Читать книгу На лезі клинка - Джо Аберкромби - Страница 2

Частина перша
Вцілілі

Оглавление

Плескіт води. Це було перше, що він почув. Плескіт води, шелестіння дерев і пташине поклацування впереміж зі щебетанням.

Лоґен ледь-ледь розплющив очі. Крізь листя пробивалося сліпуче, яскраве світло. Оце і є смерть? Але чому ж тоді так боляче? Лівий бік увесь горів. Він спробував вдихнути на повні груди, але похлинувся, викашляв воду і сплюнув твань. Застогнав і, важко дихаючи крізь зціплені зуби, навкарачки видерся на берег, а там уже перевернувся на спину і розвалився поблизу річки на мохові, мулі та гнилому хмизняку.

Якийсь час він так і лежав, вдивляючись крізь чорне гілля у сіре небо. З його запаленого горла виривався хрип.

– Я досі живий, – прокректав він сам до себе.

Досі живий, на які способи не бралися б природа, шанка, люди і звірі. Отак лежачи навзнак, мокрий як хлющ, він почав сміятись. Це був свистячий, булькаючий сміх. Що би там не говорили, а виживати Лоґен Дев’ятипалий вмів.

Болотистим узбережжям річки просвистів холодний вітер, і Лоґенів сміх поволі стих. Так, він був живий, але чи надовго – це питання питань. Лоґен сів, здригаючись від болю. Похитуючись, звівся й обіперся об стовбур найближчого дерева. Вичистив від бруду ніс, очі та вуха. Врешті задер мокру сорочку, щоб оцінити ушкодження.

Внаслідок падіння весь бік був у синцях. Ребра вкрили сині та багряні плями. Хоча кожен доторк до них озивався болем, але, схоже, обійшлося без переломів. На ногу було страшно глянути: не нога, а криваве місиво, і все це завдяки старанням шанка. Боліло добряче, але він досі міг нею рухати, а це найголовніше. Нога йому ще знадобиться, аби звідси вибратись.

Ніж, як зазвичай, висів у піхвах на поясі, і Лоґен був неабияк цьому радий, бо знав із досвіду, що ножів багато не буває, а цей ніж був напрочуд годящим. Проте перспектива все ще видавалась безрадісною. Він був сам-один у лісі, який кишів плоскоголовими. Лоґен не уявляв, де знаходиться, але міг орієнтуватись по річці. Усі річки текли на північ, від гір до холодного моря. Слід іти вздовж річки на південь, проти течії. Триматися річки, а тоді піднятися на Високогір’я, куди шанкам зась. Це був його єдиний шанс.

В цю пору року там буде холодно. Страшенно холодно. Він поглянув на свої босі ноги. Так вже сталося, що шанка навідались саме тоді, коли він зняв чоботи й обрізав мозолі. Плаща на ньому теж не було – він сидів біля багаття. Так він не протягне у горах навіть дня. Його руки та ноги за ніч почорніють, і він мало-помалу загине, перш ніж дістатися гірських перевалів. Якщо до того не помре з голоду.

– Чорт, – буркнув він.

Потрібно було повертатися до табору. Він міг лише сподіватись, що плоскоголові пішли, залишивши щось по собі. Щось таке, чим він міг скористатись для виживання. І хоча сподівань вже назбиралося забагато, проте вибору в нього не було. В нього ніколи не було вибору.


Доки Лоґен знайшов потрібне місце, пустився дощ. Великі краплі приліпили його волосся до черепа і наскрізь промочили одяг. Він притиснувся до порослого мохом стовбура і визирнув, щоб роздивитися привал. Серце бухало в грудях, а пальці правиці до болю міцно стискали слизьке руків’я ножа.

Він побачив почорніле коло на місці колишнього багаття, обрамлене напівспаленим галуззям і втоптаним попелом. Побачив велику колоду, на якій сиділи Тридуба і Доу, коли вигулькнули плоскоголові. Побачив і шматки порваного та поламаного начиння, де-не-де розкидані по галявині. Він нарахував троє мертвих шанка, що скрючилися на землі. В одного із грудей стирчала стріла. Троє мертвих, а живих начебто нема. Пощастило. Пощастило вижити, та й усього. Як завжди. Втім, вони могли повернутись будь-якої миті. Варто було поквапитись.

Лоґен вибіг з-за дерев і взявся нишпорити по землі. Його чоботи досі лежали там, де він їх залишив. Він схопив їх і, стрибаючи колами, натягнув на свої задубілі ноги, при цьому через поспіх ледь не гепнувшись в болото. Плащ теж був на місці, заткнутий під колодою, приношений і пошарпаний за десять років негод і війни, порваний і заново зашитий, без половини рукава. Дорожній мішок лежав безформною купою неподалік у чагарнику, а його вміст розсипався по схилу. Лоґен припав до землі і, затамувавши подих, почав збирати все назад. Шматок мотузки, стара глиняна люлька, кілька смужок сушеного м’яса, голка і нитка, пом’ята фляга, всередині якої досі хлюпала випивка. Все потрібне. Все знадобиться.

На гілці висіла подерта ковдра, мокра й наполовину вкрита зашкарублою грязюкою. Лоґен стягнув її й усміхнувся. Під ковдрою лежав його старий щербатий казанок. Він перекинувся набік – певно, під час сутички збили з вогнища. Лоґен узяв його до рук, цей випробуваний, добре знайомий, хоча й пом’ятий і почорнілий за багато літ служби казанок. Він був у нього віддавна. Пройшов з ним не одну війну, перетнув Північ і повернувся назад. Під час походів вони всі разом у ньому готували, всі разом з нього їли. Форлі, Мовчун, Шукач, всі загалом і кожен зокрема.

Лоґен ще раз оглянув табір. Троє мертвих шанка, але жодних жертв з-поміж його людей. Можливо, вони все ще десь поблизу? Мабуть, якби він ризикнув пошукати…

– Ні.

Він сказав це тихо, пошепки. Треба дружити з головою. Сюди наскочила ціла зграя плоскоголових. Сила-силенна. Він не уявляв, скільки часу пролежав на березі річки. Навіть якщо кільком хлопцям і вдалося втекти, шанка полюватимуть на них, будуть вистежувати їх по лісах. Немає сумніву, що їхні трупи тепер розкидані по гірських долинах. Єдине, що Лоґен міг зробити, це рушити в гори, і спробувати врятувати власне нікчемне життя. Треба бути реалістом, як би при цьому не було боляче.

– Тепер є тільки ти і я, – мовив Лоґен, запихаючи казанок в мішок і закидаючи його на плече.

Він закульгав геть так швидко, як міг. Вгору, до річки, до гір.

Тільки їх двоє. Він і його казанок.

Єдині вцілілі.

На лезі клинка

Подняться наверх