Читать книгу На лезі клинка - Джо Аберкромби - Страница 13

– І вперед! – рявкнув маршал Варуз.

Джезаль похитнувся в його бік, чіпляючись пальцями ніг за краї колоди у відчайдушній спробі втримати рівновагу, а тоді зробив кілька незграбних випадів – просто для того, щоб не здавалось, ніби йому все одно. Чотири години щоденних тренувань давалися взнаки, і він почувався більш ніж виснаженим.

Варуз насупився і відбив тупий клинок Джезаля, рухаючись по колоді так легко, ніби це була садова стежка.

– І назад!

Джезаль відхилився на п’яти, дурнувато помахуючи лівою рукою, щоб хоч якось втримати рівновагу. Вище колін у нього все нестерпно боліло від напруги. Нижче колін боліло гірше, значно гірше. Варузові було за шістдесят, але він не виявляв жодних ознак втоми. Він навіть не спітнів, витанцьовуючи по колоді і розмахуючи клинками. Натомість Джезаль важко сапав, гарячково відбиваючи удар лівою рукою – він втрачав рівновагу, і його права нога повсякчас теліпалась у повітрі, шукаючи опори на колоді.

– І вперед!

Джезалеві литки зсудомило, він хитнувся, змінюючи напрям і роблячи випад у бік нестерпного старого, проте Варуз не відступив. Натомість він пригнувся, ухиляючись від відчайдушного випаду, і збив його з ніг затиллям долоні.

Джезаль завив, коли двір навколо нього перекинувся з ніг на голову. Ногою він боляче вдарився об край колоди, а відтак розпластався на траві, врізавшись підборіддям у землю так, що аж зуби клацнули. За мить він трохи прокотився, а тоді відкинувся на спину, сапаючи, наче риба, яку раптом витягли з води. Нога нила у тому місці, де вдарилась об колоду. Зранку в нього з’явиться ще один страшний синець.

– Це жах, Джезалю, жах! – закричав старий солдат, спритно зікочивши на галявину. – Ти вихитуєшся на колоді так, неначе це канат!

Джезаль перевернувся, лаючись, і почав силувано зводитися на ноги.

– Це товстий шмат дуба настільки широченний, що на ньому загубитись можна!

Лорд-маршал наочно продемонстрував, що має на увазі, вдаривши коротким клинком по колоді так, що полетіли тріски.

– Мені здалося, ви сказали: «вперед», – простогнав Джезаль.

Варуз різко звів брови.

– Капітане Лютар, ти справді думаєш, що Бремер дан Ґорст дає своїм суперникам достовірні свідчення про власні наміри?

«Бремер дан Ґорст намагатиметься мене побороти, стара ти паскудо! Твоя робота – допомогти мені побороти його!»

Ось що Джезаль думав, але йому вистачило клепки не казати цього вголос. Натомість він безглуздо захитав головою.

– Ні! Ні, не дає! Він робить усе можливе, аби обдурити і заплутати свого суперника, як і повинні робити всі вмілі фехтувальники!

Лорд-маршал ходив взад-вперед, хитаючи головою.

Джезаль знову задумався, чи не послати все під три чорти. Йому набридло щовечора падати виснаженим у ліжко, і це тоді, коли він мав би лише починати гульню. Йому набридло прокидатися щоранку з болем і синцями, щоб укотре провести чотири нескінченні години у такому порядку: біг, колода, палиця і стійки. Йому набридло падати на дупу від ударів Веста. Але найбільше йому набридло терпіти знущання цього старого йолопа.

– … Сумне видовище, капітане, ой сумне. Мені здається, у вас тепер виходить навіть гірше…

Джезаль ніяк не міг перемогти у Турнірі. Ніхто цього від нього й не очікував, тим паче він сам. То чому би це не облишити все це і не повернутися до карт та вечірніх гулянок? Хіба не цього він хотів від життя? Але що тоді відрізнятиме його від тисячі таких самих молодших синів дворян?

Джезаль вже давно вирішив, що хоче стати кимось особливим. Можливо, теж лорд-маршалом, а згодом і лорд-камерґером. Одне слово, кимось важливим і впливовим. Він хотів мати серйозне місце у Закритій Раді й ухвалювати щось доконечно важливе. Він хотів, щоб люди плазували перед ним, всміхалися й ловили кожне його слово. Він хотів, щоб люди шепотіли йому вслід: «Он іде лорд Лютар!» Чи був би він щасливим, якби назавжди зостався багатшою, розумнішою і вродливішою версією лейтенанта Брінта? Тьху! Нічого було про це й думати.

– … Перед нами лежить неймовірно довгий шлях, і ми не встигнемо його пройти, якщо ти не зміниш свого ставлення. Твої навики двобою жалюгідні, витривалість досі слабка, а про вміння зберігати рівновагу краще взагалі помовчати…

І що би подумали люди, якби він все кинув? Як повівся би його батько? Що сказали би його брати? А інші офіцери? Він виглядав би боягузом. А ще була Арді Вест. В останні кілька днів вона не виходила у нього з голови. Чи вона нахилятиметься так само близько, якщо він кине фехтувати? Чи говоритиме з ним тим самим ніжним тоном? Чи сміятиметься з його жартів? Чи зводитиме до нього ці великі, темні очі так, що він майже відчуватиме її подих на своєму обличчі…

– Ти слухаєш, хлопче? – гримнув Варуз. Джезаль відчув на своєму обличчі не лише його подих, а й краплі слини.

– Так, сер! Навики двобою жалюгідні, а витривалість слабка! – Джезаль нервово зглитнув. – Про рівновагу краще взагалі мовчати.

– Правильно! Я починаю думати, хоча мені важко в таке повірити після усього клопоту, якого ти мені завдав, що в тебе справді не лежить душа до фехтування. – Він кинув на Джезаля спопеляючий погляд. – А що ви думаєте, майоре?

Відповіддю було мовчання. Вест скоцюрбився на стільці, склавши руки на грудях, і набурмосено свердлив очима простір.

– Майор Вест? – крикнув лорд-маршал.

Той розгублено звів очі, ніби лише щойно усвідомив їхню присутність.

– Перепрошую, сер, я задумався.

– Я бачу. – Варуз втягнув крізь зуби повітря. – Схоже, ніхто не хоче зосереджуватись цього ранку. – Джезаль відчув значне полегшення від того, що гнів старого знайшов іншу жертву, але радість його була дочасна. – Прекрасно, – гримнув старий маршал, – буде по-твоєму. Із завтрашнього ранку ми починатимемо кожне тренування з плавання у рові. Однієї-двох миль вистачить. – Джезаль зціпив зуби, щоб не закричати. – Холодна вода чудово бадьорить дух. І нам, мабуть, доведеться починати трохи раніше, коли ваш розум найсприйнятливішмй. А це означає, що ми будемо зустрічатися о п’ятій. Тим часом, капітане Лютар, я раджу вам подумати, для чого ви сюди приходите – щоб виграти Турнір чи просто аби насолоджуватись моїм товариством. – Відтак він крутнувся на підборах і попростував геть.

Джезаль зачекав, доки Варуз покине двір, перш ніж зірватись, але щойно старий відійшов на достатню відстань, він з люттю пожбурив свої клинки об стіну.

– Чорт забирай! – крикнув він, коли шпагги брязнули об землю. – Чорт! – Він озирнувся, шукаючи, що копнути так, щоб не було дуже боляче. Його погляд зупинився на стійці колоди, але Джезаль зовсім не розрахував удар, тож йому довелось боротися з бажанням вхопитись за забиту ногу і стрибати, як бовдур, на іншій. – Чорт, чорт! – лютував він.

Веста це, на жаль, не вразило. Він підвівся з насупленим виразом, готовий рушити услід за маршалом Варузом.

– Ти куди? – запитав Джезаль.

– Подалі звідси, – кинув Вест через плече. – З мене досить.

– Тобто?

Вест зупинився й обернувся до нього.

– Як би вражаюче це не звучало, але у світі є проблеми серйозніші.

Джезаль стояв з відкритим ротом, дивлячись, як Вест крокує з двору.

– Та хто ти взагалі такий? – крикнув він услід Весту, коли впевнився, що той пішов. – Чорт, чорт!

Він захотів копнути колоду ще раз, але вчасно спохопився.

Джезаль повертався до квартири у кепському настрої, а тому оминав шумні райони Аґріонта, притримуючись тихих вуличок і садків, які лежали в стороні від Алеї Королів. Він ішов, гнівно втупившись у ноги, щоб ні в кого зі знайомих не виникло бажання з ним розмовляти. Однак удача була не на його боці.

– Джезалю!

Це був Каспа, котрий гуляв зі світловолосою дівчиною в дорогій одежі. З ними була сувора на вигляд жінка середніх літ, – безумовно, гувернантка дівчини абощо. Вони помилуватися якоюсь невеличкою скульптурою у непримітному дворі.

– Джезалю! – ще раз гукнув Каспа, махаючи над головою капелюхом.

Діватися було нікуди. Він зобразив на лиці сяку-таку подобу посмішки і рушив в їхній бік. Бліда дівчина всміхнулася, коли Джезаль наблизився, але хай там як, а він не відчув до неї симпатії.

– Знову фехтував, Лютаре? – безглуздо запитав Каспа.

Джезаль стікав потом і тримав пару клинків для фехтування. Всі знали, що він кожного ранку фехтує. Не треба мати витончений розум, щоб вловити тут зв’язок, з чим Каспі не пощастило, адже клепки йому явно бракувало.

– Так. Як ти здогадався?

Джезаль не планував так різко обривати бесіду, а тому додав силуваний смішок, і за мить на обличчях дам знову засяяли посмішки.

– Ха-ха! – засміявся Каспа, який був завжди готовий стати мішенню для жартів. – Джезалю, дозволь відрекомендувати тобі мою кузину, леді Арісс дан Каспу. А це мій командир, капітан Лютар.

Так от яка вона, ця знаменита кузина. Одна з найбагатших спадкоємиць Союзу, з чудової сім’ї. Каспа постійно розпинався про те, яка вона красуня, але Джезалю леді Арісс дан Каспа видалася блідою, худою і хворобливою.

Вона мляво всміхнулась і подала йому свою кволу, бліду руку. Він якомога недбаліше торкнувся її губами.

– Дуже приємно, – пробурмотів він без будь-якого задоволення. – Прошу вибачити мій вигляд, я щойно з тренування.

– Так, – писнула вона високим, пронизливим голосом, як тільки впевнилась, що він закінчив говорити. – Я чула, ви чудовий фехтувальник. – Поки вона шукала, що сказати, повисла пауза, аж нараз її очі засяяли. – Скажіть, капітане, фехтування справді дуже небезпечне?

Яка банальна нісенітниця!

– О ні, міледі, ми тренуємось лише затупленими клинками.

Можна було розказати більше, але Джезаль повважав, що це не вартує його зусиль. Потім він кволо всміхнувся, і вона також. Бесіда зависла над безоднею.

Джезаль вже збирався відкланятись, оскільки тему фехтування, очевидно, було вичерпано, але Арісс відрізала йому шлях до відступу, знайшовши інший предмет для розмови.

– А скажіть мені, капітане, чи справді на Півночі буде війна?

Її голос майже зовсім стих під кінець речення, але гувернантка не зводила з неї схвального погляду, безперечно, задоволена розмовними навичками своєї підопічної.

А нехай тобі.

– Мені здається… – почав Джезаль.

На нього очікувально дивилися світло-блакитні очі леді Арісс.

«Блакитні очі – абсолютна херня», – вирішив він.

Джезаль розмірковував, у чому вона більший неук – у фехтуванні чи в політиці?

– А як ви вважаєте?

Опікунка ледь нахмурила брови. Леді Арісс, здавалось, захопили зненацька, і вона трохи зашарілась, підбираючи слова.

– Ну, е-е… так би мовити… Я впевнена, що все… буде добре?

«Дякувати долям, – подумав Джезаль, – ми врятовані!» Пора було вшиватися звідси.

– Звичайно, що все буде добре. – Він витиснув із себе ще одну посмішку. – Було дуже приємно з вами познайомитись, але побоююсь, що скоро у мене служба, тож доведеться вас покинути. – Він вклонився з холодною формальністю. – Лейтенанте Каспа, леді Арісс.

Каспа, як завжди, дружньо поплескав його по плечу. Його нетямуща, сухорлява кузина невпевнено усміхнулась. Гувернантка спохмурніла, коли він проходив повз, але Джезаль не надав цьому уваги.

Він прибув до Осередку лордів саме в той час, коли члени ради поверталися з перерви на обід. Джезаль привітався з вартою у вестибюлі стриманим кивком, а тоді рушив через велетенські двері центральним проходом. Поки Джезаль добирався попри вигнуту стіну до свого місця за високим столом, безладна колона найвельможніших людей королівства наступала йому на п’яти, сповнюючи лункий простір човганням кроків, бурчанням і перешіптуваннями.

– Як фехтування, Джезале?

Це був Джеленгорм, котрий вперше явився завчасно і користався з нагоди, щоб потеревенити перед приходом лорд-камерґера.

– Бувало й краще. А ти як?

– О, я чудово провів час. Мені поталанило зустріти ту кузину Каспи, як її… – Він спробував згадати ім’я.

Джезаль зітхнув.

– Леді Арісс.

– Так, точно! Ти її бачив?

– Так трапилось, що я на них щойно наткнувся.

– Ух! – вигукнув Джеленгорм, стиснувши губи. – Хіба вона не шикарна?

– Угу.

Джезаль знуджено відвернувся, дивлячись, як повільно займають свої місця вельможі в оздоблених хутром шатах. Точніше, він дивився на вибірку з їхніх найменш улюблених синів та найнятих речників. Нині мало хто з магнатів являвся на Відкриту Раду особисто – хіба якщо мав якусь істотну скаргу. Багато хто навіть не присилав когось замість себе.

– Клянуся, вона одна із найшикарніших дівчат, яких я бачив у житті. Я знаю, що Каспа постійно її хвалить, але хіба таке опишеш словами.

– Угу.

Члени ради почали розсідатись по своїх місцях. Осередок лордів мав форму театру, де місце глядачів займали головні шляхтичі Союзу, і сиділи вони великим півколом на з’єднаних лавах, розділених по центру проходом.

Як і в театрі, деякі місця були кращими за інші. Найменш впливові люди сиділи позаду, в глибині зали, а впливовість присутніх зростала з наближенням до переду. Перший ряд відводився для голів наймогутніших родин або тих, кого вони присилали натомість. Представники з Півдня, із Дагоски і Вестпорта, сиділи зліва, найближче до Джезаля. Віддалік справа знаходилися представники з Півночі та Заходу – з Енґлії та Старикланду. Більшість місць посередині призначалася старій шляхті Міддерланду – серця Союзу. Справжнього Союзу, як вважали вони. І як вважав сам Джезаль.

– Який стан, яка грація, – захоплено щебетав Джеленгорм, – яке прекрасне волосся, яка молочно-біла шкіра, які дивовижні блакитні очі!

– І така купа грошей.

– О так, і це теж, – усміхнувся здоровань. – Каспа каже, що його дядько навіть багатший за батька. Тільки уяви собі! І в нього усього одна дитина. Вона отримає всі марки до останньої. Всі до останньої! – Джеленгорм насилу стримував свій захват. – Як же поталанить тому чоловікові, котрий її обкрутить! Нагадай мені, як її звати.

– Арісс, – відповів Джезаль кисло.

Всі лорди або їхні повірені із шарудінням і наріканнями вже порозсідались по місцях. Людей явилося небагато: більша частина місць зосталася незайнятою. Утім, так було майже завжди. Якби Осередок лордів справді був театром, його власники вже давно змушені були би підшуковувати нову п’єсу.

– Арісс… Арісс… – Джеленгорм зацмокав губами, ніби ім’я залишило на них солодкий присмак. – Пощастить тому чоловікові, який її вхопить.

– Так, авжеж. Пощастить.

Звісно, якщо для нього гроші важливіші за розмови. Джезаль подумав, що він би радше одружився із гувернанткою. Вона хоча би видалась йому не такою безхребетною.

До зали якраз увійшов лорд-камерґер. Він почав пробиратися до підвищення, на якому – приблизно там, де в театрі була сцена, – височів стіл для обраних. Услід за ним спішив табун секретарів і клерків у чорних мантіях, кожен з яких був так або інак навантажений важкими книгами та стосами офіційних документів. Лорд Хофф у своїй темно-червоній мантії, що лопотіла позаду, був напрочуд схожий на величного і рідкісного птаха, якого переслідувала остогидла зграя гайвороння.

– А ось і старий хрін, – прошепотів Джеленгорм, просуваючись бочком до свого місця по інший кінець столу.

Джезаль заклав руки за спину і прийняв свою звичну позу: ноги трохи розставлені в сторони, підборіддя високо задерте вгору. Він окинув поглядом солдатів, які рівномірно розтяглися вздовж вигнутої стіни, проте кожен із них, як зазвичай, стояв непорушно і був у повному обладунку. Джезаль глибоко вдихнув і налаштувався на кілька годин нелюдської нудьги.