Читать книгу Ось я - Джонатан Сафран Фоєр - Страница 13

Коли Джейкоб повернувся, заспокоївши Бенджі, Джулія вже заснула. Або ж бездоганно вдавала, що спить. Чоловік не лягав. Йому нічого не кортіло читати: ні книгу, ні журнал, ні навіть блоґ про нерухомість. Не було бажання дивитися телевізор. Не було натхнення для письма. Так само, як і для мастурбації. Йому нічого не хотілося – усе сприйматиметься як дія, як імперсонація персони.

Він подався до Семової кімнати в надії знайти кілька хвилин спокою, подивитися на свого старшого сина, оповитого сном. З-під дверей у коридор пробивалося мінливе світло, а тоді зникло: хвилі електронного океану по той бік. Сем, що завжди пильнував свою приватність, почув важкі кроки батька.

– Тату?

– Сам і самотній.

– То… ти там стоїш? Тобі щось потрібно?

– Можна увійти?

Не чекаючи на відповідь, він прочинив двері.

– Це було риторичне запитання? – зіронізував Сем, не відводячи погляд від екрана.

– Чим займаєшся?

– Дивлюся телек.

– У тебе немає телека.

– На комп’ютері.

– Тож, може, ти дивишся комп’ютер?

– Звісно.

– Що показують?

– Усе.

– Що ти дивишся?

– Нічого.

– Є хвилька?

– Так, одна…

– Це було риторичне запитання.

– Он як.

– Як воно?

– Це бесіда?

– Просто цікавлюся.

– Усе добре.

– Це круто, коли все добре?

– Що?

– Не знаю. Здається, я десь таке чув. Тож… Семе.

– Він самий, кістлявий.

– Гарний. Слухай. Пробач, що я про це починаю. Але. Те, що трапилося вранці в єврейській школі.

– Я цього не робив.

– Точно. Це по-чесному.

– Ти мені не віриш?

– Це навіть не питання довіри.

– Це саме воно.

– Було б набагато легше тебе з цього витягти, якби в тебе було якесь інше пояснення.

– У мене його немає.

– Уся та купка слів у дійсності нічого не важить. Між нами, я б навіть не зважав, якби ти насправді їх написав.

– Я не писав.

– Але те слово на літеру «н»…

Сем раптом звернув увагу на батька:

– То що, розлучення?

– Що?

– Не зважай.

– Чому ти це сказав?

– Я не казав.

– Ти говориш про мене з мамою?

– Я не знаю. Я навіть себе не чую за сварками та биттям скла.

– Ти про те? Ні, те, що ти чув…

– Усе нормально. Мама прийшла та ми поговорили.

Джейкоб кинув оком на екран. Він подумав про Ґі де Мопассана, який щодня обідав у ресторані на Ейфелевій вежі, тому що це було єдине місце в Парижі, з якого не було видно самої вежі. «Вашингтон нешналз» грали з «Доджерс» додатковий час. Раптово він плеснув у долоні та радісно вигукнув:

– Пішли завтра на гру!

– Що?

– Буде весело! Ми можемо приїхати раніше та зробити ставки. Пожеремо різної срані.

– Пожеремо різної срані?

– Гівняної їжі.

– А якщо я просто подивлюся гру на компі?

– Але ж у мене чудова ідея!

– Правда?

– А хіба ні?

– У мене футбол, а тоді віолончель, а тоді підготовка до бар-міцви, якщо вона все ще планується, Боже збав.

– Я можу тебе з цього витягти.

– З мого життя?

– Боюся, я можу тобі його лише дати.

– І вони грають у Лос-Анджелесі.

– Точно, – відповів Джейкоб, а тоді додав тихіше: – я мав про це подумати.

Раптова мовчанка наштовхнула Сема на думку, що він образив батька. Його пересмикнуло від відчуття, яке все частіше та все сильніше переслідуватиме хлопця протягом року (хоча він і розумів повну його безглуздість): можливо, в усьому є принаймні частка його провини.

– Закінчимо гру в шахи?

– Нє-а.

– Тобі вистачає грошей?

– Ага.

– І це, що відбулося у єврейській школі. Це точно не через дідуся?

– Ні, якщо він також не є дідом того, хто це зробив.

– Я так і подумав. Хай там як…

– Тату, Біллі – чорна, тож як я можу бути расистом?

– Біллі?

– Дівчина, яку я кохаю.

– У тебе є дівчина?

– Ні.

– Я спантеличений.

– Це дівчина, яку я кохаю.

– Ага. І ти сказав Біллі? Але це ж дівчина, правильно?

– Так. І вона чорна. Тож як я можу бути расистом?

– Я не геть упевнений, що така логіка працює.

– Вона працює.

– Знаєш, хто наголошує на тому факті, що в нього серед кращих друзів є чорні? Той, кому поряд із чорними не комфортно.

– У мене немає жодного кращого друга чорного.

– І що б це не означало, я впевнений, що правильна номенклатура – афроамериканець.

– Номенклатура?

– Термінологія.

– А хіба номенклатуру не повинен визначати хлопець, закоханий у чорну дівчину?

– Не варто шукати афроамериканську кішку в чорній кімнаті…

– Кішку?

– Я просто жартую. У неї цікаве ім’я, от і все. Жодного осуду. Ти ж знаєш, тебе назвали на честь двоюрідного прадіда, що загинув у Біркенау. Євреям завжди властиво надавати речам значення.

– Тобто стражданням.

– Гої вибирають імена, що мають гарне звучання. Або ж видумують їх.

– Біллі назвали на честь Біллі Голідей.

– Тож вона – виняток, що доводить правило.

– А тебе на честь кого назвали? – поцікавився Сем, ідучи на невеличку поступку через відчуття провини від того, що змусив батька заговорити тихим сумним голосом.

– Далекого родича на ім’я Яків. Нібито як надзвичайного хлопця, велетня. Історія розповідає, що він розчавив у руці голову козака.

– Круто.

– Я точно не такий сильний, як він.

– Ну, ми навіть не знаємо козаків.

– По-перше, я звичайного зросту…

Забурчав живіт, але вони не зрозуміли, в кого.

– Тож, щоб підбити підсумок, я думаю, це чудово, що в тебе є дівчина.

– Вона не моя дівчина.

– Номенклатура завдає подвійного удару. Я думаю, це чудово, що ти закоханий.

– Я не закоханий. Я її кохаю.

– Хай там що, це точно буде між нами. Можеш на мене розраховувати.

– Я уже мамі про це розповідав.

– Правда? Коли?

– Не знаю. Може, пару тижнів тому.

– То це старі новини?

– Усе відносно.

Джейкоб витріщався на Семовий екран. Саме це так притягувало хлопця? А хіба не можливість бути десь, при тому будучи ніде?

– Що ти їй розповів? – поцікавився батько.

– Кому?

– Своїй матері?

– Ти мав на увазі мамі?

– Саме так.

– Я не знаю.

– Ти не знаєш – означає, що ти не хочеш про це зараз зі мною говорити?

– Якось так.

– Це дивно, бо вона впевнена, що ти написав ті слова.

– Я не писав.

– Добре. Я починаю набридати. Я піду.

– Я не казав, що ти набридаєш.

Джейкоб підійшов до дверей, збираючись виходити, а тоді зупинився:

– Хочеш, розкажу анекдот?

– Ні.

– Він масний.

– Тоді однозначно ні.

– Знаєш, яка різниця між «субару» й ерекцією?

– «Ні» означає «ні».

– Серйозно. Ну, яка різниця?

– Серйозно, не цікаво.

Джейкоб схилився вперед і прошепотів:

– У мене немає «субару».

Всупереч очікуваному, Сем голосно розреготався, рохкаючи та бризкаючи слиною. Вони сміялися удвох, несамовито й істерично.

Сем безуспішно намагався опанувати себе та вичавив:

– Смішно… дійсно смішно… те… що в тебе насправді є «субару».

І тоді вони розреготалися ще більше, й Джейкоб навіть трохи заплювався, а на очах у нього виступили сльози. Він пригадав, наскільки жахливо бути Семового віку, наскільки боляче та несправедливо.

– Це точно, – погодився Джейкоб. – Точно, в мене ж є «субару». Треба було сказати «тойота». Про що я думав?

– Про що ти думав?

Про що він думав?

Вони заспокоїлись.

Джейкоб ще раз підкотив рукави сорочки. Трохи затуго, але йому хотілося підгорнути їх вище ліктя.

– Мама вважає, тобі варто вибачитись.

– А ти?

Батько стиснув пальці в кишенях і взяв у кулак ножа, а тоді відказав:

– Я теж.

Лише обман.

– Тоді добре, – промовив Сем.

– Усе не буде так погано.

– Ні, буде.

– Так, – погодився Джейкоб і поцілував Сема в маківку – єдине місце, де ще міг його поцілувати. – Усе буде хріново.

На порозі Джейкоб озирнувся:

– Як справи в «Іншому житті»?

– Та…

– Над чим працюєш?

– Будую нову синагогу.

– Правда?

– Ага.

– А можна поцікавитись чому?

– Бо стару я знищив.

– Знищив? Як-то тараном?

– Якось так.

– Тож тепер ти побудуєш синагогу для себе?

– Я й минулу для себе будував.

– Мамі б це сподобалося, – промовив Джейкоб, розуміючи красу та дивовижність того, про що син ніколи не розповідав. – І в неї, певно, було б мільйон думок.

– Будь ласка, не розповідай їй.

Джейкоб відчув хвилю задоволення, сам того не бажаючи. Він кивнув і погодився:

– Звісно, – а тоді кивнув і додав: – Я б ніколи не розказав.

– Добре, – промовив Сем. – Тож, якщо тобі більше нічого не треба…

– А що зі старою синагогою? Для чого ти її будував?

– Щоб висадити її в повітря.

– Висадити в повітря? Знаєш, якби на моєму місці був інший батько, а на твоєму – інший син, я, певно, був би зобов’язаний заявити на тебе в ФБР.

– Але якби на твоєму місці був інший батько, а на моєму – інший син, то останньому не потрібно було б підривати віртуальну синагогу.

– Туше, – погодився Джейкоб. – Але чи існує такий варіант, що ти будував її не для того, щоб знищити? Або принаймні не лише для цього?

– Ні, не існує.

– Ну, наприклад, ти намагався зробити щось ідеально, а коли цього не сталося, ти зрозумів, що маєш її знищити?

– Ніхто мені не вірить.

– Я вірю. Я знаю, що ти хочеш, аби все було правильно.

– Ти просто не розумієш, – відповів Сем, бо за жодних обставин він не міг визнати батькового розуміння. Але тато зрозумів. Сем не збудував синагогу, щоб зруйнувати її. Він не був, як ті тибетські хтось-там із їхніми піщаними мандалами, про яких він був вимушений слухати під час поїздки: п’ятеро мовчунів тисячі годин працюють над витворами мистецтва, функція яких полягає у нефункціональності. («А я думав, що протилежністю євреям були нацисти», – констатував батько, від’єднуючи телефон від стерео в машині.) Ні, Сем збудував синагогу з надією нарешті десь відчути комфорт. Мова не про те, що він просто міг створити її відповідно до своїх внутрішніх вимог, а про те, що він міг би бути там, не перебуваючи в ній. Тут усе складніше, ніж із мастурбацією. Але як і під час мастурбації, якщо щось трохи піде не так, то це відчувається абсолютно та безнадійно погано. Іноді в найгірший момент його п’яний ід круто завертає у хащі, й фари його свідомості наштовхуються на рабина Зінґера, або на Сіла (співака), або на маму. І вороття від того вже не було. І так само з синагогою: найменша неточність, на міліметр зміщена ротонда, закруті сходинки для малих дітей, зірка Давида догори дриґом – і все зіпсовано. Сем не був імпульсивним. Він був уважним. Чи не міг би він просто виправити помилку? Ні. Бо він завжди пам’ятатиме, що вона там була: «Колись зірка була перевернута». Для когось іншого зміни лише зроблять усе ще більш бездоганним, ніж було спочатку. Сем не був кимось іншим. Так само, як і Саманта.

Джейкоб сів на Семове ліжко та промовив:

– Коли я був молодим, у старших класах мені подобалося записувати слова всіх моїх найулюбленіших пісень. Навіть не знаю чому. Думаю, це давало мені відчуття систематизації речей. Ну, і взагалі, це було задовго до Інтернету. Тож я сідав зі своїм бумбоксом…

– Зі своїм бумбоксом?

– Касетним програвачем.

– Я знущаюся.

– А, ну… зрозуміло… Ну, то я сідав зі своїм бумбоксом, програвав пару секунд пісні, записував те, що почув, тоді перемотував назад і програвав знову, щоб упевнитись, що я все зрозумів правильно. Тоді пісня звучала далі, я записував ще трохи, знову перемотував на ту частину, яку не зовсім розчув або в якій не був упевнений, і записував її. Перемотати на потрібне місце – дуже важко, я неодмінно повертався задалеко назад або ж навпаки недокручував. Це був неймовірно трудомісткий процес. Але я це обожнював. Обожнював те, яким уважним треба було бути для цього. Обожнював відчуття, коли я записував правильно. Я провів так хтозна скільки тисяч годин. Іноді я застрягав на якихось фразах, особливо в ґранджі чи хіп-хопі. І я не хотів просто додумувати слова, бо це б звело нанівець увесь сенс запису текстів, правильне сприйняття. Іноді мені доводилося слухати один і той самий фрагмент ще, і ще, і ще, десятки разів, сотні. Я буквально заслуховував цей шматок касети до дірок, тож коли я програвав ту пісню пізніше, в ній вже не було частини, яку я намагався розчути. Пам’ятаю фразу з пісні «All Apologies», ти ж знаєш її, так?

– Нє-а.

– «Нірвана»? Крута, крута, крута пісня. Ну, так от, певно, камінці з дитячих кишень Курта Кобейна перекочували йому до рота, і був один рядок, який мені надзвичайно важко було розібрати. Після сотень прослуховувань я вирішив, що то було «I can see from shame». Я багато років і не здогадувався, що помилявся. Якось, коли ми з твоєю мамою тільки одружилися, я горлав її, як ідіот.

– І вона сказала, що ти помилявся?

– Ага.

– Це так на неї схоже.

– Я їй вдячний.

– Але ж ти співав.

– Співав неправильно.

– Все одно. Вона могла б не звертати уваги.

– Ні, вона зробила правильно.

– Так і як там було насправді?

– Сядь, бо зараз впадеш. Там було «aqua seafoam shame».

– Та ти шо!

– Я кажу!

– Що це взагалі означає?

– Це нічого не означає. І в тому була моя помилка. Я думав, що там мав бути сенс.