Читать книгу На лезі клинка - Джо Аберкромби - Страница 7

Маги – стародавній, загадковий орден, якому відомі таємниці світу і підвладне мистецтво магії. Вони настільки мудрі і могутні, що простолюду такі мудрість і могуть навіть не снилися. Принаймні подібний ходив поговір. Маг такого рівня повинен знати, як знайти людину, навіть якщо ця людина – одна на безмежній, пустельній Півночі. Але якщо він і знав, як це зробити, то не надто поспішав.

Лоґен почухав свою кошлату бороду і замислився, з якої причини великий маг затримується. Мабуть, він заблукав. Лоґен вдруге запитав себе, чи не краще було залишитися в лісах, де принаймні вистачало їжі. Але духи направили його на Південь, а якщо піти від пагорбів на Південь, то прийдеш до цих посохлих вересовищ. Тут він і чекав на голодний шлунок, у негоду, серед кущів вересу і багна.

Його чоботи все одно подерлись, тож він розбив свій жалюгідний табір недалеко від дороги, щоб краще бачити наближення чаклуна. Після війн на Півночі зосталося достолиха різношерстої небезпечної наволочі: солдати-дезертири, які стали розбійниками, селяни, які втекли зі своєї спаленої землі, некеровані відчайдухи, яким нічого втрачати, і так далі. Однак Лоґена це не хвилювало. Нікому було лізти у цю глухомань. Нікому, крім нього і мага.

Тож він посидів, почекав, спробував знайти їжу, нічого не знайшов, і взявся чекати далі. В цю пору року вересовища часто заливали раптові зливи, але вечорами він все одно намагався розпалитити з гілок маленьке, курне багаття, щоб хоч трохи підтримати свій хиткий моральний дух і принадити якого-небудь подорожнього чаклуна. Цього вечора йшов дощ, але якийсь час тому він скінчився, та й підсохло достатньо, щоб розпалити вогонь. Тепер Лоґен повісив над багаттям казанок і готував юшку з залишків м’яса, яке приніс із собою з лісу. Вранці йому доведеться знову вирушати у пошуках їжі. Маг може наздогнати його згодом, якщо він іще йому потрібний.

Він помішував свою невибагливу страву і розмірковував, повертатися завтра на Північ чи рухатися далі на Південь, коли нараз почув тупіт копит на дорозі. Кінь один, і хода його неспішна. Лоґен відкинувся на плащ і став чекати. Почулося іржання, а за ним побрязкування упряжі. З-за пагорба вигулькнув вершник. Через бліде сонце, яке висіло низько на обрії, Лоґен не міг добре його розгледіти, але видно було, що вершник почувався у сідлі скуто і незграбно, як людина, котра не звикла до подорожей. Він обережно направив свого коня у сторону багаття і зупинився за декілька ярдів.

– Доброго вечора, – привітався вершник.

Він виглядав зовсім не так, як уявляв собі Лоґен. Це був худорлявий, хворобливий з вигляду молодик з темними колами навколо очей, довгим волоссям, що через мряку поприлипало до голови, і нервовою усмішкою. Він видавався радше мокрим, аніж мудрим, і аж ніяк не таким могутнім, що простим людям і не снилося. Загалом вершник виглядав голодним, холодним і хворим, що цілком відповідало самопочуттю Лоґена.

– Хіба в тебе не повинно бути якоїсь патериці?

Молодика це здивувало.

– Я не… як би це сказати… е-е… Я не маг. – Він затих і нервово облизав губи.

– Духи казали мені очікувати мага, але вони часто помиляються.

– Он як… ну, я – учень мага. Але мій учитель, великий Баяз, – і вершник шанобливо схилив голову, – не будь-хто, а Перший з-поміж магів, котрий осягнув високе мистецтво і глибоку мудрість. Він велів мені знайти вас, – здалося, що він раптом засумнівався, – і привести… ви ж Лоґен Дев’ятипалий?

Лоґен підніс ліву руку і поглянув на блідого молодика крізь прогалину на місці свого середнього пальця.

– Ох, ну добре. – Учень мага хотів було зітхнути з полегшенням, але раптом осікся. – Ой, тобто… е-е… мені шкода, що так вийшло з пальцем.

Лоґен розсміявся. Це сталося вперше з того часу, як він вибрався з річки. Нічого такого смішного хлопець не сказав, але Лоґен посміявся від душі. Це було приємне відчуття. Хлопець усміхнувся і з великою бідою якось зсунувся з сідла.

– Я Малакус Кей.

– Малакус який?

– Кей, – мовив він, прямуючи до вогню.

– Що це за ім’я таке?

– Я зі Старої Імперії.

Лоґен ніколи не чув про подібне місце.

– З імперії, кажеш?

– Ну, так, колись вона була імперією, наймогутнішою країною Земного кола. – Молодик незграбно присів біля багаття. – Але слава минулих днів давно зів’яла. Тепер це просто велетенське поле бою. – Лоґен кивнув. Він добре знав, про що йдеться. – Вона знаходиться далеко, на заході світу.

Учень мага вказав рукою кудись у простір.

Лоґен знову засміявся.

– Там схід.

Кей сумно усміхнувся.

– Я провидець, але, схоже, не надто здібний. Учитель Баяз відправив мене на ваші пошуки, але мені не поталанило, і під час негоди я заблукав. – Він відкинув з очей волосся і безпомічно розвів руками. – У мене був в’ючний кінь із провіантом, і ще один кінь для вас, але я загубив їх під час бурі. Боюся, з мене нікудишній мандрівник.

– Схоже на те.

Кей дістав з кишені флягу і простягнув її Лоґену. Той відкрив її і хильнув. Гарячий напій полився його горлом, зігріваючи Лоґена до кінчиків волосся.

– Що ж, Малакусе Кею, ти загубив свої харчі, але зберіг дещо справді важливе. Мене нелегко змусити всміхнутись цими днями. Щиро прошу тебе до мого багаття.

– Дякую. – Учень затих і простягнув руки до куцого полум’я. – Я не їв уже два дні.

Він захитав головою, метляючи туди-сюди волоссям.

– Це був… важкий час. – Хлопець облизав губи і поглянув на казанок.

Лоґен передав йому ложку. Малакус Кей вирячився на нього круглими очима.

– Ти вже їв?

Лоґен кивнув. Це була неправда, але нещасний учень виглядав голодним, як вовк, а їжі там ледь вистачало на одного. Він зробив ще один ковток із фляги. Цього поки що вистачить. Кей з насолодою накинувся на юшку. Коли вона скінчилось, він вишкріб рештки з казанка, облизав ложку, а потім ще й край казанка. Потім відкинувся на валун.

– Лоґене Дев’ятипалий, я перед вами у вічному боргу – ви врятували мені життя. Я зовсім не сподівався, що ви виявитеся таким люб’язним господарем.

– Ну, якщо чесно, то на твоєму місці я теж уявляв когось іншого.

Лоґен знову прихилився до фляги й облизав губи.

– Хто цей Баяз?

– Перший із магів, який осягнув високе мистецтво і глибоку мудрість. Боюся, що він буде мною дуже невдоволений.

– Отже, його слід остерігатись?

– Ну, – нерішуче промовив учень, – у нього трохи запальний характер.

Лоґен вкотре хильнув. Тепло ширилося його тілом – перше тепло, яке він відчув за багато тижнів. Якусь мить тривала пауза.

– Що він від мене хоче, Кею?

Мовчання. З іншого боку багаття долинуло тихе хропіння. Лоґен усміхнувся і, загорнувшись у плащ, також ліг спати.

Учень прокинувся від раптового нападу кашлю. Ранок тільки починався і все навколо тонуло в густому тумані. Воно, мабуть, було на краще. Тамтешні краєвиди могли похизуватися лише милями бруду, каміння і жалюгідного коричневого дроку. Хоча все було просякнуте холодною росою, Лоґенові таки вдалося розпалити сяке-таке вогнище. Волосся Кея прилипло до його хворобливо-блідого обличчя. Він перекинувся на бік і сплюнув на землю мокротиння.

– А-а-ах, – прохрипів Кей і, закашлявшись, знову сплюнув.

Лоґен навантажив рештки свого скупого начиння на нещасного коня.

– Ранку, – мовив він, поглянувши на біле небо, – хоч і не доброго.

– Я помру. Я помру і мені більше не треба буде нікуди йти.

– У нас нема їжі, тож якщо ми тут залишимося, ти таки помреш. Тоді я зможу тебе з’їсти і повернутись назад через гори.

Учень кволо усміхнувся.

– Що будемо робити?

«А й справді, що?»

– Де ми знайдемо Баяза?

– У Великій північній бібліотеці.

Лоґен ніколи не чув про таку, але й книжками він не надто цікавився.

– А де вона?

– На південь звідси, біля великого озера. Це десь чотири дні їзди.

– Ти знаєш туди дорогу?

Учень незграбно підвівся і став, трохи похитуючись, дихаючи коротко і часто. Він був блідий, наче привид, а на його обличчі блищав піт.

– Гадаю, що так, – промимрив учень без натяку на впевненість.

Ні Кей, ні його кінь не протягнуть чотирьох днів без їжі, навіть якщо їм пощастить не заблукати. Першим ділом треба знайти харчі. Незважаючи на більший ризик, найліпше було йти на південь по дорозі, що тяглася через ліс. Їх могли вбити розбійники, але там вони мали кращі шанси роздобути якийсь харч, та й інакше все одно би їх убив голод.

– Краще їдь верхи, – сказав Лоґен.

– Я загубив коней, тож мені і йти пішкодрала.

Лоґен приклав долоню до чола Кея. Чоло було гарячим і вологим.

– У тебе гарячка. Ти і їдь верхи.

Учень не намагався сперечатись. Він опустив очі на порвані чоботи Лоґена.

– Тобі підійдуть мої чоботи?

Лоґен похитав головою.

– Вони для мене замалі. – Він опустився навколішки над тліючим вогнем і стиснув губи.

– Що ти робиш?

– У кожного вогнища є дух. Я покладу цього собі під язик, щоб ми пізніше могли розпалити ще одне багаття.

Кей виглядав надто хворим, щоб дивуватись. Лоґен всмоктав духа, відкашлявся від диму і здригнувся від гіркого присмаку.

– Ти готовий вирушати?

Учень підняв руки у безнадійному жесті.

– Я вже зібраний.

Малакус Кей любив говорити. Він говорив, коли вони перетинали вересовища дорогою на південь, і коли сонце важко пробивалося крізь свинцеве хмаровиння, і коли вже під вечір вони увійшли в ліс. Хвороба ніяк не позначилася на його красномовстві, але Лоґена це не тривожило. З ним уже давно ніхто не говорив, а крім того, розмови допомагали забути про ноги. Він був голодний і втомлений, але найбільше Лоґена мучили власні ноги. Від його старих шкіряних чобіт залишилися самі клапті, пальці на ногах були подерті і порубцьовані, а гомілка досі пекла від зубів шанка. Кожен крок був неабияким випробуванням. Раніше його звали найстрашнішою людиною Півночі, а тепер він боявся найменших гілочок та камінців на дорозі. В цьому крилася певна іронія. Він скривився, наткнувшись ногою на камінчик.

– … Отже, я сім років навчався у майстра Захаруса. Він великий маг, п’ятий із дванадцяти учнів Джувенса, надзвичайна людина, – в очах Кея все, пов’язане з магами, виглядало надзвичайним. – Майстер Захарус вирішив, що мені пора відправитись до Великої північної бібліотеки і навчатись у Майстра Баяза, щоб отримати власний посох. Втім, тут мені доводиться нелегко. Майстер Баяз надзвичайно вимогливий і…

Кінь зупинився й фиркнув, сіпнувся і зробив нерішучий крок назад. Лоґен принюхався до повітря і спохмурнів. Десь поряд знаходились люди, і вони, крім усього, добряче смерділи. Він мав би помітити їх раніше, але вся його увага була прикута до ніг. Кей поглянув на нього згори.

– Що таке?

Ніби у відповідь на його питання десь за десять кроків попереду з-за дерева вийшов чоловік, а трохи далі – ще один. Вони, без сумніву, були наволоччю. Брудні, зарослі, одягнені в подерті шматки розмаїтого хутра та шкіри. Загалом, чимось схожі на Лоґена. У худорлявого, котрий стояв зліва, був спис із зазубленим наконечником. У велетня справа – важкий, поцяткований іржею меч і старий, погнутий шолом із шпичаком на верхівці. Вони, вишкірившись, рушили вперед. Лоґен озирнувся через плече на звук, що долинув ззаду, і його серце завмерло. Третій чоловік, із великим чиряком на обличчі, обережно скрадався за ними, стискаючи в руках важку сокиру.

Кей нахилився в сідлі, дивлячись на них круглими від страху очима.

– Вони розбійники?

– Та ти в нас, блядь, провидець, – процідив Лоґен крізь зціплені зуби.

Вони спинилися за крок чи два попереду. Той, із шоломом, схоже, був ватажком.

– Гарний кінь, – гаркнув він. – Позичите його нам?

Той, котрий тримав списа, вишкірився, взявшись за вуздечку.

Тепер все стало ще гірше. Мить тому здавалося, що гірше вже не буде, але доля підсобила. Лоґен сумнівався, що з Кея буде хоч якесь пуття у сутичці. Отже, залишався він один проти трьох або й більше чоловіків, із самим тільки ножем. Якщо він не почне діяти, їх із Малакусом пограбують і, цілком ймовірно, вб’ють. Треба дивитися реально на подібні речі.

Лоґен вдруге роздивився трьох розбійників. Вони не очікували опору від двох неозброєних чоловіків – спис тримали горизонтально, а меч був опущений до землі. Він не знав, яка там ситуація у третього із сокирою, але тут уже доводилося покладатись на удачу. Прикра правда в тому, що той, хто б’є першим, зазвичай б’є останнім, тож Лоґен повернувся до чоловіка з шоломом і виплюнув духа йому в обличчя.

Дух спалахнув у повітрі і жадібно накинувся на розбійника. Голову чоловіка оповили танцюючі омахи полум’я, а його меч упав додолу. Він відчайдушно вхопився за обличчя руками, і вони теж загорілись. Чоловік із криками кинувся геть.

Кінь Кея злякався вогню і, форкаючи, став дибки. Приголомшений побаченим, худорлявий позадкував, але Лоґен кинувся на нього, схопив однією рукою ратище і вдарив його головою в обличчя. Ніс нападника хруснув від удару Лоґена, і він, спотикаюсь, відсахнувся – по підборіддю в нього струменіла кров. Лоґен притягнув його назад, смикнувши на себе спис, широко замахнувся правою рукою і врізав йому по шиї. Розбійник, булькочучи, упав на землю, і Лоґен вирвав спис у нього з рук.

Він відчув за спиною якийсь рух, припав додолу і відкотився вліво. Сокира розітнула повітря в нього над головою і глибоко ввійшла у бік коня, забризкавши землю краплями крові та розірвавши попругу. Чирякомордий відскочив, крутнувшись услід за своєю сокирою. Лоґен стрибнув на нього, але підвернув ногу на камінці і, зойкнувши від болю, похитнувся, ніби п’яний. Стріла, пущена звідкись з-поміж дерев позаду, просвистіла повз його обличчя і зникла в кущах по той бік дороги. Кінь форкав і хвицався, дико закотивши очі, а тоді рвонув дорогою у скаженому галопі. Сідло зірвалось зі спини коня, і Малакус Кей із криком полетів у кущі.

Замислюватися про нього не було часу. Лоґен войовничо рикнув і накинувся на чоловіка з сокирою, цілячись списом йому в серце. Той здійняв сокиру, щоб відхилити вістря – відхилив, але недостатньо високо. Спис проткнув плече, від чого чоловіка розвернуло. Ратище гучно тріснуло, Лоґен втратив рівновагу і полетів уперед, збивши з ніг чирякомордого. Під час падіння вістря списа, що стирчало у противника зі спини, залишило глибокий поріз на голові Лоґена. Лоґен вхопився обома руками за сплутане волосся власника сокири, відтягнув його голову назад, а тоді з усієї сили вдарив об камінь.

Похитуючись і борячись із запамороченням, він зірвався на ноги і витер кров з очей – якраз вчасно, щоб помітити стрілу, що вилетіла з-поміж дерев й увіп’ялась у стовбур за один-два кроки від нього. Лоґен помчав до стрільця. Він його нарешті запримітив – це був хлопець років чотирнадцяти, котрий саме тягнувся за наступною стрілою. Лоґен дістав свого ножа. Хлопець готувався до наступного пострілу, але в його очах уже металася паніка. Він зачепився пальцями за тятиву і всадив стрілу собі в руку, чому неабияк здивувався.

Лоґен був уже близько. Хлопець замахнувся на нього луком, але він пригнувся і стрибнув вперед, тримаючи ніж обома руками. Лезо ввійшло хлопцеві нижче підборіддя, підняло його у повітря, а тоді зламалося у нього в шиї. Хлопчина впав зверху на Лоґена, і гострий уламок ножа розсік йому руку. Всюди лилася кров: із порізу на Лоґеновій голові, із рани на його руці, із зяючої дірки у горлі хлопця.

Лоґен відкинув труп, обіперся на дерево і почав хапати ротом повітря. Серце калатало як скажене, у голові бухала кров, а шлунок вивертало.

– Я досі живий, – прошепотів він. – Досі живий.

На голові й руці почали пульсувати рани. Ще два шрами. Могло бути значно гірше. Він знову витер із очей кров і пошкандибав назад на дорогу.

Смертельно зблідлий Малакус Кей стояв, втупившись у три трупи. Лоґен взяв його за плечі і швидко оглянув.

– Ти поранений?

Кей не зводив очей із тіл.

– Вони мертві?

Труп здоровила у шоломі досі димів, сповнюючи повітря огидно апетитним запахом. Лоґен помітив, що на ньому були непогані чоботи – значно кращі за його власні. У чирякомордого була надто викручена шия, щоб він зостався живим, та й, окрім того, з нього стирчав поламаний спис. Лоґен перевернув ногою худорлявого. На його закривавленому обличчі застиг вираз здивування – очі дивилися на небо, рот відкритий.

– Мабуть, пробив йому трахею, – пробурмотів Лоґен.

Його руки були в крові. Він стиснув одну руку іншою, щоб вони не так тремтіли.

– А той, що за деревами, теж?..

Лоґен кивнув.

– Що сталося з конем?

– Він утік, – промимрив Кей у розпачі. – Що будемо робити?

– Подивимось, чи є в них харчі. – Лоґен показав на задимлений труп. – І допоможеш мені зняти з нього чоботи.