Читать книгу На лезі клинка - Джо Аберкромби - Страница 4

Лоґен прокинувся від болісного поштовху. Він лежав у незграбній позі, сперши викручену голову на щось тверде і притиснувши коліна до грудей. Він розплющив сонні очі всього на міліметр. Було темно, але звідкись линуло бліде світло. Світло крізь товщу снігу.

Його охопила паніка. Він нарешті зрозумів, де знаходиться. Лоґен нагріб снігу біля входу в крихітну печеру, щоб втримати хоч яке тепло. Поки він спав, мабуть, сніжило, відтак вхід замело. Якщо хуртеча була сильна, надворі могло добряче навалити снігу. Якщо замети будуть вищі людського зросту, він може ніколи не вибратися звідси. Вийде, що він дерся сюди з гірських долин лише для того, щоб померти в якійсь кам’яній дірі, такій тісній, що навіть ніг не простягнути.

Лоґен, як тільки міг, закрутився у вузькому просторі, взявся рити сніг занімілими руками, борсаючись у ньому, змагаючись з ним, пробиваючи його, і при цьому кленучи все на чім світ стоїть. Світло ринуло раптово, і було воно різке й яскраве. Він відкинув зі свого шляху останні грудки снігу і вибрався крізь пробитий отвір на свіже повітря.

На кришталево-блакитному небі сяяло сонце. Він звів до нього обличчя, заплющив засліплені очі і підставив своє тіло промінню. Від холодного повітря дерло в горлі. Прямо-таки різало. У роті страшно пересохло, а язик нагадував кепсько обтесану колоду. Лоґен зачерпнув у долоні снігу і запхав у рот. Коли сніг розтанув, він ковтнув. Від холоду заболіла голова.

Звідкись несло цвинтарним смородом. То був не лише вогкий і кислий запах його поту, сам по собі неприємний, – смерділа ковдра, що вже почала гнити. Два її шматки він обвинув навколо рук і прив’язав до зап’ясть мотузкою на подобу рукавиць, а ще один – навкруг голови, ніби брудний, смердючий каптур. Черевики були набиті клаптями під зав’язку. Решту він обгорнув навколо свого тіла під плащем. Сморід від ковдри був нестерпний, але цієї ночі вона врятувала йому життя, що, на думку Лоґена, було вдалим компромісом. Вона смердітиме ще гірше, перш ніж він зможе її позбутись.

Похитуючись, Лоґен підвівся на ноги і роззирнувся. Вузьку, крутосхилу долину засипало снігом. Її оточували три величні вершини – гори темно-сірого каменю і білого снігу, що стриміли на тлі небесної синяви. Він знав їх. Вони, власне, були його давніми друзями. Єдиними, що залишились. Він знаходився у Високогір’ї, на вершині світу. Він був у безпеці.

– У безпеці, – прохрипів він без особливої радості.

У безпеці, бо це місце було надійно захищене від їжі. У безпеці, бо це місце було надійно захищене від тепла. Ні те, ні інше його тут не турбуватиме. Нехай він і втік від шанка, але це місце мертвих, і якщо не почати рухатися, можна стати одним із них.

Лоґен і так вже дико зголоднів. Його живіт перетворився на величезну болючу діру, яка зазивала його пронизливими криками. Він порився в мішку і дістав останню смужку м’яса: стару, залежану і брудну, схожу на сухий прутик. Цього було замало, аби вгамувати голод, але діватися нікуди. Він вгризся в неї зубами – смакувало, наче шкіра зі старого черевика, – а опісля закусив снігом.

Лоґен приклав долоню до чола і поглянув на північ, углиб долини, звідки прийшов вчора. Земля повільно спадала, сніг і каміння переходили у соснові узгір’я, дерева – у звивисту смугу пасовиськ, а зелені пагорби – у море, що виднілося на горизонті, як вузенька блискуча смужка. Бáтьківщина. Від цієї думки Лоґену стало не по собі.

Бáтьківщина. Там жила його сім’я. Його батько – мудрий і дужий, хороший чоловік, достойний ватажок свого народу. Його дружина, його діти. Це була гарна сім’я. Вони заслуговували на кращого сина, кращого чоловіка, кращого батька. Там само жили його друзі. Старі й нові. Було би добре знову їх побачити, ой як добре. Поговорити з батьком у довгій залі. Побавитись із дітьми, посидіти з дружиною коло річки. Побалакати про тактику з Тридубою. Пополювати із Шукачем у гірських долинах, несучись через ліс зі списом і регочучи мов навіжені.

Нараз Лоґен відчув нестерпну тугу. Він ледь не задихнувся від болю. Біда крилася в тому, що всі вони були мертві. Зала перетворилась на кільце обгорілих колод, а річка – на стічну канаву. Він ніколи не забуде, як, перетнувши пагорб, побачив унизу, в долині, спалені руїни. Як нишпорив серед попелу, шукаючи хоч якісь натяки на те, що комусь вдалось утекти, а тим часом Шукач посмикував його за плече і просив дати собі нарешті спокій. Самі лише трупи, зітлілі до невпізнання. Потім він припинив пошуки. Вони всі мертві – а якими ж їм іще бути, якщо їх застали шанка? Він сплюнув у сніг коричневим від сухого м’яса згустком. Мертві, задубілі і зогнилі чи згорілі дотла. Вони возз’єдналися з землею.

Лоґен зціпив зуби і стиснув кулаки під смердючими клаптями ковдри. Він міг би повернутись до руїн приморського селища ще раз, востаннє. Кинутись в атаку, роздираючи горло войовничим криком, достоту як у Карлеоні, де він втратив палець, але зажив слави. Він міг би звільнити світ від кількох шанка. Розітнути їх, як тоді розітнув Шаму Безсердечного – від плеча до пуза, так що аж нутрощі вивалились. Він міг би помститися за своїх батька, дружину, дітей, друзів. Непоганий кінець для того, кого прозвали Кривавою Дев’яткою. Померти, вбиваючи. Та й пісню згодом би склали непогану.

Але в Карлеоні Лоґен був молодим і сильним, а за його плечима стояли друзі. Натомість зараз він був слабким, голодним і як ніколи самотнім. Він убив Шаму Безсердечного довгим, гострезним мечем. Лоґен поглянув на свій ніж. Може, він і непоганий, але дідька лисого ти ним помстишся. Та й хто співатиме пісень? Шанка мали страшні голоси і ще гіршу уяву, та й навряд чи вони впізнають його у смердючому голодранцеві, після того як нашпигують сагайдаком стріл. Мабуть, із помстою доведеться зачекати, принаймні, доки він не знайде більшого клинка. Зрештою, треба дивитись на речі реально.

Можна рушити на Південь і стати мандрівником. Там завжди знайдеться робота для чоловіка з його здібностями. Нехай важка і чорна, але робота є робота. Слід зізнатися, це був непоганий варіант. Не залежати ні від кого, крім себе, не перейматись чужими рішеннями, не відповідати за чужі життя та смерть. Звичайно, на Півдні в нього були вороги. Але Кривава Дев’ятка завжди давав собі раду з ворогами.

Він знову сплюнув. Тепер, коли набралось трохи слини, Лоґен вирішив добряче поплюватись. Все, що в нього залишилося, це слина, старий казанок і декілька смердючих клаптів ковдри. Померти на Півночі чи жити на Півдні – от і весь вибір. І вибір цей нікудишній.

Треба рухатись вперед. Він завжди так робив. Якщо ти вижив, рухайся вперед, бо не важливо, заслуговуєш ти на життя чи ні. Згадай загиблих. Пом’яни їх добрим словом. А тоді рухайся вперед і сподівайся на краще.

Лоґен глибоко вдихнув холодне повітря, а тоді видихнув.

– Прощавайте, мої друзі, – прошепотів він. – Прощавайте.

Він закинув мішок через плече, розвернувся, і почав пробиратись крізь глибокий сніг. Вниз, на Південь, подалі від гір.

Досі сльотило. Легка мжичка, яка запорошила все довкола, збиралася на гіллі, на листі, на хвої, а відтак щедро зривалася вниз великими краплями, що просочувалися крізь і без того вогкий одяг Лоґена і стікали по шкірі.

Він зачаївся у мокрому чагарнику, нечутний і непорушний. Дощові краплі бігли по його обличчю, по блискучому від вологи лезу ножа. Лоґен наслухáв усі порухи лісу, вбирав у себе усе розмаїття його звуків – нескінченну метушню комашні, сліпе вовтуження кротів, лякливу шамотню оленів, повільне пульсування соку в стовбурах старих дерев. Кожна жива істота в лісі шукала собі їжу до смаку, і Лоґен також не був винятком. Він зупинив свій вибір на тварині, яка обережно пробиралася крізь хащі неподалік, справа від нього. Смакота. В лісі запала цілковита тиша, тільки краплі дощу одна за одною зривалися з гілок. Світ змалів до Лоґена і його майбутньої здобичі.

Коли йому здалося, що тварина підійшла достатньо близько, він вистрибнув і повалив її на землю. Це був молоденький олень. Він хвицав і виривався, але Лоґен був сильним і швидким, тож за мить всадив у його шию ножа і перерізав горло. З рани ринула гаряча кров, заливаючи Лоґену руки і стікаючи на мокру землю.

Він підняв тушу і закинув її собі на плечі. Із цього м’яса буде гарна юшка, а якщо ще додати якихось грибів, тоді взагалі вийде смакота. А попоївши можна запитати поради в духів. Пуття з них мало, але товариство йому не завадить.

Коли він дістався до свого привалу, сонце вже хилилося за обрій. Згаданий привал якраз годився герою з такою могутньою статурою – над ямою в землі на двох великих жердинах покоїлася добряча купа мокрих гіляк. Всередині вже добре підсохло, та й дощ втих. Сьогодні ввечері він розпалить вогонь. Лоґен уже давно не дозволяв собі такої розкоші – мати власне багаття.

Пізніше, попоївши й відпочивши, Лоґен набив люльку шматочком чаги. Він знайшов її кілька днів тому біля коренів дерева – великі, вологі жовті нарости. Лоґен відламав собі добрячий шматок, але лише зараз вона підсохла так, що можна було курити. Він дістав з багаття палаючу гілку і підніс її до заглиблення в люльці, пахкаючи з усіх сил, доки гриб не задимів, віддаючи знайомим солодкувато-землистим запахом.

Лоґен закашлявся, випустив коричневий дим і задивився на мерехтливе полум’я. Його думки перенеслися в інші часи, до інших вечорів та інших багать. Там шкірився Шукач, і вогонь виблискував на його загострених зубах. Навпроти сидів кремезний, наче гора,Тул Дуру, котрий сміявся так, що аж у вухах виляскувало. Був там і завжди трохи наляканий Форлі Найслабший, в якого без кінця нервово бігали очі. Був і Руд Тридуба, і Хардінґ Мовчун, котрий нічого не говорив. Він завжди був таким, за що його й прозвали Мовчуном.

Всі вони були тут. Тільки не навсправжки. Бо всі вони вже упокоїлися, возз’єдналися з землею. Лоґен вибив попіл з люльки у багаття і відклав її подалі. Бажання курити щезло начисто. Правий був його батько. Ніколи не варто курити одному.

Він відкрутив кришку своєї потовченої фляги, набрав повний рот і спорснув на багаття. В холодне повітря здійнялися омахи полум’я. Лоґен витер губи, смакуючи гарячий, гіркий присмак, а тоді відкинувся на вузлуватий стовбур сосни і почав чекати.

Збігло чимало часу, перш ніж вони явились. Їх було троє. Вони тихо виринули з танцюючих тіней поміж дерев і повільно попливли до багаття, і що ближчали вони до вогню, тим чіткішали їхні форми.

– Дев’ятипалий, – мовив перший.

– Дев’ятипалий, – вторив другий.

– Дев’ятипалий, – додав третій, і їхні голоси лунали так, наче це говорив сам ліс.

– Щиро запрошую вас до мого багаття, – сказав Лоґен.

Духи присіли і втупились у нього порожнім поглядом.

– Сьогодні вас лише троє?

Першим заговорив дух, що сидів справа:

– Після кожної зими нас прокидається все менше. Ми останні, хто залишився. Мине ще кілька зим, і ми теж поринемо в сон. І тоді нікому буде відповісти на твій заклик.

Лоґен похмуро кивнув.

– До вас доходили якісь новини з нашого світу?

– Ми чули, що чоловік упав зі скелі, вибрався з води живим і перетнув Високогір’я на початку весни, а був він закутаний у гнилу ковдру, проте ми не віримо в ці чутки.

– Дуже мудро.

– Бетод веде війну, – мовив середній дух.

Лоґен спохмурнів:

– Бетод завжди веде війну. Він тільки це і робить.

– Так. Завдяки тобі він переміг у стількох битвах, що сам себе нагородив золотим капелюхом.

– Нехай він горить у пеклі, недоносок, – лайнувся Лоґен, сплюнувши в багаття. – Що ще?

– На північ від гір повсюди гасають шанка і все підпалюють.

– Вони люблять вогонь, – додав середній дух.

– Авжеж, – погодився той, що сидів зліва, – навіть більше, ніж ваш рід, Дев’ятипалий. Вони люблять його і бояться.

Дух нахилився вперед.

– Ми чули, що у вересовищах на Півдні тебе шукає чоловік.

– Могутній чоловік, – додав середній дух.

– Старожитній Маг, – докинув той, що сидів зліва.

Лоґен нахмурився. Він чув про цих магів. Якось йому трапився відьмак, але його було легко вбити. Він не мав жодних надприродних сил – принаймні нічого такого Лоґен не помітив. Але маг – це вже інша справа.

– Ми чули, що маги сильні та мудрі, – мовив середній дух, – і що подібний маг може чимало дати звичайній людині і показати небачені речі. Однак маги також хитрі, і їхні шляхи несповідимі.

– А чого він хоче?

– Спитай його.

Духи не надто переймались справами людей і завжди були скупі на подробиці, та все ж це було краще, ніж звичні розмови про дерева.

– Що робитимеш, Дев’ятипалий?

Лоґен на мить замислився.

– Вирушу на Південь, знайду мага і спитаю, що йому від мене треба.

Духи кивнули. Вони ніяк не виказували, хороша це, на їхню думку, ідея чи погана. Їм було все одно.

– Що ж, прощавай, Дев’ятипалий, – мовив дух, що сидів справа. – Мабуть, ми більше не побачимось.

– Вже якось обійдусь без вас.

Лоґенів дотеп вони не оцінили. Духи піднялись і почали віддалятись від вогню, поволі зливаючись з темрявою. Згодом вони зовсім щезли, але Лоґен змушений був визнати, що від них було більше користі, ніж він сподівався. Завдяки їм у нього з’явилася мета.

Вранці він вирушить на Південь і там знайде мага. Хтозна, може, він виявиться непоганим співрозмовником. Зрештою, це краще, ніж за так отримати у груди купу стріл. Лоґен дивився на вогонь, поволі киваючи самому собі.

Він згадував інші часи та інші вечори біля багаття, коли був не один.