Читать книгу Ось я - Джонатан Сафран Фоєр - Страница 5

Усі щасливі ранки схожі, так само, як і нещасливі – коренем їхнього нещастя є відчуття того, що це уже відбувалося раніше; спроби позбутися цього відчуття у кращому випадку лише підсилять його, а можливо, через це навіть здаватиметься, що всесвіт із якоїсь незбагненної, недоцільної та несправедливої причини плете змову проти невинної вервиці одягу, сніданків, зубів і неслухняних чуприн, рюкзаків, взуття, курток, прощань.

Джейкоб наполіг, щоб Джулія взяла його машину на зустріч із рабином Зінґером і зразу після цього скористалася своїм вихідним. Між ними повисла сувора мовчанка по дорозі зі школи до парковки. Сем не знав про Правило Міранди[14], але інтуїтивно йому слідував. Не те щоб це мало значення: батьки не хотіли нічого казати йому в обличчя, перш ніж поговорять за його спиною. Вони залишили його біля входу, серед вусатої дітвори, що грала в «Ю-ґі-о»[15], та пішли до своїх машин.

– Мені треба щось узяти? – поцікавився Джейкоб.

– Коли?

– Зараз.

– Ти маєш повернутися додому до обіду з батьками.

– Я лише хочу трохи тебе розвантажити.

– Нам треба хліб для бутербродів.

– Якийсь конкретно?

– Конкретно той, який ми завжди беремо.

– Що?

– Що «що»?

– Ти виглядаєш спантеличено.

– А ти не спантеличений?

Вона знайшла телефон?

– Ми не будемо говорити про те, що там відбулося?

Вона не знайшла телефон.

– Звісно ж, будемо, – відповів він, – але не на парковці і не тоді, коли Сем чекає на сходах, а батьки – вдома.

– Тож коли?

– Увечері?

– Увечері? Ти питаєш? Чи увечері.

– Увечері.

– Обіцяєш?

– Джуліє.

– І не дозволяй йому дутися в своїй кімнаті з «айпедом». Він повинен знати, що нам прикро.

– Він знає.

– Так, але я хочу, щоб він це розумів навіть тоді, коли мене немає вдома.

– Він розумітиме.

– Обіцяєш? – перепитала вона, цього разу зі стверджувальною інтонацією.

– Даю аж два зуби.

Вона могла ще щось сказати, як завжди це робила, або ж пояснити, що насправді її хвилює не Семове покарання, а посилене відчуття того, що вони неправильно розподілили батьківські ролі, які зовсім зашкарубли за останній час, та натомість Джулія просто ніжно та підбадьорливо стисла чоловікові руку.

– Побачимося по обіді.

Доторк завжди раніше їх рятував. Якою б не була злість, біль чи глибина самотності, доторк, навіть легкий і мимолітний, нагадував їм про той тривалий час разом. Один доторк долоні до шиї – і накочується хвиля спогадів, схиляється на плече голова, сплескують емоції, пам’ять про кохання. Часом було майже неможливо здолати відстань між їхніми тілами, дотягтися одне до одного. Часом це було неможливо. Кожному з них було знайоме це відчуття, що накочувалося у тиші тьмяної спальні, коли обоє дивилися у стелю: «Якщо я розкрию долоню, відкриється моє серце. Але я не можу. Я хочу перейти цю прірву, хочу, щоб до мене йшли назустріч. Але я не можу».

– Мені шкода, що в нас був такий ранок, – промовив він. – Я хотів, щоб у тебе був увесь день вільний.

– Це ж не ти написав ті слова.

– І не Сем.

– Джейкобе.

– Що?

– Так не повинно бути. Не можна, щоб один із нас вірив йому, а інший – ні.

– Тому повір йому.

– Він точно це зробив.

– Усе одно повір. Ми його батьки.

– Саме так. І ми повинні навчити його, що будь-яка дія має наслідок.

– Вірити в нього – важливіше, – проказав Джейкоб. Розмова відбулася занадто рано, і він не встиг правильно сформулювати свої думки. Чому він вирішив брати участь у цій боротьбі?

– Ні, – заперечила Джулія. – Любов до нього важливіша. І через покарання він зрозуміє, що наша любов, яка інколи вимагає завдати йому болю, є єдиним наслідком.

Джейкоб відкрив дверцята машини для Джулії та промовив:

– Далі буде.

– Так, далі буде. Але я хочу, щоб ти сказав мені, що ми перебуваємо по один бік барикад.

– Що я йому не вірю?

– Неважливо, в що ти віриш, але ти допоможеш мені чітко висловити наше розчарування та наполягти, щоб Сем вибачився.

Джейкоб це ненавидів. Він ненавидів Джулію, яка змушувала його зрадити сина. Він ненавидів себе, тому що не міг їй протистояти. Якщо й у нього залишалося ще трохи ненависті, то вона була до Сема.

– Добре, – погодився він.

– Так?

– Так.

– Дякую, – відповіла вона, сідаючи в машину. – Далі буде ввечері.

– Добре, – сказав він, захлопуючи дверцята. – І сьогодні можеш нікуди не квапитись.

– А що, якщо я хочу не лише сьогодні?

– А в мене ще ця зустріч із каналом HBO.

– Яка зустріч?

– Але не раніше сьомої. Я наголошував на цьому. У будь-якому разі, ти до того часу вже повернешся.

– Ну, хтозна.

– Неприємно, що на вихідних, але це займе лише годину-дві.

– Все добре.

Він узяв її за руку та сказав:

– Решта твоя.

– Чого?

– Дня.

Дорогою додому вони мовчали, хіба що говорило громадське радіо, проте його всюдисущість створювала відчуття тиші. Джейкоб зиркав на Сема в дзеркало заднього виду.

– Я пішов і таки зжер банку твого тунця, пані Дейзі.

– Тобі погано?

– Цитата з фільму. Але, може, там був лосось.

Він знав, що повинен заборонити Семові гратися «айпедом» на задньому сидінні, та хлопцеві довелося стільки пережити цього ранку. Трохи самозаспокоєння йому не завадить. А ще це відкладає розмову, яку йому не хочеться вести зараз. Та й узагалі ніколи.

Джейкоб планував приготувати гарний обід, але коли о дев’ятій п’ятнадцять зателефонував рабин Зінґер, то він попросив батьків, Ірва й Дебору, прийти раніше та приглянути за Максом і Бенджі. Тепер не буде французьких булочок із рікотою. Не буде салату з сочевицею, салату з рубленою брюссельською капустою. А будуть калорії.

– Дві скибочки нарізаного по діагоналі житнього хліба з горіховим маслом, – оголосив Джейкоб, подаючи тарілку Бенджі.

Макс перехопив їжу:

– Взагалі-то, це моє.

– Точно, – відповів Джейкоб, передаючи Бенджі миску, – бо в тебе – медово-горіхові пластівці з рисовим молоком.

Макс уважно роздивився посудину брата:

– Це звичайні пластівці, до яких ти додав мед.

– Так.

– Тож нащо ти його дуриш?

– Дякую, Максе.

– І я просив засмажені, а не обвуглені.

– Увуглені? – перепитав Бенджі.

– Знищені вогнем, – пояснила Дебора.

– Що з нашим Камю? – пожартував Ірв.

– Облиш його, – відповів Джейкоб.

– Агов, Максі, – покликав Ірв і притягнув до себе онука. – Хтось колись розповідав мені про найдивовижніший зоопарк…

– Де Сем? – поцікавилася Дебора.

– Валяється у ліжку, – проказав Бенджі.

Макс реготнув.

– Непогано, – відповів дід. – Правда?

– У нього зранку були неприємності в єврейській школі, тому він відбуває покарання нагорі, у своїй кімнаті. – А потім до Бенджі: – Я не брехав.

Макс зазирнув у тарілку до брата:

– Ти ж розумієш, що це навіть не мед? Це агава.

– Я хочу до мами.

– Вона сьогодні відпочиває.

– Відпочиває від нас? – здивувався Бенджі.

– Ні, ні. Вона ніколи не хоче відпочивати від вас, хлопці.

– Відпочиває від тебе? – перепитав Макс.

– В одного з моїх друзів, Джої, два тата. Проте ж діти з’являються з вагіни. Чому?

– Що «чому»?

– Чому ви мені брехали?

– Ніхто нікому не брехав.

– Я хочу заморожений бурито.

– Морозильник зламався, – відказав Джейкоб.

– На сніданок? – подивувалася Дебора.

– Взагалі-то, обід, – виправив Макс.

– We Can Do It! – пожартував Ірв.

– Я можу вискочити в магазин і купити, – пожартувала Дебора.

– Заморожений.

За кілька останніх місяців харчові звички Бенджі змінилися в бік того, що можна назвати недо-їжею: заморожені овочі (мається на увазі, досі мерзлі у процесі їди), суха вівсянка, неварена локшина швидкого приготування, тісто, сире кіноа, сухі макарони, посипані сирним порошком. Окрім того, що це змінило їхній список покупок, Джейкоб і Джулія ніколи про це не говорили, бо з погляду психології це було надто складне питання.

– То що там наробив Семмі? – запитав Ірв із ротом, набитим глютеном.

– Я тобі потім розкажу.

– Заморожений бурито, будь ласка.

– Потім може й не бути.

– Він нібито написав якісь лайливі слова в класі на шматку паперу.

– Нібито?

– Він каже, що не робив цього.

– Ну, а насправді робив?

– Я не знаю. Джулія думає, що так.

– Як би не було насправді та до якої думки б не схилявся кожен із вас, вам, друзі, треба знайти до цього питання спільний підхід, – констатувала Дебора.

– Я знаю.

– А нагадай мені, що таке погане слово? – поцікавився Ірв.

– Ти й не уявляєш.

– Правда, не уявляю. Можу лише уявити поганий контекст…

– Такі слова в контексті єврейської школи – це точно не жарти.

– Які слова?

– Це справді так важливо?

– Звісно, це важливо.

– Це неважливо, – втрутилася Дебора.

– Скажімо, там було слово «н-р».

– Я хочу заморожений… Що це за слово?

– Задоволений? – Джейкоб кинув батькові.

– Це був іменник, чи дієслово? – продовжував Ірв.

– Я тобі потім розкажу, – шепнув Макс братові.

– Немає такого дієслова, – відповів Джейкоб батькові. – І ні, не розкажеш, – Максові.

– Потім може й не бути, – сказав Бенджі.

– Я що, виростив сина, що боїться сказати якесь слово?

– Ні, – заперечив Джейкоб. – Ти не ростив сина.

Бенджі підійшов до бабусі, яка ніколи не відмовляла йому.

– Якщо ти любиш мене, ти дістанеш для мене заморожений бурито та скажеш, що це за слово «н-р».

– А в якому контексті? – запитав Ірв.

– Це неважливо, – сказав Якоб, – і ми вже про це говорили.

– Нічого не могло бути більш важливого. Без контексту ми всі були б монстрами.

– Слово «н-р», – сказав Бенджі.

Джейкоб відклав виделку та ніж.

– Добре, коли ти вже спитав, то ось контекст: Сем щоранку дивиться у новинах, як ти клеїш із себе дурня і як щовечора в нічних шоу з тебе роблять дурня.

– Ти забагато дозволяєш дітям дивитися телевізор.

– Та вони майже й не дивляться його.

– Можна ми подивимось телек? – запитав Макс.

Джейкоб проігнорував його та продовжив говорити з Ірвом:

– Його усунули від занять, доки він не вибачиться. Не буде вибачень – не буде бар-міцви.

– Вибачиться перед ким?

– Подивимось кабельне? – напосідав Макс.

– Перед усіма.

– То, може, його краще взагалі вислати десь в Уганду та підсмажити йому яйка на електричному стільці?

Джейкоб передав Максові тарілку та щось прошепотів на вухо. Син кивнув і вийшов із-за столу.

– Він вчинив погано, – сказав Джейкоб.

– Скористався правом на свободу слова?

– Свободу ксенофобного слова.

– Ти хоч грюкнув кулаком по столу вчителя?

– Ні, ні. Зовсім ні. Ми поговорили з рабином – і тепер у нас режим «рятуймо бар-міцву».

– Ви поговорили? Ти думаєш, що ми розмовами вибралися з Єгипту чи Ентеббе? Е, ні. Карами й «Узі». Балачками ти собі хіба що випросиш місце в черзі в душову камеру, що насправді геть не душова.

– Господи, тату. Завжди?

– Звісно, що завжди. «Завжди», або ж «ніколи знову».

– Слухай, а може, дай мені самому з цим розібратися?

– Бо ти так добре справляєшся?

– Бо він батько Сема, – втрутилася Дебора, – а не ти.

– Бо одна справа – прибирати насране за собакою, а інша – за своїм батьком, – буркнув Джейкоб.

– Насране, – змавпував Бенджі.

– Мамо, можеш почитати Бенджі нагорі?

– Я хочу бути з дорослими! – прохникав хлопчик.

– Я тут єдина доросла, – резюмувала Дебора.

– Перш ніж я оскаженію, – буркнув Ірв, – я хочу таки розібратися, чи правильно все розумію. Ти намагаєшся пов’язати мій неправильно трактований блоґ із Семовою проблемою з Першою поправкою?[16]

– Ніхто не трактував твій блоґ неправильно.

– Розтлумачили абсолютно спотворено.

– Ти написав, що араби ненавидять своїх дітей.

– Неправильно. Я написав, що араби ненавидять євреїв за їхню безмежну любов до своїх дітей.

– І що вони тварини.

– Так, я це також написав. Вони тварини. Люди – це тварини. Це питання дефініції.

– Євреї тварини?

– Ну, це не так просто, ні.

– Що це за слово «н-р»? – прошепотів Бенджі до Дебори.

– Номер, – шепнула вона у відповідь.

– Ні, неправда.

Жінка підняла хлопчика на руки та понесла з кімнати.

– Це слово «нора», так? – допитувався він.

– Так.

– Ні, неправда.

– Одного доктора Філа[17] вже забагато, – сказав Ірв. – А Семмі потрібен адвокат. Це до кісток питання свободи слова. І ти знаєш, або мав би знати, що мене слухають не лише в правлінні Американської спілки захисту громадянських свобод; усі його члени розповідають мою історію кожного Песаху[18]. Ти б на моєму місці…

– Убився б і дав родині спокій.

– …ти мав би приручити якогось божевільно-геніального, аутично-навіженого юриста, який би всі багатства світу не проміняв на насолоду захищати свободи громадянина. Слухай, я так само, як і всі інші, люблю понудити про несправедливість. Але ти, Джейкобе, маєш змогу діяти. Він твій син. Ніхто не засудить тебе, якщо ти не захочеш допомогти самому собі, але ніхто не пробачить, якщо ти не допоможеш синові.

– Ти романтизуєш расизм, шовінізм і гомофобію.

– Ти хоч читав у Каро…

– Бачив фільм.

– Я намагаюся витягти онука з халепи. Що тут поганого?

– Може, його не треба витягати.

Бенджі зайшов назад до вітальні.

– Це «мир»?

– Що «мир»?

– Слово «н-р».

– Воно починається на «м».

Бенджі розвернувся та почалапав із кімнати.

– Твоя мати говорила, що вам із Джулією треба знайти спільний підхід. Так от, це неправильно. Ти маєш захищати Сема. А інші хай розбираються, що там було насправді.

– Я йому вірю.

– До речі, а де Джулія? – Ірв ніби вперше помітив її відсутність.

– У неї вихідний день.

– Який день?

– Вихідний.

– Дякую, кеп, я це зрозумів. Вихідний від чого?

– Від усього. Давай змінимо тему?

– Звісно, – кивнув Ірв. – Можемо це зробити. Але розкажу тобі одну мудрість, яку й Діва Марія не знала.

– Як цікаво.

– Ніщо не зникає просто так, саме по собі. Або ти щось робиш для цього, або щось трапляється з тобою.

– І це також має..?

– Соломон не був бездоганним. За всю історію людства ніщо саме по собі не розвіялося.

– А як же пердіж? – зіронізував Джейкоб, ніби на підтримку Сема в його відсутність.

– У тебе смердить у домі, Джейкобе. А ти не чуєш, бо це твій дім.

Джейкоб знав, що Арґус десь насрав у радіусі трьох кімнат. Він зрозумів це одразу, як відчинив вхідні двері.

Бенджі повернувся до кімнати:

– Я не забув своє запитання, – повернувся хлопчик, хоча не можна сказати, що він взагалі колись намагався щось запам’ятати.

– Яке?

– Звук часу. Що з ним сталося?