Читать книгу На лезі клинка - Джо Аберкромби - Страница 8

– Тисни його, Джезалю, тисни! Не соромся!

Джезаль був тільки радий слухатись. Він стрибнув уперед, зробивши випад правою. Вест уже втратив рівновагу і відступив назад – він був не в формі і ледь-ледь відбивався своєю короткою шпагою. Сьогодні вони змагалися напівзагостреними клинками, щоб додати боротьбі трохи азарту. Заколоти ними не вдалось би, а от болісно подряпати раз-другий, якщо постаратись – цілком можливо. Джезаль збирався подарувати майорові подряпину за вчорашнє приниження.

– Отак, завдай йому! Випад-випад, капітане! Випад-випад!

Вест незграбно рубонув, але Джезаль передбачив удар і відбив клинок, все ще напосідаючи, і бив з усіх сил. Він хльоснув лівою, тоді ще раз. Вест відчайдушно відбивав удари, аж поки вперся у стінку. Нарешті Джезаль до нього добрався. Він весело зареготав, роблячи ще один випад своїм довгим клинком, але його суперник несподівано ожив. Вест вислизнув і відбив випад із прикрою твердістю. Джезаль затнувся, втратив рівновагу та вражено ахнув, коли вістря меча увійшло у щілину поміж двома каменями, відтак клинок вирвався з його затерплої руки і застряв, похитуючись, у стіні.

Вест рвонув вперед, проскочив під другим клинком Джезаля і врізався у нього плечем.

– О-ой! – зойкнув Джезаль і, похитнувшись, повалився на підлогу, намацуючи рукою свій короткий клинок.

Клинок ковзнув по камінню, і лорд-маршал Варуз спритно спинив його своїм чоботом. Затуплене вістря Вестової шпаги нависло над горлом Джезаля.

– Дідько би його вхопив! – вилаявся він, коли усміхнений майор простягнув йому руку.

– Так, – пробурмотів Варуз, важко зітхнувши, – і справді, дідько би тебе вхопив. Сьогодні ти виступив ще огидніше, ніж вчора, якщо таке взагалі можливо! Ти знову дав майору Весту обвести себе навкруг пальця!

Джезаль сердито відмахнувся від руки Веста і підвівся на ноги.

– Він ні на мить не втрачав контролю над боєм! Ти дозволив, щоб тебе заманили в пастку, а тоді обеззброїли! Обеззброїли! Навіть мій внук не допустився би цієї помилки, а йому всього вісім! – Варуз гупнув об підлогу палицею. – Можете мені, будь ласка, пояснити, капітане Лютар, як ви збираєтесь перемогти у фехтувальному двобої, коли лежатимете на землі без зброї?

Джезаль насупився і потер потилицю.

– Ні? В майбутньому, якщо ви впадете зі скелі зі зброєю, я хочу, щоб там, унизу, ваш понівечений труп міцно стискав її у мертвих пальцях, зрозуміло?

– Так, маршале Варуз, – промимрив невдоволений Джезаль, подумки бажаючи, щоб старий виродок сам кинувся зі скелі. Або Великої вежі. Цього вистачить. Майор Вест може скласти йому компанію.

– Надмірна впевненість – це бич фехтувальника! Ти повинен ставитись до кожного суперника так, наче він твій останній. А щодо ніг, – Варуз скривив губи від огиди, – то коли ти ідеш у наступ, то все чудово, але коли справа доходить до відступу, починається справжня катастрофа. Майор тебе тільки торкнувся, а ти вже впав, ніби зомліла школярка.

Вест посміхався до нього. Йому це подобалось. Неймовірно подобалось, хай його.

– Кажуть, що у Бремера дан Ґорста опорна нога – наче сталевий стовп. Наче сталевий стовп, розумієш?! Мовляв, легше зрушити Будинок Творця, ніж його.

Лорд-маршал вказав пальцем на обрис велетенської вежі, що нависала над будівлями двору.

– Будинок Творця! – заволав він сердито.

Джезаль шморгнув носом і стукнув чоботом об підлогу. Вже всоте він роздумував над тим, щоб все покинути і більше ніколи не братися за фехтувальний клинок. Але що скажуть люди? Батько був ним безмежно гордий і без кінця хвалився його майстерністю усім, хто бажав слухати. Він спав і бачив, як його син змагається на Площі маршалів перед ошалілим натовпом. Якби Джезаль покинув все це зараз, його батько помер би від ганьби, і тоді прощавай посада, прощавайте гроші і прощавайте амбіції. Безумовно, його братам такий поворот сподобався би надзвичайно.

– Головне – це рівновага, – просторікував Варуз. – Вся сила йде від ніг! Відтепер у твоє тренування входитиме година на колоді. Щодня. – Джезаль скривився. – Отже, маємо: пробіжка, вправи з важкою палицею, стійки, година спарингу, знову стійки, і година на колоді. – Лорд-маршал задоволено кивнув. – Поки що цього вистачить. Побачимося завтра о шостій ранку – і щоб дивився на світ тверезими очима. – Варуз насупився. – Дивився. На світ. Тверезими. Очима.

– Я не можу це робити безкінечно, розумієш, – сказав Джезаль, важко кульгаючи до своєї квартири. – Скільки цих страшних знущань може витримати людина?

Вест посміхнувся.

– Це квіточки. Я ще не бачив, щоб старий виродок так м’яко до когось ставився. Ти йому, мабуть, дуже подобаєшся. Зі мною він і близько не був таким приязним.

Джезалю не вірилось.

– Хіба може бути ще гірше?

– Я не мав такої підготовки, яка є у тебе. Він змушував мене тримати важку палицю над головою з обіду до вечора, доки вона не падала мені на голову. – Майор ледь скривився, ніби сама згадка про це була болісною. – Він змушував мене збігати на Велику вежу і назад у повному обладунку. Він займав мене спарингом чотири години на день. Щоденно.

– Як ти це витримав?

– В мене не було вибору. Я не дворянин. Фехтування було моїм єдиним шансом вибитися в люди. Та й, врешті-решт, це дало свої плоди. Скільки ти знаєш простолюдинів, котрі служать у Королівському полку?

Джезаль стенув плечима.

– Якщо подумати, то дуже мало.

Будучи дворянином, він вважав, що їм там взагалі не місце.

– Але ти із шанованої сім’ї, і вже капітан. Якщо переможеш у Турнірі, перед тобою відкриються всі дороги. Лорд-камерґер Хофф, верховний суддя Маровія, навіть сам Варуз, якщо вже на те пішло – всі вони у свій час стали переможцями Турніру. Переможці правильної крові завжди сягають висот.

Джезаль пирхнув.

– Як твій друг Занд дан Ґлокта?

Ім’я каменем повисло у повітрі.

– Ну… майже завжди.

– Майоре Вест! – пролунало позаду них.

До них поспішав присадкуватий сержант зі шрамом на щоці.

– Сержанте Форест, як ся маєте? – запитав Вест, тепло поплескавши солдата по спині.

Він мав підхід до селюків, але Джезаль завжди нагадував собі, що й Вест від них недалеко втік. Він, можливо, й освічений, і в чині офіцера, і так далі, але, якщо замислитись, у нього все одно було більше спільного з сержантом, ніж із Джезалем.

Сержант радо усміхнувся.

– Усе добре, сер, дякую.

Він з повагою кивнув Джезалю:

– Доброго ранку, капітане.

Джезаль відповів йому стриманим кивком і відвернувся, розглядаючи проспект. Він не бачив жодного сенсу у панібратстві між офіцером і рядовим солдатом. Тим паче, з таким потворно пошрамованим. А потворні люди Джезаля взагалі не цікавили.

– Чим можу прислужитись? – запитав Вест.

– Сер, маршал Бурр бажає бачити вас на невідкладній нараді. Наказано зібрати усіх старших офіцерів.

Вест спохмурнів.

– Я скоро буду.

Сержант віддав честь і пішов.

– А це з якої причини? – недбало кинув Джезаль, спостерігаючи, як якийсь клерк біжить за папірцем, що випав у нього з рук.

– Через Енґлію і короля північан Бетода. – Вест вимовив це ім’я морщачись, так ніби від нього гірчило в роті. – Кажуть, він переміг усіх своїх ворогів на Півночі і тепер поривається воювати з Союзом.

– Ну, якщо йому хочеться війни, то він її отримає, – безтурботно сказав Джезаль.

На його думку, війни були ні чим іншим, як чудовою нагодою здобути славу і просунутись по службі. Із подувом легкого вітерцю повз його чобіт пролетів папірець, навздогін якому біг захеканий клерк. Джезаль вишкірився, коли той пронісся повз нього, зігнутий майже вдвоє, у незграбній спробі спіймати аркуш.

Майор схопив брудний документ і простягнув його чоловіку.

– Дякую, сер, – мовив клерк, чиє спітніле обличчя осяяла жалюгідна вдячність, – дуже вам дякую!

– Нема за що, – пробурмотів Вест, на що клерк улесливо вклонився і поспішив геть.

Джезаль засмутився. Йому подобалось спостерігати за цією гонитвою.

– Може початися війна, але зараз це найменша з моїх проблем. – Вест важко зітхнув. – Моя сестра приїхала в Адуа.

– Я не знав, що в тебе є сестра.

– Як бачиш, є, і вона тут.

– І що з того? – Джезаль не мав особливого бажання слухати про сестру майора.

Може, Вест і вибився в люди, але решта його сім’ї була явно не варта уваги Джезаля. Його цікавили бідні, прості дівчата, якими він міг скористатись, і багаті дворянки, з якими він міг якось одружитись. Всі інші його не цікавили.

– Розумієш, моя сестра може бути чарівною, але водночас вона трохи… незвичайна. Коли вона не в гуморі, краще не траплятися їй на очі. Скажу чесно, я би краще мав справу з бандою північан, ніж із нею.

– Та годі тобі, Весте, – неуважно мовив Джезаль, не надто зважаючи на те, що каже, – я певен, що вона не така вже й нестерпна.

Майор повеселішав.

– Ой, як я радий це чути! Їй завжди кортіло побачити Аґріонт на власні очі і я роками обіцяв, що сам усе їй покажу, щойно вона приїде. Ми, власне, домовилися на сьогодні.

У Джезаля з’явилося лихе передчуття.

– А тепер через ці збори…

– Але в мене тепер так обмаль часу! – заскиглив Джезаль.

– Я буду перед тобою в боргу. Зустрінемось у моїй квартирі за годину.

– Зачекай…

Але Вест вже розвернувся і пішов.

«Тільки б вона не була страшною», – думав Джезаль, повільно наближаючись до квартири майора Веста і неохоче піднімаючи кулак, щоб постукати. Тільки би вона не була опудалом. І дурепою теж. Нема нічого гіршого, ніж пробути півдня у компанії безмозкої дівулі. Його рука була на півдорозі до дверей, коли з того боку долинули голоси на підвищених тонах. Він винувато зупинився в коридорі, прикладаючи вухо все ближче до дерева в надії почути про себе щось приємне.

– … а де твоя служниця? – почувся приглушений голос майора Веста, який видавався надміру роздратованим.

– Мені довелося залишити її в будинку, там купа роботи. Ніхто не заглядав у нього вже кілька місяців.

Сестра Веста. У Джезаля завмерло серце. Вона мала низький голос, як у товстунки. Джезаль не міг собі дозволити, щоб його бачили в Аґріонті під руку з товстою дівчиною. Це могло зіпсувати його репутацію.

– Але ж ти не можеш ходити по місту сама!

– Я дісталася сюди без проблем, хіба ні? Ти почав забувати, хто ми такі, Коллеме. Я можу обійтися без прислуги, тим паче, що для більшості тутешніх я сама як прислуга. Крім того, за мною наглядатиме твій друг, капітан Лютар.

– Це ще гірше, і ти сама це прекрасно знаєш!

– Ну, звідки мені було знати, що ти будеш зайнятий. Я гадала, в тебе знайдеться час побачитися з власною сестрою.

Вона не видавалася дурепою, що було добре, а лише товстою, а тепер ще й сварливою.

– Хіба я не буду у безпеці з твоїм другом?

– Він непоганий хлопець, але чи буде йому безпечно з тобою?

Джезаль не зрозумів, що саме майор хотів сказати цим невеличким зауваженням.

– Та й гуляти Аґріонтом на самоті, з ледве знайомим тобі чоловіком? Не придурюйся, я тебе добре знаю! Що подумають люди?

– Срати на людей.

Джезаль відсахнувся від дверей. Він не звик чути від дам такі слова. Товста, сварлива і груба, чорт забирай. Це може бути ще гірше, ніж він очікував. Джезаль окинув оком коридор, роздумуючи над тим, щоб втекти, і вже почав вигадувати виправдання. Але, на його нещастя, він почув, як хтось піднімається сходами. Непоміченим вшитися звідси не вдасться. Доведеться просто постукати в двері, а там чи пан, чи пропав. Він зціпив зуби і злісно загупав у двері.

Голоси різко змовкли, і Джезаль натягнув на обличчя непереконливу дружню усмішку. Вперед, до страждань. Двері розчахнулися.

Джезаль чомусь очікував побачити нижчу, товстішу версію майора Веста в сукні. Він неабияк помилявся. Вона, можливо, мала трохи повнішу фігуру, ніж диктувала мода, адже хітом сезону були худорляві дівчата, але назвати її товстою язик не повертався. У неї було темне волосся і темна шкіра – трохи темніша, ніж вважалось ідеальним. Джезаль знав, що дами по змозі повинні уникати сонця, але дивлячись на неї, він зовсім не міг згадати, чому. Її очі були дуже темні, майже чорні, на противагу модним у цьому сезоні блакитним, але те, як вони блищали у тьмяному світлі кімнати, заворожувало.

Вона всміхнулася йому. Це була дивна усмішка – один кутик її рота піднявся вище за інший. Він зніяковів – складалося враження, ніби вона знала щось смішне, чого не знав він. Та все ж у неї були чудові зуби – білі та блискучі. Джезалів гнів швидко сходив нанівець. Що довше він на неї дивився, тим сильніше вона його приваблювала – і тим менше зв’язних думок залишалося у нього в голові.

– Вітаю, – мовила вона.

Він звично розтулив рота, але нічого не вимовив. У голові було порожньо.

– Ви, мабуть, капітан Лютар?

– Е…

– Я сестра Коллема, Арді. – Вона ляснула себе по лобі. – Але ж я і дурепа! Коллем вам, звичайно, все про мене розказав. Ви ж із ним добрі друзі.

Джезаль ніяково подивився на майора, який виглядав трохи вибитим з колії, і відповів йому похмурим поглядом. Навряд чи варто було зізнаватись, що до цього ранку він не мав жодного уявлення про її існування. Джезаль спробував вигадати хоча б віддалено кумедну відповідь, але на думку не спадало нічогісінько.

Арді взяла його за лікоть і, не замовкаючи ні на секунду, втягнула до кімнати.

– Я знаю, що ви прекрасний фехтувальник, але мені також казали, що ваше слово навіть гостріше за шпагу. Причому настільки, що до друзів ви йдете зі шпагою, оскільки ваше слово надто небезпечне.

Вона поглянула на нього очікувально. Тиша.

– Ну, – промимрив він, – так, я трохи фехтую.

Жалюгідно. Просто жахливо.

– Це точно той самий Лютар, чи до нас завітав якийсь садівник?

Вона оглянула його з дивним виразом, який було непросто розтлумачити. Мабуть, такий же вираз мав Джезаль, коли оглядав коня перед покупкою: обережний, уважний, пильний і навіть трохи зневажливий.

– Схоже, навіть садівники мають прекрасно пошиті мундири.

Джезаль майже не сумнівався, що його образили, але він був надто зайнятий вигадуванням дотепів, щоб приділяти цьому зайву увагу. Він зрозумів, що пора щось сказати, бо інакше доведеться провести весь день у ніяковій тиші, тож він розкрив рота і поклався на удачу.

– Перепрошую, якщо я здався вам приголомшеним, але майор Вест геть непривабливий чоловік. Тож хіба я міг очікувати, що його сестра виявиться такою кралею?

Вест пирхнув від сміху. Його сестра вигнула брову і почала рахувати бали, загинаючи пальці.

– Трохи образливо для мого брата, що добре. Трохи кумедно, що теж добре. Чесно, що тішить, і надзвичайно приємно для мене, що, звичайно, прекрасно. Хоч і сказано трохи запізно, але загалом варте мого очікування. – Вона поглянула Джезалю в очі. – Може, друга половина дня і не мине намарно.

Джезаль сумнівався, чи сподобалось йому останнє зауваження і те, як вона на нього дивиться, але йому подобалось дивитися на неї, тож він був ладен і надалі все їй вибачати. Жінки, яких він знав, особливо вродливі, рідко говорили щось дотепне. Він припускав, що їх просто вчили посміхатися, кивати і слухати, поки розмовляють чоловіки. Загалом Джезаля такий стан справ влаштовував, але сестрі Веста личила кмітливість, і тим вона його неабияк зацікавила. Арді, безумовно, не була товстою чи сварливою – тут сумнівів не залишалось. А щодо вульгарності, то хіба вродливі люди можуть бути вульгарними? Вони просто… незвичайні. Він почав міркувати про те, що друга половина дня, як вона сказала, можливо, мине і не марно.

Вест рушив до дверей.

– Схоже, мені пора залишити вас удвох, щоб ви могли спокійно одне з одного понасміхатись. Мене очікує лорд-маршал Бурр. Не робіть того, що не зробив би я, гаразд?

Зауваження, здавалось, стосувалося Джезаля, але Вест дивився на свою сестру.

– В такому разі нам дозволено все, що душа забажає, – зауважила вона, зустрівшись поглядом з Джезалем.

На своє здивування, він залився рум’янцем, як маленька дівчинка, кашлянув і втупився у свої черевики.

Вест закотив очі.

– Заради усього святого, – мовив він, зачиняючи за собою двері.

– Бажаєте випити? – запитала Арді, наливаючи у келих вино.

Наодинці із вродливою молодою жінкою. Хоча для Джезаля це і не було щось надзвичайне, проте він все одно почувався менш впевнено, ніж зазвичай.

– Так, дуже вам дякую.

Так, випивка – це саме те, що треба, щоб заспокоїти нерви. Вона подала йому келих і наповнила ще один собі. Він замислився, чи слід молодій дамі пити в цей час доби, але було би безглуздям про це говорити. Зрештою, вона ж не його сестра.

– Скажіть мені, капітане, звідки ви знаєте мого брата?

– Ну, він мій командир і ми разом фехтуємо. – Його мізки потроху відновлювали роботу. – Втім… ви це і так знаєте.

Вона всміхнулася йому.

– Звичайно, але моя гувернантка завжди казала, що молодим чоловікам треба давати виговоритись.

Джезаль невдало закашлявся і пролив трохи вина на свій мундир.

– От чорт! – сказав він.

– Ось, потримайте хвилинку.

Вона тицьнула йому свій келих, і Джезаль бездумно взяв його, і тільки тоді зрозумів, що у нього зайняті руки. Коли вона почала тицяти його в груди білою хустинкою, він не міг противитись, хоча така її поведінка була доволі зухвалою. Чесно кажучи, він, можливо, й опирався би, якби вона не була такою красунею. Джезаль міркував, чи вона хоч усвідомлює, яка прекрасна картина постає перед його очима у викоті її сукні. Ну, звичайно, ні, куди там. Вона просто новенька тут, і поки що далека до вишуканих манер, це ж звичайна сільська дівчина і все таке… але ж яка картина, чорт забирай!

– Ну ось, так краще, – сказала вона, хоча тицяння хустинкою нічого не змінило. Принаймні на його мундирі.

Арді забрала в нього келихи, хутко перехилила свій, звично закинувши голову, і поставила їх на стіл.

– Будемо йти?

– Так, звичайно. Ой, – і Джезаль подав їй свою руку.

Арді, невимушено теревенячи, вела його коридором і вниз сходами. Він занімів від шквалу словесних випадів, а його оборона, як раніше цілком слушно зауважив маршал Варуз, була слабкою. Джезаль відчайдушно відбивався, поки вони перетинали широку Площу маршалів, але він заледве був спроможний вставити сяке-таке слово. Здавалося, що саме Арді жила тут роками, а неотесою із провінції був Джезаль.

– Це там Палата воєнної слави? – Вона кивнула на нависаючу стіну, яка відокремлювала штаб армії Союзу від решти Аґріонта.

– Саме так. Там знаходяться кабінети лорд-маршалів і таке інше. А ще казарми, арсенали, і, е-е… – Джезаль затнувся. Йому нічого більше не спадало на думку, але Арді прийшла на допомогу.

– Отже, мій брат зараз десь там. Він, мабуть, досить знаменитий солдат. Першим прорвався крізь пролом під час облоги Ульріока і тому подібне.

– Так, майора Веста тут дуже шанують…

– Але він буває таким занудою, правда? Дуже полюбляє виглядати загадковим і заклопотаним.

Вона зобразила легку, відсторонену посмішку і замислено потерла підборіддя, достоту як робив її брат. Арді передала образ настільки чудово, що Джезаль мав би засміятися, але він почав переживати, що вона йде надто близько біля нього, і надто інтимно тримає його за руку. Ні, він аж ніяк не проти. Радше навпаки, але на них дивляться люди.

– Арді, – мовив він.

– А це, напевно, Алея Королів.

– Е-е, так, Арді…

Вона роздивлялася величну статую Харода Великого, чий суворий погляд був спрямований кудись у далечінь.

– Це Харод Великий? – запитала вона.

– Е-е, так. У темні віки, задовго до Союзу, він воював за те, щоб возз’єднати Три Королівства. Харод Великий став першим верховним королем.

«Ну ти й дурень, – подумав Джезаль, – вона це і без тебе знає, всі це знають».

– Арді, я гадаю, що твій брат був би…

– А це Баяз, Перший з-поміж магів?

– Так, він був найвірнішим радником Харода. Арді…

– Це правда, що для нього досі тримають місце у Закритій раді?

Джезаля захопили зненацька.

– Я чув, що там стоїть вільний стілець, але я не знав, що…

– Вони всі виглядають такими серйозними, правда?

– Е… Гадаю, тоді були серйозні часи, – відказав він, криво усміхаючись.

Проспектом на величезному, змиленому коні, відсвічуючи на сонці золотими крильцями шолома, нісся лицар-герольд. Дрібні службовці розбігалися, даючи йому дорогу, і Джезаль також спробував м’яко відвести Арді вбік. На його превелике здивування, вона не рухнулася з місця. Кінь пролетів за кілька дюймів від неї, так близько, що вітер здійняв її волосся Джезалю в обличчя. Вона обернулася – від хвилювання її щоки розрум’янилися, а в усьому іншому на ній ніяк не позначився близький подих смерті.

– Це був лицар-герольд? – запитала вона, коли знову взяла Джезаля під руку і повела вглиб Алеї Королів.

– Так, – пискнув Джезаль, гарячково намагаючись оволодіти своїм голосом. – На лицарів-герольдів покладена велика відповідальність. Вони передають послання короля у кожний куточок Союзу. – Його серце втишилося. – І навіть за Кругле море, в Енґлію, Дагоску і Вестпорт. Їм довірено говорити від імені короля, і тому вони можуть розмовляти лише про королівські справи, і ні про що інше.

– Коли я добиралася сюди, з нами на човні був Федор дан Хаден, лицар-герольд. Ми розмовляли декілька годин. – Джезаль зробив безуспішну спробу приховати своє здивування. – Ми говорили про Адуа, про Союз, про його сім’ю. До речі, згадувалось і твоє ім’я.

Джезаль знову не спромігся приховати збентеженість.

– У зв’язку із прийдешнім Турніром. – Арді нахилилася до нього ще ближче. – Федор висловив думку, що Бремер дан Ґорст розіб’є тебе в пух і прах.

Джезаль ледь не похлинувся, але зробив гарну міну при поганій грі.

– На жаль, багато хто дотримується цієї ж думки.

– Але, сподіваюся, що не ти?

– Е…

Вона зупинилась і стисла його долоню, серйозно поглянувши йому в очі.

– Я впевнена, що ти здолаєш його, що б там не казали. Мій брат дуже гарно про тебе відгукується, а він скупий на похвалу.

– Е-е, – промимрив Джезаль. – В його пальцях приємно поколювало. Її очі були такі великі і темні, що він відчув, що розгубив усі слова. Вона якось по-особливому покусувала свою нижню губу, і через це він забував про все на світі. Прегарну, пухку губу. Він і сам був би не проти її трохи покусати. – Що ж, дякую, – Джезаль дурнувато всміхнувся.

– Так ось він який – парк, – сказала Арді і відвернулась від Джезаля, милуючись зеленню. – Він навіть гарніший, ніж я уявляла.

– Е-е… ага.

– Це так чудово – бути в серці всього! Я провела півжиття на задвірках. Тут, мабуть, ухвалюють стільки всього важливого, і тут так багато видатних людей. – Арді провела рукою по листю верби, що росла біля дороги. – Коллем хвилюється, що на Півночі може розпочатися війна. Він переймався моєю безпекою. Мабуть, тому й хотів, щоб я приїхала сюди. На мою думку, його хвилювання даремні. А ви як гадаєте, капітане Лютар?

За кілька годин до цього він був у блаженному невіданні щодо політичної ситуації, проте зараз потрібна була якась осмислена відповідь.

– Ну, – мовив він, напружено згадуючи ім’я, а тоді з полегшою продовжив, – цього Бетода не завадило би провчити.

– Кажуть, на його боці двадцять тисяч північан. – Вона нахилилася до нього і прошепотіла: – Варварів. Дикунів. Я чула, він іще з живих полонених здирає шкіру.

Джезаль подумав, що навряд чи це годяща тема розмови для молодої леді.

– Арді… – почав було він.

– Але я впевнена – поки нас захищають такі чоловіки, як ви і мій брат, нам, жіноцтву, нічого турбуватися.

І вона відвернулась та подріботіла далі доріжкою. Джезалю знову довелось прискоритись, щоб її наздогнати.

– А то Будинок Творця? – Арді кивнула в бік похмурого обрису велетенської вежі.

– Так, це він.

– І туди ніхто не заходить?

– Ніхто. Принаймні за моє життя такого не траплялось. Міст суворо охороняється.

Він кинув на вежу похмурий погляд. Тепер йому здавалось дивним, що він ніколи про неї не замислювався. Коли живеш в Аґріонті, на вежу не звертаєш уваги. Просто сприймаєш її як належне.

– Гадаю, вежу опечатали.

– Опечатали?

Арді наблизилась до нього майже впритул. Джезаль озирнувся, але на них не дивились.

– Хіба не дивно, що ніхто туди не заходить? Хіба це не загадково?

Він майже відчував, як вона дихає йому у шию.

– Я маю на увазі, чому би просто не знести двері?

Джезаль відчув, що йому надзвичайно важко зосередитись, коли Арді так близько. Він задумався на мить, на одну жахливу і захопливу мить, чи вона, бува, не фліртує з ним? Але ж ні, звичайно, ні! Вона ще не звикла до міста, от і все. Проста собі сільська дівчина… хоча вона нахилилася зовсім близько. Якби тільки вона була трохи менш звабливою чи трохи менш впевненою! Якби тільки вона була трохи менш… сестрою Веста!

Він прокашлявся й окинув оком доріжку, марно сподіваючись знайти, на кого відволіктись. По доріжці йшло кілька людей, але жодного з них він не знав, окрім…

Чари Арді раптом розсіялись, і Джезаль відчув, як його шкірою забігали мурашки. В їхній бік кульгала, спираючись на палицю, скоцюрблена, надто тепло вдягнена як для такого сонячного дня постать. Чоловік ішов, згорбившись і з кожним кроком наче здригаючись, тому швидші перехожі намагалися оминати його стороною. Джезаль спробував відвести Арді вбік, поки він їх не помітив, але вона вміло вивернулась і попростувала прямо до кульгаючого інквізитора.

Він звів голову, коли вони наблизились, і його очі зблиснули, впізнаючи Джезаля. У того завмерло серце. Тепер подітись було нікуди.

– О, капітане Лютар, – дружньо мовив Ґлокта і, присуваючись трохи заблизько, взявся трясти йому руку, – радий вас бачити! Я вражений, що Варуз відпустив вас так рано. Певно, він на схилку літ злагіднів.

– Лорд-маршал, як і раніше, надзвичайно вимогливий, – огризнувся Джезаль.

– Сподіваюся, мої практики не завдали вам клопоту того вечора. – Інквізитор сумно похитав головою. – У них нема жодних манер. Жодних манер. Проте у своїй справі вони найкращі! Присягаюся, що в короля не знайдеться ще двох настільки цінних слуг.

– Гадаю, ми всі, кожен на свій лад, цінні для короля.

Голос Джезаля прозвучав трохи войовничіше, ніж йому хотілось би, проте якщо Ґлокту це й зачепило, то він того ніяк не виявив.

– Безперечно. Я, до речі, не впевнений, чи знайомий з вашою подругою.

– Мабуть, ні. Це…

– Насправді ми зустрічались, – сказала Арді, подаючи руку інквізитору, чим неабияк здивувала Джезаля. – Арді Вест.

Ґлокта звів брови.

– Не може бути!

Він силувано нагнувся, щоб поцілувати її руку. Джезаль побачив, як його губи скривилися від болю, коли він випростався, але незабаром беззуба посмішка повернулась.

– Сестра Коллема Веста! Але ж ти й змінилась.

– Сподіваюсь, що до кращого, – засміялася вона.

Джезалю стало вкрай незручно.

– Ще б пак! – відповів Ґлокта.

– Ви теж змінилися, Занде. – Арді раптом спохмурніла. – Наша сім’я так за вас переживала. Ми всі сподівалися, що ви повернетеся цілим і неушкодженим. – Джезаль помітив, як обличчя Ґлокти сіпнулось від судоми. – А коли почули, що вас понівечили… Як ви почуваєтесь?

Інквізитор зиркнув на Джезаля холодними, мов у смерті, очима. Джезаль втупився у свої чоботи, відчуваючи, як до горла підступає страх. Він не мав жодної причини боятися цього каліку, чи не так? А все ж він віддав би все, аби опинитися зараз на фехтуванні. Ґлокта витріщився на Арді – його ліве око ледь посмикувалось, – і вона відповіла йому спокійним поглядом, сповненим тихої стурбованості.

– Я в порядку. Наскільки це взагалі можливо. – Його обличчя набуло дивного виразу. Джезалю зробилося моторошно. – Дякую, що запитала. Справді. Нікого іншого це не цікавить.

Запала ніякова тиша. Інквізитор крутнув шиєю, і в ній щось голосно хруснуло.

– Ох! – мовив він. – Так краще. Що ж, було приємно знов побачитися з вами – з вами обома, а зараз мене кличе обов’язок.

Він подарував їм ще одну огидну усмішку, а тоді пошкандибав геть, підволікуючи лівою ногою по гравію.

Арді понуро дивилася на його скрючену спину, поки він, повільно похитуючись, даленів.

– Це так сумно, – тихо промовила вона.

– Що? – пробурмотів Джезаль.

Він думав про великого білого виродка на вулиці, про його прищурені рожеві очі. Про чоловіка з мішком на голові. «Ми всі, кожен на свій лад, цінні для короля». «Безперечно». Джезаль мимоволі здригнувся.

– Вони з братом були доволі близькі. Він жив у нас одного літа. Моя сім’я так цим пишалася, що було аж соромно. Вони з Коллемом щодня фехтували і він завжди перемагав. А як він рухався! Це треба було бачити. Занд дан Ґлокта. Він був справжньою зіркою Союзу, – на її вустах знову майнула знаюча півусмішка. – А тепер, кажуть, цією зіркою стали ви.

– Е-е… – протяг Джезаль, сумніваючись, хвалить вона його чи насміхається.

Він не міг позбутись відчуття, що того дня він програв двічі – один раз брату і один раз сестрі. Втім, він неабияк радів, що більшого прочухана дістав від сестри.