Читать книгу Пригоди «Сліпучого» - Джек Лондон, William Hootkins - Страница 7

Певна річ, що Фред та Чарлі встигли вже пустити чутку про все, що відбулося цієї ночі в «Пеклі»: і про бійку з Симпсоновою ватагою, і про сутичку з харцизяками-рибалками. Джо зітхнув із полегкістю, коли о дев’ятій годині, задзеленькотів дзвоник, і попрямував до класу під перехресним вогнем захоплених очей. Навіть дівчатка й ті дивилися на нього з якимось побожним острахом, наче він був Данилом, який вийшов із левової печери, або Давидом, який переміг велетня Голіафа.

Джо почував себе ніяково, що його мають за якогось героя; він радий був би, щоб оті скеровані на нього очі обрали собі іншу мету. Незабаром вони й скерувалися в інший бік.

Школярам роздано великі аркуші паперу, й учителька, міс Вілсон – статечна панна, якій, мабуть, уся земна куля здавалася за льодовню, бо вона навіть у найспекотніші дні завжди приходила до класу зап’ята теплою хусткою – злізла із катедри, наблизилася до класної дошки й вивела на ній так, щоб усім було видно, велику римську цифру «І».

П’ятдесят пар очей уп’ялися в її руку, чекаючи, що буде далі. В кімнаті запанувала тиша. Під римським «І» вона написала: а) Які закони називалися Драконовими? б) Чому один з атенських ораторів сказав, що вони написані не атраментом, а кров’ю?

Сорок дев’ять голів схилилися до столів, і сорок дев’ять пер зарипіло, виводячи щось на папері.

Не схилив голови лише Джо. Він усе ще дивився на дошку, утупивши в неї очі, й міс Вілсон, яка озирнулася через плече, вивівши римське «II», аж зупинилася на хвилину й пильно-пильно подивилася на нього. Відтак написала ще:

а) Як то війна між Атенами й Меґарою за острів Саламін спричинилася до Солонового законодавства? б) Яка різниця між законами Драконовими й Солоновими?

Вона знову зиркнула на Джо. Той сидів і дививсь так само, утупивши очі.

– У чім річ, Джо? – запитала вона. – У вас паперу немає?

– Ні, дякую, є, – відказав він і старанно заходився стругати олівця. Застругав гостро, далі ще гостріше, а там уважно й надзвичайно терпляче почав загострювати його на голку. Декотрі зі школярів почувши той шкребет, запитливо підвели голови. Але той цього й не помічав, надто заглибившись у своє діло, а думки його літали далеко й від олівця, і від історії греків.

– Ви, звісно, знаєте всі, що письмову роботу на іспиті пишеться атраментом, – міс Вілсон зверталася до всіх учнів, проте очі її зупинилися на Джо.

Саме в той момент загострений понікуди кінчик олівця уломився, і Джо заходився знов застругувати його.

– Адже ви заважаєте вашим товаришам писати, Джо! – не витримала далі учителька.

Тоді він кинув стругати, сховав цизорика й знов уп’явся нерухомим зором у дошку. Що він міг сказати про Дракона, Солона й усіх греків?.. Він певен, що «сів» на цьому іспиті. Отже, ні до чого йому й дивитися на решту запитань. Не варто щось писати, хоч би навіть він і знав, що на деякі з них відповісти. Однаково вже не склав іспит, «сів». А до того ж писати боляче й дивитися боляче… заплющити очі так само боляче і навіть думати, то й те боляче!..

Сорок дев’ять пер сквапно рипіли по паперу, щоб устигнути за міс Вілсон, рука якої вкривала дошку дедалі новими низками запитань. Джо наслухався до цього рипіння, дививсь, як щохвилини більшало білих рядків на дошці, й почував себе дуже кепсько. Голова йому обертом йшла, боліла й зверху, й усередині, а думки розбігалися врозтіч.

«Пекельні» спомини, мов привиддя кошмарів, узяли в облогу його мозок, і несила йому було розвіяти їх. Він силкувався свої думки й погляди сконцентрувати на обличчі, міс Вілсон, що тепер уже сиділа на катедрі, та ба, постать учительчину зухвало заступав загонистий образ Симпсона-Червонька.

Нічого не вдієш. Він почував себе хворим, і стомленим, і недужим, і нікчемним. «Ну що ж, іспиту не складено!..» І коли нарешті, після цілих віків чекання, аркуші з письмовою працею позбирали, його аркуш пішов до загальної купи цілком білий, на ньому вгорі стояло прізвище, назва предмета, дата – та й по всьому!

По коротенькій перерві школярам роздано нові аркуші паперу, й почався іспит з арифметики, але Джо не поцікавився навіть перечитати задачу.

За нормальних умов він напевне склав би цей іспит, але в отакому душевному й фізичному стані про це й мріяти не доводилося. Отже, він поклав голову на руки й у такій позі наважився чекати, доки скінчиться і цей іспит… Підвівши на хвилинку голову, щоб глянути на годинника, він несподівано зустрівся очима з Бессі, яка перелякано дивилася на нього з того краю класу, де сиділи дівчатка. Від цього на душі йому ще погіршало. І чого вона допікає своїми турботами? Най її не обходить його доля, вона ж складе собі іспит, ну й край!.. Чого ж допікати? Джо гнівно глянув на сестру й знов уткнув обличчя в руки. Аж коли опівдні задзеленчав дзвоник, він так само подав чистого аркуша й пішов із кімнати разом з усіма.

Фред, Чарлі й Джо снідали завжди на подвір’ї, де в них був свій улюблений куточок. Проте саме сьогодні, як навмисне, в цьому місці скупчилось щось зо два десятки хлопчаків зі своїми сніданками. Дуже не сподобалося це Джо. До його настрою й фізичного почуття надто вже не пасував вінок героя. Голова дуже боліла, невдача на іспитах турбувала; і ще не до дна спорожнив він чашу.

На Фреда та Чарлі просто таки гнівався. Ще ж пак?! Скрекочуть, як ті сороки! Про всі вчорашні пригоди розповіли, вихваляючи його героїчні вчинки!.. А до решти товаришів, що із заздрим захопленням слухають їхні оповідання, ставляться із якоюсь тобі погордою. Спроби всіх розв’язати язика йому самому були ні до чого! Він лише бурчав щось нерозбірне у відповідь на всі допитування або кидав «так» чи «ні», щоб відкараскатися!

Одне, чого він бажав, це бути десь далеко на самоті, упасти на траву й пригорнувшись до лона землі, забути про всі болі, прикрості й турботи. Він пішов із подвір’я, щоб тільки не бути серед товаришів, але кілька хлопців ув’язалося слідком за ним. Лише гордість примусила його стриматися й не гукнути на цих остобісілих хлопців, щоб вони йшли собі геть од нього, дали йому спокій!.. Розпач і огида до товаришів заклубочилися у серці, а тоді раптом блискавицею шугнула думка: адже ж він знає, що не складе жоднісінького іспиту, так навіщо ж наражати себе на зайві тортури?! Під враженням хвилини склалося його рішення.

Він попростував до воріт і вийшов на вулицю. Здивовані школярі, що йшли слідком за своїм героєм, зупинилися…, а він, попрямувавши далі, завернув за ріг і зник їм з очей.

Деякий час ішов він без мети, аж дістався до кабельного трамвая. Вагон стояв на зупинці й випускав пасажирів; він мав рушати вниз. Джо вскочив у відкрите купе й забився аж у куток.

Не зогледівся Джо, як вагонетка, збігши згори й досягши кінцевого пункту, уже й почала знов завертати угору. Отож він швидко зіскочив. Просто перед ним бовваніла величезна будова понтонного перевозу. Виходить, що він, нічого не бачивши й не чувши, проїхав крізь найбучніший квартал Сан-Франциска, де клекотіло ділове життя. Годинник на башті поронного будинку показував десять хвилин на другу, цебто за п’ять хвилин мав відпливати понтонний човен. Не маючи найменшої уяви, куди саме він поїде, Джо купив за десять центів квитка, зайшов на чардак і незабаром плив уже затокою, простуючи до гарненького, невеличкого міста Окленда.

За годину, так само не здаючи собі справи, нащо це він робить і що буде далі, Джо опинився на Оклендській корабельні. З того місця, де він сидів, прихиливши гарячу голову до якогось стовпа, видко було чардаки кількох вітрильників, навколо яких стовбичила ціла купа цікавого люду. Це притягло й хлопцеву увагу.

Там було чотири вітрильники, і Джо міг навіть перечитати їхні назви. На кормі першого, що стояв найближче до нього, великими зеленими літерами значилося: «Привид». Три інші мали назви: «Примха», «Цариця Острейок» та «Летючий Голландець».

На кожному містилася посередині каюта з невеличким димарем. З «Привидового» димаря здіймавсь угору дим. Двері з каюти цього вітрильника й горішнє вікно були навстіж відчинені. Отже, видко було, що там коло печі порається матрос-юнак. Узутий він був у високі маринарські чоботи, одягнений у сині штани й темну вовняну сорочку. Рукави закасав він по лікті, і видко було, що мускулясті руки від сонця стали смагляві, як бронза. Матрос підвів голову – таке саме смугляве й бронзове було і його обличчя.

З каюти тягло приємним ароматом кави й бобів, що кипіли в металевім казаночку. Кухар саме поставив до вогню пательню з покраяним на дрібні шматочки салом і, як воно зашкварчало, кинув туди великого біфштекса.

Пораючись отак, він без угавку балакав зі своїм товаришем. Той був на чардаку й увесь час, витягаючи з моря цебри води, поливав купи острейок, навалені скрізь. Скінчивши свою роботу, він закрив острейки мокрими лантухами, пішов до каюти й сів край невеличкого столу, де кухар тим часом устиг злагодити, що треба, до обіду. Відтак обидва завзято заходилися коло їжі.

Джо дививсь на все це, й воно мимоволі зачіпало романтичні струни його серця. «Оце життя!.. Ці люди насправді живуть, а не нидіють… Вони самі заробляють собі шматок хліба, вільно дихаючи серед морських просторів, під безкраєю блакиттю!.. Сонце, злива, вітер, борва – це їхня рідна стихія!..

А він? І.. День у день скніє у коробку з чотирма стінками разом із такими самими бідолахами, як і він!.. Довгі роки напружують вони свій мозок, витягаючи дещицю знань із завали шкільних підручників!.. А тим часом ці люди живуть собі щасливі та безжурні!.. Вони керують вітрилами, веслують, самі готують собі їжу, і, певна річ, зазнають чимало всіляких пригод, за які, нидіючи в задушному класі, тільки мріяти доводиться!..»

Джо зітхнув. Він почував, що таке життя саме на його вдачу! Не йдеться йому та наука. Школяр із нього нікудишній. Адже ось він і іспитів не склав!.. Не про нього ті тріумфи, що їх зазнає хоч би й Бессі, яка зараз, мабуть, повертається вже додому, на «відмінно» склавши свої іспити.

Ох, це просто таки нестерпно! Батько, певно, помилився, застрочивши його до школи.

Добре вчитися тому, кого притьмом тягне до книжки!.. А чи ж тільки й світу, що в школі?.. Хіба не можна стати на свої ноги й без неї? Чи ж мало славнозвісних людей повиходило з низької верстви суспільства?!.. Звичайнісінькі матроси ставали власниками цілих флотилій і на сторінках історії увічнювали ім’я своє геройськими вчинками.

Чому ж він, Джо Бронсон, не спроможеться на таке?

Джо заплющив очі. Йому було страшенно шкода самого себе!.. А як він розплющив їх знову, то зрозумів, що якось несподівано заснув і спав таки чимало, бо було вже надвечір, і сонце вже сідало за обрій.

Додому він повернувся, коли вже звечоріло. Він пішов просто до своєї кімнати, не показавшись на очі батькам, і мерщій кинувся в ліжко. Холодні простирадла приємно торкалися до гарячого тіла, і він із полегкістю зітхнув, що – хоч там як – а вже не доведеться отою історією сушити собі голову.

Але далі сплила настирлива й неприємна думка, що незабаром наспіє новий шкільний семестр, а там, за шість місяців, нові іспити й знов та сама історія.