Читать книгу Ось я - Джонатан Сафран Фоєр - Страница 3

Коли почали руйнувати Ізраїль, Ісаак Блох не міг ухвалити рішення: накласти на себе руки чи податися до Єврейського дому. Колись у його квартирі книги стосами сягали стелі, а килими були такі пухнасті, що в них губилися гральні кості; потім у нього було півтори кімнати з земляною долівкою; згодом підлогу йому замінив лісовий ґрунт під байдужими зорями; жив він і під мостинами в християнина, на вшанування праведності якого за півсвіту та три чверті століття по тому посадовлять дерево[1]; він стільки днів провів у норі, що його коліна більше ніколи не розгиналися повністю; між циган, партизанів і поляків сумнівної порядності; у дорозі, вигнанні, таборах для переміщених осіб; на судні з пляшкою, в яку дивним чином агностик, що страждав на безсоння, помістив корабель; по той бік океану, який він так і не перетнув; над півдесятком продовольчих крамничок, у яких він гробив себе, лаштуючи їх і продаючи за ламані центи; з жінкою, що раз по раз так перевіряла, чи замкнула вона двері, що псувала замки, а тоді померла від старості в сорок два роки, не сказавши до того часу жодного похвального слова, хоча клітини вбитої матері все ще ділилися в неї в мозку; і врешті останню чверть століття він прожив у Сілвер-Спринґу в будинку з мансардою, що нагадував сувенірну кульку: десять фунтів Романа Вишняка[2] вигорають на кавовому столику; «Вороги. Історія кохання»[3] розмагнічується в останньому на всьому світі робочому відеомагнітофоні; яєчний салат розкладається на пташиний грип у холодильнику, муміфікованому фотографіями прекрасних, геніальних і не хворих на рак правнуків.

Німецькі садівники обрізали Ісаакове генеалогічне дерево аж під галицький ґрунт. Проте завдяки талану й інтуїції та без жодної допомоги згори він пересадив коріння на тротуари Вашингтона – і за його життя воно встигло пустити пагони. Тож якщо Америка не переслідуватиме євреїв – поки, як би виправив його син Ірв, – дерево й надалі галузитиметься і цвістиме. Звісно, до того моменту Ісаак уже давно повернеться в нору. Він ніколи не розігне колін, проте в його невідомому віці, з невідомим, але близьким безчестям, прийшов час розтиснути єврейські кулаки та визнати початок кінця. А між визнанням і прийняттям лежить депресія.

Навіть якщо й забути про знищення Ізраїлю, то час все одно був невдалим: кілька тижнів залишалося до бар-міцви старшого правнука, в якій Ісаак вбачав свою життєву фінішну лінію після того, як перетнув попередню – народження найменшого правнука. Та ніхто не міг передбачити, коли душа старого єврея звільнить тіло, а тіло – жадану спальню для наступного в черзі. Так само ніхто не здатен прискорити чи, навпаки, затримати зрілість. І знову ж таки, купівля десятка авіаквитків без можливості повернення коштів, бронь у вашингтонському «Гілтоні» та виплата двадцяти трьох тисяч доларів на депозити для запланованої ще одразу після зимової олімпіади бар-міцви не гарантує, що вона відбудеться.

Групка хлопчаків вешталася залами Адас-Ізраель. Вони сміялися та штовхалися, а кров шурувала від недозрілих мізків до недозрілих геніталій, а тоді назад у грі з нульовою сумою, яка зветься пубертат.

– Та ні, ну серйозно, – казав один, і «р» застрягла в нього в піднебінному розширювачі, – єдина перевага мінетів – це те, що заразом тобі ще й подрочать по-мокрому.

– Воістину.

– Бо інакше це все одно, що шпилити зубату склянку з водою.

– А в цьому сенсу немає, – висновував рудий хлопчисько, якого все ще хапали дрижаки від думок про епілог «Гаррі Поттера та смертельних реліквій».

– Ну ти й нігіліст.

Якби Бог існував і судив, то пробачив би цим підліткам геть усе, знаючи, що ними зсередини керують сили поза їхньою владою. Крім того, ці хлопчаки так само були створені за Його подобою.

Між підлітками запала тиша; вони сповільнили ходу, щоб подивитися, як Марго Вассерман жадібно п’є воду. Подейкують, що її батьки паркують два авто перед дверима тримісного гаража, бо в них п’ять машин. Подейкують, що її померанському шпіцу не відрізали яєла, тому вони теліпались, як гарбузи.

– Чорт, хотів би я бути тим фонтанчиком, – бурмотів хлопчик із єврейським ім’ям Перец-Їцхак.

– Хотів би я бути клаптиком трусиків на її промежині.

– Хотів би я наповнити член ртуттю.

Запала мовчанка.

– Що ти несеш?

– Ну знаєте, – протягнув Марті Коган-Розенбаум, вроджений Хаїм бен Кальман, – зробити з члена градусник.

– Поїдаючи суші?

– Ну або просто вколоти її. Та пофігу як. Чуваче, ну ти ж розумієш, про що я.

Четверо замотали головами з випадковою синхронністю, спостерігаючи за грою в пінг-понг.

Підліток прошепотів:

– Аби запхнути їй у дупу.

Іншим хлопчикам пощастило, що їхні мами жили в двадцять першому столітті та вимірювали температуру електронним термометром у вусі. А Хаїмові пощастило, що товариші відволіклися, перш ніж раз і назавжди вигадати та приліпити йому прізвисько.

Сем сидів на лавці перед кабінетом рабина Зінґера, опустивши голову та прикипівши поглядом до долонь на колінах, наче монах перед спаленням. Хлопці спинилися та зірвали на ньому ненависть до самих себе.

– Ми чули, що ти написав, – буркнув один, тицяючи Семові пальцем у груди. – Ти перейшов межу.

– Це повний звіздос, братан.

Дивно, зазвичай Семовий зрадницький піт не котився, доки загроза ще нависала.

– Я цього не писав і я вам не братан, – він зобразив у повітрі лапки.

Він міг би так сказати, але не сказав. Він також міг пояснити, чому насправді все було не так, як видавалося. Проте він цього не зробив. Натомість, він просто прийняв це, як завжди робив у гівняному житті по цей бік екрана.

По той бік рабинових дверей, по той бік рабинового столу сиділи Семові батьки, Джейкоб і Джулія. Вони не хотіли перебувати там. Ніхто цього не бажав.

Рабин повинен був закінчити вишивання витіюватими словами про якогось Ральфа Кремберґа, перш ніж його закопають о другій. Джейкоб краще би працював над талмудом для «Вічно вмирущого народу»[4], або ж обшарював будинок у пошуках загубленого телефону, чи бодай тиснув на важелі Інтернету в пошуках порції допаміну. В Джулії сьогодні мав би бути вихідний, а сталося зовсім навпаки.

– Хіба Сем не повинен бути присутнім? – поцікавився Джейкоб.

– Думаю, краще цю розмову вести з дорослими, – відповів рабин Зінґер.

– Сем дорослий.

– Сем не дорослий, – відрізала Джулія.

– Бо він не довчив три вірші благословення, що йде після благословення після гафтари[5]?

Джулія проігнорувала Джейкоба, поклала руку на стіл рабина та сказала:

– Перечити вчителеві – абсолютно неприпустимо, й ми хочемо знайти спосіб, як усе виправити.

– У той же час, – продовжив Джейкоб, – вам не здається, що в даному випадку виключення зі школи – це трохи драконівське покарання; і що це насправді не така вже й проблема?

– Джейкобе…

– Що?

Джулія спробувала подати чоловікові сигнал так, щоб його не побачив рабин, тому приклала два пальця до брови та трохи похитала головою, надимаючи ніздрі. Тієї миті вона більше нагадувала помічника тренера спортивної команди, ніж дружину, матір і члена громади, що намагається вберегти синовий замок із піску від хвиль океану.

– Адас-Ізраель – прогресивний шул[6], – продовжував рабин, уникаючи зорового контакту з Джейкобом, який неконтрольовано, наче через блювотний рефлекс, закотив очі.

– Ми пишаємося, що протягом тривалого часу не обмежуємося лише культурними приписами в тій чи іншій ситуації та знаходимо божественне світло, Ор Ейн Соф[7], у кожному. Проте расистські висловлення – це насправді дуже велика проблема.

– Що? – ошелешено спитала Джулія, змінивши позу.

– Цього не може бути, – сказав Джейкоб.

Рабин зітхнув по-рабинськи та підсунув до Джулії клаптик паперу.

– Він сказав це? – запитала жінка.

– Написав.

– Написав що? – вигукнув Джейкоб.

Не вірячи своїм очам, Джулія замотала головою та тихо прочитала: «Смердючий араб, китайоза, манда, япошка, підар, нацмен, жидяра, н-р[8]».

– Він написав «н-р»? – перепитав Джейкоб. – Чи саме слово?

– Саме слово, – пояснив рабин.

Хоча становище, в якому перебував його син, вимагало від Джейкоба сконцентрованості, він відволікся на той факт, що з усіх слів називати не можна було лише одне.

– Певно, це якесь непорозуміння, – констатувала Джулія та нарешті передала листок Джейкобу. – Сем у тваринах душі не чує…

– Душить гуся? Це ж не расистська назва. Це статевий акт. Здається. Мабуть.

– Тут не тільки назви, – відповів рабин.

– Знаєте, я схиляюся до думки, що «смердючий араб» – це теж назва статевого акту.

– Повірю вам на слово.

– Я маю на увазі, можливо, ми абсолютно неправильно трактуємо цей перелік.

Знову не звертаючи уваги на чоловіка, Джулія продовжувала:

– А що Сем про це каже?

Рабин почухав бороду, видлубуючи слова, наче макака бліх.

– Він усе заперечує. Категорично. Але до початку уроку цих слів там не було, й він єдиний, хто сидить за тією партою.

– Він цього не робив, – запевнив Джейкоб.

– Це його почерк, – не погодилась Джулія.

– Усі тринадцятирічні хлопчики пишуть однаково.

Рабин сказав:

– У нього не було іншого пояснення тому, як цей напис там з’явився.

– Він і не повинен пояснювати, – заперечив чоловік. – І навіть якби Сем справді написав ці слова, навіщо йому взагалі лишати їх на столі? Таке нахабство підтверджує, що він не винен. Як у «Основному інстинкті».

– Але в «Основному інстинкті» вона справді це зробила, – сказала Джулія.

– Правда?

– Ніж для льоду.

– Так, справді. Але ж то було кіно. Очевидно, що Сема підставила інша дитина, справжній расист.

Жінка заговорила з рабином:

– Ми подбаємо про те, щоб Сем зрозумів, що цей його напис – дуже образливий.

– Джуліє, – вигукнув Джейкоб.

– Чи буде достатньо вибачення перед учителем, щоб відновити його підготовку до бар-міцви?

– Саме це я і хотів запропонувати. Та боюся, що люди вже перемовляються про ці його обмовки. Тож…

Джейкоб розчаровано пхикнув. Цієї манери він навчив Сема, або ж сам перейняв її в сина.

– До речі, а кого ці слова ображають? Є величезна різниця між тим, щоб розквасити комусь носа, чи махати кулаками в повітрі.

Рабин окинув Джейкоба довгим поглядом, а тоді запитав:

– Чи були в Сема проблеми вдома?

– У нього було забагато домашніх завдань, – відповіла Джулія.

– Він цього не робив.

– А ще він готувався до бар-міцви – це принаймні теоретично займає годину на день. Плюс уроки гри на віолончелі, футбол. І в його молодшого брата Макса зараз якийсь екзистенційний період, що для усіх нас став викликом. Ну, а наймолодший, Бенджі…

– Я бачу, що в нього й справді багато справ, – резюмував рабин. – І я дійсно співчуваю йому. Ми забагато вимагаємо від наших дітей. Більше, ніж вимагали свого часу від нас. Та все ж расизму тут не місце.

– Звісно, ні, – погодилася Джулія.

– Чекайте. Тепер ви називаєте Сема расистом?

– Я цього не казав, пане Блох.

– Ви сказали. Ви щойно сказали. Джуліє…

– Я не пам’ятаю дослівно.

– Я сказав: «Расизму тут не місце».

– Расизм – це те, що проявляють расисти.

– Чи говорили ви колись неправду, пане Блох?

Джейкоб рефлексивно почав шукати телефон у своїй кишені.

– Я припускаю, що, як і всі, хто коли-небудь жив на цьому світі, ви сказали неправду. Але це не робить вас брехуном, – сказав рабин.

– Ви називаєте мене брехуном? – запитав Джейкоб, стиснувши кулаки.

– Ви боретеся з тінню, містер Блох.

Джейкоб повернувся до дружини.

– Так, слово на «н» – погане. Погане, погане, надзвичайно погане. Та це було лише одне слово серед інших.

– Ти думаєш, що ширший сексистський, гомофобний і збочений контекст покращує ситуацію?

– Але він цього не робив.

Рабин засовався у кріслі.

– Я можу говорити відверто? – він витримав паузу, зробивши достоту недовірливий вираз обличчя та длубаючись великим пальцем у ніздрі. – Бути онуком Ірвіна Блоха – це дуже непросто для Сема.

Джулія відхилилася назад, задумавшись про піщані фортеці та ворота синтоїстського храму в Орегоні, які два роки тому змило цунамі.

Джейкоб перевів погляд на рабина.

– Перепрошую?

– Бути дитині прикладом для наслідування…

– Це ж добре.

Рабин повернувся до Джулії.

– Ви, певно, мене розумієте.

– Я вас розумію.

– Ми вас не розуміємо.

– Певно, Семові здавалося, що будь-що, що він скаже, неважливо…

– Ви читали другий том біографії Ліндона Джонсона авторства Роберта Каро?

– Ні.

– Що ж, якби ви були рабином, близьким до людей, і таки прочитали класику жанру, то ви би знали, що сторінки 432–435 присвячені оповіді про Ірвіна Блоха, який зробив для прийняття закону «Про виборчі права» більше, ніж будь-хто інший у Вашингтоні та й узагалі будь-де. Хлопцеві не знайти кращого прикладу.

– Хлопцеві не довелося й шукати, – відповіла Джулія, дивлячись уперед.

– А тепер… чи мій батько написав щось таке, про що варто шкодувати? Так. Це правда. Про це варто шкодувати. І він шкодує. Він п’є по вінця повну чашу каяття. Але припускати, ніби його праведність – це щось інше, ніж просто натхнення для його онуків…

– Із усією повагою, пане Блох…

Джейкоб розвернувся до жінки.

– Пішли звідси.

– Давай врешті займемося тим, що потрібно для Сема.

– Тут Семові нічого не потрібно. Примусити його до бар-міцви було помилкою.

– Що? Джейкобе, ми його не примушували. Могли хіба що трохи підштовхнути, але…

– Ми трохи підштовхнули його зробити обрізання. До бар-міцви ми його реально змусили.

– Твій дід останні два роки розповідає, що він досі живий лише тому, що чекає на Семову бар-міцву.

– Ще одна причина цього не робити.

– І ми хотіли, аби Сем не забував, що він єврей.

– А ми йому хоч раз давали можливість забути?

– Щоб був євреєм.

– Так, євреєм. Але хіба релігійним?

Джейкоб ніколи не знав відповіді на питання, чи вірить він. Він не знав, яке буває життя без синагоги, ніколи не порушував кашрут[9], ніколи не вагався – навіть у миті найбільших сумнівів щодо Ізраїлю чи батька, американського єврейства чи відсутності Бога, що його діти хоча б трохи говоритимуть на івриті та розбиратимуться в традиціях. Та релігія не базується на запереченнях. Як сказав Семовий брат Макс на своїй бар-міцві три роки по тому: «Тобі лишається тільки те, що відмовляєшся відпускати». Наскільки Джейкоб бажав бути приналежним до спільноти (її історії, культури, ідей і цінностей), настільки ж йому хотілося б вірити в існування глибшого значення не лише для себе, але й дітей та їхніх дітей – світла, що горітиме після нього.

Коли Джейкоб і Джулія почали зустрічатися, то часто говорили про «релігію на двох». Це була б ніякова тема, якби вона не робила їх шляхетнішими. Їхній шабат: щоп’ятниці Джейкоб читав Джулії листа, якого писав протягом тижня, а вона цитувала напам’ять вірша; не запалюючи світла, вимкнувши телефон і сховавши годинники під подушку обшитого червоним вельветом крісла. Вони повільно вечеряли, а перед тим повільно готували; потім наповнювали ванну та кохалися, доки піднімалася вода. Прогулянка на світанку щосереди: дорога, якою ходжено-переходжено щотижня, перетворилася на невигадливий ритуал, допоки стежка не стала нагадувати їхній життєвий шлях. Ледь непомітно, але саме вона. Щоразу під час Рош-Гашана вони замість того, щоб іти на службу, виконували обряд ташлик[10]: кидали в Потомак шматочки хліба, що символізували жалі минулих років. Якісь із них тонули, інші відносило течією до берегів, якісь скибки прикрощів хапали мартини для своєї все ще сліпої дітлашні. Щоранку, не встаючи з ліжка, Джейкоб цілував Джулію між ніг, без сексуального підтексту (ритуал вимагав того, щоб поцілунок ні до чого не призводив), але з релігійним. У подорожах вони почали збирати речі, сутність яких важила більше, ніж вони самі: океан у мушлі, використана стрічка друкарської машинки, світ, що відбивається у посрібленому дзеркалі. Здавалося, що все рухалося в такт ритуалові: те, як Джейкоб підбирав Джулію з роботи щочетверга, як вони вдвох пили ранкову каву в тиші, як Джулія замінювала Джейкобові закладки маленькими записочками – доки не повернулося навспак, наче космос, який досяг критичних розмірів і скорочується до початкової точки.

Якісь вечори п’ятниці починалися запізно, а ранки середи – зарано, після складної розмови не було поцілунку між ніг, і якщо хтось із них не почувався великодушно, то скільки речей насправді можна віднести до тих, чия сутність є більшою, ніж вони самі? (Відкласти каяття неможливо). Вони трималися як могли та не визнавали того, якими ж мирськими стали. Та вряди-годи (зазвичай у ті миті, коли спрацьовує захисний механізм, який – незважаючи на найблагородніші пориви душі – ранить докорами) хтось казав: «Я сумую за нашими шабатами».

Здавалося, народження Сема дало їм ще один шанс, який потім повторювався з появою Макса та Бенджі. Релігія для трьох, чотирьох, п’ятьох. Вони ритуально відмічали зріст дітей у дверному отворі в перший день кожного року – світського та єврейського – завжди з самого ранку (перш ніж гравітація зробить свою справу). Завжди тридцять першого грудня вони вкидали записки з обіцянками у вогнище, щовівторка після вечері всією родиною вигулювали Арґуса та вголос читали табелі по дорозі до «Ваче» з забороненими за інших обставин оранжадом і лимонадом. Напихалися у конкретному порядку згідно з певними правилами, щоб на день народження будь-кого з родини поспати разом в одному ліжку. Вони часто дотримувалися шабату, як свідомого слідування релігії, так і її втілення: із халою з органічних продуктів, виноградним соком «Кедем» і конусами з воску вимираючих бджіл у срібних підсвічниках вимерлих пращурів. Після благословень і перед їжею Джейкоб і Джулія підходили до синів, клали руки їм на голову та шепотіли на вухо, за що вони пишалися ними цього тижня. Від надзвичайної близькості пальців у волоссі та любові, яку не приховували й про яку говорили лише пошепки, тремтіли нитки розжарювання у приглушених лампочках.

Після вечері вони виконували ритуал, походження якого вже ніхто не пам’ятав, але й ніхто не сумнівався в його значимості. Вони заплющували очі та розгулювали по дому. Вони могли говорити, бешкетувати, сміятися, але сліпота завжди закривала їм вуста. Із часом вони звикли до мовчазної темряви, яка могла тривати по десять хвилин, а згодом і двадцять. Тоді знову зустрічалися за кухонним столом і разом розплющували очі. Щоразу це було для них одкровенням. Двома одкровеннями: будинок, у якому діти прожили все життя, та можливість бачити видавалися чимось неприродним.

Якось у шабат, коли вони їхали до прадідуся Ісаака, Джейкоб сказав:

– Людина напивається на вечірці, сідає за кермо та збиває дитину на смерть дорогою додому. Інша так само напивається, але доїжджає спокійно. Чому перший має потрапити за ґрати до кінця життя, а другий встає зранку, ніби нічого й не було?

– Бо він убив дитину.

– Але з огляду на те, що вони обидвоє зробили неправильно, то й винні однаково.

– Але другий не вбивав дитину.

– Не через те, що був невинним, а тому що йому пощастило.

– Хай там як, дитину вбив перший.

– Та коли ми думаємо про вину, чи не повинні ми брати до уваги дії та наміри так само, як і результати?

– Що це за вечірка?

– Що?

– Так, і до речі, чому дитина вешталася на вулиці так пізно?

– Я думаю, суть тут…

– Батьки мали б його убезпечити. Їх треба відправити у в’язницю. Але тоді, певно, малий залишиться без мами й тата. Хіба якщо він житиме з ними у тюрмі.

– Ти забуваєш, що він мертвий.

– Ой, точно.

Сема та Макса дуже захопила ця розмова. Якось останній у сльозах забіг на кухню, тримаючись за живіт. «Я вдарив його, – крикнув Сем із вітальні, – але не навмисно». Або ж якось Макс, намагаючись помститися Семові, наступив на його недобудований котедж із «лего» та промовив: «Я не хотів, я лише збирався наступити на килим поряд». Так само «випадково» згодували Арґусові броколі під столом. До контрольних не готувалися ненавмисне. Коли вперше Макс заявив Джейкобу: «Заткнися!», у відповідь на невчасну пропозицію перепочити від якоїсь гри на кшталт «тетрису» (хлопець був на півшляху до того, щоб досягти топ-десяти результатів за день, хоча взагалі не мав гратися), він відклав батьковий телефон, підбіг до нього, обійняв і з переляканим поглядом випалив: «Я не хотів».

Коли Сем розтрощив пальці лівої руки важкими залізними дверима, то закричав: «Чому це трапилося?» Він повторював і повторював: «Чому це трапилося?» Джулія притиснула його до себе, кров розтікалася в неї по блузці, як раніше молоко, коли вона чула дитячий плач, і просто сказала: «Я люблю тебе. Я з тобою», а Джейкоб додав: «Нам треба до травмпункту». Сем, який боявся лікарів більше, ніж будь-якої хвороби, заволав: «Не треба! Не треба! Це я навмисне! Я зробив це з наміром!»

Час минав, більшого від світу годі було чекати, і Джейкоб із Джулією почали забувати робити речі зумисно. Вони не хотіли відпускати, і гордість, висловлена пошепки, зникла так само, як і обіцянки, прогулянки щовівторка, дзвінки в Ізраїль на день народження кузенів, три набиті під зав’язку торби з єврейського гастроному, які вони везли прадіду Ісааку першої неділі щомісяця, те, як прогулювали школу на користь першої гри сезону «Нетс», як співали «Singin’ in the Rain»[11], сидячи у своєму Еді-гієні на автомийці, «журнали вдячності», «вушна інспекція», щорічне вибирання й вирізування гарбузів і їх подальше розкладання протягом місяця, смажене насіння.

Життя в сім’ї стало набагато мілкішим, ніж ззовні, утворилася порожнеча. Саме тому бар-міцва здавалася такою важливою – це була остання нитка зношеного вузла. Якщо вони скасують її, чого так сильно хотів Сем і що зараз пропонував Джейкоб (урозріз зі своїми бажаннями), то не лише хлопець, але й уся родина пуститься за течією тієї пустоти. Кисню там вдосталь на усе життя, але хіба ж це життя?

Джулія повернулася до рабина.

– Якщо Сем вибачиться…

– За що? – обурився Джейкоб.

– Якщо він вибачиться…

– Перед ким?

– Перед усіма, – відповів рабин.

– Усіма? Усіма живими та мертвими?

Джейкоб випалив цю фразу – усіма живими та мертвими – не у світлі всього того, що має статися, але у непроглядній тьмі моменту – це відбулося до того як згорнуті молитви вибухнули цвітом зі Стіни Плачу, до Японської кризи, до зникнення десяти тисяч дітей і Маршу мільйонів, до того як «Адія» стало словом, що найчастіше ґуґлили за всю історію Інтернету. До руйнівних землетрусів, дислокації дев’яти армій і розповсюдження таблеток йоду, до того як Америка так і не прислала F-16, до того як месія чи то був занадто зайнятий, щоб збудити живих і мертвих, чи то його не було взагалі. Сем перетворювався на чоловіка. Ісаак зважував, чи накласти на себе руки, чи ж перебратися з дому Додому.

– Ми хочемо залишити це позаду, – сказала Джулія рабинові. – Хочемо, щоб все було правильно. Хочемо провести бар-міцву, як і планували.

– Вибачившись за усе перед усіма?

– Ми хочемо знову стати щасливими.

Джейкоб і Джулія мовчки відмітили усю надію, тугу та химерність сказаного нею, коли слова розвіялися по кімнаті та осіли на стосі релігійних книг і заплямованому килимі. Вони збилися з дороги та загубили компас, але не втратили віри, що все ще можна повернути, навіть якщо жоден із них не знав, про яке саме щастя йшла мова.

Рабин геть по-рабинськи переплів пальці та протягнув:

– Є таке хасидське прислів’я: «Шукаючи щастя, ми тікаємо від удоволення».

Джейкоб підвівся, склав аркуш, запхнув його до кишені та промовив:

– Не на того натрапили.