Читать книгу На лезі клинка - Джо Аберкромби - Страница 5

В Адуа стояв чудовий весняний день, і сонце просвічувало крізь гілля червоного кедра, кидаючи плямисті тіні на гравців, що сиділи під ним. Внутрішнім двором гуляв приємний вітерець, тож карти доводилось міцно тримати в руках або ж притискати склянками чи монетами. На деревах цвірінькали пташки, а з дальнього краю газону долинало клацання ножиць садівника, від чого по високих білих будівлях чотирикутного подвір’я пробігало тихе, приємне відлуння. А чи втішить гравців величенька купа монет у центрі столу, залежало, звичайно, від карт, що їх вони тримали у руках.

Наприклад, капітану Джезалю дан Лютару та купа, безумовно, подобалась. Він виявив у себе незвичний талант до гри, коли його призначили у Королівський полк – талант, яким капітан користався, щоб вигравати значні суми у своїх товаришів по службі. Він походив з багатої сім’ї і в грошах, очевидно, не мав потреби, але гра дозволяла йому підтримувати ілюзію ощадливості, і при цьому тринькати гроші, наче матрос. Щоразу, коли Джезаль бував удома, батько нудив усіх розмовами про те, як його син чудово планує видатки, а півроку тому купив йому в нагороду капітанський чин. Це не втішило його братів. Так, від грошей, безумовно, була користь, та й принизити близьких друзів – неабияке задоволення.

Джезаль напівсидів-напівлежав на лавці, витягнувши одну ногу і вивчаючи поглядом обличчя інших гравців. Майор Вест так відхилив свій стілець назад, що, здавалося, мав от-от беркицьнутися з нього. Він підняв свою склянку до сонця і милувався тим, як крізь бурштиновий напій сочиться світло. На його губах сяяла легка, загадкова посмішка, яка наче казала: «Хоча я і не з шляхетної сім’ї і маю нижчий соціальний клас, але я переміг у Турнірі і завоював прихильність короля на полі бою, а це робить мені честь, тому ви, дітки, краще слухайтесь і не цвірінькайте». Втім, він уже вилетів із гри, та й, на думку Джезаля, надто трясся над своїми грошима.

Лейтенант Каспа, нахилившись уперед, хмурився і, почухуючи свою рудувату бороду, зосереджено вглядався у карти, так наче ніяк не міг втямити, якої вони масті. Він був приємним хлопцем, але нікудишнім гравцем в карти, і завжди дуже дякував, коли Джезаль купляв йому випивку за його ж власні гроші. А втім, він міг цілком собі дозволити програш: його батько був одним із найбільших землевласників Союзу.

Джезаль часто помічав, що трохи дурнуваті люди в розумному товаристві завжди корчать із себе викінчених придурків. Вже втративши ґрунт під ногами, вони щосили намагатимуться бути потішними кретинами, не вплутуючись у суперечки, з яких нездатні виплутатись, і тому вони швидко стають душею компанії. Розгублено-зосереджений вираз Каспи наче говорив: «Я не розумний, але чесний і симпатичний, що значно важливіше. Розум переоцінюють. О, а ще я надзвичайно багатий, так що всі мене і так люблять».

– Мабуть, я зрівняю ставку, – сказав Каспа і кинув на стіл жменю срібняків.

Монети розлетілись, з веселим дзеленчанням зблиснувши на сонці. Джезаль автоматично підрахував їх подумки і додав до загальної суми. Можливо, вистачить на новий мундир? Каспа завжди трохи тремтів, коли мав гарні карти, але це був не той випадок. Сказати, що він блефував, було би для нього завеликою честю; найімовірніше, йому просто набридло сидіти без діла. Джезаль не сумнівався, що він складеться, як дешева палатка, під час наступного кола ставок.

Лейтенант Джеленгорм спересердя кинув свої карти на стіл.

– Саме лайно сьогодні! – з обуренням мовив він.

Він відкинувся на спинку стільця і згорбився із похмурим виглядом, ніби хотів сказати: «Я великий, мужній і запальний, тому мене всі повинні поважати». Однак поваги від Джезаля за картярським столом він так ніколи і не заслужив. Може, запальна вдача і варта чогось у бою, але там, де на кону гроші, вона тільки шкодить. Жаль, що карти випали так собі, інакше Джезаль міг би обібрати його на півплатні. Джеленгорм осушив свою склянку і потягнувся за пляшкою.

Залишився лише Брінт, наймолодший і найбідніший із гурту. Він облизав свої губи з виразом одночасно обережним і певною мірою відчайдушно-розпачливим, а сам його вигляд наче казав: «Я не молоде і зелене, і я не голодранець. Я можу собі дозволити програти ці гроші. Я настільки ж важливий, як і решта». Сьогодні в нього було багато грошей; мабуть, він щойно отримав свою платню. Мабуть, це все, що він мав, аби якось виживати наступні кілька місяців. Джезаль планував забрати в нього всі ці гроші і розтринькати їх на жінок і випивку. Треба було змусити себе, щоб не загиготіти від самої думки про це. Спершу треба було виграти партію. Брінт відкинувся на спинку стільця і замислився. На рішення йому міг знадобитися якийсь час, тож Джезаль взяв зі столу свою люльку.

Він запалив її від лампи, що стояла поряд саме для цієї мети, і випустив у бік кедрового гілля незугарні кільця диму. На жаль, Джезаль і близько не вмів курити так, як грати в карти, а тому більшість кілець виходили просто недоладними клубками жовто-коричневого диму. А якщо вже бути до кінця чесним, то він взагалі не любив курити. Від диму йому ставало зле, але куріння було дуже модним і дуже дорогим, і Джезаль прокляв би себе, якби відмовився від чогось модного просто тому, що воно йому було не до смаку. Крім того, під час останніх відвідин міста батько купив йому прекрасну люльку зі слонової кістки, і Джезалю вона дуже личила. Якщо подумати, то його братам і це теж не сподобалось.

– Роблю ставку, – сказав Брінт.

Джезаль скинув ногу з лавки.

– Підвищую ставку на сто марок чи десь біля того. – Він зсунув всі свої монети у центр столу.

Вест всмоктав повітря крізь зуби. Одна монетка злетіла з верху купи, впала на ребро і покотилася по дереву. Вона приземлилась на плитняк внизу із безпомильно впізнаваним звуком падаючих грошей. На іншому кінці газону садівник інстинктивно смикнув головою, а тоді продовжив підстригати траву.

Каспа відкинув свої карти, так наче вони обпікали йому пальці, і похитав головою.

– Чорт забирай, але гравець із мене нікудишній, – простогнав він і відкинувся на шорсткий брунатний стовбур дерева.

Джезаль дивився прямо в очі лейтенанта Брінта з легкою, апатичною посмішкою.

– Він блефує, – пробурмотів Джеленгорм, – не давай йому тобою попихати, Брінте.

– Не робіть цього, лейтенанте, – мовив Вест, але Джезаль знав, що Брінт не послухає, оскільки він змушений був продовжувати вдавати, що може дозволити собі такий програш. Брінт не зволікав і безпечним жестом присунув всі свої монети.

– Тут сотня, плюс-мінус, – Брінт з усіх сил старався поводитися впевнено перед старшими офіцерами, але в його голосі відчувалась чарівна нотка істерії.

– Годиться, – сказав Джезаль, – зрештою, тут усі свої. Що у вас, лейтенанте?

– Земля. – Очі Брінта трохи гарячково блищаливи, коли він показував свої карти товариству.

Джезаль насолоджувався напруженою атмосферою. Він супився, знизував плечима, здіймав брови, замислено чухав голову. Він спостерігав, як відповідно до змін на його обличчі, зміняюється обличчя Брінта. Надія, розпач, надія, розпач. Нарешті Джезаль виклав свої карти на стіл.

– О, ти диви. У мене знову сонця!

На обличчя Брінта боляче було глядіти. Вест зітхнув і похитав головою. Джеленгорм спохмурнів:

– Я був упевнений, що він блефує, – виправдався він.

– Як йому це вдається? – запитав Каспа, запустивши щиглем вільну монетку по столу.

Джезаль стенув плечима.

– Головне у грі – гравці, а не карти.

Він почав збирати пригоршнями купу срібняків, а блідий Брінт тільки дивився, зціпивши зуби. Гроші приємно подзенькували, сиплячись у мішечок. Принаймні приємно для Джезаля. Одна монетка скотилася зі столу і впала біля Брінтового чобота.

– Ви не могли би мені подати, лейтенанте? – запитав Джезаль з солоденькою посмішкою.

Брінт різко зірвався на ноги, зачепивши стіл, від чого срібняки і склянки підстрибнули та брязнули.

– У мене справи, – сказав він хрипким голосом, а тоді грубо проштовхнувся повз Джезаля, пхнувши його об стовбур дерева, і поспішив до краю двору, де з похиленою головою зник в офіцерській казармі.

– Ви це бачили? – Із кожною миттю Джезаль все більше розпалювався від обурення. – Дідько би його вхопив, хіба це ввічливо так мене штурхати? Тим паче, що я старший офіцер! У мене є всі причини подати на нього рапорт.

При згадці рапортів здійнявся хор несхвальних голосів.

– Просто він не вміє програвати, от і все!

Джеленгорм суворо глянув спідлоба.

– Не треба так знущатися з нього. Він небагатий і не може дозволити собі програвати.

– Якщо він не може дозволити собі програвати, то хай не береться грати! – роздратовано огризнувся Джезаль. – Хто сказав йому, що я блефую? Краще би тримав пельку на замку!

– Він новенький, – втрутився Вест, – і просто хоче стати своїм у нашій компанії. Хіба ти забув, як сам був новачком?

– Ти що мені, батько?

Джезаль пам’ятав, як був новеньким з болісною ясністю, і згадка про це його трохи присоромила.

Каспа змахнув рукою.

– Не переймайтесь, я позичу йому грошей.

– Він їх не візьме, – заперечив Джеленгорм.

– Ну, це вже його справа. – Каспа заплющив очі і повернув обличчя до сонця. – Спекотно. Видно, що зима скінчилась. Вже, мабуть, пішло за полудень.

– Чорт! – вигукнув Джезаль, зриваючись на ноги, і почав збиратись.

Садівник кинув рівняти газон і поглянув на них.

– Чому ти нічого не сказав, Весте?

– А хіба я тобі батько? – запитав майор.

Каспа захихотів.

– Знову спізнилися, – сказав Джеленгорм, надуваючи щоки. – Лорд-маршал цьому не зрадіє!

Джезаль схопив свою зброю для фехтування і побіг у дальній кінець газону. Майор Вест подріботів за ним.

– Ну ж бо! – крикнув Джезаль.

– Вже наздоганяю вас, капітане, – мовив він. – Вже наздоганяю.

– Випад, випад, Джезалю, випад, випад! – гаркав лорд-маршал Варуз, луплячи його стеком по руці.

– Ай! – скрикнув Джезаль і знову підняв металеву палицю.

– Я хочу, щоб ваша права рука рухалася, капітане, щоб вона кидалась, мовби змія! Я хочу, щоб мене осліпила швидкість ваших рук!

Джезаль зробив ще кілька незграбних випадів неповоротким шматком заліза. Це була справжня мука. Його пальці, зап’ястя, передпліччя і плече горіли від натуги. Він весь просяк потом, що злітав з його обличчя великими краплями. Маршал Варуз легко відбивав його жалюгідні потуги.

– Тепер бий! Бий лівою!

Джезаль з усіх сил, що іще зостались у лівій руці, замахнувся великим ковальським молотом, цілячи у голову старого. Він ледь піднімав цю кляту залізяку – і це якщо був у формі. Маршал Варуз без особливих зусиль відступив убік і врізав йому стеком в обличчя.

– Ай-ай! – заволав Джезаль і, спотикаючись, відступив назад. Несподівано молот вислизнув із його руки і гупнув йому просто на ногу. – А-а-а! – Металевий держак брязнув об підлогу, і коли Джезаль зігнувся до забитих пальців ноги, нараз відчув пекучий біль від того, що Варуз шмагнув його по задниці. Ляскіт від удару прокотився подвір’ям, і Джезаль упав ницьма землю.

– Стидобисько! – вигукнув старий. – Ви соромите мене перед майором Вестом!

Майор хитнувся на кріслі назад і затрясся від тамованого сміху. Джезаль втупився в бездоганно начищені чоботи маршала, не відчуваючи нагальної потреби підніматись.

– Підйом, капітане Лютар! – гукнув Варуз. – Якщо не ваш, то мій час ще в ціні!

– Добре, добре!

Джезаль знесилено підвівся, хитаючись під палючим сонцем, хапаючи ротом повітря й обливаючись потом.

Варуз підійшов ближче і принюхався до його подиху.

– Ви сьогодні вже пили? – обурено запитав він, і його вуса настовбурчились. – І вчора ввечері, звичайно, теж!

Джезалю було нічого відповісти.

– Та чорт вас забирай! У нас купа роботи, капітане Лютар, і сам я її не зроблю! До Турніру залишилося чотири місяці – чотири місяці, щоб зробити з вас майстра фехтування!

Варуз очікував на відповідь, але Джезаль не зміг нічого вигадати. Вигадками він займався тільки для того, щоб догодити батькові, але йому чомусь здавалось, що старий солдат не схоче їх слухати, та й ударів з нього уже вистачало.

– Ет! – кинув Варуз Джезалю і відвернувся, стиснувши стек обома руками за спиною.

– Маршале Вар… – почав Джезаль, але не встиг скінчити, як старий солдат крутнувся і штрикнув його прямо в живіт.

– Кха-кха, – закашлявся Джезаль, осідаючи на коліна.

Варуз навис над ним.

– Зробите для мене невеличку пробіжку, капітане.

– А-а-ах!

– Пробіжитесь звідси до Великої вежі, а там підніметесь угору, до парапету. Я знатиму, коли ви доберетесь, бо ми з майором будемо насолоджуватися на даху грою в квадрати4. – Він вказав на шестиповерхову будівлю позаду себе. – Звідти чудово видно верхівку вежі. Я побачу вас у монокль, тож цього разу ви не змахлюєте!

І він луснув Джезаля по потилиці.

– Ай! – зронив Джезаль, потираючи голову.

– Щойно з’явитеся на даху, побіжите назад. Ви бігтимете щодуху, я в цьому певен, бо якщо ви не повернетесь до того, як ми закінчимо гру, побіжите знову.

Джезаль скривився.

– Майор Вест – чудовий гравець у квадрати, тож у мене піде десь півгодини на те, щоб у нього виграти. Рекомендую не зволікати.

Джезаль із зусиллям підвівся і, пошепки кленучи на чім світ стоїть, підтюпцем побіг до арки в дальньому кінці двору.

– Вам треба пришвидшитись, капітане! – кинув Варуз йому вслід.

Джезалеві ноги були мовби шматки свинцю, але він підстьобнув їх.

– Вище коліна! – весело повчав майор Вест.

Джезаль протупотів проходом, повз воротаря, котрий сидів біля дверей і дурнувато посміхався, і вибіг на широкий проспект. Він пробіг повз обвиті плющем стіни Університету, сапаючи і тихо проклинаючи Варуза і Веста, а тоді минув майже глухий, масивний Будинок питань, головні ворота якого були щільно замкнені. По дорозі йому зустрілися кілька непримітних клерків, які поспішали то туди, то сюди, але загалом у цей пообідній час в Аґріонті панувала тиша, і Джезаль не стрів нікого цікавого, доки не дістався парку.

У затінку біля озера під крислатою вербою сиділи три вишукані молоді леді разом із підтоптаною компанйонкою. Джезаль одразу ж набрав ходу і змінив змучений вираз на безтурботну усмішку.

– Дами, – привітався він, майнувши повз них.

Він почув, як вони захихотіли позаду, і мовчки порадів за себе, але наполовину збавив темп, щойно зник із їхнього поля зору.

– А щоб тебе грім побив, Варузе, – буркнув він сам до себе, ледь волочучи ноги дорогою на Алею Королів, але тут йому знову довелося прискоритись.

Всього за двадцять кроків кронпринц Ладісла щось проповідував своєму барвистому почету.

– Капітане Лютар! – вигукнув Його Високість, і тільки сонце заблистіло на його вигадливих золотих ґудзиках. – Біжіть щодуху! Я поставив тисячу марок на вашу перемогу у Турнірі!

Джезаль знав з авторитетних джерел, що принц поставив біля двох тисяч марок на Бремера дан Ґорста, але все одно низько вклонився, наскільки це було можливо під час бігу. Принцова компанія франтів засвистіла і мляво прокричала йому вслід щось підбадьорливе.

– Довбні нетесані, – прошипів Джезаль, хоча він і був би радий опинитись серед них.

Він проминув велетенські кам’яні статуї: справа верховні королі, котрі владарювали впродовж шестисот років, а зліва трохи менші статуї вірних слуг. Перед тим як звернути на Площу маршалів, Джезаль кивнув великому магу Баязу, але чаклун, як завжди, відповів насупленим несхвальним поглядом, благоговійний ефект якого лише трохи послаблювала біла смуга голубиного посліду на його кам’яній щоці.

Через засідання Відкритої Ради площа була майже порожньою, і Джезаль зміг спокійно пройтися до воріт Палати військової слави. Там йому кивнув коренастий сержант, і Джезаль задумався, чи він, бува, не з його роти – зрештою, всі рядові солдати виглядали для нього однаково. Він не звернув уваги на кивок, і побіг далі поміж високих білих будівель.

– Прекрасно, – пробурмотів Джезаль.

Біля дверей Великої вежі сиділи Джеленгорм і Каспа, які палили люльки і реготали. Негідники, напевно, здогадались, що він бігтиме цією дорогою.

– За честь і славу! – заволав Каспа, дзеленькнувши шпагою у піхвах, коли повз пробіг Джезаль. – Не змушуй лорд-маршала чекати! – додав він навздогін, відтак Джезаль почув гучний регіт його друга-велетня.

– Кляті бовдури, – захекано вимовив Джезаль, штовхнувши плечем важкі двері, коли ж почав бігти крутими гвинтовими сходами, відчув, як запекло у горлі.

Це була чи не найвища вежа в Агріонті: сходи налічували двісті дев’яносто одну сходинку.

– Кляті сходи, – знову вилаявся він.

На сотій сходинці його ноги горіли вогнем, а у грудях аж гуло. На двохсотій від його сил не залишилось і сліду. Решту шляху Джезаль просто плівся, і кожний крок здавався йому мукою, та все ж він випав через башточку на дах і притулився до парапету, кліпаючи від яскравого світла.

З південного боку місто виднілося мов на долоні – безкінечний килим білих домівок, що простягалися навколо вилискуючої затоки. З іншої сторони Аґріонт виглядав ще більш приголомшливо. Яскраве плетиво величних будівель, що громадяться один за одним, перемежовуються зеленими галявинами і розлогими деревами, оточене широким ровом і височенною стіною, всіяною сотнею високих башт. Алея Королів протинала його навпіл по центру і впиралася в Осередок лордів, бронзовий купол якого сяяв у променях сонця. За ним стирчали довгі шпилі Університету, а далі майорів похмурий і неосяжний Будинок Творця, що нависав над усім сущим, наче чорна гора, кидаючи довгу тінь на будівлі внизу.

Джезалю здалося, ніби він побачив, як десь вдалині на моноклі маршала Варуза зблиснуло сонце. Вкотре вилаявшись, він рушив до сходів.

Джезаль відчув неабияке полегшення, коли нарешті дістався даху і побачив, що на дошці досі залишалось ще кілька білих фігур.

Маршал Варуз привітав його похмурим поглядом.

– Вам дуже пощастило. Майор вибудував винятково непробивну оборону. – На губах Веста засяяла усмішка. – Ви, мабуть, якось завоювали його повагу, хоч вам поки не вдалось завоювати мою.

Джезаль зігнувся, впершись руками в коліна. Він важко дихав, піт градом скрапував на підлогу. Варуз взяв зі столу довгий футляр, підійшов до Джезаля і зняв застібку.

– Покажіть нам ваші стійки.

Джезаль узяв короткий клинок в ліву, а довгий – у праву руку. Після важкого заліза вони здавалися легкими, як пух. Маршал Варуз відступив на крок назад.

– Починайте.

Він прийняв першу стійку – праву руку витягнув, а ліву притиснув до тіла. Леза пурхали та переплітались у повітрі, сяючи у надвечірньому сонці, поки Джезаль з відточеною вправністю змінював позиції. Врешті, він скінчив, й опустив клинки по швах.

Варуз кивнув.

– У капітана швидкі руки, еге ж?

– Просто неймовірні, – сказав майор Вест, широко всміхаючись. – До біса краще, ніж виходило у мене.

Лорд-маршал був менш вражений.

– Не згинайте так сильно коліна у третій стійці і старайтесь більше витягувати ліву руку в четвертій, але в усьому іншому… – він витримав паузу, – задовільно.

Джезаль зітхнув з полегшенням. Це була дійсно висока похвала.

– Раз! – вигукнув старий, тріснувши його по ребрах краєм футляру.

Джезаль осів на підлогу, заледве спромігшись вдихнути.

– А от над рефлексами слід попрацювати, капітане. Треба завжди бути напоготові. Завжди. Якщо у вас в руках клинки, тримайте їх обидва напоготові.

– Так точно, сер, – прохрипів Джезаль.

– І витривалість у вас нікудишня – он пихкаєте, ніби короп. Мені достеменно відомо, що Бремер дан Ґорст пробігає десять миль на день і зовсім не втомлюється. – Маршал Варуз нахилився над ним. – Відтепер ви будете робити те саме. О, так. Щоранку о шостій на вас чекає коло навкруг стіни Аґріонта, а потім година спарингу з майором Вестом, який люб’язно погодився побути вашим напарником. Я переконаний, що він зможе помітити усі дрібні недоліки вашої техніки.

Джезаль скривився і потер ребра.

– А щодо гулянок, то їм пора покласти край. Я аж ніяк не проти веселощів, коли на те є привід, але у вас ще буде час на святкування після Турніру, якщо ви, звичайно, гарно попрацюєте, щоб перемогти. А до тих пір дотримуйтесь здорового способу життя. Ви мене зрозуміли, капітане Лютар? – Він нахилився ще нижче, ретельно вимовивши кожне слово: – Здорового… Способу… Життя… Капітане.

– Так точно, маршале Варузе, – пробурмотів Джезаль.

Через шість годин він був п’яний, як чіп. Регочучи, мовби божевільний, він вивалився на вулицю – голова у нього йшла обертом. Холодне повітря шмагонуло його по обличчю, нікчемні будиночки пливли і хилитались, а слабо освітлена вулиця нахилилася, мов потопаючий корабель. Джезаль мужньо переборов напад блювоти, зробив непевний крок на вулицю і обернувся до дверей. Його зустріло пливке яскраве світло і гучні звуки реготу та крики. Хтось кустратий вилетів із таверни і вдарив його у груди. Джезаль відчайдушно спробував вхопитися за нього, проте втратив рівновагу і гепнувся так, що аж земля задвигтіла.

На якусь мить в очах потемніло, а тоді Джезаль виявив, що лежить в грязюці, а верхи на ньому сидить Каспа.

– Прокляття! – просипів він, відчуваючи у роті в’язкий і неповороткий язик.

Джезаль скинув ліктем лейтенанта, що знай собі хихотів, перевернувся, підвівся, похитуючись, і знову спіткнувся – вулиця навколо гойдалась. Каспа лежав на спині у грязюці, давлячись від сміху. Від нього несло дешевою випивкою і кислим запахом курива. Джезаль зробив мляву спробу обтріпати бруд з мундира. На його грудях була велика мокра пляма, від якої пахло пивом.

– Прокляття! – промимрив він удруге. – Коли це я обляпався?

Нараз його увагу привернули якісь крики з іншого боку дороги, де у проймі дверей зчепилися два чоловіки. Джезаль примружився, намагаючись розгледіти у пітьмі хоч щось. Здоровань тримав якогось чепурного чолов’ягу і, схоже, зав’язував йому за спиною руки. Тепер він натягав йому на голову щось на кшталт мішка. Джезаль кліпнув, не вірячи своїм очам. Це був не найпрестижніший район, але подібне було перебором навіть тут.

Двері таверни розчахнулися, і звідти вийшли Вест і Джеленгорм, провадячи п’яну бесіду, – щось там про чиюсь сестру. Яскраве світло протяло морок вулиці, висвітивши жорстоке борюкання двох заводіяк. Більший з них був одягнений у все чорне, а нижню половину його обличчя закривала маска. Він мав біле волосся, білі брови і білу, як молоко, шкіру. Джезаль втупився у білого диявола через дорогу, і той відповів йому лютим поглядом своїх прищурених рожевих очей.

– Допоможіть! – кричав пронизливим, наляканим голосом чолов’яга з мішком на голові. – Допоможіть, я…

Альбінос грубо врізав йому в діафрагму, і той, охнувши, зігнувся навпіл.

– Гей, ти! – крикнув Вест.

Джеленгорм вже перебігав вулицю.

– Що таке? – здивувався Каспа, зіпершись на лікті посеред дороги.

В голові у Джезаля творився безлад, але його ноги тяглися за Джеленгормом, тож він пошкандибав за ними, тамуючи страшну нудоту. Вест рушив за ним. Білий привид зірвався і став поміж ними і своєю жертвою. Із затінку жваво виступив ще один чоловік, високий і худий, теж із маскою і в чорному, проте цей мав довге жирне волосся. Він підніс одягнену в рукавичку руку.

– Джентльмени, – його невдоволений простацький голос глушила маска, – джентльмени, прошу вас, ми тут у справах короля.

– Король веде свої справи вдень, – гаркнув Джеленгорм.

Маска новоприбулого ледь сіпнулась, коли він усміхнувся.

– Тому ми й потрібні йому вночі, розумієш, друже?

– Хто цей чоловік? – Вест показав на чолов’ягу з мішком на голові.

В’язень знову почав борюкатись.

– Я Зепп дан… о-ох!

Біла потвора втихомирила його, бахнувши кулаком в обличчя, від чого чоловік осів на дорогу.

Зціпивши зуби, Джеленгорм поклав руку на ефес своєї шпаги, і білий привид кинувся вперед з небаченою швидкістю. Зблизька він здавався ще масивнішим, нелюдськішим і страшнішим. Джеленгорм мимоволі зробив крок назад, перечепився за нерівність на дорозі і з гуркотом гепнувся на спину. В голові Джезаля загуділо.

– Назад! – заволав Вест.

Він з тихим дзенькотом висмикнув із піхов свою шпагу.

– С-а-а-а! – прошипіла потвора, стиснувши величезні, наче пара брил, кулаки.

– А-арх, – пробулькав чоловік з мішком на голові.

Серце Джезаля впало. Він глянув на щуплявого чоловіка, і той усміхнувся у відповідь самими лише очима. Як можна усміхатися в таку годину? Джезаль здивувався, коли побачив, що у в руках у худого був довгий, страшний ніж. Звідки він там узявся? Джезаль п’яними рухами почав намацувати свою шпагу.

– Майоре Вест! – долинув голос із тіні віддалік.

Джезаль невпевнено спинився, наполовину оголивши клинок. Джеленгорм у забрудненому в болоті мундирі з натугою звівся на ноги і дістав власну шпагу. Бліда потвора не зводила з них пильного погляду, не відступаючи ні на крок.

– Майоре Вест! – почувся вдруге голос, який тепер супроводжували стукіт і шурхіт.

Обличчя Веста збідло. З тіней, сильно накульгуючи і вистукуючи палицею по землі, виринула постать. Очі чоловіка закривав крислатий капелюх, але на його вустах грала дивна посмішка.

Джезаль відчув раптовий напад нудоти, помітивши, що в роті чоловіка не було чотирьох передніх зубів. Чоловік пошкандибав до них, незважаючи на оголені клинки, і простягнув вільну руку Вестові.

Майор повільно вклав свою шпагу у піхви, взяв його руку і легенько потис.

– Полковник Ґлокта? – хрипко запитав він.

– Ваш покірний слуга. Правда, я більше не армієць. Тепер я служу Королівській Інквізиції.

Він повільно підніс руку і зняв капелюха. Його обличчя було мертвотно блідим і покраяне глибокими зморшками, а сиве волосся – коротко підстрижене. У глибоких, темних впадинах по-гарячковому блистіли очі, при цьому ліве око було значно вужчим за праве, мало рожевий обідок і сльозилось.

– А це мої помічники: практики Северард, – довгов’язий удавано вклонився, – і Фрост.

Біла потвора поставила в’язня на ноги одним рвучким рухом.

– Зачекайте, – сказав Джеленгорм, зробивши крок вперед, але Інквізитор м’яко поклав йому на передпліччя руку.

– Цей чоловік – в’язень Інквізиції Його Величності, лейтенанте Джеленгорм.

Здоровань спинився, здивований, що його назвали на ймення.

– Я усвідомлюю, що ви дієте зі шляхетних мотивів, але він злочинець і зрадник. Я маю ордер на його арешт, підписаний самим архілектором Сультом. Повірте мені, він не заслуговує на вашу допомогу.

Джеленгорм насупився і кинув злісний погляд на практика Фроста. Блідий диявол виглядав наляканим. Десь таким же наляканим, як камінь. Він без особливої натуги закинув в’язня собі на плече і пішов вверх вулицею. Той, кого назвали Северардом, усміхнувся очима, заховав ножа у піхви, ще раз вклонився і неквапливою ходою рушив за своїм напарником, насвистуючи щось нерозбірливе.

У інквізитора затріпотіла ліва повіка, і по його блідій щоці покотилися сльози. Він обережно витер їх затиллям долоні.

– Прошу вибачити мене. Справді, бо це трохи дивно, коли чоловік не може дати раду власним очам, еге ж? Кляте плакуче желе. Іноді я думаю, що краще взагалі його позбутись і ходити з пов’язкою. – У Джезаля закрутило в животі. – Скільки вже минуло часу, Весте? Сім років? Вісім?

На скроні майора засіпався м’яз.

– Дев’ять.

– Нічого собі. Дев’ять років. Уявляєш? Здається, ніби це було всього лише вчора. Якщо не помиляюся, ми розійшлися на гірському гребені?

– Так, на гребені.

– Не переймайся, Весте, я тебе нітрохи не виню. – Ґлокта дружньо ляснув майора по передпліччю. – Принаймні за те, що сталося. Я пам’ятаю, ти намагався мене відмовити. Зрештою, в Гуркулі у мене вистачало часу, щоб про це подумати. Я взагалі багато думав. Ти завжди був мені гарним другом. А тепер молодий Коллем Вест – майор у Королівському полку. Неймовірно.

Джезаль не мав жодного уявлення, про що вони тоді говорили. Зараз він тільки хотів зблювати, а потім лягти спати.

Інквізитор Ґлокта повернувся до нього з усмішкою, ще раз демонструючи огидну прогалину в зубах.

– А це, мабуть, капітан Лютар, на якого всі покладають неабиякі надії в прийдешньому Турнірі. Маршал Варуз – суворий вчитель, правда? – Він слабко махнув палицею в бік Джезаля. – Випад-випад, так, капітане? Випад-випад.

Джезаль відчув, як всередині нього закипає гнів. Він кахикнув і втупився у свої ноги, бажаючи, аби світ перестав крутитись. Інквізитор по черзі очікувально поглянув на кожного з них. Вест виглядав блідим. Джеленгорм був брудний і сердитий. Каспа досі сидів серед дороги. Жодному з них нічого було сказати.

Ґлокта прокашлявся.

– Що ж, мене кличе обов’язок. – Він силувано вклонився. – Але я сподіваюся незабаром побачитися з вами всіма.

Джезаль спіймав себе на думці, що сподівається ніколи більше не побачити цього чоловіка.

– Може, ми могли б якось знову пофехтувати? – промимрив майор Вест.

Ґлокта добродушно засміявся.

– О, я був би радий, Весте, але нині трохи покалічений для таких забав. Якщо ви шукаєте, з ким би зійтися на шпагах, то я впевнений, що практик Фрост вам не відмовить, – Ґлокта скосив очі на Джеленгорма, – але змушений попередити, що він б’ється зовсім не як джентльмен. Бажаю вам усім приємного вечора. – Він насунув глибше капелюха, поволі розвернувся і побрів геть по тьмавій вулиці.

Три офіцери спостерігали його шкандибання у тягучій, незручній тиші. Нарешті до них приєднався Каспа.

– Що це, взагалі, таке було? – запитав він.

– Ніщо, – промовив Вест крізь зціплені зуби. – Краще назавжди про це забути.