Читать книгу Ось я - Джонатан Сафран Фоєр - Страница 10

Що старшими стаємо, то важче нам вести лік часу. Діти часто питають: «Ми вже приїхали?» А дорослі їм: «Коли б ми встигли?»

Якось так вийшло, що вже було пізно. Якось так вийшло, що години кудись зникли. Ірв із Деборою пішли додому. Хлопці досить рано повечеряли та досить рано покупалися. Джейкобу з Джулією вдавалося взаємодіяти так, щоб поменше одне одного бачити: ти гуляєш із Арґусом, поки я допомагатиму Максу з математикою, доки ти складатимеш білизну, поки я шукатиму деталь від «Лего», від якої залежить усе, поки ти вдаватимеш, що знаєш, як поремонтувати унітаз. Якось так вийшло, що день, який починався як вихідний Джулії, закінчився тим, що Джейкоб буцімто пішов випити з кимось, хто-б-це-не-був із каналу HBO, а вона розгрібала гармидер, що накопичився за день. Такий розгардіяш – і це за такий короткий час, зусиллями небагатьох людей. Вона якраз мила посуд, коли в кухню зайшов Джейкоб.

– Зустріч тривала довше, ніж я гадав, – запобігливо сказав він і додав, намагаючись загладити провину: – Було нудно.

– Ти, певне, п’яний.

– Та ні.

– Як можна пити протягом чотирьох годин і не сп’яніти?

– Один келих усього, – відповів він і повісив піджак на спинку стільця. – І не чотирьох, а трьох із половиною.

– Це ж як повільно треба було цмулити.

Її голос звучав різко, але причиною могла виявитися ціла низка причин: втрачений вихідний, стрес уранці, бар-міцва.

Джулія витерла лоба чистою від піни рукою та сказала:

– Ми мали поговорити з Семом.

«Добре», – подумав Джейкоб. Із усіх можливих конфліктів цей був найменш страшний. Він вибачиться, владнає все – і буде щастя знову.

– Я знаю, – відповів він, смакуючи алкоголь на зубах.

– Ти кажеш: «Я знаю», і все ж уже ніч, а ми ще не поговорили з ним.

– Я щойно зайшов. Я хотів випити склянку води та піти побалакати.

– А планувалося, що ми розмовлятимемо разом.

– Ну, я можу допомогти. І тобі не доведеться грати роль поганого копа.

– Тобто допомогти йому уникнути поганого копа.

– Я можу бути обома.

– Ні, ти будеш швидкою допомогою.

– Не розумію, що це означає.

– Ти вибачишся за те, що довелося його сварити, – і закінчиться все тим, що ви двоє реготатимете, а я знову залишуся в ролі надокучливої причепливої матері. У вас будуть кількахвилинні жартики, а на мене він дутиметься протягом місяця.

– Це неправда.

– Ага, звичайно.

Вона пошкребла пригорілу пательню.

– Макс спить? – запитав він і потягнувся до неї губами, відводячи погляд.

– Зараз о пів на одинадцяту. Як ти думаєш?

– Сем у кімнаті?

– Один келих протягом чотирьох годин?

– Трьох із половиною. І потім прийшов ще хтось і ми просто…

– І так, Сем у своєму емоційному бомбосховищі.

– Грає в «Інше життя»?

– Живе ним.

Із часом вони почали лякатися, коли поруч не було дітей, які могли заповнити пустку. Джулія інколи думала, чи вона дозволяла їм лягати спати пізніше тільки для того, щоб захиститися від тиші, чи брала Бенджі на коліна, щоб він був її маленьким людським щитом?

– Як у Макса минув день?

– Він у депресії.

– У депресії? Не думаю.

– Твоя правда. Мабуть, у нього просто мононуклеоз.

– Йому тільки одинадцять.

– Йому тільки десять.

– Депресія – занадто сильне слово.

– І досить гарно описує сильні переживання.

– А Бенджі? – запитав Джейкоб, копирсаючись у шухляді.

– Загубив щось?

– Що?

– Ти щось шукаєш.

– Піду поцілую Бенджі.

– Ти його розбудиш.

– Я буду безшумний, як ніндзя.

– Він засинав годину.

– Буквально? Чи здавалося, ніби годину?

– Буквально, шістдесят хвилин у його голові літали думки про смерть.

– Він – неймовірна дитина.

– Бо одержимий вмиранням?

– Бо він чутливий.

Поки Джулія завантажувала пральну машинку, Джейкоб проглянув пошту: щомісячний каталог сірої фурнітури «Restoration Hardware», щотижневе посягання на приватність від Американської спілки захисту громадянських свобод, благання про фінансову підтримку від Джорджтаунської денної школи, флаєр від якогось брокера з неправильним прикусом, де він розписує, за скільки продав дім сусідів, незчисленні платіжки за комунальні послуги, каталог від виробника дитячого одягу, маркетинговий алгоритм якого був не настільки продуманий, щоб передбачити, що дитячий вік – етап перехідний.

Джулія взяла в руку телефон.

Джейкоб підвівся, хоч всередині все гухнуло вниз. Це відчуття можна порівняти з надувним клоуном, якого б’єш, а він все одно повертається назад.

– Знаєш, чий він?

– Мій, – він взяв до рук телефон. – Я придбав новий.

– Коли?

– Декілька тижнів тому.

– Навіщо?

– Бо… бо люди купують нові телефони.

Вона залила забагато прального засобу та занадто сильно гупнула дверцятами машинки.

– На ньому пароль.

– Так.

– На твоєму старому телефоні не було пароля.

– Був.

– Ні, не було.

– Звідки ти знаєш?

– Чому б я не знала?

– Може й так.

– Ти нічого не хочеш мені сказати?

Колись у коледжі Джейкоба спалили на плагіаті. Це було до комп’ютерних програм, які можуть визначати таке, а тому, щоб попастися, треба було безбожно красти. Що він і зробив. Однак його не схопили на цьому, а він сам випадково зізнався. Його покликали до кабінету викладача, запропонували сісти. Він майже встиг виспатися, поки професор закінчив читати останні три сторінки книги та почав незграбно порпатися в паперах на столі, щоб знайти Джейкобову роботу.

– Пане Блох.

Це твердження? Перевірка, чи ту людину викликали?

– Так?

– Пане Блох, – потряс паперами, як лулавом, – звідки ви взяли ці ідеї?

Перш ніж професор встиг сказати: «Оскільки вони занадто складні для вашого віку», Джейкоб бовкнув: «Із Гарольда Блума».

Незважаючи на нижчу оцінку й академічний випробувальний термін, він радів тому, що припустився цієї помилки – не тому, що чесність була така вже важлива для нього, а тому, що найбільше він ненавидів почуття провини. Це почуття перетворювало його на маленьку злякану дитину, й він готовий був зробити все, щоб полегшити його.

– Нові телефони зазвичай вимагають, щоб ти поставив пароль, – відповів Джейкоб. – Як на мене, це нормально.

– Який цікавий спосіб сказати «ні».

– А яке було питання?

– Ти нічого не хочеш мені сказати?

– Завжди є купа речей, які я міг би тобі сказати.

– Я сказала «хочеш».

Арґус заскімлив.

– Я не розумію цієї розмови, – сказав Джейкоб. – І що це в біса так смердить?

Стільки днів спільного життя. Стільки різного пережито. Як їм вдалося прожити шістнадцять років разом і настільки розучитися пізнавати одне одного? Як накопичилося стільки взаємної присутності в житті, що вона призвела до взаємного зникнення з нього?

А зараз, коли їхній старший хлопчик – на межі зрілості, а найменший постійно питає про смерть, вони несподівано для самих себе опинилися на кухні з темами для розмов, про які не варто було говорити.

Джулія помітила маленьку плямку на футболці та почала терти її, попри те що вона була стара й вже навряд чи відпереться.

– Можу здогадатися, що й речі з хімчистки ти не забрав.

Єдина річ, яку вона ненавиділа більше, ніж почуватися так, як вона почувалася в той момент, – це говорити так, як вона говорила. Як розповідав їй Ірв, Ґолда Меїр колись сказала Анвару Садату: «Ми можемо пробачити вам убивства наших дітей, але ніколи не забудемо те, що ви змусили нас убивати ваших». Так і вона ненавиділа себе тою, якою Джейкоб змушував її бути: роздратованою та постійно на щось ображеною, нудною та сварливою дружиною. Вона б краще вдавилася, щоб не бути такою.

– У мене погана пам’ять, вибач, – сказав він.

– У мене також погана, та речі я не забуваю.

– Ну, вибач, окей?

– Вибачення без «окей» сприймаються простіше.

– Ти так поводишся, наче лише я один завжди помиляюся.

– Тоді допоможи мені та скажи, що в цьому домі ти робиш добре? – відповіла вона.

– Ти серйозно?

Арґус протяжно заскімлив.

Джейкоб повернувся до нього та вилив на собаку ті емоції, які не міг виплеснути на Джулію: «Закрий ти врешті свою пащу!» А далі сказав, не оцінивши власного жарту:

– Я ніколи не підвищую голосу.

Вона оцінила:

– Правда, Арґусе?

– На тебе та на дітей – ніколи.

– Те, що ти не підвищуєш голос, чи не б’єш мене, чи не розбещуєш дітей, не характеризує це як щось, що ти робиш добре. Це означає звичайну порядність. І в будь-якому разі, ти не підвищуєш голосу, тому що ти тримаєш усе в собі.

– Нічого подібного.

– Якщо ти так не кажеш.

– Навіть якщо саме через це я не підвищую голос (хоч я так і не думаю) – це все одно добре. Багато чоловіків кричать.

– Заздрю їхнім дружинам.

– Хочеш, щоб я поводився як придурок?

– Ні, як людина.

– Що б це означало?

– Ти впевнений, що тобі нічого мені розповісти?

– Я не розумію, чому ти вже вкотре мене питаєш про це?

– Перефразую питання: який пароль?

– До чого?

– До телефону, за якого ти так міцно тримаєшся.

– Це мій новий телефон. Що тут такого надважливого?

– Я – твоя дружина. Я важлива.

– Я не розумію тебе зараз.

– Ти й не маєш.

– Чого ти хочеш, Джуліє?

– Пароль.

– Навіщо?

– Тому що я хочу знати те, що ти не хочеш мені казати.

– Джуліє.

– І знову ти правильно назвав моє ім’я.

Джейкоб провів у кухні більше часу, ніж у будь-якій іншій кімнаті. Жодне маля не знає, коли мама забере сосок у нього з рота востаннє. Жодна дитина не знає, коли вона востаннє називає свою матір: «Мам». Жоден маленький хлопчик не знає, коли книжка закриється на останній будь-коли прочитаній йому казці на ніч. Жоден хлопчик не знає, коли востаннє вода стікає в трубопровід після ванни, яку він більше не буде приймати разом із братиком. Жоден юнак, коли вперше відчуває найсолодше задоволення, не знає, що згодом він ніколи більше не буде сексуально привабливим. Жодна жінка на межі дозрівання не знає, що колись, за чотири десятки років по тому, вона прокинеться безплідною. Жодна мати не знає, коли востаннє чує слово: «Мам». Жоден батько не знає, коли книжка закриється на останній казці на ніч, яку він будь-коли прочитає: «І з того часу, і багато років по тому мир правив на острові Ітака, і прихильними були боги до Одіссея, його дружини та його сина». Джейкоб знав, що б не сталося, він знову побачить кухню. Його очі вбирали всі деталі кімнати, ніби губка: відшліфована до блиску ручка шухляди з усякими наїдками, шви, де стикалися стеатитові плити кухонної стільниці; наклейка «Спеціальний приз за відвагу» знизу кухонного столу, який вручили Максові за його останній, хоча цього ніхто тоді не міг знати, вирваний зуб – наклейка, яку Арґус бачить по декілька разів щодня, і яку тільки пес і бачить. Джейкоб знав, що колись він вичавить із себе ці останні краплі цих останніх спогадів – і вони проллються сльозами.

– Добре, – сказав Джейкоб.

– Добре що?

– Добре, я скажу тобі пароль.

Він поклав телефон на стіл із такою силою, що ледве не розбив його, та сказав:

– Але знай, що ця недовіра завжди буде між нами.

– Я зможу з цим жити.

Він глянув на телефон.

– Я просто намагаюся згадати, який він взагалі той пароль. Я його загубив майже відразу, як купив. Не впевнений, що я взагалі ним користувався.

Він взяв до рук телефон і втупився в нього.

– Може, той пароль, який ми для всього використовуємо? – підказала вона.

– Точно, – згодився він. – Я дійсно міг взяти цей пароль. Пробуємо: цей1підійде… І ні.

– Гм, мабуть, дійсно не той.

– Я можу понести його до магазину, щоб розблокували.

– Це, звичайно, пальцем у небо, але, може, надрукувати першу велику літеру, а замість числівника написати «один»?

– Я б так не робив.

– Справді?

– Справді. Ми завжди використовуємо однакові паролі.

– А ти спробуй.

Він хотів втекти від цього дитячого жаху, але й хотілося стати дитиною.

– Але я б так не робив.

– Хто насправді знає, що б він зробив? Спробуй.

Він уважно оглянув телефон, свої пальці на ньому, будинок навколо – і під впливом імпульсу (такого ж рефлекторного, як і реакція ноги на удар молоточка по коліну) він пожбурив його у вікно. Скло розлетілося на друзки.

– Я думав, воно відчинене.

А потім запала тиша, яка розірвала повітря.

Джулія вимовила:

– Ти думаєш, я не знаю, як дістатися до нашого газону?

– Я…

– І чого б тобі було не вигадати складніший пароль? Такий, який би Сем не зміг би розгадати?

– Сем лазив у телефоні?

– Ні. Лише через те, що тобі неймовірно пощастило.

– Ти впевнена?

– Як ти міг написати все те?

– Що те?

– Занадто пізно для цього зараз, коли ми вже розмовляємо про це.

Джейкоб знав, що пізно. Він вбирав очима порізи на кухонній дошці, кактуси між вікном та раковиною, малюнки дітей, прикріплені ізоляційною стрічкою до стіни.

– Вони нічого не означають, – сказав він.

– Тоді мені шкода того, хто спроможний сказати так багато, але не може надати цьому ніякого значення.

– Джуліє, дай мені шанс пояснити.

– Чому ти так не можеш зі мною?

– Що?

– Ти кажеш комусь, хто не є матір’ю твоїх дітей, що хотів би злизувати сперму з її заду, у той час, як єдина людина, завдяки якій я відчуваю себе красивою, – це довбаний кореєць-флорист за гастрономом, який навіть не флорист!

– Я огидний.

– Навіть не смій.

– Джуліє, в це важко повірити, але це були лише повідомлення. І все.

– По-перше, в це не так і важко повірити. Хто як не я знає, що ти не спроможний на такий хоробрий вчинок. Тобі забракне яєць лизати чийсь зад, зі спермою на ній чи без.

– Джулія.

– Однак важливіше інше: що саме має статися? Думаєш, ти можеш спокійно собі говорити та писати що заманеться – і це не матиме наслідків? Можливо, твій батько може. Можливо, твоя мати настільки слабка, щоб терпіти таке свинство. Але я – ні. Є порядність і є непорядність. І вони відрізняються. Хороше та погане відрізняється. Ти хіба цього не знав?

– Звичайно, я…

– Звичайно, ти не знав. Ти писав жінці, яка не є твоєю дружиною, що її тугенька пизда тебе не заслуговує?

– Це не зовсім те, що я написав. І це було в контексті…

– А ти не зовсім хороша людина. І не існує контексту, який виправдав би те, що ти писав.

– Це була хвилинна слабкість, Джуліє.

– Може, ти забув, але ти жодну з них не видалив. І є на що посилатися. Це не була хвилина слабкості, це була людина слабкості. І перестань, будь ласка, називати моє ім’я.

– Це вже в минулому.

– Знаєш, що найгірше? Мені байдуже. Найсумніше те, що я не відчуваю смутку.

Джейкоб не вірив цьому, як і не міг повірити, що вона таке сказала. Видимість хороших подружніх стосунків робила їхню відсутність стерпною. Але зараз вона знімала маски.

– Слухай, я думаю…

– Злизувати сперму з її заду? – вона засміялася. – Ти? Та ти ж боягуз і до смерті боїшся мікробів. Ти просто хотів це написати. Що нормально. І навіть чудово. Визнай: це лише фантазії. Ти ніби хочеш, щоб у тебе було бажання вести суперактивне сексуальне життя, але насправді тобі треба дитячий візочок, «Аквафор» і прісне існування без мінетів, бо тоді тобі не доведеться хвилюватися щодо ерекції. Господи, Джейкобе, та ти ж із собою носиш пачку вологих серветок, щоб ніколи не довелося користуватися туалетним папером. Це не схоже на поведінку чоловіка, який хоче облизувати сперму з чийогось заду.

– Джуліє, зупинись.

– І, до речі, навіть якби ти опинився в ситуації, де реальний зад реальної жінки з твоєю спермою на ньому манив до себе твого язика. Знаєш, що би ти зробив? У тебе б почали по-ідіотському тремтіти руки, ти спітнів би так, що сорочка просякла б, втратив би желейну ерекцію, на яку тобі пощастило спромогтися в першу чергу, а потім, напевне, побіг би до ванни, щоб глянути в «Huffington Post» пустоголові та несмішні відео та ще раз переслухати «Radiolab», де оспівуватимуть прекрасних черепах. Ось що сталося б. І вона зрозуміла б, наскільки ти сміховинний.

– На мені не було б сорочки.

– Що?

– Я б не пропітнів у сорочці, бо на мені б її не було.

– А це до біса образливо зараз було.

– Перестань тиснути на мене.

– Ти серйозно? Ні, не може бути. – Вона повернула ручку крана, щоб пустити воду, хоча сама не знала, для чого зробила це. – І ти думаєш, ти єдиний, хто хоче діяти бездумно?

– Хочеш завести коханця?

– Я хочу, щоб все полетіло під три чорти.

– Я тобі не зрадив і не дозволю, щоб усе полетіло під три чорти.

– Я сьогодні бачила Марка. Вони з Дженніфер розлучаються.

– Чудово. Чи жахливо. Що я маю сказати?

– І Марк зі мною фліртував.

– Що ти робиш?

– Я так довго тебе вберігала від усього. Піклувалася про твою жалюгідну вразливість неопереного пташеняти. Замовчувала невинні дрібниці, через які ти й не мав би права засмучуватися, але які б тебе зламали. Ти думаєш, у мене ніколи не було фантазій? Чи ти думаєш, що щоразу, коли я мастурбую, я уявляю тебе? Чи не так?

– Ця розмова веде в нікуди.

– Чи хотіла якась частина в мені трахнути Марка сьогодні? Так. Власне кажучи, кожна частина мене, яка перебуває нижче голови. Але я цього не зробила, бо не змогла б, бо я – не ти…

– Я нікого не трахав, Джуліє.

– …але я хотіла.

Джейкоб удруге підвищив голос під час цієї розмови:

– Чорт забирай, та що це за сморід?!

– Твоя собака вкотре насрала в будинку.

– Моя собака?

– Так, твоя собака, яку ти притяг у дім, попри те що ми домовилися цього не робити.

– Діти хотіли собаку.

– Діти хочуть, щоб їм поставили крапельниці з розплавленим морозивом «Chunky Monkey» та помістили їхній мозок у чани зі спермою Стіва Джобса. Бути хорошим батьком і виконувати будь-яку забаганку своїх дітей – це не одне й те ж.

– Вони сумували через щось.

– Кожен через щось сумує. Перестань винуватити дітей, Джейкобе. Ти просто хотів показати себе героєм, а мене виставити злодійкою.

– Це не чесно.

– Так, навіть дуже далеко від того. Ти привів у дім собаку, коли ми домовилися, що взяти її було б помилкою. Але ти виявляєшся супергероєм, а я – суперзлодійкою, і тепер у вітальні постійно лежать смердючі кавалки.

– А тобі не приходило в голову прибрати?

– Ні, так само як і тобі не приходило в голову, що варто привчити цю істоту не гидити в будинку.

– Пса. Привчити пса. І бідолаха не може нічого з цим зробити. Він…

– Чи вигулювати його, чи водити до лікаря, чи прати його матрац, чи не забувати давати йому ліки від сердечних гельмінтів, чи оглядати його на предмет кліщів, чи купувати корм, чи годувати його. Я прибираю за ним лайно кожен Божий день. Двічі на день чи й більше. Господи, Джейкобе, я ненавиджу собак і ненавиджу цю собаку, і не хотіла й не хочу її, однак якби не я, цей пес вже давно б здох.

– Він розуміє, коли ти це кажеш.

– А от ти щось ні. Твоя собака…

– Наша собака.

– …розумніша від мого чоловіка.

А потім він закричав. Він уперше підвищив на неї голос. Цей крик формувався у ньому протягом шістнадцяти років шлюбу, чотирьох десятків років, п’яти тисячоліть історії; крик, що був спрямований на неї, на всіх, живих і мертвих, але переважно на себе. Роками він перебував деінде, завжди десь під землею за товстелезними дверима, завжди знаходив притулок у внутрішніх монологах, до яких ніхто, включно з ним, не мав доступу, чи в діалогах, надійно захованих у шухлядці стола. Але це був він.

Він зробив чотири кроки до неї, підійшов так, що лінзи його окулярів були настільки ж близько до її очей, як і до його, та прокричав: «Ти мій ворог!»

За декілька хвилин до цього, вона сказала Джейкобу, що найсумніше в цій ситуації те, що вона не відчуває смутку. Тоді це була правда, але тепер це вже було не так. Крізь призму сліз вона побачила свою кухню: кран, що тік, вікна – вони все ще виглядали добре, хоча дерев’яні рами, мабуть, розсипалися б, якби за них надто міцно вхопитися. Побачила їдальню та вітальню: вони все ще мали непоганий вигляд, однак насправді там були два шари фарби на шарі ґрунтівки, що приховував півтора десятиліття повільного гниття. Побачила свого чоловіка – не свого партнера.

Якось, коли Сем був у третьому класі, він прийшов зі школи та із захопленням сказав Джулії:

– Якби Земля була такого розміру, як яблуко, то атмосфера була б тонша, ніж яблучна шкірка.

– Що?

– Якби Земля була такого розміру, як яблуко, то атмосфера була б тонша, ніж яблучна шкірка.

– Я, мабуть, не настільки розумна, щоб усвідомити, чому це має бути цікаво. Можеш пояснити?

– Подивися вгору, – відповів він на це. – Це здається тобі тонким?

– Стеля?

– Якби ми дивилися ззовні.

Її панцир був таким тонким, але вона завжди відчувала себе в безпеці.

Десятки тижнів тому вони купили дартс на гаражній барахолці та повісили його на двері в кінці коридору. Хлопці промазували приблизно так часто, як і влучали в ціль. Через це вже виднілася стара фарба, якою раніше була пофарбована поверхня. Джулія забрала звідти дошку після того, як якось у вітальню зайшов Макс – з його плеча скрапувала кров, а він повторював: «Ніхто в цьому не винен». На стіні залишився слід у формі кола, оточений сотнями маленьких дірочок.

Поки вона вдивлялася у захисний панцир своєї кухні, найсумнішим для неї було усвідомлення того, що ховалося під усім цим, того, що може розкрити манесенька подряпина в уразливому місці.

– Мам?

Вони розвернулися та побачили Бенджі. Він стояв на порозі, спершись на лінійку зросту на одвірку, та обмацував піжаму в пошуках неіснуючих на ній кишень. Як довго він тут стояв?

– Ми з мамою просто…

– Ти хотів сказати «епітомія».

– Що, мій хороший?

– Ти сказав «ворог», а мав на увазі «епітомія».

– Можеш тепер його поцілувати, – сказала Джулія Джейкобові, витерши рукою сльози, але замість них була мильна вода.

Джейкоб сів навпочіпки та взяв ручки хлопчика у свої.

– Поганий сон, малий?

– Я змирився з умиранням, – сказав Бенджі.

– Що?

– Я змирився з умиранням.

– Правда?

– Якщо вже всі вмирають разом зі мною теж, то я насправді змирився. Просто боюся, що інші не помруть.

– Щось погане наснилося?

– Ні, ви сварилися.

– Ми не сварилися. Ми…

– І я чув, як розбилося скло.

– Так, ми сварилися, – сказала Джулія. – У людей є почуття, досить часто – складні. Але це нормально. А зараз іди до ліжка.

Джейкоб поніс його в кімнату, Бенджі притулився щокою до його плеча. Який легенький він все ще був. Яким важким ставав. Жоден батько не знає, що він несе свого сина вгору сходами востаннє.

Джейкоб уклав малого під ковдру та розкуйовдив йому волосся.

– Тату?

– Що?

– Я згоден з тобою, що раю, напевне, не існує.

– Я такого не казав. Я казав, що ми не можемо бути певними щодо його існування. А тому це, мабуть, така собі ідея – будувати наші плани щодо нього.

– Так, ось із цим я згоден.

Він міг пробачити собі, що зіпсував власний спокій, але навіщо йому треба було псувати іще чийсь? Чому просто не дати малюку відчути себе щасливим і захищеним у справедливому, прекрасному та нереальному світі?

– Тоді довкола чого нам варто, на твою думку, будувати наші плани життя? – запитав Бенджі.

– Може сім’ї?

– Я теж так думаю.

– На добраніч, малий.

Джейкоб рушив до дверей, але не переступив за поріг.

За декілька довгих хвилин у тиші Бенджі покликав:

– Тату? Де ти?

– Я тут.

– Для чого білкам пухнасті хвости?

– Може, щоб тримати рівновагу? Чи для тепла. Давай спати.

– Ми вранці поґуґлимо.

– Добре. А зараз – спати.

– Тату?

– Я тут.

– Якщо світ існуватиме ще досить довго, чи утворяться тоді скам’янілості зі скам’янілостей?

– Ох, Бенджі, це чудове запитання. Можемо обговорити його завтра вранці.

– Ага. Мені треба спати.

– Точно.

– Тату?

У Джейкоба вже уривався терпець:

– Бенджі.

– Тату?

– Я тут.

Він стояв у дверях, доки не почув важке розмірене дихання свого найменшого сина. Джейкоб був людиною, яка умисне псує затишок і комфорт, але стоїть на порозі, коли інші вже давно пішли. Він завжди стояв біля відчинених вхідних дверей і проводив поглядом машину, що виїжджала з подвір’я. Чекав біля вікна, доки не побачить заднє колесо Семового велосипеда. І дивився, як він сам зникає.