Читать книгу Ось я - Джонатан Сафран Фоєр - Страница 8

– Тату? – гукнув Бенджі, зайшовши в кухню, бабуся – слідом. Він завжди говорив «тату» з питальною інтонацією, ніби цікавлячись, де ж його тато.

– Я тут, малий.

– Коли ти вчора готував вечерю, в мене на тарілці броколі торкалася до курки.

– І тебе це непокоїть?

– Весь день, взагалі-то.

– Воно в будь-якому разі перемішується в тебе в шлунку, – повідомив Макс із порога.

– А ти тут звідки взявся? – запитав його Джейкоб.

– З маминої піхви, – подав голос Бенджі.

– А ти все одно колись помреш, – продовжив думку Макс, – то яка різниця, що там доторкається до курки, яка, до речі, вже мертва.

Бенджі повернувся до Джейкоба:

– Це правда, тату?

– Що саме?

– Я помру?

– Максе, от нащо ти це зробив? Саме цього нам і не вистачало.

– Я помру!

– Через багато-багато років.

– А є різниця? – вклинився Макс.

– Могло би бути й гірше, – сказав Ірв. – Ти міг би бути Арґусом.

– Чому бути Арґусом – гірше?

– Ну, знаєш, однією лапою в могилі вже.

Бенджі ридма заридав, і в той момент у кухню влетіла Джулія, наче її принесло променем світла.

– Що тут сталося?

– Чому ти вже повернулася? – запитав Джейкоб, ненавидячи в ту мить усе до дрібниць.

– Тато каже, я помру.

– Насправді, – Джейкоб вичавив із себе смішок, – я сказав про те, що ти проживеш дуже-дуже-дуже довге життя.

Джулія посадила Бенджі собі на коліна та сказала:

– Звісно, ти не помреш.

– Тоді дайте дитині два морожені бурито, – втрутився Ірв.

– Привіт, люба, – промовила Дебора до Джулії. – Щось тут останнім часом забагато чоловіків.

– Чому в мене тут бо-бо, мам?

– Нема там у тебе бо-бо, – сказав Джейкоб.

– Отут, на коліні, – показав Бенджі незрозуміло куди.

– Мабуть, ти впав, – сказала йому Джулія.

– Чому?

– Там буквально нема ніякого бо-бо.

– Бо падіння – частина життя, – відповіла Джулія.

– Це – епітомія життя, – це знову Макс.

– Нічого собі слівця, Максе.

– Епітомія? – запитав Бенджі.

– Уособлення, – підказала Дебора.

– Чому падіння – це епітомія життя?

– Це не так, – сказав Джейкоб.

– Земля увесь час падає в напрямку сонця, – сказав Макс.

– Чому?

– Через гравітацію, – відповів Макс.

– Ні, – сказав Бенджі та запитав у Джейкоба:

– Чому падіння – це не епітомія життя?

– Чому не?

– Так.

– Я вже не впевнений, що розумію запитання.

– Чому?

– Чому я не впевнений, що розумію запитання?

– Так, це.

– Бо ця розмова починає спантеличувати, бо я лише людина з досить обмеженими розумовими здібностями.

– Джейкобе.

– Я вмираю!

– Ти перебільшуєш.

– Не прибільшую!

– Перебільшуєш.

– Не прибільшую.

– Пере-, Бенджі, не при-.

– Джейкобе, поцілуй бо-бо, – це вже Дебора.

Джейкоб поцілував, де боліло неіснуюче бо-бо.

– Я можу понести наш холодильник, – сказав Бенджі, ще не зовсім певний, чи вже час перестати плакати.

– Це ж чудово, – відповіла йому Дебора.

– Звичайно, не можеш, – заперечив Макс.

– Макс сказав, що не зможу.

– Залиш малого в спокої, – прошепотів йому Джейкоб. – Якщо він каже, що може підняти холодильника, значить так і є.

– Я можу понести його далеко-далеко.

– А я можу керувати мікрохвильовкою силою думки, – сказав Макс.

– Так, зрозуміло, далі я сама, – оцінила ситуацію Джулія.

– Ні за що, – сказав Джейкоб занадто невимушено, щоб це прозвучало правдоподібно. – У нас усе прекрасно. Ми гарно проводили час. Ти просто зайшла в не дуже слушний момент. А так, все класно, сьогодні ж твій відпочинок.

– Від чого? – запитав Бенджі маму.

– Тобто? – перепитала Джулія.

– Від чого тобі треба відпочинок?

– Хто сказав, що він мені треба?

– Тато щойно.

– Я сказав, що ми даємо тобі відпочити.

– Від чого? – знову запитав Бенджі.

– Ага, точно, – сказав Ірв.

– Від нас, певна річ, – це вже Макс.

Стільки сублімації було в їхньому сімейному житті: домашня близькість стала інтимною відстанню, інтимна відстань переросла в сором, сором – у приреченість, приреченість – у страх, страх – в образу, а образа стала самозахистом. Джулія часто думала про те, що якби вони знайшли причину, чому стільки всього тримають у собі, можливо, їм би вдалося віднайти втрачену відкритість. Можливо, це через Семову травму? Так і не поставлене запитання про те, як це трапилося? Їй завжди здавалося, що мовчанням вони щоразу захищали одне одного. Але раптом вони намагалися зробити боляче, перенести рану з Сема на самих себе? Чи, може, це почалося раніше? Чи можна сказати, що вони почали приховувати щось одне від одного ще до того, як взагалі зустрілися? Віра в це могла б усе змінити.

Образи, які були страхом, що був приреченістю, яка була соромом, що став відстанню, яка до того була близькістю, – все це занадто важко, щоб витримувати протягом усього дня, щодня. То на кого ж це перекласти? На дітей, звичайно. Як Джейкоб, так і Джулія були винні, але відповідальність Джейкоба була більшою. Він усе частіше зривався на них, бо знав, що вони нічого не зможуть зробити. Він напосідав, бо знав, що вони не зможуть опиратися. Джулію він боявся, а їх – ні, тому й виливав на них усе те, що стримував для неї.

– Припини! – рявкнув він Максові. – Досить.

– Сам припини, – відповів Макс.

Джейкоб зустрівся очима з Джулією: Макс уперше огризнувся.

– Що ти сказав?

– Нічого.

Джейкоб продовжив:

– Я не збираюся нічого з тобою обговорювати, Максе. Я втомився від обговорень. У цій сім’ї їх і так забагато.

– Наприклад?

Дебора підійшла до сина та сказала:

– Переведи подих, синку.

– Я і так занадто часто це роблю.

– Давай піднімемося нагору на декілька секунд, – це вже сказала Джулія.

– Ні. Так ми робимо з ними. А не ти зі мною. – Потім він повернувся до Макса: – Інколи в житті, в сім’ї, ти просто маєш вчиняти правильно, без постійного аналізу й обговорення. Просто робиш усе за планом.

– Ага, всё идёт по плану, – перекривив Ірв сина.

– Тату, не втручайся, добре?

– Я можу підняти цілу кухню, – сказав Бенджі, поторсавши батька за руку.

– Кухню неможливо підняти.

– Можливо.

– Ні, Бенджі, неможливо.

– Ти в мене дуже сильний, – Джулія обхопила пальцями тоненькі зап’ястки хлопчика.

– Обвуглений, – сказав Бенджі. А згодом пошепки додав, – я зміг би підняти кухню.

Макс глянув на матір. А вона заплющила очі. Не хотіла, а може, не могла захистити його, як оберігала молодшого брата.

Сам Бог послав собачий лемент за вікном, і всі посунули туди, щоб подивитися. Пси не билися, вони просто гавкотіли на безцеремонну білку, яка сиділа на гілці. Все одно, це здавалося благословенням. Поки домочадці повернулися на місця, здавалося, ніби з того часу минуло не десять хвилин, а десять років.

Джулія вибачилася та пішла у ванну. Вона ніколи не приймала душ посеред дня, тому була дуже здивована силою, яка тягла її туди. Дорогою вона чула звуки, які долинали з Семової кімнати – він досить очевидно ігнорував перший пункт його ув’язнення, але жінка пройшла далі.

Вона зайшла у ванну та замкнулася. Поклала на підлогу сумку, роздяглася та прискіпливо оглянула себе в дзеркалі. Піднявши руку вгору, вона могла прослідкувати вену під грудьми. Грудна клітка запала, живіт випинався вперед. Усе це прийшло малими, ледь помітними етапами. Волосся на лобку потемнішало, як, власне, й шкіра. Це не було новиною, це вже був процес. Вона почала помічати та відчувати небажані зміни в тілі приблизно тоді, коли народила Сема: збільшилися, а згодом стухли перса, погладшали та порябіли стегна, ослабло все, що раніше було пружним. Під час їхньої другої поїздки в той готель (та й в інших ситуаціях) він запевняв її, що любить її тіло таким, як є. І попри те, що вона вірила його словам, інколи вночі їй хотілося вибачитися перед ним.

А потім вона згадала. Звичайно, вона ж поклала її в сумку, щоб пригадати саме в цей момент. Тоді вона цього не знала. Як і не розуміла, чому вона, яка ніколи нічого в житті не цупила, скоїла крадіжку. А ось чому.

Вона поставила одну ногу на ванну та піднесла дверну ручку до рота, щоб нагріти й зволожити її своїм диханням. Потім опустила вниз та притисла її між ніг, спочатку легенько, потім все сильніше, а згодом почала крутити нею. Вона відчула, як перша хвиля чогось приємного пройшла крізь неї і спричинила слабкість у ногах. Вона сіла навпочіпки, відтягнула вниз горловину сорочки й оголила груди. Потім ще раз зволожила ручку, цього разу язиком, і знову помістила собі між ніг, проводячи нею малесенькі кола по клітору, а згодом просто легенько притискала її. Жінці подобалося, як теплий метал прилипав до шкіри та трохи відтягував її щоразу, як вона робила будь-який рух.

Тепер Джулія стояла на своїх чотирьох. Ні. Просто стояла. А де вона? Десь не вдома. Сперлася на машину. На стоянці. Десь у полі. Ні, вона грудьми лягла на сидіння автівки, а ноги поставила на землю. Трусики були спущені вниз настільки, щоб відкрити сідниці. Вона вткнулася обличчям у сидіння та відстовбурчила зад. Розставила ноги, наскільки дозволяли трусики. Вона хотіла, щоб їх важко було розсунути. Їх можуть побачити в будь-який момент. «Швидше», – сказала вона йому. Йому? «Просто трахни мене, жорстко». Це був Джейкоб. «Просто зроби так, щоб я кінчила. Трахай мене, як схочеш, Джейкобе, та йди. Залиш мене тут, щоб твоя сперма стікала в мене по стегнах. Трахни мене та йди». Ні, потім все змістилося. Тепер вона в демонстраційній залі тієї галереї фурнітури. Людей нема. Одні дверні ручки. Вона сильніше притиснула ручку до клітора, облизала три пальці та просунула їх всередину, щоб відчути скорочення, поки вона кінчала.

Нею струснуло, ніби під час різкого приземлення, що вихоплює з дрімоти. Але це було не те: вона не падала на підлогу, щось падало на неї. Та що в чорта коїться? Може, кров занадто швидко прилила вниз і це якесь неврологічне явище? Мастурбація була ментальним зусиллям, але раптово вона опинилася під владою власної свідомості.

Зі своєї соснової труни десь вгорі вона бачила Сема. Такий гарний у костюмі. Він тримав у руці лопату. Вона цього не обирала. Це не дарувало їй втіху. Який красивий хлопчик. Який красивий чоловік. Все добре, любий. Все добре, добре. Вона застогнала, а він завив. Обоє тварини. Він копнув і насипав на неї землі. То ось як це. Тепер я знатиму, і це залишиться незмінним.

А потім Сем пішов.

Джейкоб, Макс і Бенджі пішли.

Усі її чоловіки покинули її.

А потім сипонули на неї ще землі. Цього разу якісь незнайомці, відразу четверо.

А потім і вони полишили її.

А вона зосталася сама в найменшій домівці свого життя.

Назад у реальність, до життя її привело якесь дзижчання, що прогнало непрохану фантазію. Її раптом пронизало розуміння абсурдності того, що вона щойно зробила. Ким вона себе уявляла? Батьки її чоловіка ходять десь на нижньому поверсі, її син теж десь там, у неї на індивідуальному пенсійному рахунку більше, ніж на ощадному. Їй не було соромно, просто вона відчувала себе ідіоткою.

Знову дзижчання.

Не могла визначити, звідки йде звук.

Це точно був телефон, але сам звук їй був не знайомий.

Може, Джейкоб купив Семові смартфон замість задрипаної розкладки, на якій він увесь рік друкував повідомлення зі швидкістю Хосефа Мітчелла[24]. Вони подумували так і зробити на його бар-міцву, але до неї ще залишалося декілька тижнів, та й обговорювали вони це ще до того, як Сем втрапив у халепу, тож вони в будь-якому разі відкинули цю ідею. Стільки всього відбувалося в їхньому житті, скільки всього тягнуло їх у невідомому напрямку. А цей експеримент із «Іншим життям» просто відібрав Семову свідомість.

Знову дзижчання.

Вона обшукала плетену корзинку з туалетним начинням і всякою всячиною, шафку з медикаментами: малі та величенькі пляшечки «Адвілу», засіб для зняття лаку, органічні тампони, бальзам «Аквафор», перекис водню, медичний спирт, «Димедрол», «Неоспорин», «Поліспорин», ібупрофен для дітей, «Судафед», дезінфектор для рук, «Імодіум», проносне, «Амоксицилін», аспірин, крем триамцитолон ацетонід, лідокаїнова мазь, спрей «Дермопласт», вушні краплі «Деброкс», фізрозчин, мазь «Бактробан», зубна нитка, лосьйон із вітаміном Е – всі речі, які можуть бути корисними для тіла. Відколи це людське тіло має стільки потреб? Уже протягом стількох років їй взагалі нічого не треба.

Знову дзижчання.

Звідки воно? Вона могла б себе заспокоїти, що воно лунає від сусідів, чутно з іншого боку стіни, або навіть у тому, що це їй здається, але дзвінок повторився – і цього разу вона визначила, що звук іде з кутка, десь на підлозі.

Вона стала навкарачки. Де воно? У корзині з журналами? За унітазом? Вона потягнулася рукою за бачок, і, перш ніж доторкнутися до нього, він задзижчав знову, ніби торкаючись її у відповідь. Чий це телефон? І останній дзвінок: пропущений виклик від ДЖУЛІЇ.

Джулія?

Але ж вона – Джулія.

що з тобою трапилося?