Читать книгу Ось я - Джонатан Сафран Фоєр - Страница 12

І. Перед війною
Хто-небудь! Хто-небудь!

Оглавление

Джулія стояла біля своєї раковини у ванні, Джейкоб – біля своєї. Подвійні умивальники – атрибут досить популярний у старих будинках Клівленд-парку, як і хитромудрі плінтуси, що облямовують паркетну підлогу, справжні каміни та перетворені в електричні гасові люстри. Між такими домами була така невелика різниця, що в них радо вітали найменші не схожі деталі. Інакше занадто багато зусиль було покладено, і занадто мало можна було отримати натомість. А з іншого боку, кому насправді потрібні подвійні раковини?

– Знаєш, що Бенджі запитав мене сьогодні? – сказав Джейкоб, підійшовши до дзеркала над раковиною.

– Якщо світ існуватиме ще досить довго, чи утворяться тоді скам’янілості зі скам’янілостей?

– Звідки ти…

– Я все знаю.

– Точно.

Джейкоб майже завжди чистив зуби ниткою, навіть коли був не сам. Протягом сорока років він час від часу користувався ниткою, у нього було лише три дірки в зубах – усе це економило час. Цього вечора він також чистив зуби ниткою, його дружина стояла поряд. Він хотів побути трохи з нею біля цих подвійних раковин. Або просто не хотів іти до ліжка.

– Коли я був малий, я придумав власну поштову систему. Зробив із коробки з-під холодильника поштамт. Мама вишила мені уніформу. У мене навіть марки були, на яких красувалося обличчя мого діда.

– Чому ти мені це зараз розповідаєш? – запитала вона.

– Я не знаю, – сказав він, тримаючи нитку між двома передніми зубами. – Просто згадалося.

– Чому тобі про це згадалося?

Він засміявся:

– Ти зараз схожа на лікаря Сілверса.

Вона не засміялася:

– Тобі подобається лікар Сілверс.

– Мені нічого було розносити, – вів далі він, – тож я почав писати листи мамі. Самі повідомлення мене не цікавили, мене цікавила система. Хай там як, у першому листі значилося: «Якщо ти читаєш це, значить, наша поштова система запрацювала!», пам’ятаю цей момент.

– «Наша», – сказала вона.

– Що?

– «Наша». Наша поштова система, а не «моя».

– Може, я й написав «моя», – сказав він, розмотуючи накручену на палець нитку, що залишала після себе відбитки у вигляді кілець. – Не можу згадати.

– Можеш.

– Я не знаю.

– Можеш. А тому ти й розповідаєш це мені.

– Вона завжди була чудовою мамою, – сказав він.

– Я знаю це. Завжди знала. Їй вдається робити так, щоб хлопчики відчували, що у світі нема нікого кращого за них і що вони не кращі від будь-кого. Це нелегкий баланс.

– У тата не виходить його дотримуватися.

– Для нього взагалі балансу нема.

Відбитки від нитки вже зійшли.

Джулія взяла зубну щітку та віддала чоловікові.

Джейкоб спробував вичавити щось, але так і не зміг, і сказав:

– Зубна паста закінчилася.

– У шафці є ще.

Чистили зуби в тиші. Якби вони проводили десять хвилин щовечора для підготовки до сну (а так вони і робили), то разом це було б шістдесят годин на рік. Більше годин на те, щоб підготуватися до сну разом, ніж на спільний відпочинок під час відпустки. Вони були одружені вже шістнадцять років. Протягом цього часу вони провели сорок днів, готуючись до сну біля несамовито популярних і самотніх окремих раковин, майже завжди – в тиші.

За декілька місяців після переїзду Джейкоб придумав поштову систему для хлопців. Із Максом щось коїлося. Він менше сміявся, більше супився, завжди вибирав місце біля вікна. Джейкоб міг заперечувати це для себе, але згодом це почали помічати й обговорювати інші: Дебора якось відвела його вбік і запитала: «З Максом все гаразд?»

Джейкоб знайшов на «Etsy» вінтажні настінні поштові скриньки та прикріпив по одній на двері спальні кожного й одну – до своєї. Він сказав їм, що тепер у них є своя таємна поштова система для повідомлень, які неможливо промовити вголос.

– Як люди, що залишали записки в Стіні Плачу, – висловив здогад Бенджі.

«Ні», – подумав Джейкоб, але сказав:

– Так, щось типу того.

– Тільки ти – не Бог, – сказав Макс, хоча й це було очевидно, як білий день. Проте Джейкоб не хотів, щоб діти його сприймали таким (як атеїсти та діти, що не бояться своїх батьків), тому це його зачепило.

Він перевіряв свою поштову скриньку щодня. Бенджі був єдиним, хто хоч щось там писав: «Мир у всьому світі», «Сніг пішов», «Треба більший телевізор».

Стільки складнощів у самому батьківстві: чудеса логістики зборів до школи трьох дітей (коли в тебе лише дві руки) та обсяги перевезень (які варті командно-диспетчерського пункту Гітроу). Доводилося робити декілька справ одночасно, коли ти вже займався кількома справами одночасно. Найбільш проблемним було знайти час поговорити з дітьми напряму. Вони завжди були разом, постійно метушилися, постійно треба було щось вирішувати та було ні з ким розділити ношу. А коли виникали моменти віч-на-віч із Джулією, він відчував потребу в них (хоч який би неприродний вигляд це могло мати в ту хвилину) і концентровану дозу старих страхів сказати зайве чи занадто мало.

Якось увечері, за декілька тижнів після створення поштової системи, Сем читав Бенджі перед сном, а Макс із Джейкобом опинилися в одній ванні та мочилися в один унітаз.

– Не схрещуй струмені, Рею.

– Га?

– Це з «Мисливців за привидами».

– Я знаю, що це фільм, але я його не бачив.

– Жартуєш.

– Ні.

– Але ж я пам’ятаю, як ми його дивилися з…

– Я його не бачив.

– Зрозуміло. Ну, там є класний епізод, де вони вперше стріляють зі своїх протонних штук і Еґон каже: «Не схрещуй струмені, Рею», бо це б призвело до якогось типу апокаліптичного моменту. Відтоді мені це завжди приходить у голову, коли я мочуся в одному туалеті з кимось. Але ми обоє наче закінчили, тому зараз ця фраза не має сенсу.

– Зрозуміло.

– Я помітив, що ти нічого не поклав до моєї поштової скриньки.

– Ага. Покладу.

– Це не завдання. Я просто подумав, що це був би хороший спосіб для тебе виговоритися.

– Окей.

– Кожен тримає в собі щось. Твої брати. Я. Мама. Але це сильно ускладнює життя.

– Вибач.

– Ні, ні, я мав на увазі, для тебе. Я витратив життя, докладаючи великі зусилля, щоб захистити себе від речей, яких найбільше боюся. Врешті-решт, я б збрехав, якби сказав, що боятися нічого, але, можливо, усвідомлення своїх найбільших страхів – це не так уже й погано. Можливо, всі мої зусилля були гірші. Пам’ятаю вечір, коли я відправився в аеропорт. Я поцілував вас, малих, як і будь-якого іншого разу, коли їхав у відрядження, і сказав щось на кшталт: «Побачимось за тиждень чи два». Коли я вже збирався іти, мама запитала мене, чого я чекаю. Вона сказала, що це дійсно важливо, що я, певне, відчуваю стільки всього, і ви, хлопці, мабуть, теж.

– Але ж ти не повернувся і не сказав нічого.

– Я боявся.

– Боявся чого?

– Нічого було боятися. Ось що я намагаюся тобі сказати.

– Я знаю, що насправді нічого було боятися. Але чого ти боявся?

– Що це стане реальним?

– Поїхати?

– Ні, те, що в нас було. І є.

Джулія запхнула зубну щітку в рот й сперлася руками об умивальник. Джейкоб виплюнув і сказав:

– Я підводжу свою сім’ю так само, як мій батько зробив із нами.

– Ні, – прожувала вона, – але уникати його помилок – не достатньо.

– Що?

Вона вийняла з рота щітку та повторила:

– Ні, але уникати його помилок – не достатньо.

– Ти чудова мама.

– Чому ти вирішив сказати це?

– Я думав про те, що моя мама була чудовою мамою.

Вона закрила шафку, зробила паузу, ніби сумніваючись, говорити чи ні, та сказала:

– Ти не щасливий.

– Чому ти вирішила це сказати?

– Це правда. Ти маєш щасливий вигляд. Може, навіть думаєш, що щасливий. Але насправді – ні.

– Ти гадаєш, що я в депресії?

– Ні, я думаю, що ти величезну увагу приділяєш щастю – власному та чужому, і бути нещасним для тебе так жахливо, що ти краще підеш на дно разом із кораблем, ніж визнаєш, що в ньому є пробоїна.

– Не думаю, що це правда.

– І так, я вважаю, що ти депресуєш.

– Це, мабуть, мононуклеоз.

– Ти втомився писати телевізійне шоу, яке навіть не твоє і яке обожнюють усі, крім тебе.

– Не всі його обожнюють.

– Ну, ти – точно ні.

– Воно мені подобається.

– І ти ненавидиш, що тобі тільки подобається те, що ти робиш.

– Я не знаю.

– Знаєш, – відповіла вона. – Ти знаєш, що всередині тебе є щось – книжка, шоу чи фільм, будь-що. Якби тільки йому можна було дати вихід… Усі жертви, на які тобі здається, що ти пішов, не здавались би тобі більше жертвами.

– Я не думаю, що мені довелося йти на…

– Бачиш, як ти перекрутив усе? Я сказала: «Усі жертви, на які тобі здається, що ти пішов», а ти сказав: «Довелося піти». Бачиш різницю?

– Господи, тобі треба розвісити ліцензії на стінах, диванчик і проводити сеанси терапії.

– Я не жартую.

– Я знаю.

– І ти втомився вдавати, що щасливий у шлюбі…

– Джуліє.

– …і ти ненавидиш те, що тобі лише подобаються найважливіші стосунки в твоєму житті.

Джейкоб часто ображався на дружину, інколи навіть ненавидів її, але ще ніколи не було випадку, коли йому хотілося зробити їй боляче.

– Це неправда, – сказав він.

– Ти занадто добрий чи наляканий, щоб це визнати, але це правда.

– Неправда.

– І ти втомився бути татом і сином.

– Навіщо ти намагаєшся зробити мені боляче?

– Я нічого не намагаюся зробити. І є речі гірші, ніж зробити одне одному боляче.

Вона поскладала численні засоби для боротьби з віком і смертю на поличку та сказала:

– Пішли спати.

Пішли спати. Ці два слова відрізняють шлюб від будь-якого іншого виду стосунків. Ми не знайдемо способу порозумітися, але пішли спати. Не тому, що хочемо, а тому, що мусимо. Ми ненавидимо одне одного зараз, але пішли до ліжка. Це єдине, що в нас є. Давай ляжемо по різні боки, але боки одного ліжка. Давай втікати кожен у власні думки, але разом. Скільки розмов закінчилися цими словами? Скільки сварок?

Інколи вони йшли до ліжка та робили ще одну спробу, тепер вже горизонтальну, вирішити проблему. Іноді піти до ліжка могло допомогти з тим, чого неможливо було досягти в безмежно великій кімнаті. Інтимність близькості під однією ковдрою та два вогні випромінювали спільне тепло, але в той же час не давали можливості бачити одне одного. Вигляд стелі та думки, на які наштовхують стелі. А можливо, вся справа була в задній частині мозку, куди приливає кров, де розміщується доля, що відповідає за великодушність.

Інколи вони йшли до ліжка та лягали по різні боки, і кожен хотів би, щоб воно було величезним, і кожен сам по собі бажав, щоб усе це зникло, при цьому їхній мозок був не надто чіпкий, щоб вловити, що означало «це». Це – ця ніч? Цей шлюб? Це – суцільна плутанина їхнього сімейного життя? Вони йшли до ліжка разом не тому, що в них не було вибору – kein briere iz oich a breire, як сказав би рабин на похороні за три тижні – не мати вибору – це також вибір. Шлюб – протилежність суїциду, але і єдине, що можна порівняти з ним як остаточний акт волі.

Пішли до ліжка…

Саме перед тим, як влягтися, Джейкоб розгублено поплескав по неіснуючих кишенях своїх боксерів, ніби раптово усвідомив, що він десь забув ключ, і сказав: «Мені треба в туалет». Точно так він робив щовечора в такий час.

Він зачинявся у ванній, відкривав середню шухляду шафки з медикаментами, піднімав стос журналів «New Yorker» і витягував пачку свічок від геморою. Він клав рушник на підлогу, інший скручував на кшталт подушечки, опускався на лівий бік, згинав у коліні праву ногу та з думками про Террі Шайво[27], Біла Бакнера[28] чи Ніколь Браун-Сімпсон[29] легенько просував свічку всередину. Він підозрював, що Джулія знала, чим він займався щовечора, але не міг наважитися запитати, тому що це вимагало визнати той факт, що в нього – людське тіло. Майже все тіло він міг ділити з нею майже увесь час, як і вона своє майже завжди, однак деякі частини його тіла повинні залишатися прихованими. Вони провели незчисленну кількість часу, аналізуючи випорожнення своїх дітей; безпосередньо наносили мазь «Деситин» голими руками, прокручували ректальні термометри за інструкцією лікаря Доновітца, щоб стимулювати сфінктер у спробах полегшити дитячий закреп. Однак, коли справа стосувалася одне одного, вони відмовлялися визнати цю частину себе.

ти не заслуговуєш, щоб я виїбав тебе в зад

Зад, яким кожен член сім’ї Блохів був одержимий, став епіцентром заперечення Джулії та Джейкоба. Зад був необхідний для життя, але про нього не варто було говорити. Він був тим, що є в кожного, але що треба ховати. Він був точкою, в якій усе сходилося – контрольним важелем усього тіла, якому не можна приділяти увагу, куди не можна доторкатися ні пальцем, ні членом, ні язиком, особливо язиком. Біля їхнього унітазу лежало стільки сірників, що ними можна було запалити та підтримувати багаття.

Щовечора Джейкоб казав, що йому треба помочитися, і щовечора Джулія чекала його та знала, що він ховав обгортки від супозиторіїв у туалетний папір, який клав на дно урни. Вона також знала, що коли лунав звук зливу, то чоловік насправді нічого не змивав. У цих хвилин прихованих вчинків і мовчазного сорому були стіни та стеля. Як і їхні шабати, і шепіт на вухо своїм дітям про те, чому вони ними пишаються, вони творили архітектуру часу. Джейкоб і Джулія не наймали робітників, не відсилали нікому листівок про те, що переїжджають, навіть не замінили ключ на брелоку, а просто переїхали з одного будинку в інший.

Макс колись дуже любив грати в хованки, і ніхто, навіть Бенджі, не міг стерпіти цю гру. Будинок був занадто знайомий, занадто ретельно досліджений, тому результат гри був очевидний, як у шашках. Тож тільки у якихось особливих випадках (на день народження чи як винагорода за надзвичайно хорошу поведінку) Максу вдавалося вмовити всіх зіграти. І це завжди було так само нудно, як усі й передбачали. Хтось ледве стримував подих за сорочками Джулії в шафі, хтось розпластався у ванні чи скоцюрбився під раковиною, хтось ховався із заплющеними очима, неспроможний перебороти інстинкт, що так його менше видно.

Навіть коли хлопчики не ховалися, Джейкоб із Джулією шукали їх – через страх, через любов. Однак було й так, що минали години, і ніхто не помічав відсутність Арґуса. Він завжди з’являвся, коли були відчинені вхідні двері, коли наповнювали ванну, коли їжа вже стояла на столі. Його повернення сприймали як належне. Джейкоб намагався за вечерею спонукати усіх до гарячої дискусії, щоб допомогти хлопчикам стати більш красномовними та мислити критично. Посеред одних із таких дебатів – яке місто має бути столицею Ізраїлю: Єрусалим чи Тель-Авів – Джулія запитала, чи хтось бачив Арґуса. «Його вечеря в мисці».

Після декількох хвилин гукання та пошуків то тут, то там, хлопці запанікували. Вони теленькнули двірним дзвінком. Поклали псу в миску людської їжі. Макс навіть зіграв дещо з «Suzuki Book I», що завжди викликало собаче виття. Нічого.

Сітка на дверях була закрита, а от самі двері – відчинені, тому, можливо, він вийшов надвір. («Хто двері не зачинив?», – запитав розгніваний Джейкоб, хоч і невідомо на кого). Вони обшукали свій район, гукаючи Арґуса, спочатку ніжно, а потім відчайдушно. Декілька сусідів приєдналися до їхніх пошуків. Джейкоб уже навіть подумав, що пес пішов вмирати, як роблять деякі собаки. Скоро стемніло, ледве було щось видко.

Як виявилося, Арґус увесь цей час був нагорі в гостьовій ванній кімнаті. Якимось чином себе там зачинив, а був занадто старим чи добрим, щоб гавкати. Або, можливо, йому там більше подобалося сидіти, поки він не зголоднів. Тієї ночі йому дозволили спати в ліжку. Як і дітям. Бо вони подумали, що вже втратили його, і тому що він був так близько увесь той час.

Наступного дня за вечерею Джейкоб сказав: «Вирішено: Арґусу треба спати в ліжку щоночі». Хлопці радісно зашуміли. Джейкоб із усмішкою додав: «Як я розумію, ти заперечиш цей аргумент».

Джулія без усмішки сказала: «Чекайте, чекайте, чекайте».

Це було востаннє, коли ці шість істот спали під одною ковдрою.

Джейкоб із Джулією ховалися в роботі, яку вони приховували одне від одного.

Вони шукали щастя, яке б не будувалося ціною чужого.

Вони ховалися за управлінням своєю сім’єю.

Найчистіші пошуки того самого щастя припадали на шабат, коли вони заплющували очі й оновлювали свій дім і себе.

Та архітектура хвилин, коли Джейкоб ішов в туалет, а Джулія не читала книгу, яку саме тримала в руках, була їхніми чистісінькими хованками.

тепер уже ти заслуговуєш, щоб я виїбав тебе в зад

Вони лягли в ліжко: Джулія – у своїй нічній сорочці, Джейкоб – у футболці та боксерах. Вона не знімала на ніч бюстгальтер. Казала, що через підтримку їй більш комфортно. Може, так і було. Він казав, що через тепло футболки йому краще спалося. Може, це він теж казав правду. Вони вимкнули світло, зняли окуляри та втупилися в одну й ту саму стелю, через один і той самий дах – дві пари скалічених очей, яким можна допомогти бачити краще, але які ніколи не поліпшаться самі по собі.

– Якби ж ти знала мене, коли я був малим, – сказав Джейкоб.

– Малим?

– Або просто… до. До того як я став цим.

– Тобі б хотілося, щоб я знала тебе, коли ти ще не знав мене.

– Ні, ти не розумієш.

– Знайди інший спосіб сказати це.

– Джуліє. Я – не… я.

– Тоді хто ти?

Джейкобу закортіло плакати, але він не зміг. Але і не зміг приховати того, що ховалося в ньому. Джулія погладила його волосся. Вона нічого йому не пробачила. Нічого. Ні повідомлення, ні роки. Але й не могла не відповісти на його потребу. Вона не хотіла, але і по-іншому не могла. Це був різновид кохання. Однак релігія не може триматися на подвійних запереченнях.

Він сказав:

– Я ніколи не казав, що відчуваю.

– Ніколи?

– Ні.

– Це досить серйозне звинувачення.

– Це правда.

– Що ж, – сказала вона зі смішком, вперше з того часу, як знайшла телефон, – є стільки всього іншого, що ти робиш добре.

– А це вже звучить так, ніби не все втрачено.

– Ти про що?

– Твій сміх.

– А, ти про це. Та ні, це я так оцінила іронію.

«Просто засни, – благав він себе. – Засни».

– Що я роблю добре? – запитав він.

– Ти серйозно?

– Хоч щось.

Йому було боляче. Неважливо наскільки їй здавалося, що він заслужив, щоб почути відповідь на своє запитання, Джулія не могла цього стерпіти. Вона віддала стільки себе, втратила стільки себе, щоб захистити його. Скількома речами, скількома темами розмов, скількома словами довелося пожертвувати, щоб заспокоїти його глибоку вразливість? Вони не могли поїхати до міста, в якому вона була зі своїм хлопцем двадцять років тому. Вона не могла ненав’язливо натякнути на відсутність меж у домі його батьків, ще менше – про його вибір у вихованні дітей, який частіше за все був відсутністю вибору. Вона прибирала Арґусове лайно, бо Джейкоб нічого не міг із цим зробити. І навіть якщо вона не вибирала та не хотіла пса, який був несправедливим тягарем для неї, Арґус був її собакою.

– Ти добрий, – сказала вона чоловікові.

– Ні, насправді ні.

– Можу навести сотні прикладів.

– Хоча б три-чотири зараз би не завадили.

Вона не хотіла цього робити, але і не могла інакше.

– Ти завжди повертаєш візок у магазині на місце. Складаєш газету та залишаєш в метро, щоб ще хтось прочитав. Ти малюєш мапи заблудлим туристам…

– Це доброта чи свідомість?

– Значить, ти свідомий.

Чи міг він стерпіти таку образу? Їй хотілося знати, але не була певна, що він скаже правду.

Вона запитала:

– Тебе не засмучує те, що ми любимо дітей більше, ніж одне одного?

– Я б так не сказав.

– Ти сказав, що я твій ворог.

– Я зопалу сказав.

– Я знаю.

– Я не мав на увазі те, що сказав.

– Я знаю, – відповіла вона. – Але сказав.

– Я не вірю, що злість розкриває правду. Буває, що ти просто щось кажеш.

– Я знаю. Але не вірю, що щось може походити нізвідки.

– Я не люблю дітей більше, ніж тебе.

– Любиш, – сказала вона. – Може, так і має бути. Можливо, до цього нас спонукає еволюція.

– Я люблю тебе, – сказав він і повернувся до неї.

– Я знаю, що любиш. Я ніколи в цьому не сумнівалася. І зараз не сумніваюся. Але це інший вид кохання, не той, який мені потрібен.

– Що це означає для нас?

– Я не знаю.

«Засни, Джейкобе».

Він сказав:

– Знаєш, як після новокаїну залишається відчуття, ніби ти не певний, де закінчується твій рот, а де починається світ?

– Думаю, так.

– Або коли думаєш, що далі буде ще одна сходинка, але її нема, і нога проходить крізь цю уявну сходинку?

– Так.

Чому йому було так важко перетнути фізичний простір? Так не мало би бути, але так було.

– Я не знаю, до чого я вів.

Вона відчувала, як він боровся з собою.

– Що?

– Я не знаю.

Він просунув руку під її волоссям і долонею легенько обхопив потилицю.

– Ти втомилася.

– Я дійсно виснажена.

– Ми втомилися. Заганяли себе – далі нікуди. Треба знайти вихід, як відпочити.

– Я би зрозуміла, якби в тебе була інтрижка. Я би злилася, мені було б боляче, і я, можливо, навіть утнула б щось, чого мені й не хотілося робити…

– Наприклад, що?

– Я б ненавиділа тебе, Джейкобе, але хоча б розуміла. Я завжди тебе розуміла. Пам’ятаєш, як я тобі казала це? Що ти – єдина людина, яка має для мене сенс? А зараз усе, що ти робиш, спантеличує мене.

– Спантеличує?

– Твоя одержимість нерухомістю.

– Я не одержимий.

– Щоразу, коли я проходжу повз твій ноутбук, на екрані купа пропозицій будинків на продаж.

– Просто цікавлюся.

– А для чого? І чому ти не скажеш Сему, що він кращий гравець у шахи, ніж ти?

– Я кажу.

– Не кажеш. Ти просто дозволяєш йому вірити, що сам даєш йому виграти. І чому ти настільки інша людина в різних ситуаціях? Стаєш пасивно-агресивно-мовчазним зі мною, гримаєш на дітей, але дозволяєш своєму батькові витирати об тебе ноги. Ти не писав мені Листа п’ятниці років із десять, однак увесь свій вільний час проводиш у роботі над чимось, що любиш, але не поділишся ні з ким, а потім ти пишеш ті повідомлення, які, як ти кажеш, нічого не значать. Я обійшла сім кіл навколо тебе на нашому весіллі[30]. А тепер я навіть знайти тебе не можу.

– У мене нема коханки.

– Нема?

– Нема.

Вона заплакала.

– Я обмінювався жахливо неприйнятними повідомленнями з людиною по роботі.

– Акторка.

– Ні.

– Хто тоді?

– Хіба це має значення?

– Якщо має для мене, значить має.

– Це одна з режисерок.

– Вона носить моє ім’я?

– Ні.

– Це рудоволоса жінка?

– Ні.

– Знаєш, мені все одно.

– Добре. Так і має бути. Нема підстав…

– Як це почалося?

– Просто… розвивалося. Як це буває. І це стало…

– Мені байдуже.

– Це не переросло в щось більше, ніж слова.

– Як довго?

– Я не знаю.

– Звичайно знаєш.

– Може місяці чотири.

– Тобто ти просиш мене повірити, що протягом чотирьох місяців обмінювався повідомленнями відверто сексуального характеру з кимось, хто працює з тобою щодня, і це жодного разу не призвело до чогось фізичного?

– Я не прошу повірити мені. Я кажу правду.

– Найсумніше те, що я тобі вірю.

– Це не сумно. Це – надія.

– Ні, сумно. Ти – єдина людина, яку я знаю чи уявляю, що могла б написати такі браві слова та при цьому жити таким тихим, непримітним життям. Я справді вірю, що ти міг переписуватися з кимось; що ти хочеш лизати її зад (і цим блефом ти спровокував її на відповідь), а тоді щодня сидіти поряд із нею протягом усіх чотирьох місяців і навіть не дозволити собі подолати рукою необхідні п’ятнадцять сантиметрів вгору її стегном. І так і не знайти в собі сміливості. І ти навіть не послав би їй якийсь сигнал, що вона може спокійно брати ініціативу в свої руки, зважаючи на твоє боягузтво, і покласти свою руку тобі на стегно. Подумай про знаки, які ти, напевне, посилав їй, змушуючи її мокріти, але не торкатися тебе.

– Ти зайшла занадто далеко, Джуліє.

– Занадто далеко? Ти серйозно? Ти в цій кімнаті – єдина людина, яка не знає, що означає «занадто далеко».

– Я знаю, що зайшов занадто далеко в тому, що я писав.

– Я тобі кажу про те, що в житті ти не дійшов достатньо далеко.

– Що це взагалі означає? Ти хочеш, щоб у мене була коханка?

– Ні, я хочу, щоб ти писав мені листи в шабат. Але якщо ти збираєшся писати порнографічні повідомлення комусь іншому, тоді так, я хочу, щоб у тебе з’явилася коханка. Бо тоді я зможу тебе поважати.

– Я не бачу в цьому ніякого сенсу.

– А я ще й як бачу. Я б тебе почала поважати значно більше, якби ти її відтрахав. І це б мені довело одну річ, в яку мені все важче й важче повірити.

– А саме?

– Що ти – жива людина.

– Ти не віриш, що я – людина?

– Я не вірю, що ти взагалі існуєш.

Джейкоб роззявив рота, не знаючи, які слова звідти вийдуть. Він хотів повернути їй все, що вона дала йому, укласти каталог її неврозів, ірраціональностей, слабкостей, лицемірства та потворності. Він також хотів визнати, що все, що вона сказала, – правда; хотів надати своїм огидним вчинкам контекст, тому що не в усьому була його вина. Йому хотілося класти цеглу однією рукою та прикластися до неї молотком – іншою.

Однак замість свого голосу він почув Бенджі: «Ти мені потрібен! Ти мені дуже потрібен!»

Джулія розсміялася.

– Чого ти смієшся?

– Це не стосується того, чого ми не втрачаємо.

Це був нервовий сміх від протилежного. Темний сміх в очікуванні кінця. Масштабний релігійний сміх.

Бенджі знову прокричав: «Хто-небудь! Хто-небудь!»

Вони затихли.

Джулія обшукувала темряву, щоб зустрітися очима з чоловіком, який намагався знайти її погляд.

«Хто-небудь!»

27

Террі Шайво – американка, тяжка хвороба якої стала причиною серйозного судово-політичного конфлікту в США щодо застосування евтаназії.

28

Біл Бакнер – талановитий бейсболіст. Його спортивна кар’єра продовжувалася більше двадцяти років і могла би бути неймовірно успішною, якби не фатальна помилка – пропуск дуже легкого м’яча.

29

Ніколь Браун-Сімпсон – екс-дружина відомого американського футболіста та актора О. Джей Сімпсона, якого звинуватили в подвійному вбивстві (екс-дружини Ніколь Браун-Сімпсон та її приятеля).

30

За традицією, єврейська наречена обходить сім кіл навколо свого чоловіка. Саме ця кількість бере початок від біблійського концепту, що число сім означає завершеність або бездоганність.

Ось я

Подняться наверх