Читать книгу На лезі клинка - Джо Аберкромби - Страница 12

«Чому я це роблю?»

Обрис будинку Віллема дан Робба чорнів на тлі безхмарного нічного неба. Це була непримітна будівля – двоповерхова домівка, огороджена низькою стінкою з воротами спереду, як сотні інших на цій вулиці.

«Наш давній знайомий Ревс жив у розкішній величезній віллі біля ринку. Робб справді мав би просити суттєвіші хабарі. Проте він, на щастя, цього не робив».

На всіх модних вулицях міста було світло, як удень, і п’яні гуляки юрбилися там до світанку. Однак ця відокремлена бічна вулиця знаходилась далеко від яскравих ліхтарів і цікавих очей.

«Можна спокійно працювати».

За рогом будинку, на верхньому поверсі, у вузькому вікні горіла лампа.

«Добре. Наш товариш вдома. Проте він досі не спить – треба бути обережними».

Він обернувся до практика Фроста і показав на ріг будинку. Альбінос кивнув і одним непомітним рухом перетнув вулицю.

Ґлокта зачекав, доки він дістанеться огорожі і зникне в тінях під будинком, а тоді повернувся до Северарда і вказав на передні двері. Довгов’язий практик на мить усміхнувся йому очима, а тоді, згинаючись, швиденько подріботів геть, перехилився через низьку стінку і безшумно приземлився з іншого боку.

«Поки що все йде чудово, але тепер настала моя черга рухатись».

Ґлокта задумався, навіщо він узагалі прийшов. Фрост і Северард були цілком спроможні розібратись з Роббом власноруч – він їм тільки заважатиме.

«Я ще й можу гепнутись на дупу і тим самим сповістити бовдура про нашу присутність. То навіщо ж я ішов?»

Але Ґлокта знав, навіщо. До горла уже підступало хвилювання. Він ніби знову почувався живим.

Інквізитор обмотав кінець палиці шматком дрантя, а тому зміг тихенько підібратись до стіни, не наробивши забагато шуму. До того часу Северард уже відкрив ворота, притримуючи петлю однією рукою, щоб вона не скрипіла.

«Гарна робота. Я би все одно не перебрався через ту малу стіну – якої б висоти вона не була».

Северард опустився навколішки перед вхідними дверима і длубався відмичкою у замку. Він притулився вухом до дерева і зосереджено щурився, в той час як його руки вправно робили свою справу. Серце Ґлокти билося наче шалене, а шкіру поколювало від напруги.

«Ах, азарт полювання!»

Щось легенько клацнуло раз, потім знову. Северард згріб свої блискучі відмички в кишеню, а тоді простягнув руку і потихеньку, обережно повернув ручку дверей. Двері беззвучно відчинилися.

«Який він попри все вмілий хлопчина! Без нього і Фроста я – простий каліка. Вони мої долоні, руки та ноги. А я – їхній мозок».

Северард прослизнув всередину, і Ґлокта рушив за ним, здригаючись від болю щоразу, коли доводилося спиратись на ліву ногу.

В коридорі було темно, але зверху на сходи падала смуга світла, від якої поручні кидали на дерев’яну підлогу чудні, кривулясті тіні. Ґлокта показав на сходи, на що Северард схвально кивнув і почав навшпиньках крастися до них, тримаючись якомога ближче до стіни. Здавалося, що минула вічність, перш ніж він туди дістався.

Коли він ступив на третю сходинку, вона ледь рипнула. Ґлокта сіпнувся, а Северард завмер на місці. Вони почали вичікувати, заціпенівши, мовби статуї. Нагорі було тихо. Ґлокта з полегшенням видихнув. Северард якомога повільніше рушив вгору, м’яко долаючи сходинку за сходинкою. Наблизившись до верху сходів, він притулився до стіни й обачливо заглянув за ріг, відтак зробив останній крок і безшумно зник з очей.

В дальньому кінці коридору з тіней виринув практик Фрост. Ґлокта здійняв брову, але той похитав головою.

«Внизу нікого».

Він повернувся до вхідних дверей і почав їх обережно закривати. Тільки коли двері зачинились, він повільно відпустив ручку, так що тільки защіпка тихенько клацнула.

– Ви повинні це побачити.

Ґлокта здригнувся від раптового звуку, обернувшись так різко, що здалося, наче його спину клинком проштрикнули. На верху сходів стояв Северард, вперши руки в боки. Він повернувся й рушив у бік світла, а Фрост, забувши про обережність, побіг услід за ним.

«Чому ніхто не може жити на першому поверсі? Обов’язково треба лізти нагору».

Принаймні йому більше не треба було зберігати тишу, важко піднімаючись за практиками по сходах – його права нога тиснула на дошки, а ліва по них човгала. Яскраве світло лампи лилося з відкритих дверей вглибині горішнього коридору, тож туди Ґлокта і пошкандибав. Він переступив поріг і зупинився, намагаючись віддихатись після підйому.

«Нічого собі, оце погром».

Велика книжкова шафа, що стояла біля стіни, була перекинута, і книжки, розгоруті і згорнуті, валялися по всій підлозі. На столі перекинувся келих із вином, і порозкидувані там пожмакані папери, перетворились на вогкі червоні клапті. На ліжку панував цілковитий безлад – половина покривала була на підлозі, подушки та матрац порізані, де не глянь, повсюди – пір’я. Гардероб відкритий, і одна половинка дверей трималася лише на одній петлі. Всередині висіло кілька подертих костюмів, але більша частина одягу купою валялась поряд.

Під вікном на спині лежав вродливий молодик, втупившись у стелю – рот розкритий, обличчя бліде. Було би брехнею сказати, що йому перерізали горло. Його розсікли з такою силою, що голова заледве трималася шиї. Кров забризкала усе довкола: порваний одяг, порізаний матрац, саме тіло. Кілька кривавих відбитків долонь були на стіні, на підлозі – величенька калюжа доволі свіжої крові.

«Його вбили сьогодні. Мабуть, якихось кілька годин тому. Або хвилин».

– Навряд чи він зможе відповісти на наші питання, – сказав Северард.

– Навряд чи.

Ґлокта окинув оком безлад.

– Схоже, він мертвий. Але що його вбило?

Фрост втупився у нього рожевими очима, припіднявши білу брову.

– Отгута?

Северард залився лунким сміхом. Навіть Ґлокта дозволив собі реготнути.

– Звичайно. Але як наша «отрута» сюди влізла?

– Чегез відкгите гікно, – пробурмотів Фрост, показуючи на підлогу.

Ґлокта зашкандибав кімнатою, намагаючись не торкатися ногами чи палицею липкої суміші крові та пір’я.

– Отже, наша «отрута», як і ми, побачила світло лампи. Залізла через нижнє вікно, а тоді тихо піднялась по сходах.

Ґлокта кінцем палиці повернув долоні трупа.

«Кілька крапель крові з шиї, але жодних слідів на суглобах або пальцях. Він не боровся. Його заскочили зненацька».

Ґлокта нахилився вперед і придивився до глибокої рани на шиї.

– Один сильний удар. Мабуть, завданий ножем.

– І Віллем дан Робб востаннє протік, – мовив Северард.

– І в нас стало одним стукачем менше, – сказав Ґлокта замислено.

В коридорі крові не було.

«Безлад безладом, а наш убивця доклав неабияких зусиль, аби не замастити ноги під час обшуку кімнати. Він не був лютим чи наляканим. Просто виконував свою роботу».

– Убивця був професіоналом, – промимрив Ґлокта. – Він прийшов сюди з метою вбивства. Можливо, потім він трохи доклався до того, аби замаскувати це під крадіжку зі зломом, хтозна. Так чи інакше, архілектор не зрадіє трупові.

Він поглянув на своїх двох практиків.

– Хто наступний у списку?

Цього разу, безперечно, без боротьби не обійшлося.

«Хоч і з однієї сторони».

Солімо Сканді розвалився на боці, втупившись у стіну, так немов соромився вигляду своєї розтятої і подертої нічної сорочки. На його передпліччях виднілися глибокі порізи.

«Це він марно намагався відвернути клинок».

Він повз по підлозі і залишив кривавий слід на відполірованому до блиску дереві.

«Це він марно намагався утекти».

Він зазнав невдачі. Його прикінчили чотирма сильними ударами ножа у спину.

Ґлокта відчув, як його обличчя сіпнулось від вигляду кривавого трупа.

«Одне тіло може бути збігом. Два – тільки змовою».

У нього затремтіла повіка.

«Ті, хто це зробив, знали, що ми прийдемо, знали, коли і за ким саме. Вони на крок попереду. Цілком можливо, що наш список спільників уже перетворився на список трупів».

Позаду Ґлокти щось заскрипіло, і він різко смикнув головою, від чого у затерплій шиї штрикнуло. То було просто відкрите вікно, яке гойднув вітер.

«Заспокойся, ну ж бо. Заспокойся і все обмізкуй».

– Схоже, вельмишановна Гільдія мерсерів вирішила влаштувати невеличке прибирання.

– Звідки вони могли дізнатися? – пробурмотів Северард.

«А й справді, звідки?»

– Мабуть, вони бачили список Ревса, або їх повідомили, хто туди потрапив.

«А це означає…»

Ґлокта торкнувся язиком своїх порожніх ясен.

– Хтось з Інквізиції є виказувачем.

Вперше в очах Северарда зникла посмішка.

– Якщо вони знають, хто в цьому списку, то й знають, хто його склав. Вони знають про нас.

«Мабуть, список поповнився на ще три імені? В самому низу?»

Ґлокта заусміхався.

«Як захопливо».

– Боїшся?

– Одне скажу точно: я цьому не радий. – Він кивнув на труп. – Отримати ніж у спину – не в моїх планах.

– Як і не в моїх, Северарде, повір.

«Але справді. Якщо я помру, то ніколи не дізнаюсь, хто нас зрадив.

А мені хочеться дізнатись».

Стояв ясний весняний день, і в парку було повно ледарів й нероб усякого штибу. Ґлокта нерухомо сидів на лавці, у холодку під розлогим деревом, поглядаючи то на мерехтливу зелень, то на виблискуючу воду, то на веселих, п’яних, строкатих гуляк. Люди тіснилися на лавках навкруг озера, валялись парами й компаніями на траві, пили, балакали і ніжились на сонці. Здавалося, навколо ніде й голці впасти.

І все одно ніхто не сідав біля Ґлокти. Час від часу хтось підбігав, ледь вірячи у те, що йому пощастило знайти таке гарне місце, але за мить на лавці вимальовувався Ґлокта. Тоді обличчя людей витягувались і вони розверталися або проходили повз, так наче й не збиралися присісти.

«Я відлякую їх, як чума, але, мабуть, воно й на краще. Не треба мені їхнє товариство».

Він перевів погляд на гурт молодих солдатів, котрі веслували на човні по озеру. Один із них хитко підвівся і щось розказував, тримаючи в руці пляшку. Човен небезпечно захитався, і його товариші закричали, щоб він сів. Із невеликою затримкою до Ґлокти долинули невиразні, далекі вибухи реготу.

«Діти. Які вони юні! Які невинні! Іще не так давно я теж був серед них. Хоча здається, що минуло тисячоліття. Ба, навіть більше. Здається, це був інший світ».

– Ґлокто.

Інквізитор підняв очі, затуляючись від сонця рукою.

Це нарешті прийшов архілектор Сульт – висока, темна постать на фоні блакитного неба. Коли той із холодком глянув униз, Ґлокті здалося, що він виглядав трохи втомленішим, зморшкуватішим і змарнілішим, ніж зазвичай.

– Сподіваюся, це щось важливе. – Сульт відкинув поли своєї довгої білої мантії і плавно опустився на лавку. – Простолюдини знову підняли бунт біля Кельна. Якийсь поміщик-ідіот повісив кількох селян, а нам тепер це розгрібати! Що складного в тому, щоб керувати полем бруду і купкою землеробів? Ніхто не просить добре до них ставитись, але ж не треба їх вішати! – Він кинув гнівний погляд на галявини, а його рот витягнувся у сувору лінію. – Сподіваюся, це щось збіса важливе.

«Тоді я намагатимуся не розчарувати».

– Віллем дан Робб мертвий.

Ніби щоб підкреслити слова Ґлокти, п’яний солдат послизнувся і беркицьнувся за борт човна, шубовснувши у воду. За мить долинув гучний регіт його друзів.

– Його вбили.

– Гм. Буває. Бери наступного зі списку.

Сульт підвівся на ноги і насупився.

– Я не думав, що ти будеш узгоджувати зі мною кожну дрібницю. Тому й найняв тебе на цю роботу. Працюй далі! – гаркнув він і розвернувся, щоб піти.

«Не треба поспішати, архілекторе. Біда здорових ніг у тому, що їм хочеться постійно метушитись. От коли рухатись важко, ти десять разів подумаєш, перш ніж ступити хоч крок».

– Наступного чоловіка зі списку теж спіткало лихо.

Сульт обернувся, трохи здійнявши брову.

– Невже?

– Як і всіх решта.

Архілектор стиснув губи і повернувся на лавку.

– Усіх?

– Усіх.

– Гм-м… – замислився Сульт. – Це вже цікаво. Виходить, мерсери влаштували зачистку? Я аж ніяк не очікував від них такої нещадності. Часи усе-таки змінилися, ой змінилися… – Він затнувся і почав поволі супитись. – Гадаєш, хтось показав їм список Ревса, так? Ти гадаєш, що хтось із наших зраджує. Тому й покликав мене сюди, так?

«А ти гадав, що я просто не хотів підніматися сходами?»

– Щоб вбили всіх до одного? Кожного, хто був у нашому списку? І саме тієї ночі, коли ми йшли їх арештовувати? У такі збіги я не вірю.

«А ви вірите, архілекторе?»

Схоже було, що ні. Його обличчя геть спохмурніло.

– Хто бачив заяву-зізнання?

– Я і двоє моїх практиків, звичайно.

– Ти абсолютно у них впевнений?

– Абсолютно.

Повисла пауза. Некерований човен потроху відносило, поки солдати повзали по ньому, задерши весла догори, а чоловік у воді плескався і реготав, забризкуючи свої друзів.

– Заява якийсь час лежала у моєму кабінеті, – пробурмотів архілектор. – Можливо, її бачив хтось із моїх підданих. Можливо.

– Ви абсолютно у них впевнені, Ваше Преосвященство?

Сульт відповів Ґлокті довгим, пронизливим поглядом.

– Ці б не наважились. Вони мене добре знають.

– Залишається очільник Келайн, – тихо мовив Ґлокта.

Архілектор заговорив, ледь розтуляючи вуста.

– Тут треба бути обережним, інквізиторе, дуже обережним. Ти ступаєш на небезпечну територію. Як би там не здавалося, а очільниками Інквізиції стають не дурні. У Келайна є багато друзів – як у Будинку питань, так і поза ним. Впливових друзів. Будь-яке звинувачення в його бік повинно бути підкріплене найпереконливішими доказами. – Сульт на мить замовк, очікуючи, поки їх мине компанія дам. – Найпереконливішими доказами, – повторив він пошепки, як тільки вони відійшли. – Ти повинен знайти цього вбивцю.

«Легко сказати».

– Звісно, Ваше Преосвященство, але поки що моє розслідування зайшло, так би мовити, у глухий кут.

– Не зовсім. У нас на руках є ще одна карта. Власне, сам Ревс.

«Ревс?»

– Але, архілекторе, він уже десь в Енґлії.

«Пітніє у копальні абощо. Якщо йому узагалі вдалося стільки протриматись».

– Ні. Він тут, у Аґріонті, сидить під надійним замком. Я подумав, що краще його притримати.

Ґлокта зробив усе можливе, щоб приховати здивування.

«Розумно. Дуже розумно. Схоже, архілекторами теж стають не дурні».

– Ревс буде твоєю наживкою. Я попрошу свого секретаря передати Келайну повідомлення про те, що я змилостивився. Що готовий дозволити подальшу діяльність мерсерів за умови жорсткого контролю. Що відпустив Ревса на знак доброї волі. Якщо джерело витоку – Келайн, то, гадаю, він повідомить мерсерів, що Ревса відпустили. Гадаю, вони відправлять до нього вбивцю, щоб покарати його за довгий язик. Тоді, гадаю, і можна буде взяти душогуба на гарячому. Ну, а якщо він не прийде, що ж, продовжимо пошуки зрадника – зрештою, ми нічого не втрачаємо.

– Чудовий план, Ваше Преосвященство.

Сульт відповів йому холодним поглядом.

– Звичайно. Тобі треба буде десь працювати – подалі від Будинку питань. Я виділю кошти, відправлю Ревса твоїм практикам і сповіщу, коли Келайну надійде повідомлення. Знайди мені убивцю, Ґлокто, і натисни на нього. Натисни так, щоб йому повилазило.

Солдати спробували витягнути свого мокрого товариша на борт, але човен шалено загойдався, а за мить раптом перекинувся, покидавши всіх у воду.

– Мені потрібні імена, – прошипів Сульт, свердлячи очима солдатів, які борсалися у воді. – Мені потрібні імена, докази, документи і люди, які встануть на Відкритій Раді і покажуть пальцем. – Він поволі піднявся з лавки. – Тримай мене в курсі.

З цими словами Сульт розвернувся і пішов до Будинку питань, гравій на доріжці хрускотів під його ногами, а Ґлокта дивився йому вслід.

«Чудовий план. Я радий, що ви на моєму боці, архілекторе. Ви ж на моєму боці, правда?»

Солдатам вдалося витягнути перевернутий човен на берег, і тепер вони стояли, мокрі як хлющ, і кричали одне на одного, очевидно, втративши свій гарний гумор. Одне із весел досі плавало у воді, поступово наближаючись до місця, де озеро переходило в течію. Згодом воно пройде під мостом і припливе, минаючи високий мур Аґріонта, до фортечного рову. Ґлокта спостерігав, як весло повільно крутиться у воді.

«Це помилка. Треба бути уважним до деталей. Легко забути про дрібниці, але без весла човен нічого не вартий».

Він окинув поглядом кілька інших облич в парку. Його увагу привернула гарна пара, що сиділа на лавці біля озера. Молодик щось тихо говорив дівчині із сумним, серйозним виразом обличчя. Вона рвучко підвелась і поспішила геть, затуляючи лице руками.

«Ах, біль нещасного кохання! Ти відчуваєш втрату, гнів і сором. Здається, що розбилися всі твої сподівання. Який поет написав, що нема болю гіршого, ніж біль розбитого серця? Сентиментальна херня. Він не був у в’язницях Імператора».

Інквізитор усміхнувся, розтулив рота і намацав язиком порожні ясна на місці передніх зубів.

«Розбиті серця з часом гояться, а от зламані зуби – ні».

Ґлокта глянув на молодика. Той дивився, як дівчина, ридма ридаючи, іде геть, і на обличчі в нього був ледь помітний вираз втіхи.

«Молодий паскудник! Цікаво, чи він розбив стільки ж сердець, як і я замолоду? Зараз у це важко повірити. Мені лише щоб підвестися, треба чи не півгодини набиратися відваги. А єдині жінки, які останнім часом через мене плакали, це дружини тих, кого я відправив на заслання в Енґлію…»

– Занде.

Ґлокта обернувся.

– Лорд-маршале Варуз, яка честь.

– О, ні-ні, не вставай, – сказав старий солдат, сідаючи поряд на лавку зі спритністю вчителя фехтування. – Гарно виглядаєш, – додав він, навіть не глянувши на Ґлокту. «Ти хотів сказати, що виглядаю, наче каліка». – Як ти, давній друже?

«Я каліка, пихата ти срако. І що ти там казав про друга? За всі роки з часу мого повернення ти не побачився зі мною навіть разу. Це ти вважаєш дружбою?»

– Терпимо, лорд-маршале, дякую.

Варуз незручно засовався на лавці.

– Мій останній учень, капітан Лютар… ти, мабуть, його знаєш?

– Ми знайомі.

– Бачив би ти його стійки. – Сульт сумно похитав головою. – У нього є здібності, хоча він і ніколи не досягне твого рівня, Занде. «Ну, не знаю. Я сподіваюсь, що одного дня він стане таким же калікою, як я». – Але цих здібностей достатньо, щоб перемогти. Просто він ними нехтує. Занедбує їх. «Ох, яка трагедія! Мені так сумно, що могло би знудити. Якби тільки я зранку щось поїв». – Він лінивий і впертий, Занде. Йому бракує мужності. Самовідданості. У нього просто не лежить до цього душа, а час збігає. От я й подумав, якщо в тебе, звісно, є час, – Варуз всього на мить поглянув Ґлокті в очі, – може, ти би зміг поговорити з ним, заради мене.

«Уже не можу дочекатися! Я все життя тільки й мріяв про те, щоб повчати цього скиглія. Та як ти смієш, ти, старий, зарозумілий довбню? Ти збудував на моїх успіхах репутацію, а коли мені знадобилася допомога, зник. А тепер приходиш, просиш про допомогу і називаєш мене своїм другом?»

– Звичайно, маршале Варуз, я буду радий з ним поговорити. Що завгодно для старого друга.

– Чудово, чудово! Я переконаний, що тобі вдасться все змінити! Я треную його щоранку в тому дворі біля Будинку Творця, де колись тренувалися ми з тобою… – Старий маршал ніяково затнувся.

– Я навідаюсь, як тільки дозволить обов’язок.

– Звісно, твій обов’язок…

Варуз уже почав було підводитись, очевидно, щоб якомога швидше піти.

Ґлокта простягнув руку, від чого старий солдат на мить завмер.

«Не хвилюйтеся, лорд-маршале, я не заразний».

Варуз легенько потиснув його руку, немов боявся, що та відлетить, а тоді впівголоса попрощався і рушив геть, високо тримаючи голову. Коли він минав промоклих солдатів, вони, трохи зніяковівши, вклонилися й віддали честь.

Ґлокта випростав ногу, прикидаючи, чи варто вставати.

«І куди я піду? Нічого не станеться, якщо я посиджу ще хвилинку. Не варто квапитись. Не варто».