Читать книгу На лезі клинка - Джо Аберкромби - Страница 9

Стояв сонячний літній день, і в парку не було де яблуку впасти, стільки там юрбилося всіляких гуляк. Полковник Ґлокта рішуче крокував на якусь надзвичайно важливу зустріч, а люди кланялись і чемно розступалися, щоб дати йому дорогу. На більшість він не зважав, даруючи свою блискучу посмішку лише справді впливовим. Ці кілька мазунчиків долі всміхались у відповідь, тішачись, що їх помітили.

– Гадаю, ми всі, кожен на свій лад, цінні для короля, – заскиглив капітан Лютар, тягнучись до шпаги, але Ґлокта був зашвидкий для нього. Його клинок майнув, наче блискавка, проткнувши всміхненому дурню шию.

Кров бризнула на обличчя Арді Вест. Вона радісно заплескала в долоні, не зводячи із Ґлокти сяючих очей. Лютар, схоже, був здивований, що його вбили.

– Ха. Безперечно, – сказав Ґлокта з усмішкою.

Капітан упав ницьма, а з його пробитого горла продовжувала цебеніти кров. Натовп схвально загудів, і Ґлокта винагородив його низьким, граційним поклоном. Юрба загула з новою силою.

– О, полковнику, не варто, – промуркотіла Арді, коли Ґлокта злизав кров із її щоки.

– Що не варто? – гримнув він, обіймаючи її, і вони злилися у затяжному поцілунку.

Натовп збожеволів. Вона охнула, коли він відірвався від неї, і звела на нього палкий погляд своїх великих темних очей, злегка розтуливши губи.

– Вас викгикає арфігектог, – мовила вона з милою усмішкою.

– Що?

Юрба стихла, хай їй грець, і в нього почав терпнути лівий бік.

Арді ніжно торкнулася його щоки.

– Арфігектог! – заволала вона.

У двері загупали. Ґлокта різко розплющив очі.

«Де я? Хто я? О ні. О так».

Він одразу збагнув, що спав погано, бо його тіло викрутилося під ковдрами, а обличчя уткнулося в подушку. Весь лівий бік закляк.

У двері загупали голосніше.

– Арфігектог! – долинув з-за дверей шепелявий рев Фроста.

Ґлокта спробував підняти голову з подушки, і його шию водномить пронизав біль.

«Нічого так не збадьорює думку, як перша судома».

– Гаразд! – прохрипів він. – Дай мені хвилинку, чорт би його вхопив!

Альбінос розвернувся і, важко ступаючи, посунув углиб коридору.

Якусь мить Ґлокта лежав нерухомо, а тоді обережно, потихеньку-помаленьку зрушив правицю, відтак, хриплячи від напруження, спробував перекинутись на спину. Він стиснув руку в кулак, оскільки в лівій нозі почало колоти.

«Якби лише вона зоставалася нечутливою».

Але біль вже швидко розходився тілом. На додачу до нього долинув сморід.

«А щоб тебе, я знову обісрався».

– Барнаме! – гукнув Ґлокта і, сапаючи, став чекати, в той час як його лівий бік мстиво пульсував.

«Де цей старий довбень?»

– Барнаме! – заволав він на все горло.

– Ви в порядку, сер? – долинув з-за дверей голос слуги.

«В порядку? В порядку, старий бовдуре? Коли це я, на твою дурнувату думку, востаннє був у порядку?»

– Ні, хай тебе! Я закаляв ліжко!

– Я нагрів вам воду для ванної, сер. Ви можете встати?

Одного разу Фросту вже доводилося вибивати двері. «Можливо, краще залишати їх відкритими на ніч, але хіба я тоді зможу виспатись?»

– Гадаю, якось впораюсь, – прошипів Ґлокта, втиснувши язика в порожні ясна, і тремтячими руками видерся з ліжка на крісло, що стояло поряд.

Його страшна, безпала нога сіпалася, залишаючись непідвладною йому. Він зиркнув на неї з лютою ненавистю.

«Клята мерзота. Огидний, негодящий кусень м’яса. Чому вони тебе просто не відрубали? Чому цього досі не зробив я?»

Але він знав, чому. Маючи ногу, він міг хоча би вдавати із себе напівлюдину. Він вдарив своє покалічене стегно, і вмить про це пожалів.

«Бовдур, бовдур».

Спину пройняв біль, який був трохи слабшим, ніж мить тому, але він щосекунди дужчав.

«Спокійно, спокійно, давай без бійок».

Він почав легенько розтирати всохлу шкіру.

«Нам нікуди дітися одне від одного, тож нащо мене мучити?»

– Ви можете дійти до дверей, сер?

Ґлокта поморщився від смороду, взявся за палицю і повільно, з мукою, звівся на ноги. Він побрів через кімнату і ледь не послизнувся на півдорозі, проте зміг втриматись, що коштувало йому пекучого болю. Він повернув ключ у замку, спершись об стіну, щоб утримати рівновагу, і заледве відімкнув двері.

Барнам стояв по той бік з витягнутими руками, готовий його зловити.

«Яка ганьба! Тільки подумати, що мене, Занд дан Ґлокту, найкращого фехтувальника Союзу, мусить цурпелити до ванної стариган, щоб я міг змити власне гівно. Ох і сміються, напевно, зараз усі ті недоумки, котрих я переміг, якщо вони досі мене пам’ятають. Я би теж сміявся, якби не було так боляче».

Але він перемістив вагу на іншу ногу і вчепився в плечі Барнама без жодних нарікань.

«Який, зрештою, сенс скаржитись? Краще полегшити собі життя. Наскільки це можливо».

Ґлокта глибоко вдихнув.

– Ступай поволі, нога ще не відійшла від сну.

Вони скакали і спотикалися коридором, який був трохи завузьким для них обох. Здавалося, ніби до ванни була ціла миля.

«Або більше. Я б радше волів пройти сто миль тоді, ніж дійти до ванної зараз. Але в цьому моє нещастя, еге ж? Назад повернення нема. Ні зараз, ні потім».

Пара приємно гріла вогку шкіру Ґлокти. З допомогою Барнама, який тримав його під руки, він повільно підняв праву ногу й обережно опустив її у воду.

«Чорти б його взяли, ну і гаряче».

Старий слуга допоміг йому закинути іншу ногу і, тримаючи його попід пахви, опускав, мов дитину, доки він не занурився у воду по шию.

– А-а-а… – Ґлокта розплився у беззубій усмішці. – Гаряче, як у кузні Творця, Барнаме, саме так, як я люблю.

Тепло розійшлося по нозі, і біль трохи спав.

«Але не зник. О, ні, він ніколи не зникає. Проте так краще. Значно краще».

Ґлокті навіть здалося, ніби він може прожити ще один день.

«Варто навчитись цінувати у житті дрібниці – наприклад, теплу ванну. Коли дрібниці – це єдине, що у тебе залишилось, не цінувати їх неможливо».

Практик Фрост чекав на нього внизу, у крихітній їдальні, втиснувшись своєю неосяжною фігурою у низеньке кріселко біля стіни. Ґлокта опустився на друге крісло і вловив запах від паруючої миски каші, з якої під кутом, навіть не торкаючись краю, стирчала дерев’яна ложка. В животі у нього забурчало, а рот наповнився слиною.

«Між іншим, всі симптоми сильної нудоти».

– Ура! – вигукнув Ґлокта. – Знову каша!

Він поглянув на непорушного практика.

– Ота каша – радість наша! Хай із гречки, хай з пшона, чи із медом вівсянá – люба всяка нам вона!

Рожеві очі навіть не кліпнули.

– Це дитяча пісенька. Мені її наспівувала мама. Хоча цю розмазню я так ніколи і не їв, але зараз, – він зачерпнув цілу ложку, – я від неї просто в захваті.

Фрост продовжував дивитися на нього незворушним поглядом.

– Корисна, – сказав Ґлокта, набиваючи рота солодкою масою і зачерпуючи ще одну ложку, – смачна, – ковтнув іще, – а головне, – цього разу він ледь не вдавився, – її не треба розжовувати. – Він відсунув ледь почату миску і кинув услід ложку. – М-м-м, – протягнув він. – Як сніданок гарний, то і день видасться незлецький, згоден?

Він ніби розмовляв із побіленою стіною, хоча стіна, мабуть, була би емоційнішою.

– Отже, архілектор знову хоче мене бачити?

Альбінос кивнув.

– І що ж, на твою думку, наш славетний очільник може хотіти від таких, як ми?

Фрост знизав плечима.

– Гм-м-м… – Ґлокта злизав з порожніх ясен рештки каші. – Ти не знаєш, він у гарному настрої?

Знову рух плечима.

– Ну-ну, поволі, практику Фросте, не розказуй мені все зразу, я за тобою не поспіваю.

Тиша. Барнам зайшов у кімнату і забрав зі столу миску.

– Бажаєте ще чогось, сер?

– Авжеж. Великий напівсирий кусень м’яса і гарненьке хрумтливе яблуко. – Він перевів погляд на практика Фроста. – Я любив яблука, коли був малим.

«Скільки вже разів я так жартував?»

Фрост відповів йому порожнім поглядом – він навіть не усміхнувся. Ґлокта повернувся до Барнама, і старий видав втомлену посмішку.

– Ну, гаразд, – зітхнув Ґлокта. – Але ж людині треба мати надію?

– Звичайно, сер, – пробурмотів слуга, прямуючи до дверей.

«А справді треба?»

Кабінет архілектора містився на верхньому поверсі Будинку питань, і піднятися туди була ще та заморока. А найгірше, що коридори аж кишіли людьми. Практики, клерки й інквізитори сновигали туди-сюди, наче мурахи по купі гною, що має от-от завалитися. Щоразу, коли хтось поглядав на нього, Ґлокта шкандибав вперед, усміхався і гордо задирав голову. А як тільки відчував, що він на самоті, зупинявся і хапав ротом повітря, стікав потом і лаявся, розтирав і ляскав ногу, щоб повернути її до стражденного життя.

«Чому він сидить так високо?» – запитував він себе, шкутильгаючи по тьмяних проходах і гвинтових сходах будинку-лабіринту.

Коли Ґлокта дістався приймальної, він був виснажений і важко сапав, та ще й натер руків’ям палиці ліву руку.

Секретар архілектора підозріло розглядав Ґлокту з-за великого темного столу, що займав половину кімнати. Навпроти нього стояли крісла, на яких відвідувачі могли понервувати, а великі подвійні двері кабінету підпирали два дебелі практики, чиї кам’яні, стоїчні обличчя здавалися частиною інтер’єру.

– У вас призначена зустріч? – запитав секретар різким голосом.

«Тобі ж відомо, хто я такий, пихатий ти засранцю».

– Звичайно, – огризнувся Ґлокта. – Чи ти думаєш, що я стільки прошкутильгав, щоб оцінити твій стіл?

Секретар зверхньо глянув на нього. Це був блідий, вродливий молодик з копицею світлого волосся.

«І оцей зарозумілий п’ятий син якогось дрібного дворянина з надміру активними стегнами гадає, що може мене принижувати?»

– Ваше ім’я? – запитав той із презирливою усмішкою.

Терпець Ґлокти увірвався ще під час підйому. Він врізав палицею по стільниці так, що секретар ледь не вилетів з крісла.

– Ти що, абсолютний дебіл? Скількох ти знаєш інквізиторів-калік?

– Е-е… – зам’явся секретар, а його рот почав нервово сіпатись.

– «Е-е»? Це таке число? Говори!

– Ну, я…

– Я Ґлокта, довбню! Інквізитор Ґлокта!

– Так, сер, я…

– Відірви свою товсту дупу від стільця, бовдуре! Не змушуй мене чекати!

Секретар зірвався на ноги, поспішив до дверей, відкрив їх і чемно відступив в сторону.

– Так краще, – гримнув Ґлокта, шкандибаючи за ним.

По дорозі він поглянув на практиків. Він міг майже поклястись, що один із них легенько всміхався.

З часу його останніх відвідин – а це було шість років тому – кабінет майже не змінився. Це була величезна кругла кімната, де стелю-купол прикрашали вирізьблені морди ґаргульїв, а з єдиного величезного вікна виднілися шпилі Університету, значна частина зовнішньої стіни Аґріонта і загрозливий обрис Будинку Творця.

Стіни кабінету здебільшого займали полички і шафки, напхом напхані акуратно впорядкованими файлами та паперами. Де-не-де з білих стін позирали темні портрети, одним з яких було величезне зображення нинішнього короля Союзу, який виглядав як мудрий і суворий молодик. «Безперечно, намальований до того, як він став безпомічним стариганом. Нині він зазвичай виглядає не стільки владним, скільки слинявим». У центрі кімнати стояв важкий круглий стіл, поверхню якого вкривав надзвичайно детальний малюнок карти Союзу. Кожне місто, яке мало відділення Інквізиції, було позначене коштовним каменем, а посередині здіймалася крихітна срібна копія Адуа.

Архілектор сидів за цим столом на старовинному високому кріслі, заклопотаний розмовою з іншим чоловіком: худорлявим, лисіючим, невдоволеним старим у темній мантії. Побачивши Ґлокту, Сульт усміхнувся, а вираз іншого чоловіка майже не змінився.

– О, інквізиторе Ґлокта! Радий, що змогли прийти. Ви знайомі з генеральним інспектором Халлеком?

– Не мав такої приємності, – відповів Ґлокта.

«Хоча не схоже, щоб у цьому могло бути щось приємне».

Старий бюрократ підвівся і без особливого ентузіазму потис руку Ґлокти.

– А це один з моїх інквізиторів, Занд дан Ґлокта.

– Так-так, – пробурмотів Халлек. – Здається, ви раніше служили в армії. Якось я бачив, як ви фехтуєте.

Ґлокта постукав палицею по нозі.

– Навряд чи це було недавно.

– Так.

Запала тиша.

– Схоже, що генеральний інспектор скоро отримає чи не найбільше підвищення, – сказав Сульт. – Місце у самісінькій Закритій раді.

«У Закритій раді? Справді? Це таки найбільше підвищення».

Втім, схоже, що Халлек був не надто радий.

– Я тоді вважатиму, що це питання вирішене, коли Його Величність виявить бажання мене запросити, – огризнувся він, – і не раніше.

Сульт вміло обійшов це гостре питання:

– Я впевнений, що ти єдиний кандидат, якого Рада рекомендуватиме, оскільки кандидатура Зепп дан Тойфеля більше не розглядається.

«Наш старий знайомий Тойфель? А для чого розглядалася його кандидатура?»

Халлек спохмурнів і похитав головою.

– Тойфель. Я працював з ним десять років. Він мені ніколи не подобався, – «як і, схоже, будь-хто інший», – але я аж ніяк не вбачав у ньому зрадника.

Сульт сумно похитав головою.

– Ми всі глибоко вражені, але ось його зізнання, написане чорним по білому. – Він підніс складений аркуш із сумною міною. – Побоююсь, що корені корупції можуть тягнутись дуже глибоко. Кому не знати про це краще, як мені – людині, котрій, на жаль, доводиться полоти цей забур’янений сад?

– А й справді, справді, – пробурмотів Халлек, похмуро киваючи. – Низький вам за це уклін. І вам, інквізиторе.

– О, ні, що ви, – відказав Ґлокта скромно.

Всі троє подивилися одне на одного із вдаваною взаємоповагою.

Халлек відсунув крісло.

– Що ж, податки самі себе не зберуть. Мені пора повертатися до роботи.

– Гарних останніх днів на службі, – сказав Сульт. – Даю тобі слово, що король скоро пошле по тебе.

Халлек дозволив собі тонюсіньку усмішку, а тоді силувано кивнув і гордо рушив геть. Секретар вивів його з кабінету і зачинив за собою важкі двері.

Запала тиша. «Але чорта з два я її порушуватиму».

– Гадаю, тобі цікаво знати, що все це означає, правда, Ґлокто?

– Така думка спадала мені на ум, Ваше Преосвященство.

– Не сумніваюсь.

Сульт підвівся з крісла і, склавши руки в білих рукавичках за спиною, пройшов до вікна навпроти.

– Світ міняється, Ґлокто, світ міняється. Старий порядок відходить у минуле. Вірність, обов’язок, гордість, честь. Всі ці поняття вже давно не в моді. Що ж прийшло їм на заміну? – Він на мить зиркнув через плече і скривив губи. – Жадоба. Купці прибрали до рук владу у країні. Банкіри, крамарі, купці. Нікчемні людці з нікчемними думками та нікчемними амбіціями. Люди, які вірні лише собі, зобов’язані лише власним кишеням, які гордяться лише тим, що ошукують своїх конкурентів, які вимірюють свою честь лише срібняками.

«Ну, про твоє ставлення до купців можна більше не питати».

Сульт сердито глянув у вікно, а тоді повернувся назад.

– Нині складається враження, що будь-чий син може здобути освіту, відкрити свою справу і розбагатіти. Гільдії купців – мерсери, спайсери і тому подібне – постійно збільшують свої багатства і вплив. Зарозумілі вискочки-простолюдини диктують правила тим, хто за правом крові вищий за них. Товстими, жадібними пальцями вони перебирають струни влади. Споглядати це майже нестерпно. – Він здригнувся, міряючи кроками кімнату. – Я буду з вами чесний, інквізиторе. – Архілектор зробив широкий жест рукою, так ніби його чесність була безцінним подарунком. – Союз ще ніколи не здавався настільки сильним, ніколи не контролював стільки земель, але за фасадом ми слабкі. Ні для кого не секрет, що король уже геть неспроможний хоч щось ухвалювати. Кронпринц Ладісла – блазень, оточений підлабузниками і бовдурами, якого хвилюють лише азартні ігри та ганчір’я. Принц Рейнолт значно краще годиться на роль державця, але він молодший із братів. Закрита Рада, яка повинна керувати цим дірявим кораблем, напхом напхана шахраями й інтриганами. Одні, можливо, вірні, інші – точно ні, і при цьому кожен намагається перетягнути короля на свій бік.

«Як сумно, бо ж очевидно, що всі вони мали би тягнути його на твій бік?»

– Тим часом Союз в облозі ворогів, небезпеки чигають як за нашими кордонами, так і всередині. У Гуркулі з’явився новий могутній імператор, який готує країну до наступної війни. Північани теж ополчились і шастають кордонами Енґлії. У Відкритій Раді дворяни вимагають, щоб їм повернули старі права, а в селах люди хочуть, щоб дали нові. – Він важко зітхнув. – Так, старий порядок відступає, і ніхто не має сил чи духу, щоб його втримати.

Сульт затнувся, поглянувши на один із портретів: на ньому був зображений кремезний, голомозий чоловік, одягнений у все біле.

Ґлокта легко його впізнав. «Золлер, найвеличніший із архілекторів. Невтомний поборник Інквізиції, герой катів і бич зрадників». Він лиховісно позирав зі стіни, немовби навіть після смерті самим лише поглядом міг спалити запроданців.

– Золлер, – прогримів Сульт. – За його часів усе було інакше, скажу я тобі. Ні невдоволених селян, ні крутіїв-купців, ні набундючених дворян. Якщо люди забували своє місце, їм нагадували про нього розпеченим залізом, а будь-який буркотливий суддя, котрий наважувався про це скиглити, зникав безслідно. Інквізиція була шляхетною установою, куди потрапляли тільки найкращі і найкмітливіші. Служити королю і викорінювати невірність були для них єдиними бажаннями і нагородою.

«О так, то був чудовий час».

Архілектор опустився назад на своє місце і нахилився над столом.

– А тепер у нас треті сини збіднілих дворян можуть набивати кишені хабарами, а напівзлочинна наволоч – розважатися катуванням. Наші зв’язки з королем з кожним роком слабшають, а бюджет без кінця зменшують. Колись нас боялись і поважали, Ґлокто, але зараз… – «Ми цирк на дроті». Сульт насупився. – Зараз поважають менше. Плетуться численні інтриги і зради, і я побоююсь, що Інквізиція вже неспроможна давати собі раду зі своїми завданнями. Чимало очільників утратили мою довіру. Їх більше не цікавлять інтереси короля, держави, та й взагалі будь-які інтереси, крім їхніх власних. – «Очільникам? Не можна довіряти? Та як таке може бути?!». – Сульт спохмурнів ще більше. – Тепер іще й Фікт помер.

Ґлокта підняв очі.

«Оце вже новина».

– Лорд-канцлер?

– Широкий загал дізнається про це завтра вранці. Він помер раптово кілька днів тому, коли ти клопотався коло свого знайомого Ревса. Його смерть досі викликає деякі питання, але ж йому було майже дев’яносто. Дивно, що він взагалі стільки прожив. Його називали золотим канцлером, найбільшим політиком свого часу. Просто зараз його зображення вирубують у камені, щоб встановити на Алеї Королів. – Сульт пирхнув. – Найбільший подарунок, на який тільки можна сподіватися.

Очі архілектора звузились до блакитних щілин.

– Якщо ти до сих пір по-дитячому уявляв собі, що Союзом керує король або балакучі дурники-пустомелі голубої крові з Відкритої Ради, то можеш про це назавжди забути. Основна влада зосереджена в Закритій раді. Особливо тепер, коли захворів король. Дванадцять чоловіків у дванадцяти великих, незручних кріслах, і я серед них. Дванадцять чоловіків із зовсім різними ідеями, і двадцять років війни та миру Фікт нас врівноважував. Він зіштовхував лобами Інквізицію і суддів, банкірів і військових. Він був віссю, на якій оберталось Королівство, фундаментом, на якому воно трималось, і його смерть залишила по собі діру. Багато зяючих дір, які люди намагатимуться чимскоріше заповнити. У мене є передчуття, що дурнуватий скиглій Маровія, цей чуйний верховний суддя, цей самозваний захисник простолюду, буде першим у черзі. Це нестійка і небезпечна ситуація. – Архілектор гупнув кулаком по столу. – Ми повинні подбати про те, щоб нею не скористалися не ті люди.

Ґлокта кивнув.

«Здається, я розумію, що ви маєте на увазі, архілекторе. Ми повинні подбати про те, щоб ситуацією скористалися ми і тільки ми».

– Гадаю, не потрібно нагадувати, що пост лорд-канцлера – один із найвпливовіших в королівстві. Збір податків, скарбниця, монетний двір короля – все це знаходиться в його руках. Гроші, Ґлокто, гроші. А гроші – це влада, як ти і сам прекрасно знаєш. Нового канцлера обиратимуть завтра. Першим кандидатом був наш колишній мінцмейстр, Зепп дан Тойфель.

«Ага. Щось мені підказує, що його кандидатуру більше не розглядатимуть».

Сульт скривив губи.

– Тойфель був тісно пов’язаний з гільдіями купців, особливо з мерсерами. – Його глум змінило роздратування. – Крім того, він доводився приятелем верховного судді Маровії. Тому, як бачиш, з нього навряд чи вийшов би добрий лорд-канцлер.

«І справді. Навряд чи».

– На мою думку, генеральний інспектор Халлек – значно кращий варіант.

Ґлокта скосив очі на двері.

– Він? Лорд-канцлер?

Сульт з усміхом підвівся і підійшов до шафи у стіні.

– А більше й нікого обирати. Всі ненавидять його і він ненавидить усіх, окрім мене. Ще й більш од того, він закоренілий консерватор, який ненавидить купців і все, що вони обстоюють. – Він відкрив шафу і дістав два келихи та пишно оздоблений графин. – Будемо мати в Раді нехай не дружнє, але принаймні прихильне обличчя, тим паче, що до решти він буде ставитися в біса вороже. Кращу кандидатуру годі й уявити.

Ґлокта кивнув.

– Він виглядає чесним.

«Але не настільки чесним, щоб я довірив йому покласти мене у ванну. А ви б йому довірились, Ваше Преосвященство?»

– Так, – підсумував Сульт, – він буде для нас дуже корисним. – Архілектор наповнив два келихи темно-червоним вином. – І як бонус, я також домігся призначення нового прихильного мінцмейстра. Кажуть, що мерсери собі вже всі лікті обкусали від люті. Та й виродок Маровія не надто радий цьому. – Сульт захихотів. – Одні гарні новини, і дякувати за це слід тобі. – Він простягнув один із келихів.

«Отрута? Я повільно помру від судом і заблюю прекрасну мозаїчну підлогу архілектора? Чи просто впаду лицем на його стіл?»

Але в нього не було вибору, окрім як взяти келих і добряче хильнути. Вино мало незвичний, але гарний смак.

«Мабуть, привезене з якоїсь прекрасної, далекої місцини. Якщо я тут помру, мені хоча б не доведеться долати всю оту тьму-тьменну сходинок».

Але архілектор теж пив, доброзичливо усміхаючись.

«Схоже, що я таки доживу до вечора».

– Так, ми зробили гарний перший крок. Зараз небезпечні часи, але небезпека і шанси часто ходять парою. – Спиною Ґлокти пішло дивне відчуття. «Що це – страх, амбіції чи і те, й інше?» – Мені потрібен помічник, який допоможе владнати справи. Людина, яка не боїться очільників, купців чи навіть Закритої Ради. Людина, яка вміє діяти непомітно, обережно і безжально. Людина, яка віддана Союзу до самої кості, але водночас і не має друзів серед урядовців.

«Людина, яку всі ненавидять? Людина, яка прийме на себе удар, якщо все покотиться під три чорти? Людина, за якою навряд чи хтось сумуватиме?»

– Мені потрібен незалежний інквізитор, Ґлокто. Людина, яка діятиме поза контролем очільників, людина, наділена лише моїми повноваженнями. Людина, підпорядкована тільки мені. – Архілектор здійняв брову, немовби ця думка спала йому на голову просто зараз. – Мені здається, що ти чудово підходиш на цю посаду. Що думаєш?

«Я думаю, що людина, яка обійме цю посаду, матиме силу-силенну ворогів і лише одного друга».

Ґлокта глянув на архілектора.

«І цей друг може бути не надто надійним. Думаю, що людина, яка обійме цю посаду, може протриматись не надто довго».

– У мене є якийсь час на роздуми?

– Ні.

«Небезпека і можливість часто ходять парою…»

– Тоді я згоден.

– Прекрасно. Я щиро вірю, що це початок довгої і плідної співпраці. – Сульт усміхнувся з-за краю келиха. – Знаєш, Ґлокто, з усіх купців, що порпаються у нас в королівстві, найбільше я не люблю мерсерів. Значною мірою через їхній вплив Вестпорт приєднався до Союзу, і саме завдяки грошам Вестпорту ми виграли Гуркську війну. Король, звичайно, нагородив їх безцінними торговими правами, але з того часу їхній гонор став просто нестерпним. Вони так задирають носи і таке собі дозволяють, що можна подумати, ніби вони власноруч бились у тих битвах. Високошанована Гільдія мерсерів. – Він пирхнув. – Мені спало на думку, що якщо вже твій приятель Ревс дав нам можливість так гарно піймати їх на гачок, то було би шкода відпускати нашу здобич на волю.

Ґлокта неабияк здивувався, але йому наче вдалось це приховати.

«Тиснути далі? Навіщо? Якщо мерсерів відпустити, вони продовжать платити, і від цього всім буде тільки краще. Зараз вони налякані і слабкі – думають-гадають, кого назвав Ревс, хто стане наступним у черзі. Якщо ми продовжимо тиснути, їх це може зачепити, а то й взагалі знищити. Тоді вони перестануть платити, і багатьом людям це не сподобається. Зокрема і декому у цій будівлі».

– Я можу легко продовжити своє розслідування, Ваше Преосвященство, якщо ви того бажаєте.

Ґлокта знову відсьорбнув з келиха. Вино і справді було чудове.

– Ми повинні бути обережними. Обережними і надзвичайно ретельними. Гроші мерсерів течуть, як молоко. У них є багато друзів, навіть серед найвищих кіл дворянства. Брок, Хюґен, Ішер і чимало інших. Деякі з них – найвпливовіші люди в країні. Відомо, що кожен із них у свій час припадав до тієї цицьки, а діточки зазвичай кидаються у плач, коли в них відбирають молоко. – На мить його обличчя протяв жорстокий оскал. – Та все одно, якщо доведеться привчити дітей до дисципліни, то без плачу не обійтися… кого той слимак Ревс назвав у своєму зізнанні?

Ґлокта страдницьки нахилився вперед, підсунув до себе Ревсову заяву-зізнання, розкрив її і пробігся знизу догори по списку імен.

– Про Зепп дан Тойфеля ми знаємо.

– О, ми знаємо і любимо його, інквізиторе, – сказав Сульт, всміхаючись, – але, гадаю, цього пана можна вже спокійно викреслити зі списку. Хто там іще?

– Подивімось, – Ґлокта неквапливо повернувся до заяви. – Є Харод Полст, мерсер.

«Пусте місце».

Сульт нетерпляче махнув рукою.

– Він пусте місце.

– Солімо Сканді, мерсер з Вестпорту.

«Теж пусте місце».

– Ні, Ґлокто, ні, ми можемо знайти когось цікавішого за цього Солімо як-його-там, еге ж? Ці дрібні мерсери не становлять жодного інтересу. Вирви корінь і листя саме зів’яне.

– Безперечно, архілекторе. У нас є Віллем дан Робб – дрібний дворянин, перебуває на посаді молодшого митника.

Сульт замислився, а тоді похитав головою.

– Далі є…

– Зачекай! Віллем дан Робб… – Архілектор клацнув пальцями. – Його брат Кірал – один із джентльменів Королеви. Він зневажливо повівся зі мною на світському прийомі. – Сульт усміхнувся. – Так, Віллем дан Робб, заарештуй його.

«Ну що ж, занурюємось глибше».

– Служу і покоряюся, Ваше Преосвященство. Чи потрібно вказати якесь конкретне ім’я?

Ґлокта відставив порожній келих.

– Ні. – Архілектор відвернувся і повторив свій жест рукою. – Нехай виказує кого завгодно. Мені байдуже.