волосині довелося спустити аж сімдесят футів, доки вони спинилися.

Грузило Джо ледве черкнуло дна, як щось засмикало волосінь. Почавши намотувати, він поглянув на Фриско-Кіда й побачив, що той, вочевидь, спіймав гарну рибину. Почалося палке змагання на швидкість; руч у руч висмикнули хлопці свої мокрі волосини…

Та Фриско-Кід був досвідченіший у цій справі: його риба опинилася в кокпіті перша. Риба Джо – трифунтова тріска – потрапила туди теж, але на хвилинку загаявшись. Він був у радісному захваті. Це було чудово! Такої величезної риби він не тільки сам ніколи не ловив, а й не бачив, щоб спіймав хто інший. І знову закинуто вудки, і нову пару риб долучено до тих, що спіймали раніше. Це був чудовий спорт! Джо, напевне, не заспокоївся, поки б не виловив усю рибу в затоці, та Фриско-Кід порадив йому припинити.

– Та тут нам на три обіди вистачить, – сказав він, – навіщо ж далі рибу нищити? До того ж, чим більше наловиш, тим більше тобі доведеться чистити, а тому раджу кинути цю справу негайно. Я йду спати.