Читать книгу На лезі клинка - Джо Аберкромби - Страница 3

«Чому я це роблю?» – в тисячний раз запитував себе інквізитор Ґлокта, кульгаючи по коридору.

Хоча стіни були поштукатурені і побілені, проте досить давненько. Саме місце мало похмурий вигляд, а повітря віддавало вологою. Вікон тут не було, оскільки коридор знаходився глибоко під землею, і від ліхтарів у кожний закуток тяглися хиткі тіні.

«Чому взагалі може хотітися таке робити?»

Кроки Ґлокти вистукували на брудних плитках підлоги незмінний ритм. Спершу впевнене цокання правого каблука, тоді стукіт ціпка, а відтак безкінечне човгання лівої ноги зі знайомим штриканням у щиколотку, коліно, задницю та спину. Цок, стук, біль. Такий був ритм його ходьби.

Час від часу брудну однотонність коридору скрашали важкі двері, окуті й оббиті поточеним залізом. Проходячи повз одні з них, Ґлокті причувся притлумлений болісний зойк.

«Цікаво, що за бідного дурня там допитують? Який злочин він скоїв або ж не скоїв? Які таємниці розкривають, яку брехню виявляють, яку зраду розвінчують?»

Однак йому не довелося довго гадати. Його думки перервали сходи.

Якби Ґлокті дали можливість катувати одну людину, будь-яку людину, він, безумовно, взявся би за винахідника сходів. Коли Ґлокта був молодий і багато хто робив йому пошанування, ще до тих прикрих подій, він ніколи не звертав особливої уваги на сходи. Він перескакував по дві сходинки за раз і весело чимчикував собі у справах. Тепер усе інакше.

«Вони усюди. Без них не перейти із поверху на поверх. А крім того, спускатись завжди гірше, ніж підніматись – цього люди не усвідомлюють. Коли піднімаєшся, то падаєш, зазвичай не так звисока».

Він добре знав цей сходовий марш. Шістнадцять сходинок, витесаних з гладкого каменю, трохи потертих ближче до центру, трохи вологих, як і все навколо. Поручня не було, тож вхопитися ні за що.

«Шістнадцять ворогів. Справжнє випробування».

Ґлокта змарнував чимало часу, перш ніж вигадав найменш болючий метод спуску сходами. Він рушив боком, наче краб. Спершу палиця, тоді ліва нога, а потім права. Особливо боліло тоді, коли він спирався на ліву ногу, від чого ще й пекельно штрикало в шиї.

«Чого у мене так болить у шиї, коли я спускаюсь сходами? Може, шия приймає на себе мою вагу? Таке може бути?»

Так чи інак, а боліло нестерпно.

Ґлокта спинився за чотири сходинки від підніжжя. Він майже подолав їх. Його рука тремтіла, стискаючи маківку ціпка, а ліва нога пекла, мов навіжена. Він намацав язиком ясна в тому місці, де колись були передні зуби, глибоко вдихнув і зробив крок уперед. Нога страшно підломилась, і він завис у повітрі, вивертаючись та похитуючись, в той час як у голові, немов у казані, закипіли страх і відчай. На наступну сходинку він ступив, наче п’яничка, чіпляючись нігтями за гладку стіну і повискуючи від переляку.

«Тупий, безмозкий телепню!»

Ціпок стукнув об підлогу, незграбні ноги перебороли камінь, і він опинився внизу, якимось дивом не впавши.

«А ось і вона. Та страшна, прекрасна, тягуча мить між ударом по мізинцю і появою болю. Скільки у мене часу до його приходу? Як боляче буде, коли це станеться?»

Відсапуючись із роззявленим ротом біля підніжжя сходів, Ґлокта відчув, як його охоплює трепетне передчуття.

«Починається…»

Мука була невимовною: весь його лівий бік, від ніг до голови, скувала нестерпна судома. Він міцно зажмурив водянисті очі і затиснув рот правицею так сильно, що аж хруснули суглоби пальців. Рештки зубів у зціплених щелепах скреготали від натуги, але тонкий, уривчастий стогін усе ж зірвався з його вуст.

«Я кричу чи сміюсь? Як розрізнити?»

Він важко сапав, дихаючи через ніс, з якого йому на руку булькали шмарклі, тим часом як скоцюрблене тіло тремтіло, силуючись не впасти.

Судома минула. Ґлокта обережно, одна за одною, поворушив руками-ногами, щоб оцінити ушкодження. Його нога палала, ступня затерпла, а в шиї з кожним порухом штрикало, віддаючись у спині болісними кольками. «Загалом, навіть непогано». Він із зусиллям нагнувся і двома пальцями вхопив свій ціпок, а тоді піднявся і затиллям долоні витер шмарклі та сльози.

«Оце-то так. Може, мені сподобалось? Для більшості сходи – це звична справа. Для мене ж – пригода!»

Ґлокта побрів коридором, тихо посміюючись сам до себе. Він все ще ледь помітно усміхався, коли дістався своїх дверей і, човгаючи, увійшов всередину.

Брудна біла коробка з двома дверима, розташованими одне проти одного. Стеля була незручно низькою, а світло палючих ламп било в очі. Один куток геть відсирів, і облізла штукатурка взялася пухирями, поцяткованими чорною цвіллю. Хтось намагався відтерти довжелезний шлейф крові з однієї стіни, але, видно, не надто старався.

Практик Фрост стояв в іншому кінці кімнати, склавши жилаві руки на широких грудях. Він кивнув Ґлокті, виражаючи не більше почуттів, аніж камінь, і Ґлокта кивнув у відповідь. Між ними стояв подертий і заплямований дерев’яний стіл, прибитий до підлоги, а обабіч нього примостились два стільці. На одному з них сидів голий товстун. Його руки були міцно зв’язані за спиною, а на голову надітий коричневий мішок. Часте, приглушене дихання чоловіка було єдиним звуком у кімнаті. Хоч тут, під землею, стояв холод, але з товстуна лився піт.

«Правильно робить, що пітніє».

Ґлокта закульгав до іншого стільця, акуратно зіпер свій ціпок об край стільниці і, тамуючи біль, поволі, обережно сів. Він розім’яв шию, покрутивши нею вліво-вправо, а тоді розслабив тіло і прийняв близьку до зручної позу. Якби у Ґлокти була можливість потиснути руку однієї людини, будь-якої людини, він, безумовно, потиснув би руку винахіднику стільців.

«Він зробив моє життя майже стерпним».

Фрост мовчки виступив з кутка і затиснув порожній вершечок мішка між двома пальцями – м’ясистим і блідим вказівним та товстим і білим великим. Ґлокта кивнув і практик зірвав мішок – Салем Ревс закліпав від різкого світла.

«Нахабне, бридке свиняче рило. Нахабна ти, бридка свиня, Ревсе. Плюгавий кабанюра. Б’юся об заклад, ти готовий зізнатися прямо зараз, готовий торочити без упину, аж доки нам всім не набридне».

На щоці чоловіка красувався великий темний синець, і ще один на щелепі, над подвійним підборіддям. Коли його водяві очі пристосувалися до світла, він упізнав Ґлокту, котрий сидів навпроти нього, і його обличчя раптом сповнилось надією.

«Не на того, ой не на того він покладає надію».

– Ґлокто, ви мусите мені допомогти! – заскиглив він, нахилившись уперед, наскільки дозволяли пута, і слова полилися з нього нестримним потоком розпачу. – Я помилково звинувачений, ви ж знаєте, я невинний! Ви прийшли мені допомогти, правда? Ви мій друг! У вас тут є зв’язки. Ми ж друзі, друзі! Ви могли би замовити за мене слівце! Я невинна людина, це помилка! Я…

Ґлокта підняв руку, вимагаючи тиші. Якусь мить він уважно розглядав знайоме обличчя Ревса так, ніби бачив його вперше, а тоді повернувся до Фроста: – Я мав би знати цього чоловіка?

Альбінос не відповів. Нижню половину його обличчя приховувала маска практика, а верхня не виказувала жодних емоцій. Він спостерігав за в’язнем на стільці, не зводячи пильного погляду рожевих, як у трупа, очей. Відколи Ґлокта зайшов у кімнату, він навіть жодного разу не кліпнув.

«Як йому це вдається?»

– Це я, Ревс! – прошипів товстун. Тон його голосу поступово набував відтінку паніки. – Салем Ревс. Ви знаєте мене, Ґлокто! Ми разом були на війні до того, як… самі знаєте… ми друзі! Ми…

Ґлокта знову підняв руку і відкинувся на спинку стільця, постукуючи нігтем по одному із зубів, так наче про щось замислився.

– Ревс. Ім’я мені знайоме. Купець, член Гільдії мерсерів2. Подейкують, із багатіїв. Тепер згадав… – Ґлокта нахилився вперед і зробив театральну паузу. – Він зрадник! Його схопила Інквізиція, його майно конфісковане. Він, бач, збирався ухилитись від сплати королівського податку.

У Ревса відвисла щелепа.

– Королівського податку! – крикнув Ґлокта і гупнув кулаком по столу. Товстун дивився широко розкритими очима і облизнув зуб.

«Справа зверху, другий ззаду».

– Втім, де наші манери? – запитав Ґлокта, не звертаючись ні до кого конкретного. – Знали ми одне одного колись чи ні, а от з моїм помічником вас точно належним чином не познайомили. Практику Фросте, привітайтеся з цим товстуном.

Фрост вдарив долонею, але удар був такої сили, що Ревс умить злетів зі стільця. Стілець зі стукотом хитнувся, проте не впав.

«Як йому таке вдається – не перекинувши стільця, збити людину на землю?»

Ревс з якимось клекотом – мордою у плитку – розпластався на підлозі.

– Він нагадує мені кита, що викинувся на берег, – тупо сказав Ґлокта.

Альбінос схопив Ревса попід руки, підняв і закинув назад на стілець. Зі щоки Ревса крапала кров, зате його свинячі оченята тепер посерйознішали.

«Більшість людей удари ламають, але трапляються такі екземпляри, кого вони гартують. Нізащо б не сказав, що цей товстун – сильна людина, та, зрештою, життя сповнене несподіванок».

Ревс сплюнув кров на стіл.

– Ви зайшли надто далеко, Ґлокто, так і знайте! Мерсери – шанована гільдія; ми маємо вплив! Вам це просто так не минеться! Мене знають люди! Моя дружина вже зараз подає клопотання королю, щоб той розглянув мою справу!

– Ваша дружина, кажете, – Ґлокта сумно всміхнувся. – Ваша дружина – напрочуд вродлива жінка. Вродлива і молода. Здається мені, навіть замолода для вас. Здається мені, що вона скористалася можливістю позбутися вас. Що вона показала нам ваші бухгалтерські книги. Всі до одної.

Обличчя Ревса побіліло.

– Ми переглянули їх, – Ґлокта показав на уявний стос паперів зліва, – а потім переглянули й інші, у скарбівні, – показав інший стос справа. – І уявіть собі, яким було наше здивування, коли суми з якогось дива не зійшлися. Крім цього, було зауважено нічні візити ваших працівників до складів у старому кварталі, незареєстровані малі човни, хабарі службовцям, підробка документів. Мені продовжувати? – запитав Ґлокта, зі щирим осудом похитуючи головою. Товстун хапнув повітря й облизав губи.

Перед в’язнем поклали перо і чорнило, а також заяву-зізнання, детально заповнену чудовим, акуратним почерком Фроста – залишалося поставити лише підпис.

«Я його випатраю тут і зараз».

– Зізнавайтеся, Ревсе, – тихо прошепотів Ґлокта, – і безболісно завершимо цю чорну справу. Зізнавайтеся і назвіть своїх поплічників. Ми й без того знаємо, хто вони. Так нам усім буде легше. Я не хочу тебе калічити, повір – це не потішить мене.

«Ніщо не потішить».

– Зізнайся. Зізнайся і тебе пощадять. Заслання в Енґлію не таке страшне, як його малюють. Там теж можна насолоджуватися життям, а заодно і щоденною чесною працею на службі в короля. Зізнавайся!

Ревс дивився на підлогу, облизуючи зуб. Ґлокта відкинувся на спинку стільця і зітхнув.

– Або не зізнавайся, – додав він, – і тоді я принесу інструменти.

Фрост підійшов ближче, і його широка тінь закрила обличчя товстуна.

– Біля доків знайшли тіло, – тихо мовив Ґлокта, – опухле від морської води і страшно, страшно понівечене… таке, що й годі впізнати.

«Уже готовий говорити. Він повний, стиглий, от-от лусне».

– Коли покалічили – до чи після смерті? – запитав він спокійно у стелі. – До того ж ким був загадковий покійник – чоловіком чи жінкою? – Ґлокта знизав плечима. – Хто його знає?

У двері різко постукали. Обличчя Ревса смикнулось на звук, знову сповнившись надії.

«Ну не зараз же, чорт забирай!»

Форст підійшов до дверей і ледь-ледь прочинив їх. Йому щось сказали. Зачинивши двері, Фрост нахилився, щоб прошепотіти це щось Ґлокті на вухо.

– Тсе Феверар, – почулося нерозбірливе шамкання, з якого Ґлокта зрозумів, що за дверима стоїть Северард.

«Що, вже?»

Ґлокта усміхнувся і кивнув, немов це були гарні новини. Обличчя Ревса дещо спохмурніло.

«Чому чоловік, який займався таємною справою, не здатен приховати свої емоції в цій кімнаті?»

Але Ґлокта знав, чому.

«Важко залишатися спокійним, коли ти переляканий, беззахисний, самотній, як перст, а твоя доля в руках людей, які не відають милосердя. Кому не знати цього краще, ніж мені?»

Він зітхнув і, надавши голосу найапатичнішого тону, спитав:

– Ти бажаєш зізнатися?

– Ні!

В свинячих очках в’язня знову спалахнула непокора. Він не зводив настороженого погляду та мовчки посмоктував зуба.

«Несподівано. Дуже несподівано. А втім, ми тільки почали».

– Що, муляє зуб, Ревсе?

Ґлокта знав про зуби геть усе. Над його власним ротом попрацювали кращі з кращих. «Або гірші з гірших – це ще як подивитись».

– Схоже, мені доведеться зараз тебе покинути, але я подумаю про твій зуб. Я гарненько поміркую, що з ним робити. – Він взявся за палицю. – Я хочу, щоб ти подумав про мене, про те, як я взяв близько до серця твій зуб. А ще хочу, щоб ти гарненько поміркував про підписання зізнання.

Ґлокта незграбно підвівся, випростовуючи хвору ногу.

– Втім, гадаю, що тобі може бути достатньо і звичайного мордобою, тож залишу тебе на півгодини в товаристві практика Фроста.

Рот Ревса викруглився – від здивування у нього відібрало мову. Альбінос підняв стілець разом із товстуном і повільно розвернув його до себе.

– У цій справі він, безумовно, найкращий.

Фрост дістав пару пошарпаних шкіряних рукавичок і взявся акуратно натягувати їх на свої грубі білі руки, палець за пальцем.

– Ти ж завжди любив мати все найкраще, еге ж, Ревсе?

Ґлокта рушив до дверей.

– Зачекай! Ґлокто! – заволав Ревс через плече. – Зачекай, я…

Практик Фрост затиснув рот товстуна рукавичкою і приклав палець до своєї маски.

– Ш-ш-ш, – шикнув він. Двері, клацнувши, зачинились.

Северард прихилився до стіни в коридорі, сперши одну ногу на штукатурку. Він немелодійно насвистував під маскою і водночас погладжував своє довге тонке волосся. Коли в дверях з’явився Ґлокта, він випростався і легенько вклонився, а бісики в його очах видали усмішку.

«Постійно він усміхається».

– Очільник Келайн бажає вас бачити, – мовив він із помітним акцентом простолюдина, – і, як на мене, він ще ніколи не був таким сердитим, як сьогодні.

– Северарде, бідолахо, ти, мабуть, добряче налякався. Шкатула у тебе?

– Так.

– Дістав звідти щось для Фроста?

– Дістав.

– І для своєї дружини, сподіваюсь, теж?

– О, так, – сказав Северард, а його очі заблищали сильніше, ніж зазвичай. – Моя дружина житиме в достатку. Якщо вона у мене колись буде.

– Добре. Я поспішу відповісти на виклик очільника. Коли мине п’ять хвилин з початку мого візиту, зайдеш зі шкатулою.

– Просто ввалитися до нього в кабінет?

– Можеш хоч пику його почикрижити ножем, мені байдуже.

– Буде зроблено, інквізиторе.

Ґлокта кивнув і розвернувся, щоб іти собі, аж нараз обернувся.

– Тільки не треба насправжки його чикрижити, гаразд, Северарде?

Практик усміхнувся очима і вклав свій страшний ніж назад у піхви. Ґлокта закотив очі до стелі, а тоді пошкандибав, постукуючи ціпком по плитах і тамуючи біль у нозі. Цок, стук, біль. Такий був ритм його ходьби.

Кабінетом очільнику слугувала велика і по-багатому опоряджена горішня кімната в Будинку питань – кімната, в якій все було надто великим і надто пишним. Одну із обшитих дерев’яними панелями стін займало велетенське, вигадливе вікно, з якого виднілися чепурні сади у внутрішньому дворі. Посеред барвистого килима, привезеного з теплих екзотичних країв, стояв не менш велетенський і химерно оздоблений стіл. А над величним каміном, всередині якого догорав маленький кволий вогник, висіла голова кровожерної звірюки з якоїсь холодної і не менш екзотичної місцини.

Утім, на фоні самого очільника Келайна його кабінет здавався дрібним і сірим. Це був дебелий, червонощокий чолов’яга віком під шістдесят, який із чохом компенсував рідіюче волосся пишними, сивими бакенбардами. Його побоювались навіть члени Інквізиції, але Ґлокта не відчував до нього страху, і вони обидва про це знали.

Перед столом стояло величеньке, вишукане крісло, але очільник міряв кімнату кроками, кричучи і розмахуючи руками. Ґлокту посадили на щось безумовно дороге, але явно задумане так, щоб сидячому було максимально незручно.

«Втім, це мене не повинно непокоїти. Незручність – то моя стихія».

Поки очільник сварився, Ґлокта розважався тим, що уявляв, як над каміном замість голови кровожерної звірюки висить голова Келайна.

«Цей окоренкуватий дурень точно такий самісінький, як і його камін. З вигляду приголомшливий, а всередині пустопорожній. Цікаво, як би він зреагував на допит? Я би почав із його дурнуватих бакенбардів».

При цьому на обличчі Ґлокти покоїлася маска уваги та пошани.

– Що ж, Ґлокто, цього разу ти перевершив навіть самого себе, скажений каліко! Коли мерсери дізнаються про це, вони з тебе шкуру здеруть!

– З мене вже здирали – і це лоскітно.

«Чорт забирай, закрий пельку і всміхайся. Де той пришелепуватий свистун Северард? Щойно закінчу тут, то здеру з нього шкуру».

– Ото вже молодчага Ґлокта, ото придумав, ой, тільки би не луснути зо сміху! Ухилення від сплати королівського податку!

Очільник побуряковів, настовбурчивши бакенбарди.

– Королівського податку? – закричав він, пирскаючи слиною на Ґлокту. – Та вони всі від нього ухиляються! Мерсери, спайсери3 – всі! Кожен Господній йолоп, котрий має човен!

– Але цього разу все робилося так відкрито, очільнику. Нас це зачепило. Тож мені здалося, що варто було…

– Тобі здалося? – Келайн розчервонівся і аж пашів від гніву. – Тобі прямо сказали: не займати мерсерів, не займати спайсерів, не займати жодну з великих гільдій!

Він походжав все швидше й швидше.

«Такими темпами ти увесь килим витреш. Великим гільдіям доведеться купувати тобі новий».

– Але ж тобі здалося, га? Що ж, він має повернутися на волю! Нам доведеться його відпустити, а тобі – повчитися просити вибачення на колінах! Ну і ганьба! Ти віддав мене на глум! Де він зараз?

– Я залишив його в товаристві практика Фроста.

– Цієї шамкаючої тварини? – Очільник у розпачі вчепився за волосся. – В такому разі вже нічого не вдієш, га? Він буде схожий на казна-що! Не можна відправляти його на волю в такому вигляді! Тобі гаплик, Ґлокто! Гаплик! Я негайно йду до архілектора! Негайно!

Раптом широкі двері розчахнулись, і до кімнати неквапливою ходою увійшов Северард із дерев’яною шкатулою у руках.

«Саме вчасно».

Очільник, роззявивши від гніву рота, мовчки дивився, як Северард грюкнув шкатулою об стіл, від чого у ній аж щось брязнуло.

– Що це у дідька має озна…

Северард відкинув кришку, і Келайн побачив гроші.

«Всі ті прекрасні грошенята».

Він затнувся на півслові, а його рот завмер, силячись сформувати наступний звук. Спершу він виглядав здивованим, тоді спантеличеним, і, зрештою, настороженим. Келайн стиснув губи і поволі опустивсь у крісло.

– Дякую, практику Северарде, – сказав Ґлокта. – Можете йти.

Поки Северард неквапливо виходив, очільник замислено погладжував свої пишні бакенбарди, а його обличчя поступово прибирало звичного рожевого відтінку.

– Конфіскували у Ревса. Тепер це, звичайно, власність Корони. Я вирішив, що варто вручити шкатулу вам, як моєму безпосередньому керівнику, щоб ви передали її у скарбівню.

«Або щоб ти купив ще більшого стола, кровопивце».

Ґлокта нахилився вперед, склавши руки на колінах.

– Гадаю, ви могли би сказати, що Ревс зайшов надто далеко, що ним почали цікавитись, що потрібен був показовий приклад. Зрештою, не можна, щоб всі думали, ніби ми нічого не робимо. А цей арешт налякає великі гільдії, поставить їх на місце.

«Це налякає великі гільдії, щоб ти зміг доїти їх ще сильніше».

– І ви завжди можете сказати, що я скажений каліка, і звинуватити в усьому мене.

Ґлокта бачив, що очільнику це починало подобатись. І хоча той намагався цього не виказувати, але його бакенбарди тремтіли від побаченої купи грошей.

– Гаразд, Ґлокто, гаразд. Нехай. – Він простягнув руку й обережно закрив шкатулу.

– Але якщо ти ще колись надумаєш вчинити щось подібне… порадься спершу зі мною, добре? Я не люблю сюрпризів.

Ґлокта із зусиллям підвівся і пошкандибав до дверей.

– А, і ще одне! – Інквізитор силувано обернувся. Келайн суворо дивився на нього з-під своїх густих, пишних брів. – Коли я піду розмовляти з мерсерами, мені знадобиться зізнання Ревса.

Ґлокта широко всміхнувся, показавши зяючу прогалину в передніх зубах.

– З цим не буде проблем, очільнику.

Келайн був правий. Ревс в жодному разі не міг повертатись на волю в такому вигляді. Його губи були розсічені і закривавлені, боки почорніли від синців, голова завалювалась набік, а лице запухло так, що його б і мама рідна не впізнала.

«Одне слово, він виглядає як людина, готова до зізнання».

– Навряд чи тобі сподобались останні півгодини, Ревсе, ой навряд чи. Хтозна, можливо, це були найгірші півгодини твого життя. Втім, я розмірковую про те, що ми можемо тобі запропонувати, і як би це не звучало сумно… це були не найгірші півгодини. Можна навіть сказати, розкішні півгодини.

Ґлокта нахилився вперед, зупинившись всього за кілька дюймів від розквашеного носа Ревса.

– Порівняно зі мною, практик Фрост – маленька дівчинка, – прошепотів інквізитор. – Кошеня. Коли за тебе візьмусь я, Ревсе, ти будеш згадувати про цей час з ностальгією. Ти благатимеш мене про півгодини з практиком. Я зрозуміло висловився?

Ревс мовчав – тільки чути було, як у його зламаному носі свистить повітря.

– Покажи йому інструменти, – прошепотів Ґлокта.

Фрост зробив крок вперед і широким, театральним рухом відкрив начищений ящик. Це була витончена, майстерна робота. Коли кришка відкрилася, численні внутрішні полички припіднялись і висунулись, демонструючи інструменти Ґлокти в усій їхній убивчій красі. Там були леза усіх розмірів і форм, голки, вигнуті та прямі, пляшки з олією та кислотою, цвяхи і гвинти, затискачі і щипці, пили, молотки і зубила. Метал, дерево і скло переливалися в яскравому світлі ламп, відполіровані до дзеркального блиску та наточені до смертельної гостроти. Ліве око Ревса цілком закрила багряна пухлина, але праве, жахаючись і вражаючись, пробіглося по інструментах. Призначення одних було страхітно очевидним, а от призначення інших – страхітно неясним.

«Цікаво, що лякає його більше?»

– Здається, ми говорили про твій зуб, – пробурмотів Ґлокта. Око Ревса сіпнулося в його бік. – Чи, може, ти бажаєш зізнатися?

«Ну ось, він у мене на гачку. Зізнавайся, зізнавайся, зізнавайся, зізнавайся…»

У двері різко постукали.

«Чорт забирай, знову!»

Фрост прочинив двері і звідти долинув короткий шепіт. Ревс облизав набряклу губу. Зачинивши двері, альбінос нахилився, щоб прошепотіти Ґлокті на вухо:

– Тсе арфігектог.

Ґлокта закляк.

«Грошей було недостатньо. Поки я плентався сюди з кабінету Келайна, старий виродок доносив на мене архілектору. Отже, мені кінець?»

Від цієї думки він відчув колюче збудження.

«Що ж, спершу розберусь із цією товстою свинею».

– Скажи Северарду, що я скоро буду. – Ґлокта повернувся назад до в’язня, але Фрост поклав своє біле лапище йому на плече.

– Ні, арфігектог, – Фрост показав на двері, – він туд. Зага.

«Тут?»

Ґлокта відчув, як засіпалася повіка.

«Чому?»

Він піднявся, відштовхнувшись від краю стола.

«Невже завтра мене знайдуть у каналі? Мертвого й опухлого… і невпізнаваного?»

Ця думка викликала в нього лиш одне відчуття – спокійне полегшення.

«Більше не буде сходів».

Зовні, в коридорі, стояв архілектор Інквізиції Його Величності. Брудні стіни позаду нього видавалися майже брунатними – настільки бездоганними були його довга біла мантія, білі рукавички та копиця білого волосся. Йому було за шістдесят, але стареча неміч не позначилася на ньому. Високий, чисто виголений, стрункий – кожен дюйм його постаті віддавав елегантністю.

«Він виглядає як чоловік, який ніколи в житті не був заскочений зненацька».

Вони вже зустрічалися якось шість років тому, коли Ґлокта вступив до Інквізиції, і за цей час, здавалось, архілектор зовсім не змінився. Архілектор Сульт. Один із наймогутніших людей у Союзі.

«Один із наймогутніших людей в цілому світі, як на те пішло».

За ним, немов гігантські тіні, нависали двоє кремезних, мовчазних практиків у чорних масках.

Коли в дверях з’явився кульгавий Ґлокта, архілектор зобразив на обличчі усмішку. За нею крилося багато чого.

«Трохи презирства, трохи жалю, ледь помітна часточка загрози. Але ні краплини радості».

– Інквізиторе Ґлокто, – мовив він, простягнувши одну руку в білій рукавичці долонею донизу.

На його пальці зблиснув перстень із чималим багряним самоцвітом.

– Служу і корюся, Ваше Преосвященство.

Ґлокта не міг стриматись і скривився, коли змушений був поволі нахилитися, щоб торкнутися губами персня. Цей важкий і болісний маневр тривав, здавалося, цілу вічність. Коли він нарешті спромігся підвестись, Сульт спокійно дивився на нього своїми холодними, блакитними очима. Цей погляд означав, що він уже цілком зрозумів Ґлокту, і той не справив на нього враження.

– Ходімо зі мною.

Архілектор повернувся і поплив коридором. Ґлокта накульгував позаду, а просто за ним крокували мовчазні практики. Сульт рухався з невимушеною, млявою впевненістю, а позаду нього шурхотіли елегантні поли його мантії.

«Виродок».

Згодом вони дісталися дверей, схожих на його власні. Архілектор відімкнув їх і вони зайшли всередину, а практики, склавши руки на грудях, зайняли свої місця обабіч дверного проходу.

«Отже, приватна бесіда. Бесіда, яка для мене, мабуть, буде останньою».

Ґлокта переступив поріг.

Побілена, але брудна коробка, стеля занизька, освітлення заяскраве. Замість відсирілої плями на стіні виднілася велика тріщина, але в усьому іншому кімната не відрізнялася від його власної. Тут також був благий стіл, дешеві крісла і навіть абияк затерта пляма від крові.

«Цікаво, чи не намальовані вони задля ефекту?»

Один із практиків раптом гучно грюкнув дверима. Малося на думці, що Ґлокта від несподіванки підстрибне, але на такі фокуси він не куплявся.

Архілектор Сульт зграбно опустився на одне із крісел і підсунув до себе з іншого боку столу важкий стос жовтуватих паперів. Він вказав рукою на друге крісло – те, на яке садовлять в’язня. Ґлокта розумів, чим це може для нього закінчитись.

– Я більше люблю стояти, Ваше Преосвященство.

Сульт усміхнувся до нього. Він мав гарні, гострі, білосніжні зуби.

– Ні, не любите.

«Тут він правий».

Ґлокта незграбно опустився на місце в’язня, коли архілектор перегорнув першу сторінку своєї пачки документів, спохмурнів і ледь похитав головою, немовби побачене його надзвичайно розчарувало.

«Можливо, подробиці моєї славетної кар’єри?»

– Нещодавно до мене завітав очільник Келайн. Він був надзвичайно розлючений. – Сульт відірвав жорсткий погляд блакитних очей від паперів. – Розлючений через вас, Ґлокто. Він озвучив чимало скарг з цього приводу. Сказав мені, що ви неконтрольований і небезпечний, що ви дієте, не думаючи про наслідки, що ви – божевільний каліка. Він вимагав усунути вас із його відділу.

Архілектор усміхнувся холодною, злою посмішкою, якою Ґлокта всміхався до своїх в’язнів.

«Тільки зубів у нього більше».

– Підозрюю, що він хотів, аби вас усунули… взагалі.

Вони зустрілись поглядами з різних боків столу.

«Зараз та мить, коли я маю просити пощади? Мить, коли я повинен повзати по підлозі і цілувати твої ноги? Що ж, мені не дуже треба тієї пощади, а для повзання я надто незграбний. Твоїм практикам доведеться вбити мене сидячого. Перерізати мені горлянку, проломити голову – без різниці. Головне, щоб скоріше».

Але Сульт не поспішав. Його акуратні руки в білих рукавичках вправно гортали сторінки, а ті собі шелестіли та потріскували.

– У нас в Інквізиції обмаль таких, як ви, Ґлокто. Шляхетного походження, із чудової сім’ї. Чемпіон з фехтування, хвацький офіцер кавалерії. Чоловік, якого колись готували на найвищі пости.

Сульт зміряв його поглядом, наче заледве міг повірити у сказане.

– Це було до війни, архілекторе.

– Певна річ. Новина про ваш полон всіх неабияк вразила і мало хто сподівався, що ви повернетеся живим. Війні не було кінця, збігали місяці, і, зрештою, надія зовсім згасла, але коли підписали перемир’я, ви виявилися серед в’язнів, яких передали Союзу. – Він кинув на Ґлокту прищурений погляд: – У полоні ви заговорили?

Ґлокта не стримався і вибухнув гучним реготом. Той регіт прокотився дивною луною по холодній кімнаті. Такий звук тут рідко почуєш.

– Чи заговорив я? Я говорив, аж доки не затерп язик. Розповів їм усе, що зміг. Прокричав кожну таємницю, яку коли-небудь чув. Я молов, наче шаленець. А коли розказав усе, що знав, то почав вигадувати. Я всикався і скавулів, наче дівчинка. Так роблять всі.

– Але не всі виживають. Два роки у в’язницях Імператора. Ніхто, крім вас, навіть року не протримався. Лікарі запевняли, що вам назавжди бути прикутим до ліжка, але вже через рік ви подали заяву до Інквізиції.

«Ми обидва це знаємо. Обидва були цьому свідками. Що ти від мене хочеш і чого так довго тягнеш? Таке враження, що деяким людям просто подобається звук власного голосу».

– Мені казали, що ви покалічений, понівечений, що вас не зцілити, що вам не можна довіряти. Однак я хотів дати вам шанс. Щороку якийсь дурень виграє Турнір, а у війнах народжується чимало перспективних солдатів, проте ваше досягнення – ці два пережиті роки – було унікальним. Отож вас відправили на Північ керувати однією із наших копалень. Яке у вас склалось враження про Енґлію?

«Помийна яма, сповнена насилля і корупції. Тюрма, де як невинний, так і винуватий стали рабами в ім’я свободи. Смердюча діра, в яку ми відправляємо тих, кого ненавидимо та цураємось, щоб вони виздихали від голоду, хвороб чи важкої праці».

– Вона була холодною, – відповів Ґлокта.

– До пари вам. Ви мали всього кілька друзів в Енґлії. Пару чоловік з Інквізиції і жодних приятелів-засланців.

Він висмикнув з-поміж паперів подертого листа і пробігся по ньому критичним поглядом.

– Очільник Ґойл казав мені, що ви були холодним, наче риба, без запалу. Він вважав, що з вас нічого путнього не вийде, що ви не принесете йому жодної користі.

«Ґойл. Цей виродок. Цей кат. Краще не мати запалу, ніж мізків».

– Але через три роки видобуток збільшився. Ба, навіть подвоївся. Тож вас відправили назад до Адуа працювати під орудою очільника Келайна. Я гадав, що, можливо, ви навчилися в нього дисципліни, але, схоже, помилявся. Ви вперто все робите на власний розсуд. – Архілектор кинув на нього похмурий погляд. – Відверто кажучи, я гадаю, що Келайн вас боїться. Гадаю, вони всі вас бояться. Їм не подобається ваш гонор, ваші методи, ваш… особливий підхід до нашої роботи.

– А якої ви думки, архілекторе?

– Чесно? Я не впевнений, що й мені надто подобаються ваші методи, і сумніваюсь, що ви заслуговуєте на такий гонор. Однак мене радують ваші результати. Навіть дуже.

Він з ляскотом відклав стос паперів і сперся на них однією рукою, нахилившись через стіл до Ґлокти.

«Як я нахиляюся до своїх в’язнів, коли вимагаю у них зізнання».

– У мене є для вас завдання. Завдання, яке личитиме вашим здібностям незмірно краще, ніж переслідування дрібних контрабандистів. Завдання, яке реабілітує вас в очах Інквізиції, – архілектор витримав довгу паузу. – Я хочу, щоб ви заарештували Зеппа дан Тойфеля.

Ґлокта спохмурнів.

«Тойфеля?»

– Мінцмейстра, Ваше Преосвященство?

– Його самого.

«Придворний мінцмейстр. Впливова людина із впливової сім’ї. Завелика риба для мого маленького акваріуму. Риба, що має авторитетних друзів. Арештувати таку людину небезпечно. Навіть смертельно небезпечно».

– Чи можу я запитати, навіщо?

– Не можете. Цими питаннями перейматимусь я. Ви зосередьтеся на тому, щоб отримати зізнання.

– Зізнання в чому, архілекторе?

– Як це у чому – в корупції і державній зраді! Схоже, що наш приятель мінцмейстр підходив дуже нерозсудливо до деяких особистих справ. Схоже, що він брав хабарі, і спільно з Гільдією мерсерів збирався обдурити короля. Тому було б дуже корисно, якби високопоставлений мерсер вказав його ім’я у зв’язку з якоюсь брудною справою.

«Навряд чи можна вважати збігом той факт, що саме зараз такий високопоставлений мерсер сидить у моїй кімнаті для допитів».

Ґлокта стенув плечима.

– Коли люди починають говорити, дивом дивуєшся, які імена спливають на поверхню.

– Чудово. – Архілектор махнув рукою. – Можете йти, інквізиторе. Я прийду по зізнання Тойфеля завтра, в цей же час. Дивіться, щоб воно у вас було.

Ґлокта повільно дихав, шкутильгаючи назад по коридору.

«Вдих, видих. Спокійно».

Він не очікував, що покине кімнату живим.

«А тепер я раптом опинився у впливових колах. Особисте завдання для архілектора: вичавити зізнання в державній зраді з одного із найнадійніших службовців Союзу. Так, я у найвпливовіших колах, але чи надовго? І чому обрали мене? Через мої результати?

Чи тому, що мене не шкода?»

– Я щиро прошу вибачення, що сьогодні нас весь день переривають – все шастають туди-сюди, як у борделі.

Потріскані і розпухлі губи Ревса скривилися в сумній посмішці.

«Він ще й усміхається в таку хвилину – дивовижно. Але всьому настає кінець».

– Будемо відверті, Ревсе. Ніхто не прийде тобі на допомогу. Ні сьогодні, ні завтра, ні будь-коли. Ти зізнаєшся. Питання лише в тому, коли і в якому стані. Немає сенсу тягнути – це нічого тобі не дасть. Окрім болю. А болю у нас предостатньо.

Було важко розгледіти вираз на закривавленому обличчі Ревса, але його плечі опустились. Тремтячою рукою він умочив перо в чорнило і ледь нахиленим почерком вивів своє ім’я внизу заяви-зізнання.

«Я знову переміг. Чи болить моя нога менше? Чи повернулись мої зуби? Чи допомогло мені те, що я згубив чоловіка, котрого колись звав своїм другом? Чому ж тоді я це роблю?»

У відповідь він почув лише шкрябання пера по паперу.

– Прекрасно, – сказав Ґлокта. Практик Фрост перегорнув документ. – А це список твоїх спільників?

Він ліниво пробігся поглядом по іменах.

«Купка молодших мерсерів, три корабельних капітани, офіцер міської варти і пара дрібних митників. Вкрай невигадливий рецепт, що тут казати. Ану спробуємо додати трошки перцю».

Ґлокта перевернув заяву і відправив її через стіл.

– Додай до списку ім’я Зеппа дан Тойфеля, Ревсе.

Товстуна це спантеличило.

– Це той, що мінцмейстр? – пробурмотів він крізь розпухлі губи.

– Він самий.

– Але я з ним навіть не знайомий.

– То й що? – накинувся Ґлокта. – Роби, як я кажу.

Ревс завагався, привідкривши рота.

– Пиши, товста свинюко.

Практик Фрост хруснув пальцями.

Ревс облизав губи.

– Зепп… дан… Тойфель… – мимрив він, записуючи.

– Прекрасно, – Ґлокта обережно закрив ящик зі своїми по-вбивчому прекрасними інструментами. – Я радий, що сьогодні нам обом вони не знадобляться.

Фрост замкнув кайдани на зап’ястях в’язня, підняв його на ноги, і повів до дверей в глибині кімнати.

– Що тепер? – кинув Ревс через плече.

– Енґлія, Ревсе, Енґлія. Не забудь прихопити щось тепле.

Двері за ним лунко зачинилися. Ґлокта поглянув на список імен в руках. Зепп дан Тойфель замикав список.

«Одне ім’я. На перший погляд, таке саме, як і інші. Тойфель. Просто ще одне ім’я. Але яке небезпечне!»

Северард чекав в коридорі, як завжди всміхаючись.

– Накажете відправити товстуна в канал?

– Ні, Северарде. Відправ його наступним човном в Енґлію.

– Ви сьогодні милосердні, інквізиторе.

Ґлокта пирхнув.

– Милосердям було би кинути його в канал. Цей кабан не протягне на Півночі навіть шести тижнів. Забудь про нього. Сьогодні ввечері нам потрібно заарештувати Зеппа дан Тойфеля.

Северард звів брови.

– Невже мінцмейстра?

– Його самого. Прямий наказ Його Преосвященства архілектора. Схоже, що наш мінцмейстер брав хабарі від мерсерів.

– Яка ганьба!

– Вирушаємо одразу, щойно стемніє. Скажи Фросту, щоб він був готовий.

Худий практик кивнув, і його волосся при цьому хитнулося. Ґлокта розвернувся та пошкандибав коридором, стукаючи палицею по брудних плитах і тамуючи пекучий біль в нозі.

«Чому я це роблю? – спитав він себе знову. – Чому я це роблю?»