Читать книгу Пригоди «Сліпучого» - Джек Лондон, William Hootkins - Страница 13

Джо не журився, а ще радий був, що не перший спіймав рибу; це допомагало йому здійснити маленький план, який спав йому на думку, коли він купався. Кинувши у відро з водою останню почищену рибину, він почав роздивлятися навколо. До карантинної станції було не більш, як пів милі. Він міг добре розгледіти солдата-вартового, який ходив туди й сюди. Зайшовши до каюти, Джо з хвилинку прислухався, як хропли ті, хто спали. Щоб узяти пакунка з речами, треба було так близько пройти повз Фриско-Кіда, що він вирішив не брати його. Вийшовши знов на палубу, підтягнув човна, стрибнув у нього й відчалив.

Він прямував на карантин і спочатку веслував дуже обережно, боячись, як би з поспіху не зчинити небажаного шуму. Але дедалі дужче почав загрібати веслами й нарешті пішов нормальною ходою. Бувши уже на пів дорозі, він знов розглянувся навколо. Утечу можна було вважати за забезпечену, бо якби й вона виявилась, то «Сліпучий» не встиг би його наздогнати: Джо швидше за нього дістався б берега, де був би під захистом людини, яка носить уніформу – солдатів дядька Сема.

Раптом із берега до нього долинув звук пострілу, але він сидів спиною до берега й навіть не потурбувався озирнутися. За першим пострілом гримнув другий, і куля влучила у воду на відстані двох футів од весла. За цим разом він озирнувся. Солдат на березі наводив рушницю на нього, напевно, ладнаючись вистрілити втретє. Джо загнався на слизьке. Спокуса була велика: ще кілька добрих ударів веслами – й він на березі, де безпечно; але з цілком незрозумілих йому причин саме на тому березі стоїть солдат Сполучених Штатів і стріляє в нього з рушниці. Побачивши, що солдат націлюється втретє, Джо почав хапливо повертати назад. Човен став на місці, а солдат, опустивши рушницю, не зводив із нього очей.

– Мені потрібно попасти на берег! Дуже важливо! – крикнув йому Джо. Солдат заперечливо похитнув головою.

– Але мені дуже важливо, кажу ж вам! Дозвольте мені пристати!

Джо стурбовано озирнувся на «Сліпучого». Постріл, очевидно, збудив Піта-Француза. Отже, грота вже піднято, й у цей момент шлюп зривав кітву й налагоджував клівера.

– Тут не можна приставати. Чорна віспа! – крикнув солдат.

– Проте я повинен виладуватися! – стримуючи щось подібне до ридання, вигукнув Джо і знову взявся за весла.

– У такому разі я застрелю вас! – потішив його солдат і знов підніс до плеча рушницю.

Тоді Джо почав швидко міркувати. Адже острів великий; може там далі немає солдатів, щоб йому виладуватися, а там хай його заарештують; хай він заслабне на чорну віспу – це краще, ніж повертатись до піратів. Він напростував човна уздовж берега й почав скажено гребти праворуч. Затока була глибока, а до найближчої поворітки, за якою він міг би сховатися, було далеко. Якби він був досвідченіший у морських справах, то скерував би човна в іншому напрямку, зміркувавши, що тоді його вороги підпадуть під супротивний вітер… А так «Сліпучий» ішов за вітром, і це допомагало йому наздоганяти човен.

Деякий час не можна було сказати, хто переможе, бо вітер був невеликий і дмухав поривами. Раптом рвучкий подих вітру посунув шлюпа вперед так, що човен від нього був на відстані лише кількох десятків ярдів, але тут вітер враз якось ущух, і грот «Сліпучого» звис, ліниво клапаючи й гойдаючись туди й сюди.

– Ось як, фі ф мене украділь моя шофен! – закричав Піт-Француз і побіг до каюти по рушницю.

– Я попереджуй фас, фі сарас з шофна насад. Колі ні, я буду стріляйт!

Але ж добре тямлячи, що солдат пильнує з берега все, що тут коїться, він не наважився вистрілити навіть у повітря.

Джо ця загроза не злякала. Він, в якого ніколи ніхто не стріляв, за ці останні двадцять чотири години зазнав «вогню» вже двічі. Одним разом більше, одним разом менше – тепер це для нього не мало ваги. Отож він гріб шалено, не зважаючи на Піта-Француза, що в дикій люті загрожував йому найжахливішими карами, як він тільки попадеться йому до рук. Справа ускладнилася втручанням Фриско-Кіда, що почав бунтувати.

– Тільки спробуйте застрелити його, й я поклопочусь про те, щоб вас повісили, – погрожував він. – Залиште його. Він добрий, чесний хлопець. І йому не місце тут із нами; він не може пристати до нашого паскудного брудного життя!

– A-а, й ті тюді ж! – у лютій нестямі залементував Француз. – Ф такім расі я тебе вб’ю, – й він кинувся на хлопця. Фриско-Кід примусив його пробігти за собою від кокпіта до бушприта й назад, але тут міцний подув вітру приневолив Піта припинити цю гонитву й знову вдатися до попередньої. Підскочивши до румпеля й послабивши грот, як цього вимагав ходовий подув вітру, він скерував шлюп прямісінько на Джо. Той востаннє щосили гребнув веслами, відтак, у розпачі, спустив їх…

Піт-Француз попустив грот-шкота, й коли судно зменшило ходи, обгинаючи тепер нерухомого човна, витяг звідти Джо.

– Ти тільки мовчи! – прошепотів Фриско-Кід, коли розлючений француз прив’язував фаленя, – не відказуй, дай йому вилаятися, так ліпше буде!

Проте в Джо озвалася вся його англосакська кров, і він не послухав цієї перестороги.

– Послухайте ви, містере Піте-Французе або як ще вас там звуть! – сказав він. – Ви повинні знати, що я хочу від вас піти й піду. Отже, найкраще, що ви можете зробити, це виправити мене на берег. Якщо ви цього не зробите, то не буду я Джо Бронсон, якщо не запроторю вас до в’язниці!

Фриско-Кід із жахом чекав, що далі буде. Піт-Француз остовпів: якесь хлоп’я… на його власному судні… і насмілюється так із ним розмовляти… Це ж просто нечувана річ! Він знав, що, затримуючи в себе Джо, він порушує закон, але й відпустити його він боявся: хлопець надто багато знав про його судно й про те, що це судно поробляє. Погрожуючи в’язницею, хлопець сказав йому прикру правду. Єдине, що залишалося – це залякати хлопця.

– Ось як, фі мене закрошуфав ф’ясница? Колі так, то й фі пітете сі мной туди!… – люто заверещав француз. – Мінулій ніч і фі буф з нами ф чофен. Фітпофідайт мені: фі буф із нами, фі краф салізо, краф? Фі біг. І фі ще насмілійсь казаті, що фі міне надіслай до ф’ясница? Ха, ха, ха…

– Так, але ж я не знав, – відказував Джо.

– Ха, ха… Смішно. Фі це скашіть суддя – фін теш сміяться.

– Кажу ж вам, що я не знав, – відважно повторив Джо. – Я не знав, що потрапив до злодіїв!..

З цих його слів Фриско-Кіда всього немов підкинуло; якби Джо поглянув на нього, то побачив би, як обличчя йому зашаріло вогнем.

– Але тепер, – казав Джо далі, – я це знаю й тому вимагаю, щоб ви мене виладували на берег. Законів я не знаю, але знаю, що чесно й що нечесно, й коли я зробив що-небудь зле, я ладен відповісти перед кожним суддею, й у цій справі хай мене судять усі судді Сполучених Штатів. А ось ви, містере Піте, цього сказати не можете!…

– Фі так кашете? Туше гарно! А фсе ж такі фі є феликий слодій!

– Ні, я не злодій! І ви ще раз мене так назвати не посмієте! – Джо зблід і весь тремтів, але тремтів не з жаху.

– Слодій – повторив француз, збиткуючись.

– Ви брешете! – Джо недарма зростав серед товаришів, він добре знав, до чого призведуть оці його слова, а тому за хвилину він без особливого дивування підвівся із підлоги, ошарашений французовим кулаком, який влучив йому саме в перенісся, так що аж у вухах загуло.

– Повторіть це ще раз! – загрозливо здіймаючи свій стиснутий для нового удару кулак, прокричав француз.

У Джо були сльози в очах, сльози озлості, проте на погляд він був цілком спокійний і надзвичайно серйозний.

– Ви брешете, називаючи мене злодієм, Піте. Можете вбити мене, а я таки скажу вам, що брешете.

– Ні, ви його не вдарите! – Фриско-Кід, наче кішка, підскочив до француза й, відштовхнувши, не дав йому вдарити вдруге. – Не чіпайте його!!! – і несподівано витягши важкого залізного румпеля, він із такою зброєю став між Джо й французом. – Ви вже й так надто сягнули! Чи ви не розумієте, дурна людино, що це за хлопець? Він правду каже. Він має рацію і добре це знає, можете забити його, а він від слів своїх не відступиться. Дай мені твою руку, Джо, – обернувшись до останнього, сказав Фриско-Кід і простяг руку, яку той потис. – У тебе є мужність, і ти не боїшся це показати.

Вуста французові болісно скривив усміх, але люті вогники в очах виказували його справжні почуття.

– А, ось що, фін не хоше, шоп я його назфаф ляскафий імена. Такий гра буфайт міш матрос. Ну, тафайте… Як це казаль… фсе прощайт і фсе сабувайт. Тобре? Туше тобре, прощайт і сабувайт.

Він протягнув Джо свою руку, але той не взяв її. Фриско- Кід ухвально хитнув головою, а Піт-Француз, усе ще знизуючи плечима й посміхаючись, пішов до каюти.

– Фі спускайт грот і прямуйт на Мисливський мис! – крикнув він звідтіль. – Я сготую обід сам, і фі побашите, що фін пуде туше смашний. Піт-Франсус – фелйкий майстер щото кулінарія.

– Він завжди так, якщо хоче звести на лад, то враз добрішає і сам готує обід, – становлячи румпеля на місце й виконуючи наказ, увернув Фриско-Кід. – Але надто йняти йому віри не слід, – додав він.

Джо потакнув головою, але нічого не промовив. Йому не хотілося говорити. Він ще весь тремтів від усього, що допіру пережив, і, перевіряючи себе, не міг знайти нічого такого, чого б йому треба було соромитись!