Читать книгу Ось я - Джонатан Сафран Фоєр - Страница 6

Джулія любила кинути оком туди, де не діставала рукою. Їй подобалися нерівності в цегляній кладці, що могло свідчити як про недбалу, так і геніальну роботу майстра. Любила відчуття відокремленості з натяком на обшир. Їй подобалися несиметричні краєвиди з вікна, однак вона пам’ятала, що краєвид повинен бути по центру шибки. Їй подобалися дверні ручки, за які хотілося триматися. Вона любила спускатися та підійматися сходами. Їй подобалося нашарування тіней одна на одну. Подобалися маленькі кухонні столики. Вона любила світлу деревину (бук, клен) і не любила «чоловічу» (горіх, червоне дерево); вона була абсолютно байдужа до сталі та ненавиділа нержавійку (хіба якщо її добряче вишурувати), імітації натуральних матеріалів – нестерпні для неї, окрім тих, у яких фальшивість навмисне виставляли напоказ; у такому випадку вони могли б здатися досить красивими. Їй подобалися текстури, впізнавані для рук і ніг, але невідомі оку. Їй подобалися каміни посеред кухонь посеред квартири. Вона любила, коли книжкових полиць було більше, ніж необхідно. Їй подобалися скляні дахи в душовій, і тільки там. Їй подобалися зумисні недосконалості. Зазвичай недбалість викликала в неї відразу, але в той же час вона любила нагадувати собі, що зумисних недосконалостей не існує. Люди завжди плутають те, що має гарний вигляд, із тим, що створює гарні відчуття.

ти благаєш мене трахнути тебе в тугеньку пизду, але ти ще цього не заслужила

Їй не подобалися однорідні текстури: вони не такі, як усе насправді. Не любила килими посеред кімнати. Правильна архітектура має дарувати відчуття, ніби ти перебуваєш у печері з виглядом на горизонт. Їй не подобалися стелі, що були вдвічі вищі, ніж треба. Їй не подобалося забагато скла. Призначення вікна – впускати світло, а не окреслювати краєвид. Стеля має бути трохи вища, ніж може навшпиньках дотягнутися найвищий член родини. Їй не подобалися старанно розкладені цяцьки – речі, які лежать там, де їм не місце. Стеля на три з половиною метри – зависока; змушує відчувати себе забутим і загубленим. Три метри – все одно забагато. Здається, ніби ти ні до чого не можеш дотягнутися. Два з половиною метри – занадто високо. Все, що дарує приємні відчуття, – безпечне, затишне, призначене для життя – завжди можна зробити гарним. Їй не подобалося вбудоване освітлення чи лампи, керовані настінними вимикачами, тобто будь-які бра та люстри, а також зусилля, які на них потрібно витрачати. Вона не любила приховані функції: холодильники за панелями, туалетне начиння за дзеркалами, телевізори, які можна заховати в шафу.

ти ще не достатньо попросила

я хочу бачити, як ти течеш собі на сраку

Кожен архітектор мріє збудувати власний дім, зрештою, як і кожна жінка. Скільки Джулія себе пам’ятає, вона відчувала потайний трепет щоразу, коли проходила повз невеличкий паркінг або закинутий шмат землі: потенціал. Для чого? Щоб збудувати щось гарне? Вишукане? Нове? Чи просто дім, що створюватиме відчуття дому? Вона ділилася радощами, але це збудження було особистим.

Вона ніколи не хотіла стати архітектором, але завжди мріяла створити для себе дім. Колись вона здихалася ляльок для того, щоб звільнити коробки з-під них. Вона провела літо, устатковуючи місце під ліжком. Її одяг був розкиданий по всій кімнаті, тому що шафи не можна захаращувати всіляким непотребом. Проте тільки коли вона почала проектувати будинки для себе (на папері; втілення всієї її гордості та ганьби), вона зрозуміла, що означає «для себе».

– Це так гарно, – сказав Джейкоб, коли вона показала йому планування. Джулія ніколи не показувала йому свої роботи, якщо він наполегливо не просив її про це. Вона не приховувала їх, однак їй здавалося, що необхідність ділитися залишала після себе відчуття приниження. Джейкоб ніколи не був достатньо зацікавленим чи просто не настільки, як їй хотілося. А коли в нього з’являвся ентузіазм, то це було наче дорогоцінний подарунок із красивою стрічечкою на ньому (це «так» усе псувало). Він ховав свій інтерес, щоб наступного разу знову витягти його на світ божий, коли вона скаже, що його ніколи не цікавила її робота. До того ж для Джулії було принизливо потребувати його захоплення та навіть бажати його.

Що поганого в тому, якщо ти так хочеш і потребуєш чогось? Нічого. А нестерпна відстань від того, де ти зараз, до того, що ти собі науявляв, не обов’язково означає провал. Розчарування не повинно розчаровувати. Бажання, потреба, відстань, розчарування: рости, знати, віддавати та старіти поруч із іншим. Можна чудово існувати самому. Але не жити.

– Дійсно надзвичайно, – промовив Джейкоб, майже торкаючись носом двовимірного тлумачення її фантазії. – Це дивовижно. Як ти вигадуєш усі ці штуки?

– Не впевнена, що я взагалі їх вигадую.

– А це що, внутрішній сад?

– Ага, а сходи будуть обвивати світлову шахту.

– Сем би протягнув «шахта»…

– І ти б посміявся, а я б проігнорувала.

– Або ми обоє не звернули б уваги. Хай там як, але це дуже-дуже гарно.

– Дякую.

Джейкоб доторкнувся до паперу, провів пальцем по плану поверху: через усі кімнати, обов’язково через кожні намальовані двері.

– Знаю, що я не вмію правильно читати ці твої штуки, але де діти спатимуть?

– Тобто?

– Або я чогось тут не розумію, і, можливо, так і є, але мені здається, що тут лише одна спальня.

Джулія гойднула головою та примружилася.

Джейкоб сказав:

– Знаєш той жарт про пару, яка розлучилася після вісімдесяти років шлюбу?

– Ні.

– Всі запитують у них: «Чому зараз? Чому не десятки років тому, коли у вас ще було стільки часу попереду? Або чому вже не дожити б разом до кінця життя?» А вони у відповідь: «Ми чекали, доки онуки повмирають».

Джулії подобалися калькулятори з функцією друку – такі собі євреї з канцелярської крамниці, що вперто пережили купу іншої, набагато перспективнішої, обчислювальної техніки. Поки малі вибирали шкільне приладдя, вона набирала дюжину чисел. Якось вона порахувала, скільки хвилин залишилося до того, як Бенджі піде в коледж. Вона залишила на калькуляторі ті цифри як факт.

Ці її уявні будинки були лишень хобі, невинною забавкою. Вони з Джейкобом ніколи б не знайшли для цього ні грошей, ні часу, ні енергії. До того ж вона часто мала справу з житловими забудовами, тому знала: нестримне бажання вичавити ще кілька крапель щастя майже завжди нищило те, чим ви вже володіли, але яке ви так бездарно не помічали. І так щоразу: ремонт кухні за сорок тисяч доларів перетворюється на ремонт за сімдесят п’ять тисяч (бо всім здається, що маленькі відмінності грають велику роль), перетворюється на новий вихід до саду (щоб впустити більше світла в оновлену кухню), перетворюється на нову ванну (коли вже все одно заливають підлогу…), перетворюється на безглузду заміну електрики, аби зробити будинок «розумним» (щоб керувати музикою в кухні за допомогою телефону), перетворюється на пасивну агресію щодо того, чи повинні книжкові полички бути на ніжках (щоб не застувати плінтуси на паркетній підлозі), а далі – на агресивну агресію, причину якої вже й не згадати. Можна збудувати ідеальний дім, але не для життя в ньому.

тобі подобається, як мій язик рухається між твоїх тугих губ?

покажи мені

як ти стікаєш мені в рот

Колись, ще на початку їхнього шлюбу, вони провели ніч у готельчику в Пенсильванії. Вони з Джейкобом по черзі курили косяк, вперше з часів коледжу, лежали голі в ліжку та обіцяли ділити все, все без винятку, попри сором чи дискомфорт, чи небезпеку зробити боляче. Тоді здавалося, ніби це була найсміливіша обіцянка, яку могли дати одне одному двоє людей. Просто говорити правду – це здавалося майже одкровенням.

– Без винятків, – сказав Джейкоб.

– Навіть один виняток усе зруйнує.

– Нічні нетримання сечі. Щось на кшталт цього.

Джулія взяла Джейкоба за руку та сказала:

– Ти знаєш, як я люблю тебе за таку відвертість?

– Я, до слова, в ліжку не мочуся. Просто встановлюю межі.

– Нема ніяких меж. У цьому вся суть.

– Минулі сексуальні зв’язки?

Джейкоб запитав, тому що знав, що це його найвразливіше місце, а отже, цим треба поділитися. Навіть коли в нього зникло бажання торкатися її чи відчувати її доторки, його завжди вернуло від думки, що інший чоловік пеститиме Джулію, або вона його. Люди, з якими вона була, насолода, яку отримувала та віддавала, слова, які вона стогнала. В інших ситуаціях він ніколи не комплексував, проте мозок просто змушував його уявляти її з іншими з тим магнетизмом, з яким намагаються втекти від постійного переживання травми. Що з того, що Джулія казала іншим, вона говорила і йому? Чому такі повторення здавалися найгіршою зрадою?

– Це, звичайно, буде неприємно, – сказала вона. – Але ж справа полягає не в тому, що я хочу все про тебе знати, а в тому – що не хочу, щоб ти щось від мене приховував.

– То я не буду.

– І я не буду.

Вони декілька разів передавали одне одному косяк, відчуваючи себе все ще такими відчайдушно молодими.

– Що ти замовчуєш від мене просто зараз? – запитала вона майже без тями.

– Просто зараз – нічого.

– Значить, раніше замовчував?

– Отже, я існую.

Вона засміялася. Джулія любила кмітливість Джейкоба, дивне заспокійливе тепло його умовиводів.

– Що востаннє ти від мене приховав?

Він замислився. Коли ти під кайфом, то міркувати стає важче, а ділитися думками – легше.

– Добре, – сказав він. – Але це дійсно незначна річ.

– Хочу знати все.

– Ну, добре. Це було недавно. Ми були вдома. У середу наче? І от я приготував тобі сніданок. Пам’ятаєш? Фритату з козячого сиру.

– Ага, – сказала вона, поклавши руку йому на стегно, – було приємно.

– Я тебе не будив і тихенько готував сніданок.

Вона видихнула стовп диму, який так і завис у повітрі – довше, ніж це здавалося можливим, та сказала:

– Я б зараз таких багато з’їла.

– Я готував, бо хотів про тебе потурбуватися.

– Я це відчула, – сказала вона, провівши рукою йому по стегну, від чого він напружився.

– Я прикрасив страву так, щоб вона мала гарний вигляд на тарілці. Поклав збоку маленький листок салату.

– Як у ресторані, – погодилася вона, взявши у руку його член.

– І після першого шматочка ти…

– Так?

– Є причина, чому всі люди щось приховують.

– Ми – не всі люди.

– Ну, добре. Після того як ти скуштувала перший шматочок, ти запитала, чи я його посолив, замість того, щоб подякувати чи сказати, що тобі смакує.

– І? – запитала вона рухаючи кулаком вгору-вниз.

– І це гівняне було відчуття.

– Тому що я запитала про сіль?

– Ну, можливо, не гівняне. Просто це роздратувало мене. Чи розчарувало. Що б то не було, я цим не поділився.

– Але я поставила просте питання.

– О, як добре зараз.

– Я рада, коханий.

– Але ж ти зараз розумієш, що в контексті зусиль, які я приклав для того, щоб зробити тобі приємно, запитання про сіль виражало більше твоє незадоволення, ніж вдячність?

– Ти вважаєш, що приготувати для мене сніданок – це зусилля?

– Це був особливий сніданок.

– А так добре?

– Неймовірно.

– Тобто в майбутньому, коли мені здасться, що в страві замало солі, то мені варто змовчати?

– Або мені варто змовчати про свої образи.

– Твоє розчарування.

– Я зараз кінчу.

– Давай.

– Я ще не хочу.

Вона сповільнилася та стисла кулак.

– Що ти приховуєш просто зараз? – запитав Джейкоб. – Тільки не кажи, що ти трохи ображена, роздратована та розчарована через мої образи, роздратування та розчарування, оскільки це ти точно не приховуєш.

Вона засміялася.

– То?

– Я нічого не приховую, – відповіла Джулія.

– Копни глибше.

Вона похитала головою та засміялася.

– Що?

– Ти в машині співав «All Apologies» і постійно наспівував «I can see from shame».

– І?

– І ти співав не зовсім те.

– Звичайно, те.

– «Aqua seafoam shame»[19].

– Що?!

– Ага.

– Aqua. Seafoam. Shame?

– Клянуся єврейською Біблією.

– Тобто ти мені зараз кажеш, що моя ідеально логічна фраза, логічна як сама по собі, так і в контексті, насправді всього лиш підсвідоме вираження того, що я намагаюся приховати в собі, а Курт Кобейн зумисно об’єднав слова aqua seafoam shame?

– Саме це й кажу.

– Що ж, я не можу повірити. А в той же час мені вкрай соромно.

– Не треба.

– Це зазвичай допомагає, коли хтось осоромлений.

Вона засміялася.

– Таке не рахується, – сказав він. – Це утаємничення стосувалося хобі. Давай щось серйозне.

– Серйозне?

– Щось дійсно непросте.

Вона посміхнулася.

– Що? – запитав він.

– Нічого.

– Що?

– Нічого.

– А звучить так, ніби все ж є щось.

– Ну, добре, – сказала вона. – Є дещо, що я тримаю в собі. Щось дійсно непросте.

– Прекрасно.

– Та мене лякає такий прогрес.

– Так і динозаври казали.

Вона притисла подушку до обличчя та схрестила ноги.

– Та це ж я, – підбадьорив він.

– Окей, – зітхнула. – Ну, добре, ми ось лежимо, накурені, голі, й у мене виникло бажання.

Він інстинктивно потягнувся рукою між її ніг і відчув, що вона вже була мокра.

– Скажи мені.

– Не можу.

– Впевнений, що можеш.

Вона засміялася.

– Заплющ очі, – сказав він. – Буде легше.

Вона заплющила очі.

– Ні, – відповіла вона. – Не легше. Може, й ти заплющиш?

Джейкоб теж заплющив очі.

– У мене з’явилося це бажання. Не знаю, звідки воно взялося. Не знаю, чому воно в мене.

– Але воно в тебе є.

– Так.

– Розкажи мені.

– У мене з’явилося це бажання, – Джулія засміялася знову та вткнулася носом Джейкобу під пахву. – Я хочу розвести ноги та хочу, щоб ти опустився вниз і дивився на мене, доки я кінчу.

– Тільки дивився?

– Без язика. Без пальців. Я хочу кінчити від твого погляду.

– Розплющ очі.

– І ти розплющ.

Він не сказав ні слова та не проронив жодного звуку. Із незначним зусиллям перевернув її на живіт. Інтуїтивно відчув, що те, чого вона хотіла, було пов’язане з її неспроможністю бачити, як він на неї дивиться, бо це означало відмовитися від останніх крапель відчуття захищеності. Вона застогнала, даючи знати, що він усе робить правильно. Він опустився вниз і розвів її ноги, потім розсунув іще ширше. Його обличчя було так близько, що він відчував її запах.

– Ти дивишся на мене?

– Дивлюсь.

– Тобі подобається те, що ти бачиш?

– Я хочу те, що я бачу.

– Але не можеш торкнутися.

– Не буду.

– Але ти можеш подрочити, поки дивишся на мене.

– Я вже.

– Ти хочеш трахнути те, на що дивишся.

– Хочу.

– Але не можеш.

– Не можу.

– Ти хочеш відчути, наскільки я мокра.

– Хочу.

– Але не можеш.

– Зате я бачу.

– Але ти не можеш побачити, наскільки тугою стаю, коли я ось-ось кінчу.

– Не можу.

– Розкажи, як я виглядаю там, і я кінчу.

Вони кінчили разом, без дотиків – і на цьому все могло б і закінчитися. Джулія б перекотилася на спину та поклала б голову йому на груди. Вони б заснули разом. Однак сталося інше: вона глянула на Джейкоба, втримала його погляд і знову заплющила очі. І чоловік заплющив. На цьому все могло б і закінчитися. Вони могли б досліджувати одне одного в ліжку, натомість Джулія встала та почала досліджувати кімнату. Джейкоб її не бачив, тому що розумів, що очі повинні залишатися заплющеними, але він чув її. Він мовчки піднявся з ліжка. Кожен із них торкнувся ослінчика ліжка, письмового столу та чашки з ручками, китичок на зав’язках штор. Він відчув вічко на дверях, вона провела рукою по пульту керування вентилятором, він поклав долоню на теплу кришку міні-холодильника.

Вона сказала:

– Я тебе розумію.

Він відповів:

– Я тебе теж.

Вона сказала:

– Я справді люблю тебе, Джейкобе. Тільки, будь ласка, просто скажи: «Я знаю».

Він відповів:

– Я знаю, – і пішов навпомацки уздовж стіни, уздовж гори ковдр, а тоді торкнувся вимикача.

– Здається, я щойно зробив темно.

Джулія завагітніла Семом рік по тому. Згодом з’явився Макс. Тоді Бенджі. Її тіло змінювалося, а пристрасть Джейкоба – ні. Змінилися обсяги того, що вони тримали в собі. У них усе ще був секс, хоча те, що зазвичай виникало спонтанно, тепер потребувало або стимулу (випивка, перегляд «Життя Адель» на ноутбуці Джейкоба в ліжку, День святого Валентина), або ж спринту через зніяковіння та страху осоромитись, що зазвичай спричиняв великі оргазми, але виключав поцілунки. Вони все ще час від часу говорили речі, які, одразу ж висловивши, здавалися принизливими настільки, що викликали гостру необхідність щезнути за абсолютно непотрібною склянкою води, якої навіть не хотілося. Кожен мастурбував із думками одне про одного, навіть якщо ці фантазії не мали кровного зв’язку з реальним життям, і в уяві вони були іншими. Однак навіть згадку про ту ніч в Пенсильванії доводилося тримати при собі, тому що це була засічка на одвірку: глянь, як сильно ми змінилися.

Були речі, яких Джейкоб хотів, і хотів їх від Джулії. Однак перспектива ділитися бажаним зменшувалася разом із тим, як зростала її потреба чути це. І для жінки було так само. Вони насолоджувалися компанією одне одного та віддали б їй перевагу над самотністю чи товариством будь-кого іншого, проте, що комфортніше їм ставало разом, що більшу частку життя вони ділили, то більше відокремлювались від свого внутрішнього світу.

Спочатку вони або поглинали одне одного, або ж світ навколо. Кожна дитина хоче бачити, як все вищими стають помітки на одвірку. Та чи багато пар спроможні бачити прогрес, залишаючись на тому самому місці? Скільком вдається заробляти більше та не обдумувати при цьому, на що можна витратити ці гроші? Чи багато пар, які стоять на порозі завершення дітородного періоду, знають, що в них уже достатньо дітей?

Джейкоб із Джулією ніколи принципово не опиралися традиціям, однак і не могли уявити, наскільки традиційними вони стануть: придбали ще одну машину (і страхування на ще одну машину), пішли в спортзал, у якому пропозицій було на двадцять сторінок; перестали самостійно платити податки; час від часу відсилали пляшку вина як знак удячності; придбали будинок із суміжними умивальниками (та страхуванням); подвоїли кількість туалетного начиння; зробили загороду для сміттєвих баків із тикового дерева; замінили духовку на ту, що мала кращий вигляд; народили дитину (й застрахували її життя); замовляли вітаміни з Каліфорнії та матраци зі Швеції; купували органічний одяг, який окупився б лише з народженням іще однієї дитини. Народили ще одну дитину. Обмірковували, чи килим збереже свою вартість, знали, що з усіх речей і предметів було найкращим (пилосос «Miele», блендер «Vitamix», ножі «Misono», фарба «Farrow and Ball»), поглинали фройдіанські об’єми суші та гарували, щоб мати змогу заплатити найбільш достойним людям, які приглядали за їхніми дітьми, поки вони працювали. Народили ще одну дитину.

Їхнє сімейне життя ставало рутинним – не тільки щодо часу й енергії, яких вимагає сім’я з п’ятьох людей, а й щодо того, які риси мали зміцнитися, а які послабитися. Непохитне самовладання Джулії з дітьми дійшло до рівня всеохопної терплячості, в той час як її спроможність виражати бажання до свого чоловіка зводилася до написаного Вірша дня. Магічний трюк Джейкоба – розстібання ліфчика Джулії без рук – замінила гнітюча здатність складати дитяче ліжечко-манеж за той час, поки він несе його вгору сходами. Джулія могла зубами відкушувати нігтики новонародженої дитини, годувати груддю, готуючи лазанью, виймати скабки без пінцета та болю, а діти самі просили в неї вивести їм воші; вона могла навіяти сон за допомогою масажу третього ока, однак забула як доторкатися до власного чоловіка. Джейкоб навчив дітей різниці між «тато» та «тута», але вже не знав, як розмовляти з дружиною.

Вони плекали свої внутрішні світи окремо: Джулія проектувала власний будинок, Джейкоб працював над талмудом, купив другий телефон – і руйнування між ними пішло по колу. Через неспроможність Джулії висловити потребу в чоловікові, Джейкоб став ще менш упевнений у тому, що він бажаний, і ще більше почав боятися стати посміховиськом – це неминуче збільшило відстань між дотиком Джулії та тілом її чоловіка, а Джейкоб не міг підібрати слів, як до неї звернутися. Бажання стало загрозою, ворогом для їхнього домашнього життя.

Коли Макс ходив у дитсадок, він часто любив віддавати речі. Який би друг не приходив на дитяче свято, обов’язково йшов звідти з пластиковою машинкою чи м’якою іграшкою. Які б гроші Макс не отримував – копійчини, знайдені на тротуарі, п’ять доларів від діда за переконливий аргумент – він їх або пропонував Джулії в черзі до каси, або Джейкобу біля паркомату. Він припрошував Сема з’їсти стільки його десерту, скільки влізе. «Ну, чого ти? – казав він, коли бачив братові вагання. – Їж, їж».

Макс не відповідав на потреби інших – він на них не зважав, як і будь-яка дитина. Це також не була щедрість, бо ж вона передбачає знання того, що таке віддавати, а саме цього йому й не вистачало. У кожного є канал, через який він проштовхує те, чим хоче та може ділитися з зовнішнім світом, і через який приймає від світу те, що хоче та може втримати. Максів канал був не більший, ніж у будь-кого, просто він його не засмічував.

Те, що було предметом гордості для Джейкоба з Джулією, принесло занепокоєння: Макс залишиться ні з чим. Обережно, щоб не наштовхнути його на думку, ніби він щось робить не так, вони м’яко знайомили його з поняттями цінності та скінченності ресурсів. Спочатку він заперечував: «Завжди ж є ще», але потім, як це буває в дітей, він зрозумів, що робить щось не так.

Макс став одержимим порівняльною цінністю речей. «Чи можна купити один дім за сорок автівок?» («Залежить від дому та від автівок»). Або: «Що б ти взяв охочіше: жменю діамантів чи цілий будинок срібла? Жменя завбільшки з твою, будинок завбільшки із цей». Він почав завзяту торгівлю: іграшками з друзями, якимись речами з Семом, учинками з батьками. («Якщо я з’їм половину овочевого супу, то ви дозволите мені лягти спати на двадцять хвилин пізніше?») Він хотів знати, що краще: бути водієм у «FedEx» чи вчителем музики, тому його спантеличило, коли батьки поставили під сумнів використання слова «краще» в цьому випадку. Він також хотів знати, чи справді його тату довелося платити за додатковий квиток, коли вони взяли Семового друга Клайва в зоопарк. Він міг іноді заявити: «Я марную своє життя!», коли нічим не займався. Якось рано-вранці він заповз до батьків у ліжко, щоб дізнатися, чи правильно розуміє, що означає бути татом.

– Що ж це, синку?

– Нічого не мати.

Стримування сексуальних потреб між Джейкобом і Джулією було найбільш примітивним і образливим видом відмови одне від одного, хоча й не найбільш руйнівним. Рух у бік відчуження одне від одного та від самих себе відбувався маленькими, непомітними кроками. Вони завжди зближувалися, коли робили щось разом: узгоджували все більші й більші об’єми щоденних справ, частіше говорили та переписувалися (і з більшим успіхом), прибирали безлад за дітьми. Однак у почуттях віддалялися.

Якось Джулія купила собі білизну. Вона поклала долоню на верхівку стосу м’якенького спіднього одягу не тому, що він їй сподобався, а тому що вона, як і її матір, ніколи не могла побороти бажання торкатися товарів у магазинах. Вона зняла п’ятсот доларів із банкомату, щоб операція не з’явилася на рахунку кредитки. Їй дуже хотілося поділитися цим із Джейкобом, вона з усіх сил намагалася знайти привід. Якось вночі, коли діти вже заснули, вона надягла білизну. Їй хотілося спуститися сходами, забрати з рук Джейкоба ручку та відкласти її геть, без слів, але досить красномовно: «Бачиш, який вигляд я можу мати?» Та вона не змогла. Як і не наважилася одягти білизну перед сном із остраху, що чоловік не помітить. Як і не змогла навіть просто покласти її на ліжко, щоб він помітив і запитав про неї. Як і не змогла повернути її назад, у магазин.

Якось Джейкоб написав рядок, на його думку, найкращий із усього, що він будь-коли писав. Йому захотілося поділитися цим із Джулією – не тому, що він пишався собою, а щоб перевірити, чи він ще міг до неї дотягнутися, як раніше, щоб вона сказала щось на кшталт: «Ти ж мій письменник». Він приніс папери в кухню та поклав їх на стіл.

– Як робота? – запитала вона.

– Рухається, – відповів він точно в такому тоні, який сам ненавидів найбільше.

– Є прогрес?

– Є, але не зрозуміло чи в правильному напрямку.

– А такий існує?

Йому хотілося сказати: «Просто скажи: “Ти ж мій письменник”».

Однак він не міг перейти відстань, якої вже не існувало. Обшир того, що вони ділили в житті, не дозволяв їм розділити їхню самотність. Їм необхідна була відстань, що стала б не відмовою одне від одного, а таємницею. А коли Джейкоб знову повернувся до того ж рядка наступного ранку, то здивувався й засмутився, бо він усе ще був чудовий.

Якось Джулія мила руки у ванній після того, як вкотре прибрала Арґусове лайно, й коли вона розглядала, як мильна вода утворює бульбашки між її пальців, то світло заблимало та заспокоїлося – її зненацька накрила така туга, яка ні на що не вказувала, нічого не означала, однак її тягар був непідйомним. Жінка хотіла донести цей сум до Джейкоба не через сподівання, що він зрозуміє щось, чого вона сама не могла зрозуміти, а з надією, що він міг би допомогти нести те, що їй не під силу. Але неіснуюча відстань була занадто великою. Арґус нагидив на свій матрац і чи не зрозумів цього, чи просто полінився хоч якось поворушитися, тому виквацяв у лайно весь бік і хвіст. Джулія відтирала його шампунем і старою футболкою якоїсь забутої футбольної команди, що колись розбивала серця, та примовляла: «Ось так. Усе добре. Майже закінчили».

Якось Джейкоб вирішив придбати Джулії брошку. Він забрів до магазину на Коннектикут-авеню – той тип крамниць, де пропонують салатниці з утилізованої деревини та щипці для салату з роговими ручками. Він не планував нічого купувати, та й не було нагоди, для якої потрібен подарунок. Пані, з якою він мав зустрітися за ланчем, написала, що застрягла в заторі за сміттєвозом; він не догадався взяти з собою ні книжки, ні газети, а кожен вільний стілець у «Старбаксі» був зайнятим кимось, хто закінчив би своє нікчемне життя ще до того, як закінчить свій нікчемний мемуар, не залишаючи Джейкобу місця, щоб він міг втупитися у телефон.

– А ця гарна? – запитав він жінку, що стояла по той бік прилавка. – Дурне запитання.

– Мені подобається.

– А, ну звісно, подобається.

– А ось те не подобається, – вказала вона на браслет у вітрині.

– Тож це брошка, правильно?

– Так. Гілочка, відлита зі срібла. Єдина у своєму роді.

– А це опали?

– Так, вони.

Він пройшовся до наступного відділу та вдав, що розглядає інкрустовану обробну дошку, а потім повернувся до брошки.

– Вона ж гарна, правда? Не знаю, чи не має вона якийсь концертний вигляд?

– Та ні, – відповіла жінка, витягла брошку з вітрини та поклала на обшиту оксамитом тацю.

– Може бути, – сказав Джейкоб, але не взяв її в руки.

Чи була вона гарна? Це досить ризиковано. Чи носять люди брошки? Може, це виглядатиме сентиментально-символічно? Може, вона взагалі залишиться лежати в скриньці для коштовностей і буде там похована, і витягнуть її хіба що за заповітом, як фамільну реліквію для нареченої сина в день їхнього весілля, щоб вона потім могла спокійно покласти її назад у скарбничку та передати далі? Чи 750 доларів – належна ціна для такої речі? Його хвилювали не гроші, а ризик зрозуміти щось неправильно, сором спробувати та зазнати невдачі. Випростану руку легше зламати, ніж зігнуту. Після ланчу Джейкоб повернувся до крамниці.

– Вибачте, якщо здамся вам диваком, – сказав він жінці за прилавком, яка допомагала йому, – але чи не могли б ви її приміряти?

Вона зняла брошку з вітрини та пришпилила до свого светра.

– Не важка? Вона не відтягує тканину?

– Ні, вона досить легенька.

– А модна?

– Ну, можна носити з сукнею, на піджаці чи светрі.

– А ви б зраділи, якби вам її подарували?

Відстань породжує відстань. Але якщо відстань – це ніщо, то звідки вона бере свій початок? Це не гріх, не жорстокість і навіть не байдужість. Первісною відстанню була близькість: неспроможність перебороти сором таємних потреб, для яких зовні не було місця.

я хочу, щоб ти текла

тоді я тобі засаджу

Тільки наодинці зі своїми думками Джулія могла уявляти, який би вигляд мав її власний дім. Що б вона здобула та що би втратила? Чи змогла б вона прожити без можливості бачити дітей щоранку й щовечора? А якби довелося зізнатися собі, що змогла б? За шість із половиною мільйонів хвилин їй доведеться. Не можна засуджувати матір за те, що вона відпускає дітей у коледж. Відпускати – це не злочин. Злочин – це зробити вибір на користь «відпустити».

ти не заслуговуєш, щоб я виїбав тебе в зад

Якби вона вибудувала нове життя для себе, Джейкоб зробив би так само. Він одружився би знову. Чоловіки так роблять. Вони переживають, а потім живуть далі. Так щоразу. Їй неважко уявити, як він візьме шлюб із першою ж жінкою, з якою зустрічатиметься. Він був вартий когось, хто не буде зводити уявні будинки для однієї людини. Він не заслуговував на Джулію, але точно вартував когось кращого. Він заслуговував на когось, хто потягається, прокинувшись, а не відсахується. На когось, хто не нюхає страву перед тим, як її з’їсти. Когось, для кого домашні тварини – не тягар. На ту, яка б вигадувала йому милі імена та жартувала б із його друзями про те, як любить трахатися з ним. Ніби новий, незасмічений канал до нової людини – і навіть якби він був приречений на поразку, то хоча б після того, як вони побули щасливими.

тепер уже ти заслуговуєш, щоб я виїбав тебе в зад

Їй необхідний був вихідний. Вона б насолоджувалася незнанням того, чим заповнити час, безцільним блуканням парком Рок-Крік, смакуванням їжею, яку б ні за що не стерпіли її діти, читанням чогось довшого та змістовнішого, ніж бічна шпальта, де радять, як краще впорядкувати емоції та спеції. Але одному з її клієнтів знадобилася допомога у виборі фурнітури для дверей. Звичайно ж, це мало трапитися в суботу – коли ж іще хтось, хто міг дозволити собі фурнітуру на замовлення, захотів би роздивитися зразки? Та й очевидно, що насправді ніхто не потребує допомоги у виборі фурнітури для дверей (окрім Марка з Дженніфер, які були напрочуд безпорадні, коли це стосувалося їхньої несумісної відсутності смаку), дверна ручка була настільки неважливим, наскільки й символічним предметом, щоб виникала потреба в посередництві.

Роздратування жінки посилював той факт, що Марк із Дженніфер були ще й батьками одного з Семових товаришів. Вони вважали Джейкоба з Джулією своїми друзями та хотіли посидіти за кавою, щоб надолужити час, який не бачилися. Жінці вони подобалися, і наскільки їй вдавалося зібрати весь ентузіазм для позасімейних стосунків, вважала їх приятелями. Але не більше. Хоча б доти, доки вона не порозуміється сама з собою.

Хтось має вигадати спосіб, як залишатися близькими з людьми без необхідності бачити їх, говорити з ними по телефону, писати (чи читати) листи, повідомлення. Хіба лише матері розуміють цінність часу? Те, що його й не було ніколи? Тому ти не можеш просто піти на каву, тим більше з людьми, яких рідко бачиш, оскільки знадобиться півгодини, щоб дістатися до кав’ярні (це якщо пощастить) і ще півгодини, щоб повернутися додому (і знову якщо пощастить), і це не враховуючи двадцяти хвилин на те, щоб змусити себе вийти за поріг. І тоді коротка зустріч за кавою розтягується на сорок п’ять хвилин (у кращому випадку), та проходить у темпі, гідному Олімпійських ігор. А ще ця тяганина в єврейській школі вранці, родичі з Ізраїлю приїдуть майже за два тижні, а бар-міцва, як безнадійний пацієнт у реанімації, робила останні подихи, і хоча попросити про допомогу – взагалі не проблема, проте це все одно викликає відчуття провини та сорому. Можна замовляти продукти онлайн, і їх доставлять просто на поріг, однак це здається якоюсь неповноцінністю, відмовою від материнських обов’язків – материнського привілею. Їхати в найвіддаленішу крамницю, де продають хороші продукти, вибрати авокадо, яке буде ідеально стиглим на момент покупки, пересвідчитися, що його нічого не розчавить у сумці, а сумку нічого не зімне у візку – все це робота матері. Навіть не робота, це задоволення. Але раптом для неї це дійсно лише «робота»?

Вона ніколи не знала, що робити з бажанням більшого для себе: часу, простору, тиші. Можливо, з дівчатками все було б по-іншому, однак у неї були хлопчики. Протягом року вона їх із рук не випускала, але після тих безсонних вихідних вона була під владою їхньої фізіології: вересків, боротьби, гупання по столу, змагання, хто голосніше пукне, та безкінечних досліджень власних мошонок. Вона любила все це, а втім, потребувала часу, простору, тиші. Можливо, якби вона народила дівчаток, вони були б не такими активними, грубими, більше віддавалися творчості та менше імітували поведінку тварин. Навіть допускати такі думки здавалося не по-материнськи, однак Джулія завжди знала, що вона – хороша матір. Тоді чому все так складно? Є жінки, які останні гроші віддадуть, щоб робити все те, від чого її відвертало. Уся благодать, обіцяна бездітним жінкам із Біблії, впала дощем на її долоні. Проте пройшла крізь них.

хочу злизувати сперму з твого заду

Вони з Марком зустрілися у галереї фурнітури. Все мало елегантний і бридкий вигляд, а в світі, де мертві тіла сирійських дітей прибивало водою до пляжів, – це було навіть неетично та здавалося щонайменш вульгарним. Проте гонорарів ставало все більше.

Марк уже роздивлявся зразки, коли вона зайшла. Мав гарний вигляд: коротенька, місцями сива борода, навмисне приталений одяг, який точно не купувався в комплекті. Чоловік випромінював упевненість людини, яка не пам’ятає, сума зі скількома нулями лежить на її банківському рахунку. Це не здавалося привабливим, але увагу привертало.

– Джуліє.

– Марку.

– Ми, очевидно, не страждаємо на Альцгеймера.

– Що? Якого Альцгеймера?

Невинний флірт ніби повертав до життя: легкий лоскіт словами легко лоскотав власне его. У неї це добре виходило, і її це надзвичайно тішило, однак протягом життя у шлюбі вона почала відчувати за це провину. Джулія розуміла, що в такій грайливості нема нічого поганого, вона хотіла б, щоб у Джейкоба в житті теж таке було. Але вона також знала про його нестримні ревнощі, що страшно її дратували. І як би це не спантеличувало, вона ніколи не насмілювалася говорити про минулі сексуальні зв’язки та відчувала, що тепер необхідно перепояснювати до найменших деталей будь-який віддалено-сумнівний досвід, який можна неправильно зрозуміти. Це було частиною його, а тому вона хотіла про це турбуватися.

А ще це була частина його, яка вабила її. Його сексуальна незахищеність була такою серйозною, що могла виникнути лише з дуже глибокого джерела. І навіть коли їй здавалося, що вона знає про нього все, разом з тим вона ніколи не могла зрозуміти, що породжувало його невгамовну потребу в підтримці. Бувало, коли вона навмисно замовчувала якісь невинні речі, які точно б порушили його хиткий спокій, вона дивилася на свого чоловіка з любов’ю та думала: «Що з тобою трапилося?»

– Вибач, що пізно, – сказала вона, поправляючи комірець. – У Сема проблеми в єврейській школі.

– Ой-вей.

– Та отож-бо. У будь-якому разі я вже тут і тілом, і розумом.

– Може, спершу кави?

– Намагаюся кинути.

– Чому?

– Занадто залежна від неї.

– Це проблематично лише тоді, коли кави нема під рукою.

– А Джейкоб каже…

– Це проблематично лише тоді, коли Джейкоб під рукою.

Джулія захихотіла чи то на його жарт, чи через дівчачу неспроможність опиратися хлопчачому шарму.

– І все ж давай таки заробимо на свою каву, – сказала вона та забрала з його рук занадто вже штучно зістарену бронзову ручку.

– А в мене є новини, – відповів Марк.

– І в мене. Зачекаємо на Дженніфер?

– Не потрібно. Це і є мої новини.

– Ти про що?

– Ми з нею розлучаємося.

– Що?!

– Ми з травня живемо окремо.

– Ти сказав «розлучаємося».

– Ми жили окремо, тепер розлучаємося.

– Ні, – сказала вона та стиснула ручку, – ви не могли.

– Не могли чого?

– Жити окремо.

– Я б знав.

– Але ж я бачила вас разом. Ви були в Кеннеді-центрі.

– Так, на виставі.

– Ви сміялися, торкалися одне одного. Я бачила.

– Ми друзі, друзі так роблять: вони сміються.

– Але не торкаються так.

Марк простягнув руку й торкнувся до плеча Джулії. Вона інстинктивно відсахнулася, що спричинило смішок у обох.

– Ми друзі, які були в шлюбі, – сказав він.

Джулія заправила пасмо волосся за вухо та сказала:

– Які все ще в шлюбі.

– Які скоро не будуть.

– Я не думаю, що це правильно.

– Правильно?

– Те, що відбувається.

Він підняв праву руку без обручки:

– Це відбувається достатньо давно, щоб біла смужка на пальці встигла засмагнути.

Підійшла худенька жіночка.

– Я можу вам чимось сьогодні допомогти?

– Може, завтра, – відповіла Джулія.

– Я думаю, ми поки що самі впораємося, – відповів Марк із такою ж грайливою посмішкою, яку недавно дарував і Джулії.

– Добре, я буду неподалік, раптом що, – мовила жіночка.

Джулія поклала на місце ручку, доклавши трохи більше сили, ніж було необхідно, та взяла іншу: нержавійний восьмикутник, до смішного безхитрісний, відразливо чоловічний.

– Що ж… я не знаю, Марку, що тобі сказати.

– Може, «вітаю»?

– Вітаю?

– Звісно.

– Але я відчуваю, що це неправильно.

– Але ми начебто про мої почуття зараз говоримо.

– Вітаю? Серйозно?

– А що? Я ще молодий, відносно звісно, але все ж.

– Не відносно.

– Ти маєш рацію. Вирішено: ми молоді. Якби нам було зараз по сімдесят, воно, звичайно, було б по-іншому. Навіть якби нам було шістдесят чи навіть п’ятдесят. Може, тоді я б сказав: «Ось хто я є. Це моя доля». Але мені лише сорок чотири. Левова частка мого життя ще попереду. І для Дженніфер теж. Ми зрозуміли, що будемо набагато щасливіші, якщо житимемо іншим життям. І це добре. Точно краще, ніж вдавати щось із себе, придушувати щось у собі чи просто бути настільки поглинутим відповідальністю, щоб грати роль, яку ти ніколи не ставив під сумнів і не питав себе, чи обрав би ти її за інших обставин. Я все ще молодий, Джуліє, та хочу обрати щастя.

– Щастя?

– Щастя.

– Чиє ж?

– Моє. І Дженніфер також. Наше щастя, але нарізно.

– Шукаючи щастя, ми тікаємо від удоволення.

– Що ж, ані моє щастя, ані удоволення з нею не пов’язане. Як і її відчуття щастя точно не пов’язане зі мною.

– А де ж воно? Під подушкою, чи що?

– Власне, під її репетитором французької.

– Ось це так лайно, – мовила Джулія та притиснула ручку до лоба сильніше, ніж хотіла.

– Я не розумію твоєї реакції на такі хороші новини.

– Так вона ж навіть французькою не говорить.

– Зате ми тепер знаємо чому.

Джулія почала поглядом шукати ту анорексичку, яка до них підходила. Будь-що, аби не дивитися на Марка.

– А як щодо твого щастя? – запитала вона. – Яку мову ти не вчиш?

Він засміявся.

– Я наразі абсолютно щасливий бути наодинці з собою. Все своє життя я проводив із кимось: батьками, дівчатами, Дженніфер. Можливо, я хочу чогось іншого.

– Самотності?

– Усамітнення й самотність – різні речі.

– Ця дверна ручка потворна.

– Ти засмутилася?

– Цього замало та забагато водночас, щоб вкрай засмутитися. Це не ядерна фізика, не важко зрозуміти.

– От того ми й залишаємо ядерну фізику ядерним фізикам.

– Не віриться, що ти навіть не згадав про дітей.

– Це занадто боляче.

– Як усе це вплине на них? Як те, що ти бачитимеш їх удвічі менше, вплине на тебе?

Вона обперлася на вітрину та згорбилася. Жодні спроби згладити все не могли зменшити дискомфорт, який створювала ця розмова, але принаймні вони відводили удар. Джулія поклала ручку та взяла іншу, яку можна порівняти хіба що з вібратором, врученим їй на дівоцькій вечірці шістнадцять років тому. Він нагадував член приблизно так само, як ця дверна ручка нагадувала ручку. І дівчата на вечірці сміялися, і вона сміялася, а чотири місяці по тому вона випадково на нього наштовхнулася, коли обшукувала свій гардероб із надією знайти та передарувати запакований віничок для маття[20]. Тоді їй було аж так нудно, а може, гормони вдарили в голову – і вона вирішила спробувати. Нічого не вийшло. Занадто сухо. Не було бажання. А тепер, тримаючи в руці ідіотську ручку від дверей, це було єдине, що приходило їй в голову.

– Я розгубив увесь свій внутрішній монолог, – сказав Марк.

– Внутрішній монолог? – запитала Джулія з поблажливою посмішкою.

– Саме так.

Вона простягнула йому ручку:

– Тримай, Марку, це телефонує твій внутрішній монолог. На нього напала твоя підсвідомість у Нігерії, і ти маєш вислати їй двісті п’ятдесят тисяч доларів до кінця дня.

– Можливо, це звучить по-дурному й егоїстично…

– Так і так.

– Але я втратив те, що робило мене мною.

– Ти дорослий, Марку, а не герой дитячих оповідок Шела Сілверстейна, що прокручує в голові свої емоційні бо-бо, сидячи на пеньку, що залишився від дерева, яким він обігрівав свою дачу, чи що там у нього.

– Що більше ти опираєшся, то більше я впевнений, що ти згодна.

– Згодна з чим? Ми про твоє життя говоримо зараз.

– Ми говоримо про безкінечне хвилювання за дітей, від якого щелепи зводить, і про постійне прокручування в голові сварок із дружиною, які не відбулися, але забрали твій сон. Хіба ти не була б щасливішою, більш амбітною та плідною архітекторкою, якби жила сама? Хіба не була б менш стомленою?

– Стомлена? Я? Яка нісенітниця.

– От що більше ти віджартовуєшся, то більше я впевнююсь, що…

– Звичайно, була б.

– А відпустка? Хіба ти не хотіла би насолодитися нею на самоті?

– Тихіше, будь ласка.

– Або що? Хтось почує, що ти – людина?

Вона провела пальцем по ручці та сказала:

– Звичайно, я б сумувала за дітьми. Ти хіба ні?

– Я не про це питав.

– Ну, добре, так, я б хотіла, щоб у відпустці вони були зі мною і з ними.

– Важко зібрати докупи речення?

– Я б обрала їхню присутність. Якби мені довелося вибирати.

– Вибір не спати подовше, не смакувати стравою, весь час пильнувати, сидячи на кінчику пляжного лежака, навіть не схилившись на нього?

– Ні, це повнота життя, для якої нема іншого джерела. Перша думка, з якою я прокидаюся, й остання, з якою засинаю, – про моїх дітей.

– От і я про це кажу.

– Це я про це кажу.

– А коли ти думаєш про себе?

– Тоді, коли думаю, як через десятки років, що здаватимуться кількома годинами, я погляну в обличчя смерті та буду не сама, а в оточенні своєї сім’ї.

– Прожити не те життя – гірше, ніж померти не тією смертю.

– Це ж треба. Вчора мені трапилося в печиві передбачення з такими ж словами.

Марк нахилився ближче.

– Просто скажи, хіба ти не хотіла б повернути назад свій час і рішення? Я ж не прошу погано говорити про чоловіка чи дітей. Давай сприймати як належне, що ти ні про що й на половину так, як про них, не піклувалася, та і не могла ні про що інше так переживати. Я не прошу тебе дати ту відповідь, яку б ти хотіла дати чи розповісти, що відчуваєш. Знаю, про це важко думати, не те що говорити. Але чесно, хіба ти не була б щасливішою сама?

– Ти розглядаєш щастя як кінцеву ціль.

– Ні. Я просто питаю, чи була б ти щасливіша сама.

Зрозуміло, що вона не вперше зіштовхувалась із цим питанням, однак вперше його поставив хтось інший. Вперше вона не була спроможна його уникнути. Чи була б вона щасливіша сама? «Я – мати» – це не відповідь на запитання, як і щастя не було її основною метою в житті, а натомість – пошук власного «я». Не було людини, чию долю вона б могла порівняти зі своєю, паралельної самотності, якою можна було б виміряти власну. Вона просто робила те, що здавалося правильним. Жила життям, яке здавалося правильним.

– Ні, – відповіла вона, – я б не була щасливіша сама.

Марк обвів пальцем платонічну сферичність ручки та відповів:

– Що ж, тоді пощастило.

– Так, пощастило. Так і є.

Декілька довгих секунд минули в повній тиші, а потім Марк заговорив:

– Тож? – і поклав ручку назад на прилавок.

– Що?

– Тож які твої новини?

– Ти про що?

– Ти казала, що в тебе є якісь новини.

– А, точно, – сказала вона та похитала головою. – Ну, це не зовсім новини.

Так і було. Вони з Джейкобом говорили про те, що треба подумати про пошуки місцини за містом. Щось невелике та симпатичне, що потім можна було б переінакшити на свій лад. Не геть серйозно говорили, а просто дозволяли, щоб жарт продовжувався достатньо довго та просто перестав здаватися смішним. Це не були новини. Це вже був процес.

Вранці після тієї ночі в готелі в Пенсильванії десяток із половиною років тому вони вирушили в похід по природному заповіднику. Несподівано красномовний знак при в’їзді попереджував, що всі доріжки – не справжні, їх витоптали люди в пошуках обхідної дороги, а з часом почало здаватися, що так і має бути.

Сімейне життя Джулії та Джейкоба можна описати як процес: безкінечні погодження та малесенькі поступки. Може, варто цього року відкинути зайву обережність і зняти з вікон москітну сітку. Може, фехтування – забагато як для Макса і точно занадто буржуазно як для його батьків. Може, якби вони замінили металеві лопатки гумовими, то їм би не довелося викидати всі пательні з антипригарним покриттям, від якого можна захворіти на рак. Може, їм варто було б придбати машину з третім рядом сидінь. Може, непогано було б прикупити проектор. Може, викладач Сема з гри на віолончелі має рацію – і варто дозволити йому виконувати пісні, які йому заманеться, навіть якщо це «Watch Me» («Whip/Nae Nae»). Може, більше природи – частина відповіді. Може, доставка продуктів пришвидшить і покращить процес її готування, а це пом’якшило б абсолютно зайву, однак стійку вину за те, що їм доставляють продукти.

Їхнє сімейне життя було сукупністю натяків і взаємних виправлень. Безкінечність крихітних етапів. Новини народжуються в пунктах першої медичної допомоги, в адвокатських кабінетах, і, очевидно, в «Alliance Françаise». Такі новини ми умудряємося шукати та в той же час уникати за всяку ціну.

– Огляньмо гарнітуру іншого дня, – сказала Джулія та кинула ручку в свою сумочку.

– Ми не збираємося робити ремонт.

– Справді?

– Там вже й не живе ніхто.

– Точно.

– Вибач, Джуліє, я заплачу, звичайно…

– А, так. Звичайно. Я просто дещо повільно міркую сьогодні.

– Ти стільки роботи в це вклала.

Після снігопаду залишаються лише протоптані доріжки. Однак завжди настає відлига. І навіть якщо морози затримуються на довше, ніж зазвичай, сніг врешті-решт тане та показує те, що було обрано.

мені байдуже, чи ти кінчиш, але я все одно зроблю так, щоб ти кінчила

На десяту річницю шлюбу вони повернулися до того готелю в Пенсильванії. Вперше вони наштовхнулися на нього тоді, коли ще не було GPS і «TripAdvisor»; до того як обмеженість свободи зіпсувала саму свободу.

Поїздці передував тиждень підготовки, що почався з найскладнішого завдання – визначити місцезнаходження готелю. (Десь серед поселень Амішів, де стебновані ковдри на стінах спалень, червоні вхідні двері, грубо обтесані перила, а ще там, здається, була під’їзна алея з деревами). Їм треба було вибрати день, коли Ірв і Дебора могли б залишитися з дітьми на ніч, коли ні у Джулії, ні у Джейкоба не було нагальних справ, коли у хлопців не було батьківських зборів у школі, прийому в лікаря – будь-якої діяльності, що вимагала присутності батьків, і коли та конкретна кімната буде вільною. Зробити все це виявилося можливим лише за три тижні. Джулії важко було визначити, скоро це чи ні.

Джейкоб забронював номер, Джулія склала маршрут. Вони точно не встигали дістатися до готелю до заходу сонця, а приїхали б саме, коли вже сутеніло. Наступного дня вони поснідають там (вона зателефонувала, щоб дізнатися про меню заздалегідь), повторять свій похід до заповідника, відвідають найстарішу комору та третю найстарішу церкву на північному заході, завітають у декілька крамничок старовини, хтозна, може, знайдуть щось цікаве для колекції.

– Колекції?

– Речей, сутність яких важить більше, ніж вони самі.

– Чудово.

– Потім обід на виноробні, я про неї прочитала в «Remodelista». Зауваж, що я не врахувала якихось дрібничок для хлопців.

– Зауважив.

– І повернемося саме до вечері.

– Думаєш, ми встигнемо все це?

– Краще, щоб були запасні варіанти.

(Вони так і не дісталися до крамничок старовини, як планували, тому що сутність їхнього відпочинку була більшою, ніж він сам).

Як вони й пообіцяли собі, Джулія та Джейкоб не писали інструкцій для Ірва та Дебори, не готували їжу та не пакували обіди хлопцям у школу заздалегідь, не казали Семові, що він тепер «чоловік у домі», поки їх не буде. Вони чітко дали всім зрозуміти, що не телефонуватимуть, аби перевірити, як справи (проте, звісно, якщо виникне будь-яка потреба, то їхні телефони будуть заряджені й лежатимуть поряд увесь час).

Дорогою говорили (не про дітей), аж поки не стало про що. Тиша не створювала відчуття зніяковіння чи загрози, вона була затишною, безпечною і на двох. Був кінець осені, як і десяток років тому, вони їхали на північ через увесь кольоровий спектр пори: на декілька миль далі, на декілька градусів холодніше, на кілька відтінків яскравіше. Крізь десятиліття осені.

– Ти не проти, якщо я поставлю подкаст? – запитав Джейкоб і знітився через бажання відволіктися і в той же час отримати дозвіл Джулії.

– Чудово. Давай, – відповіла вона, тим самим полегшивши його зніяковіння, яке вона точно відчула, хоч і не знала причини.

Прослухавши декілька секунд, Джейкоб сказав:

– А, я вже чув цей.

– Тоді постав інший.

– Ні, цей дійсно хороший. Хочу, щоб ти послухала.

Вона накрила долонею його руку, що стискала важіль коробки передач, і сказала: «Дякую, ти добрий» – і відстанню між очікуваним «це ти добре вчинив» і словами «ти добрий» була доброта.

Подкаст починався з опису Чемпіонату світу з шашок, який проходив у 1863 році, де всі сорок із сорока партій закінчилися нічиєю, а ходи двадцять одної гри були ідентичні.

– Двадцять одна абсолютно однакова партія. Кожен хід.

– Фантастично.

Проблема в тому, що в шашках – відносно обмежена кількість можливих комбінацій, і оскільки деякі ходи вдаліші, ніж інші, то їх досить нескладно запам’ятати. Оповідач пояснював, що термін «книга» означає всю історію попередніх партій. Вважається, що партія є у книзі, коли таке розміщення її фігур на дошці вже зустрічалося раніше. Гра – не у книзі, коли розміщення фігур у ній неповторне. Така книга для шашок – відносно тоненька. Турнір 1863 року показав, що гру в шахи доведено майже до досконалості, і книгу вивчили напам’ять. Тому залишалося тільки монотонно повторювати те, що вже було пройдено, кожна гра закінчувалася нічиєю.

У той же час шахи – до безкінечності складні. Можливих партій у шахах більше, ніж атомів у Всесвіті.

– Просто задумайся: більше, ніж атомів у Всесвіті!

– Звідки вони знають, скільки атомів у Всесвіті?

– Порахували, напевне.

– Подумай, це ж скільки пальців для того треба.

– Ти мене смішиш.

– Очевидно, не дуже.

– Я сміюся десь всередині. Тихо.

Джейкоб взяв її за руку та просунув свої пальці між її.

Книгу для шахових ходів написали в шістнадцятому столітті, до середини двадцятого вона вже займала цілу бібліотеку Московського шахового клубу – сотні коробок із карточками, де задокументовано кожну зіграну професійну партію. У 1980-х роках книгу вже можна було читати онлайн – багато хто ознаменував це початком кінця гри як такої, навіть якщо цього кінця не видно. Після цього гравець міг перевірити історію ходів свого опонента: як він реагував у різних ситуаціях, його переваги та недоліки, якими будуть його наступні кроки.

Через доступ до книги партії шахів стали схожі на шашки: сукупність готових шаблонів, які нескладно запам’ятати, здебільшого дебюти. Перші шістнадцять-двадцять ходів можна відбити просто «декламуючи» книгу. І все ж у деяких досить рідкісних партіях можна було досягнути «новизни» – розміщення фігур, яке людство не бачило раніше. Коли ведуть запис такої гри, наступний хід зазначають як такий, якого нема у «книзі». Обидві сторони тепер самі по собі, без історії та мертвих зірок, які могли б указати шлях.

Вони з Джулією прибули до готелю, коли сонце вже ховалося за горизонт, як і колись десятиліття тому.

– Пригальмуй трохи, – сказала дружина, коли до готелю залишалося хвилин двадцять.

Він розчулився, бо подумав, що їй захотілося дослухати подкаст до кінця, проте вона хотіла організувати їхнє прибуття так само, як воно відбулося десять років тому (якби він про це догадався, то розчулився б ще більше).

Він заїхав на стоянку та увімкнув нейтралку. Вимкнув подкаст і подивився на дружину довгим поглядом. Обертання земної кулі загнало сонце за горизонт, а простір – під машину. Було темно: десятиліття заходу сонця.

– Нічого не змінилося, – промовив Джейкоб, проводячи долонею по стіні, де камінці якимось дивом ще трималися просто на доброму слові, поки вони йшли порослою мохом доріжкою до входу. Чоловік знову, як і десять років тому, дивувався тому, як у біса таку стіну взагалі збудували.

– Я пам’ятаю все, окрім нас, – сказала Джулія зі смішком.

Вони зареєструвалися та, перш ніж віднести сумки в кімнату, підійшли до каміна та вмостилися в заколисуючі шкіряні крісла, яких вони не пригадували, але які згодом не могли забути.

– Що ми пили, коли сиділи тут востаннє? – запитав Джейкоб.

– Я, взагалі-то, пам’ятаю, – відповіла Джулія, – бо ти мене здивував своїм вибором. Рожеве вино.

Джейкоб пирснув і запитав:

– А що з ним не так?

– Нічого, – засміялася у відповідь Джулія. – Просто було несподівано.

І вони замовили два келихи рожевого.

Пара намагалася згадати все з того першого візиту сюди, кожну найменшу деталь: що було на них (який одяг, прикраси), що і коли було сказано, яка музика грала (якщо грала взагалі), що транслювали по телевізору, який висів над готельним баром, які безкоштовні закуски пропонували, які жарти розказував Джейкоб, щоб вразити її, а які для того, щоб уникнути незручної для нього розмови, про що кожен із них думав, у кого вистачило сміливості підштовхнути все ще молодий шлюб на невидимий місток між тим, де вони були зараз (що було захопливо, але ненадійно) і де вони хотіли бути (що було б так само захопливо, але ненадійно), місток, що проходив через прірву потенційного болю.

На шляху до їдальні вони торкалися руками грубо обтесаних перил на сходах. Вечеряли зі свічками, майже всі продукти вирощені на території готелю.

– Це ж наче тієї поїздки я пояснював, чому не складаю окуляри перед тим, як залишити їх на столику біля ліжка.

– Думаю, так.

Ще один келих вина.

– Пам’ятаєш, коли ти повернулася з ванни, тобі знадобилося хвилин двадцять, щоб помітити записку, яку я тобі написав маслом на тарілці?

– Ти моя солодка.

– Ага, я ледь не вдавився від сміху. Вибач.

– Якби ми сиділи ближче до вогню, тобі не довелося б давитися.

– Але тоді важко було б пояснити появу калюжки з масла. О так, було б несолодко. Наступного разу зроблю краще.

– Наступний раз – зараз, – відповіла вона. У її голосі читалися і пропозиція, і виклик.

– Не так і просто мати медові вуста, – він підморгнув. – Медові, розумієш?

– Так, я звернула увагу.

– Твій стоїцизм – пілюля не з найсолодших.

– То придумай щось справді вартісне.

– Я знаю, про що ти подумала: «Спроба підсолодити жарт його лише погіршує».

Це її розвеселило. Вона рефлекторно хотіла приховати посмішку (не від нього, а від самої себе) та відчула непереборне бажання дотягнутися до нього через стіл, щоб доторкнутися.

– Що? Невже мені залишиться лише шилом патоки вхопити?

Вона знову усміхнулася.

– Мед передує сутності[21].

– Цей я не зрозуміла. Може, перейдемо до каламбурів із іншими продуктами, а може, навіть до діалогу?

– Я передав куті меду?

– Зжалься, Джейкобе.

– І кого ти покличеш? Хліб і джем поспішають на допомогу!

– Цей найкращий. На ньому точно треба спинятися.

– Каші маслом не зіпсуєш. Ну, хіба я не найсмішніший чоловік, якого ти будь-коли зустрічала?

– Лише тому, що Бенджі поки не чоловік, – відповіла вона, але через неймовірну дотепність і непомірну потребу в любові її чоловіка, кохання хвилями накривало Джулію та затягувало її у свій океан.

– Людей вбиває не зброя. Людей вбивають люди. Тостери не тостять тости, тости тостять тости.

– Тостери смажать тости.

– Похибка зовсім незначна!

А що, якби вона дала йому те кохання, яке він потребував, яке вона жадала дарувати? Що, якби вона сказала: «Твій інтелект викликає у мене бажання тебе торкатися»?

Що, якби він знав, коли пожартувати вчасно, а коли краще утриматися?

Ще келих рожевого.

– Ти вкрав годинника зі столу! Я щойно згадала!

– Нічого я не крав.

– Вкрав, – заперечила Джулія. – Точно вкрав.

Вперше в житті він копіював Ніксона:

– Я не шахрай![22]

– А все ж ти точно був ним. Це була маленька складана дешева дрібничка. Після того як ми кохалися, ти підійшов до столу, зупинив годинника та заховав у кишеню піджака.

– Навіщо мені таке робити?

– Певно, це мало виглядати романтично? Чи мило? Може, так ти хотів здаватися спонтанним? Гадки не маю. Повернись назад у часі та запитай себе.

– Ти впевнена, що мова йде про мене? А не про іншого чоловіка й романтичну ніч у готелі з кимось іншим, га?

– У мене ні з ким, окрім тебе, не було романтичної ночі в готелі, – відповіла Джулія, що, власне, не потребувало пояснення, та і не було правдою, проте вона хотіла піклуватися про Джейкоба, особливо саме в той момент. Вони зробили лише декілька кроків на той невидимий міст, і ніхто не знав, що він нескінченний, що решта їхнього спільного життя вимагатиме кроків довіри, які вестимуть до наступних таких кроків. Тоді їй хотілося про нього турбуватися, але вона не могла робити це завжди.

Вони сиділи за столиком, аж поки офіціант, розсипаючись у вибаченнях, повідомив, що ресторан зачиняється на ніч.

– Як називався фільм, який ми не подивилися того разу?

Їм довелося йти в номер.

Джейкоб поклав дорожню сумку на ліжко, як він зробив і тоді. Джулія переставила її на підлогу в кінці ліжка, як і вона зробила тоді. Чоловік узяв несесер.

Джулія сказала:

– Знаю, що не варто, але цікаво, як там справи в дітей.

Джейкоб пирснув. Дружина перевдяглася у свою «парадну» піжаму. Джейкоб дивився на неї та не помічав змін, що відбулися з її тілом за десять років відтоді, як вони були тут, бо бачив її тіло щодня. Він усе ще крадькома, мов підліток, поглядав на її груди та сідниці, все ще фантазував про те, що було реальним і вигаданим. Джулія відчувала, що за нею спостерігають, і їй це подобалося, тому вона не поспішала. Джейкоб натягнув боксери та футболку. Джулія пішла у ванну, де за звичним ритуалом задерла підборіддя та, легенько відтягнувши нижнє повіко – ніби збиралася вставити контактну лінзу, – прискіпливо оглянула себе. Джейкоб витяг обидві зубні щітки та вичавив на кожну по кульці пасти, дружинину поклав сторчма на раковину.

– Дякую, – сказала Джулія.

– Нема. За. Що, – відповів він смішним голосом робота, несподівана поява якого могла свідчити лише про переживання стосовно емоцій і дій, які від нього очікувалися. Або так Джулії здавалося.

Джейкоб чистив зуби та думав: «А що, раптом у мене не встане?» Джулія чистила зуби та вдивлялася у дзеркало в пошуках чогось, що вона не хотіла бачити. Джейкоб намастив під пахвами антиперспірантом «Old Spice» (хоча він не рухається та не пітніє уві сні), умився гелем щоденного використання «Cetaphil» для нормальної та жирної шкіри (попри те що в нього – нормальна та суха шкіра), потім наніс зволожувальний лосьйон для обличчя «Eucerin» широкого спектру дії SPF 30 (попри те що сонце зайшло декілька годин тому та що вони мають дах над головою). Він чвиркнув ще краплю лосьйону на проблемні зони: навколо крил носа, також між брів і на верхні повіка. У Джулії був складніший комплекс догляду за тілом: використати засіб для вмивання та очисник для обличчя «S.W. Basics», нанести нічний крем «Skin-Ceuticals Retinol 1.0» «Максимальна пружність», потім зволожувальний крем «Laneige Water Bank», легенько намастити кінчиками пальців нічний крем широкого спектру дії «Lancôme Rénergie» з ефектом підтяжки навколо очей. Джейкоб пішов до ванни та зробив декілька вправ, які завжди викликають смішки в сім’ї, хоча хіропрактик наполягав, що вони необхідні людині з таким малорухомим способом життя та що вони дійсно допомагають. Джулія чистила між зубів ниткою «Oral-B Glide 3D», яка хоч і є справжнім жахом для навколишнього середовища та здирництвом, звільняла від блювотного рефлексу. Джейкоб повернувся до ванни та почистив зуби найдешевшою ниткою, яку тільки міг запропонувати фармацевтичний онлайн-магазин CVS.

– Ти вже закінчив? – запитала Джулія.

– Хвилину тому. Біля тебе.

Джулія розтерла в долонях крапельку крему.

Потім вони пішли до спальні, і Джейкоб сказав: «Мені треба в туалет», як він завжди робив у той момент. Зайшов у ванну, зачинив двері, виконав свій одинокий нічний ритуал і змив, так і не скориставшись унітазом, – цим самим завершив виставу. Коли він знову зайшов до спальні, Джулія сперлася на спинку ліжка, зігнувши ногу в коліні, та наносила на стегна нічний крем із колагеном для відновлення пружності «L’Oreal». Джейкобу часто хотілося сказати їй, що все це не потрібно, що він любитиме її такою, якою вона є, так само як і вона його; однак бажання відчувати себе привабливою було частиною її, так само як і його, а тому і це теж треба любити. Джулія підібрала волосся.

Джейкоб торкнувся рукою гобелену – зображення морської битви зі словами над ним: «Американський театр дій: війна 1812 року» та сказав:

– Гарно. – Цікаво, чи вона пам’ятає.

– Будь ласка, скажи мені не телефонувати дітям.

– Не телефонувати дітям.

– Звичайно, не варто.

– Або подзвони. Ми ж не якісь фундаменталісти щодо питань відпочинку.

Вона засміялася.

Джейкоб ніколи не мав імунітету до її сміху.

– Лягай, – сказала вона та поплескала по ліжку.

Джейкоб промовив:

– У нас завтра важливий день, – так він ніби освітлював собі декілька шляхів відступу одночасно: їм треба було відпочити, завтрашній день був важливіший, ніж ця ніч. Тому якби вона визнала свою втому, ніхто б не розчарувався.

– Ти, мабуть, геть знесилений, – сказала Джулія і ніби переклала відповідальність на нього.

– Так і є, – відповів він майже запитально, майже прийнявши свою роль. – Та й ти, напевне, теж, – сказав, ніби прохаючи прийняти її це.

– Лягай, – сказала вона. – Обійми мене.

Джейкоб вимкнув світло, залишив на столі незгорнуті окуляри та вмостився в ліжку біля своєї (уже десять років як) дружини. Вона повернулася на бік і поклала голову під пахву чоловікові. Він поцілував її у Північний полюс голови. Зараз вони були самі по собі, без історії, без мертвих зірок, що могли би вказати шлях.

Якби вони говорили те, про що думали, Джейкоб сказав би:

– Чесно кажучи, все це не так гарно, як я пам’ятаю.

А вона відповіла б:

– Та й не могло бути.

– Коли я був малий, я часто з’їжджав на велосипеді з гірки за будинком. І все коментував. Щось на кшталт: «Джейкоб Блох збирається встановити новий рекорд швидкості на суші. Він міцно стискає руль. Чи зможе він?» Я назвав це «Стрімкий спуск». Я відчував себе таким хоробрим, як ніколи за все моє дитинство. Якось я повернувся туди. Я саме їхав на зустріч і мав декілька вільних хвилин. І не зміг знайти гірку. Врешті-решт я знайшов місце, де вона була, чи мала бути, але від неї нічого не залишилося. Тільки невисокий схил.

– Ти виріс, – сказала б вона.

Якби вони говорили про те, що було в них у головах, Джейкоб сказав би:

– Я думаю про те, чому ми не займаємося сексом. А ти?

І, не образившись чи не почавши оборонятися, Джулія сказала б:

– Ага, думаю.

– Я нічого не прошу тебе казати. Обіцяю. Я просто хочу розповісти тобі, що я відчуваю, добре?

– Добре.

І з острахом він зробив би один крок на той невидимий місток і сказав би:

– Я переживаю, що ти не хочеш займатися зі мною сексом. Що ти не хочеш мене.

– Не турбуйся, – сказала би Джулія та погладила рукою його обличчя.

– Я завжди тебе хочу, – сказав би він. – Я дивився, як ти роздягаєшся…

– Я знаю. Я відчула.

– Кожна твоя частинка тіла така ж красива, як і десять років тому.

– Це очевидно неправда, але дякую.

– Для мене правда.

– Дякую.

А потім Джейкоб опинився б посеред цього невидимого містка, над безоднею імовірного болю, якнайдалі від того, що можна було б назвати безпечним:

– Як ти гадаєш, чому ми не кохаємося?

А Джулія стояла б поряд і сказала б, не опускаючи погляду:

– Може, тому що завеликі очікування?

– А ми дійсно виморені.

– Я точно знаю, що я – так.

– Я хочу сказати щось, що нелегко сказати.

– Усе добре, ти в безпеці, – пообіцяла б вона.

Він би повернувся до неї обличчям і сказав би:

– Ми ніколи не говоримо про те, що інколи в мене не встає. Мабуть, ти гадаєш, що справа в тобі?

– Так.

– Це не так.

– Дякую, що кажеш це.

– Джуліє, – сказав би він. – Справа не в тобі.

Однак ні він, ні вона нічого не казали. Не тому, що вони навмисне замовчували слова, а тому, що канал між ними був занадто засмічений для такої хороброї розмови. Занадто багато незначних нашарувань: не ті слова, відсутність слів, силувана тиша, цілком спірні напади на добре відомі дошкульні місця, згадки про речі, які варто було забути, непорозуміння та випадковості, моменти слабкості, дріб’язкова помста за дріб’язкову помсту за дріб’язкову помсту за образу, яку вже ніхто й не пам’ятає. Або просто так, не через образу.

Тієї ночі вони не віддалилися одне від одного. Вони не відкотилися кожен на свій бік ліжка та не закрилися кожен у своїй окремій тиші. Вони тримали одне одного в обіймах і ділили тишу в темряві. Але це була тиша. Ні він, ні вона не запропонував досліджувати кімнату з заплющеними очима, як вони це робили минулого разу. Однак так вони зробили окремо у своїх думках, але поряд. А у Джейкобовій кишені лежав годинник, який він колись зупинив – десятиліття 1:43, і він чекав слушної нагоди, щоб показати його.

ти кінчатимеш та благатимеш мене зупинитися, але я продовжуватиму

На стоянці галереї фурнітури вона сиділа в своєму «вольво», такому ж, як і в інших – абсолютно невдалого кольору, про що вона зрозуміла за секунду після того, коли вже неможливо було передумати. Вона не знала, що їй робити з собою, тільки знала, що треба було робити хоч щось. Вона не надто вміло вправлялася зі своїм телефоном, щоб убити зайвий час. Але вона могла помарнувати його. Вона знайшла компанію, яка виробляла її улюблені штучні моделі дерев. Вони не були найбільш реалістичними, та і, власне, не дуже гарно зробленими. Вони їй подобалися не тому, що нагадували дерева, а через те, що навіювали сум, який викликають дерева, – так розмита фотографія може найкраще передати суть зображеного на ній. Малоймовірно, що виробник мав на думці будь-що з цього, але це було можливо, та й не мало значення.

Вони представили нову лінію осінніх дерев. На який ринок розрахована ця продукція? Помаранчевий клен, червоний і жовтий клен, осінній платан, світло-оранжева осика, пожовкла осика, жухлий клен і платан. Вона уявила крихітного, молодшого Джейкоба та крихітну, молодшу Джулію у крихітному пошарпаному й розбитому «саабі»; вони їдуть звивистою дорогою, з боків – безмежжя крихітних пожовклих дерев, під безмежжям крихітних незліченних зірок, і так само як дерева, малесенька молода пара не була реалістичною, чи добре продуманою; вони також не нагадували більших і старших себе, однак навіювали сум, який вони потім навчилися самі викликати.

Марк постукав у вікно. Вона намагалася опустити його вниз, але потім згадала, що для цього треба завести автівку. Проте ключа не було в замку запалювання чи взагалі десь поблизу. Жінка не додумалася пошукати його в сумочці, тому просто незграбно відчинила дверцята.

– Побачимося у поїздці на Модель ООН.

– Що?

– За декілька тижнів. Я буду супроводжувати.

– О, а я не знала.

– Тому можемо продовжити бесіду тоді.

– Я не знаю, чи варто ще щось казати.

– Завжди є ще щось, що варто сказати.

– Інколи ні.

А далі, в її вихідний день, коли вона хотіла бути так далеко від свого життя, як тільки можна, виявилося, що вона тупотіла знайомою доріжкою додому.

досить буде, коли я скажу досить