Читать книгу Пригоди «Сліпучого» - Джек Лондон, William Hootkins - Страница 4

– А що це ви затіваєте? – запитав Джо Фреда та Чарлі.

– Літавці запускатимемо, – відповів Чарлі. – Ходімо мерщій, нам надокучило чекати!

Вони втрьох вирушили на шпиль, звідки видно було, як на долоні, геть чисто всю вулицю Юніон, що прослалася ген-ген під їхніми ногами. Вони це називали «Ямою», або «Пеклом», себе тим часом називаючи «Верховинцями». Заходити їм, «верховинцям», до «Ями» – це була річ вельми небезпечна!..

Запускання літавців за останніми даними науки – то була найулюбленіша розвага оцих трьох «верховинців». Аж під самі хмари запустити шість, а то й вісім літавців на шворці завдовжки в цілу милю – це була для них справа звичайнісінька. А потім доводилося частенько доукомплектовувати запаси літавців, бо в разі якоїсь несподіваної пригоди: чи там мотузка бува урветься, чи закульгає якийсь із літавців і решту потягне за собою, чи раптом вітру не стане – за всякої із цих причин усі літавці ринули прямісінько в «Яму-Пекло», а вже звідти їм вороття не було, бо там жили хлопчаки – пірати й розбишаки – які мали інші своєрідні поняття про власність і майнові права.

Щоразу після аварії якогось верховинського літавця на другий день можна було бачити, як цей самий літавець здіймався в небесну блакить на мотузці, що кінчалася прямісінько в лігвищі будь-якого з мешканців «Пекла». Отож «пекельникам» була ковінька на руку, що «верховинці» захоплювалися цією забавою: самі вони, злидарями бувши, не спромоглися б власним коштом організувати запускання літавців за останніми даними науки.

Був ще один старий моряк, який мав собі заробіток з отої розваги верховинців: добре обізнаний з вітрилами й повітряними течіями та спритний на руку, він просто по-мистецькому майстрував найкращих літавців. Жив старий у халупці край самої води й пильнував своїми тьмянілими старечими очима припливу та відпливу і кораблів, що приставали й відпливали, відживляючи у ньому спогади про минулі дні, коли він теж виходив у море.

Дістатися до його халупи не можна було інакше, як перейшовши «Пеклом»; туди й попрямували наші молодці. Удень вони частенько відвідували матросову халупку, а ось уночі йти по літавці – це доводилося їм уперше, і вони добре розуміли, що це ризикована штука!

«Пекло» являло собою тісний квартал міського бідацтва, де купчилося найрізноманітніше й різноплемінне населення, яке перебивалося із драного в нелатане, день при дні порпаючись у бруді та старечих лахманах… Було ще не зовсім темно, як хлопці переходили цим кварталом, простуючи до морякової халупи, і ніяке лихо їх не спіткало, хоча деякі хлопчиська-«пекельники», люто на них позираючи, коли-не-коли наздогін пускали задирливі зауваження.

Старий матрос робив такі літавці, що не то добре майоріли в повітрі, ба більше, згорталися так, що їх зручно було носити.

Хлопці накупляли цих літавців аж по кілька штук кожен. Загорнувши всі три пакунки та зав’язавши їх мотузками, вони рушили у зворотну путь, і кожний міцно тримав під пахвою свій придбанок.

– Глядіть-но, стережіться наших хлопців! – попередив їх старий матрос. – Вони тут завжди тиняються поночі.

– Ми не з боягузів! – відповів Чарлі. – А кулаки в нас не згірші за їхні!..

Звикнувши до просторих і тихих вулиць горішньої частини міста, мандрівники наші були приголомшені ґвалтом та гармидером цього тісного мурашника. Вони немов продиралися крізь густу страховинну хащу. Отже, проходячи лабіринтом заплутаних кривих вулиць та завулків, мимохіть тулилися один до одного, немов шукаючи захисту, свідомі того, яке їм усе навколо чуже й невідоме.

Дітлахи й немовлята плуталися їм попід ногами на пішоходах… Простоволосі розпатлані баби базікали біля воріт або сновигали туди й сюди з якимись пакунками…

Усе повітря відгонило тухлою рибою та гнилою садовиною – якимсь застоялим духом бруду. Незграбні обертайла вайлувато обминали їх, і обшарпані дівчатка обережно протискалися серед натовпу з кухлями пива в руках. Звідусіль ринула тисячоголоса балаканина й клубочилась у різномовний зойк жартів, лайки, вигуків. Квартал аж гув та дзинчав, наче якийсь величезний людський вулик, та він таки й був ним достоту!..

– Ух, добре було б, якби мерщій вислизнути звідси! – промовив Фред.

Він казав пошепки, а Джо й Чарлі лише люто хитнули головами на знак згоди. Їм було не до балачок, вони радніші були б не йти, а бігти чимдуж, якби не заважав густий натовп, серед якого вони почували себе, як подорожні, що блукають десь у невідомих та ще й ворожих нетрях.

А ворожість і справді таки дедалі то гусла в повітрі. Очевидно, «пекельникам» було не до шмиги те, що в їхню гущу замішалися ці охайні хлопчики з аристократичної частини міста. Хлоп’ята-обшарпанці щокроку займали «верховинців» глузуванням та лайкою, вони підступали до них, прибираючи хороброго вигляду; але досить було тупнути, щоб вони пустилися навтьоки. Нові кадри вуличної дітви приставали до них і сунули галасливою навалою; що більше їх ставало, то більше вони смілішали.

– Не звертайте на них увагу, – застерігав Джо. – Простуйте собі далі, та й годі. Уже незабаром вихопимося звідси.

– Чорта з два! – глухо відказав Фред. – Глянь-но туди!

На розі, до якого вони саме наближалися, стояла купа з чотирьох чи п’ятьох хлопців-підлітків, приблизно їхнього віку. На них падало світло вуличного ліхтаря, і в цім освітленні яскраво паленіла цегляно-руда кучма на голові в одного з хлопців. Певна річ, це був Симпсон-Червонько, страшний отаман страшної ватаги, що вже двічі за їхньої пам’яті видиралася аж до них на «Верховини», завдаючи жаху юним джентльменам, які прожогом тікали хто куди, тимчасом як їхні батьки та матері кидалися до телефонів, щоб викликати поліцію.

Угледівши цю компанію, що стояла на розі, хлоп’ята, що переслідували «верховинців», раптовим жахом пойняті, дременули врозтіч. Це тільки додало страху нашим хлопцям, а проте вони відважно простували далі.

Червонько виділився з ватаги й заступив чужинцям дорогу. Вони спробували були обминути його, але той простяг вперед руку:

– Чого ви тут вештаєтеся? – гримнув він. – Сиділи б удома – та не рипались!

– Ми й повертаємося додому! – спокійно озвався Фред.

Червонько зиркнув на Джо.

– Гей, що ти там ховаєш під пахвою?

Джо стримав вибух гордого гніву й, ніби не чуючи запитання, кинув Фредові й Чарлі:

– Ходімо! – і зробив крок уперед, щоб прослизнути повз отамана ватаги.

Але тут Червонько раптом дав йому здорового ляпасу й вихопив пакунка з літавцями. У ту ж мить, за вітром пустивши свою обачність, Джо з криком шаленої люті кинувся на ворога, і Червонько, певно, не сподівався, що його, ватажка, хтось насмілиться атакувати на його власному терені. Він поступився назад, міцно тримаючи заграбованого пакунка: два почуття боролися в нім: і битися кортіло, і боязно було, щоб не впустити з рук здобич. Останнє почуття перемогло, він обернувся й дременув униз вузенькою вуличкою, а там пірнув у лабіринт інших вуличок та завулочків.

Джо розумів, що пускається в нетрі ворожої країни, але ж тут уражено його честь і почуття власника!.. Отже, він прожогом кинувся навздогін.

Фред та Чарлі й собі побігли за Джо, який чимало випередив їх, а за ними з голосними посвистами погнала й решта Червонькової групи, скликаючи в такий спосіб усю свою ватагу.

З усіх усюд розлягалися посвисти-відповіді, і незабаром за Фредом та Чарлі, які напружували всю силу своїх м’язів, щоб не спустити з ока Джо, який бігав швидше за них, – уже гналося щось із двадцять темних хлоп’ячих постатей.

Червонько кинувся до пустиря, певно важачи на якісь вилазки, що можуть заплутати того, хто не знає місцевості: на дірки в парканах, повітки, низькі дахівки та різні темні закутки.

Але Джо пощастило вчасно наздогнати його. Вони зчепилися й обидва покотилися долі…

А як Фред, Чарлі й уся ватага добігли до них, вороги знов стояли вже на ногах, один проти одного, ладнаючись до бійки.

– Чого тобі треба? – вороже й задерикувато питався Червонько. – Чого ти сікаєшся, хотів би я знати!..

– Мені треба моїх літавців! – відповів Джо.

Червонькові очі заіскрилися. Літавці якраз і йому потрібні були.

– Тоді тобі доведеться дістати їх боєм! – заявив він.

– А навіщо мені битися?! – обурено вигукнув Джо. – Вони ж мої!

Ці слова лише доводили, як мало він знався на тому, які у «пекельників» поняття про власність і майнові права.

Уся ватага, що, мов вовча зграя, оточила «верховинців», ураз завила, занявчала й зареготалася.

– Так чому ж це я мушу діставати літавці боєм? – знову вигукнув Джо.

– Тому, що я так сказав! – відповів Симпсон. – А коли я що сказав, то так воно й мусить бути! Уторопав?

Але Джо не второпав. У голові йому не містилося, що слово якогось там Червонька може бути законом у місті Сан-Франциско чи хоч у найменшій частині його. Це зневажало його любов до чесності й порядності. Войовнича кров у ньому закипіла.

– Ти мені негайно віддаси моїх літавців! Чуєш? – грізно скомандував він, простягши по них руку.

Симпсон притис пакунка до себе й запитав:

– А чи знаєш ти, хто я?.. Я – Червонько-Симпсон, і зі мною ніхто не наважується отак патякати!..

– Та кинь ти його до біса! – нишком шепнув Чарлі, – що вони там варті, оті літавці! Кинь! Нам треба якомога швидше видертися звідси!..

– Ці літавці – мої, – уперто й з притиском протяг Джо. – Вони мої, і я стою на тому, щоб мені їх повернули!..

– Адже не можеш ти битися із цілою ватагою! Якщо ти подужаєш його, то певна річ, на тебе накинуться вони всі, – силкувавсь умовити його Фред.

Цю таємничу розмову пошепки Червонькова ватага зрозуміла так, ніби Джо завагався, і знов усі завили й заголосили, мов зграя вовків.

– Злякався, злякався, – глузували й дражнили його оті малі паливоди. – Ач кирпу гне, едукований, чемненький! Що, може, боїшся чисту сорочечку закаляти? Чи матінки страшно? Ой-ой-ой, то-то лаятиме!..

– Цитьте! – владно гукнув ватажок. Галас умент угамувався.

– Ти віддаси мені моїх літавців? – рішуче поступаючись уперед, запитав Джо.

– А ти битимешся за них? – запитанням відповів Симпсон.

– Так! – відказав. Джо.

– Бійка! Бійка! – знову завила ватага.

– Ну, а я буду стежити, щоб билися чесно, як слід, – озвався раптом ззаду чийсь здоровий басюга.

Усі у момент повернулися до чоловіка, який, непомітно наблизившись, проголосив це…

У світлі електричного ліхтаря, що ясно горів на розі, вони побачили здоровенного мускулястого парубка, одягненого, як робітник. Ноги йому були взуті в чоботи із товстої шкіри, широкі штани підперізував вузенький чорний ремінець, а на голові мав він чорну засмальцьовану шапку. Обличчя було в сажі, з-поза грубої, синьої розхристаної сорочки визирала дебела шия й могутні груди.

– А ви тут хто такий?.. – буркнув Симпсон, якого дратувало втручання стороннього.

– Тобі до цього зась! – відсік йому торочки приходько. – А втім, якщо вам цікаво, то слухайте сюди: я кочегар на китайському пароплаві, а ось тут пильнуватиму, щоб билися чесно. Це моє діло. А ваше додержувати чесної бійки. Ну, починайте. Не воловодитися ж нам отут до світанку!..

«Верховинцям» було на руку втручання кочегара, але Симпсонові й товаришам його це було не до смаку.

З хвилинку порадившись зі своєю ватагою, отаман доручив одному з товаришів, свій пакунок і ступнув наперед.

– Виходь, чи що?.. – гукнув він Джо, заразом скидаючи куртку.

Джо віддав Фредові свою куртку й враз був уже поруч із Червоньком. Обидва піднесли догори стиснуті кулаки й стали один проти одного. Симпсон перший зробив напад, люто огрівши супротивника та й хвацьки ухилившись від одвітного удару. Джо відразу оцінив Червонькову спритність, але це ще більш підбурило його, хоч би там що, а здобути перемогу!

Присутність стороннього свідка в особі кочегара стримувала активність ватаги: хлопці обмежувалися тим, що лише підбадьорювали Червонька та глузували з Джо. Борці кружляли один навколо одного, заходили й так, і сяк, нападали, відстрибували й взаємно навішували неабиякі намордасники та гупаки. Але й те, як вони стояли, й те, як саме билися – усе було в них неоднакове: Джо стояв прямо й високо піднісши голову; широко розставивши ноги, він ними міцно впирався в землю. Симпсон пригнувсь і скорчився так, що голова йому мало не впірнула між плечі. Він крутився, мов та дзиґа, стрибав і брався на всякі штуки й вихватки, що щиро дивували Джо.

За чверть години обидва вже значно притомилися, проте з двох бадьорішим був Джо. Тут, певно, відіграв свою роль і тютюн, якого вживав Червонько, і кепський харч, і загалом усі умовини злиденного життя. Червонько захекався і хапав повітря. На початку він, як добрий мастак, гаразд полупцював таки Джо, але дедалі виснажувався, і удари були вже безсилі. Тоді, удаючись у розпач, почав він заживати способів боротьби не то що нечесних, а нікчемних: наскочивши, сквапненько огрівав супротивника штовханом і ту ж мить падав долі. Джо, звісно, не міг бити лежачого, отже, він поступався назад, щоб Червонько мав змогу підвестися, а той схопившись, знову утинав таку саму штуку.

Нарешті ця гра остобісіла Джо, і він вирішив дати їй належну відсіч. Добренько націлившись, він зацідив Червонька по голові саме тоді, як той нагнувся, щоб кинутися йому під ноги. Симпсон покотився, але за цим разом уже не туди, куди хотів, а вбік, у тому напрямку, куди скерував його тіло несподіваний тумачисько. Він перевернувся, силкувався підвестися і не міг, а лише застогнав і захекав.

Товариші підбадьорювали його, щоб підвівся на ноги; той раз або двічі намігся, але був надто вичерпаний та приголомшений.

– Здаюся! – сказав він. – Мене переможено.

Ватага принишкла, засмучена з цієї поразки свого отамана. Джо ступив наперед.

– Ну ж, будь ласка, поверніть мені тепер мої літавці, – удався він до хлопця, що держав його пакунка.

– Овва, – утрутився в розмову другий представник ватаги, ставши між Джо та його власністю. Волосся у цього хлопця було теж яскраво-руде.

– Спочатку тобі доведеться побитися ще й зі мною!

– Не бачу потреби! – гостро відтяв Джо. – Перемога моя і зрештою!..

– Е ні, ще не зрештою! Я – Симпсон-Цисавко, рідний брат Червоньків! Розшолопав?..

У такий спосіб Джо довідався ще про один звичай «пекельників», якого досі зовсім не знав.

– Гаразд! – крикнув він, і войовнича кров ще більше в ньому закипіла від нестерпної кривди.

– Ставай!..

Цісавко, який був на рік молодший за Червонька, ураз виявив себе, як лукавий супротивник. Він уживав таких нечесних способів, що добродушному кочегарові не раз довелося втручатись, аж доки й другий паросток Симпсонівського роду не визнав своєї поразки.

За цим разом Джо простяг руку по свого пакунка, без найменшого сумніву, що враз отримає його. Та ба! Між ним та його власністю став ще один хлопець, теж з яскраво-рудою розкудовченою кучмою на голові, і Джо враз угадав, що це третій представник родини Симпсонів. Являв він собою немов пізніше видання своїх братів, тільки трохи меншого формату і мав обличчя, густо вкрите ластовинням: це видно було в яскравому електричному світлі.

– Ти не матимеш своїх літавців, доки не подужаєш ще й мене! – учувся тоненький, але загонистий голосок. – Я – Симпсон-Рудько, і ти не можеш вважати себе за переможця усієї родини нашої, доки не подужаєш і мене!

Ватага аж загула із захвату, а Рудько скинув лахману куцину, став у позу й крикнув Джо:

– Виходь!

У Джо нили всі кістки й суглоби, з носа юшила кров, розтята губа опухала, сорочка була розпанахана від коміра й донизу… До того ж він страшенно стомився і важко відсапував.

– Скільки вас там є, цих самих Симпсонів? – запитав він. – Мені час додому, а якщо вас там ще багацько, то й за ніч усіх не впораєш!

– Я останній і наймоторніший! – відповів Рудько. – Подужаєш мене – й літавці твої! Це вже достеменна правда.

– Хай буде так! – зітхнув Джо. – Візьмемося до бою!

Меншенький Симпсон не мав ні сили, ані спритності братів своїх, але надолужував тим, що кидався, як та дика кицька, і добре таки дошкулив Джо.

Джо іноді здавалося, що він не вистоїть проти наскоків цього маленького, але скаженого вихору, та, напружуючи всі сили, він не хилився таки. Його підбадьорювала думка, що він б’ється за принцип, як колись за ідею билися його пращури. Уся честь «Верховини», здавалося йому, була на карті зараз, і він, як «верховинець», мусів битися до останку.

Отже, він стійко боронився від тисячі ненастанних наскоків свого ворога, оборонився, аж поки молодший і не такий досвідчений представник виснажився вкрай і, повалений на землю, визнав, що трапилося щось нечуване: родина Симпсонів уперше зазнала поразки.