Читать книгу Ось я - Джонатан Сафран Фоєр - Страница 7

> Народ, хтось знає, як зробити фото зірок?

> Тих, що на небі, чи тих, що залишають відбитки на цементі на алеї?

> Через спалах на телефоні все просто біліє. Я його вимкнув, але тепер діафрагма відкривається задовго, все стає розмите через дрібні рухи.

> Від телефонів уночі толку немає.

> Хіба якщо йдеш темним коридором.

> У мене мобільний здихає.

> Чи треба подзвонити.

> Просто вмостися зручніше.

> Саманто, тут капець як світло!

> Жесть.

> Де це в тебе тут видно зорі?

> Той чувак мені сказав, що все нормально. А я йому: «Якщо все нормально, то чого ж він не працює?» А він мені відповів: «Як же не працює, коли все нормально?» І я знову спробував показати, і, звісно ж, усе знову запрацювало. Я ледь не ридав там, хотів його прибити просто.

> До речі, що відбувається на бат-міцві?

У будь-який момент у світі існує сорок різних годин. Ще один цікавий факт: у Китаї було п’ять часових поясів, а тепер лише один, і деінде в країні сонце не сходить до десятої. І ще: задовго до того, як людину відправили в космос, рабини дискутували, як там можна дотримуватися шабату (не тому, що вони прогнозували космічні подорожі, а тому, що буддисти живуть запитаннями, через які євреї воліють померти). На Землі сонце встає та заходить раз на день. Космічний корабель робить оберт навколо Землі кожні дев’яносто хвилин, тому шабат має бути кожні вісім годин. Один із висновків був таким: євреям нічого робити в місцях, що викликають сумніви щодо питань молитви й обрядів. Інший – що земні зобов’язання залишаються на Землі, а те, що відбувається в космосі, залишається в космосі. Одні стверджували, що єврейський астронавт повинен дотримуватися тих же ритуалів, що й на Землі. Інші – що шабат має відповідати часу на його приладах, незважаючи на те що Г’юстон не більш єврейський, ніж роздягальня на ракеті. Двоє євреїв загинули в космосі. Жоден там не дотримувався шабату.

Семовий батько дав йому статтю про Ілана Рамона, єдиного ізраїльтянина, який побував у космосі. Перед вильотом Рамон пішов у музей Голокосту та взяв із собою артефакт. Він обрав малюнок Землі авторства невідомого хлопчика, що загинув під час війни.

– Уяви, як це миле дитя карлюкало, – говорив батько Сема. – Якби йому на плече сів янгол і сказав: «Тебе уб’ють ще до наступного дня народження, а за шістдесят років громадянин єврейської держави візьме з собою твій малюнок Землі з космосу в космос…»

– Якби янголи існували, його б не вбили, – заперечив Сем.

– Якби всі янголи були хорошими.

– Ми віримо в злих янголів?

– Ми, певно, взагалі в жодних не віримо.

Сем обожнював учитися. Збір і поширення фактів надавали йому контролю і почуття корисності, протилежне до безсилля від дрібнуватого, недорозвиненого тіла, яке не надто злагоджено реагувало на ментальні команди крупного, перезбудженого мозку.

В «Іншому житті» завжди сутінки, тож щодня «інший час» відповідав «реальному часу» своїх мешканців. Дехто називав цей момент «гармонією». Хтось ніколи його не пропускав. Інші, навпаки, не любили перебувати в цей момент біля екранів. Семова бар-міцва була ще за горами. Самантина бат-міцва – сьогодні. Чи малюнок згорів ущент, коли вибухнув космічний шатл? Чи його маленькі рештки досі літають на орбіті? Або вони упали в воду, годинами опускалися на дно океану та вкрили одне з тих глибинних створінь, що має такий дикий вигляд, наче воно прилетіло з іншої галактики?

На лавах сиділи всі, кого знала Саманта та кого Сем ніколи не зустрічав. Це були люди з Кіото, Лісабону, Сакраменто, Лаґоса, Торонто, Оклахоми та Бейрута. Двадцять сім сутінків. Вони сиділи разом у віртуальному храмі, створеному Семом, і спостерігали за красою, а Сем же споглядав усі його недоліки, всі свої недоліки. Вони прийшли заради Саманти, спільнота її спільнот. Наскільки їм було відомо, нагода була щасливою.

> Просто віднеси ще до когось. І наполягай, хай його відкриють.

> Та просто викинь свій сраний телефон із мосту.

> Хтось може мені пояснити, що тут відбувається?

> Прикол у тому, що я зараз їду по мосту, але в купе не відчиняються вікна.

> Скинь фотки води.

> Сьогодні Саманта стане жінкою.

> Є більше, ніж один спосіб, як відчинити вікно.

> У неї місячні?

> Уявіть, як тисячі телефонів виносить хвилями на берег.

> Любовні листи в електронних пляшках.

> Чому «уявіть»? З’їзди в Індію.

> Сьогодні вона стане єврейською жінкою.

> І я в поїзді!

> Тобто «єврейською жінкою»?

> Швидше листи ненависті.

> Давай не будемо перевіряти, чи ми в одному потязі, ага?

> Ізраїль, блядь, найгірший.

> Із Вікі: «Коли дівчинка досягає дванадцятиріччя, вона стає бат-міцва, “донькою заповіді”, та за єврейською традицією набуває прав дорослої. Тепер вона стає морально й етично відповідальною за свої вчинки та дії».

> Постав на камері таймер і поклади телефон на землю об’єктивом догори.

> Євреї найгірші.

> Тук-тук.

> Навіщо тобі взагалі фотографувати зірки?

> Хто там?

> Щоб запам’ятати їх.

> Не шість мільйонів євреїв!

>?

> ЛОЛ.

> Антисеміт!

> Усе одно ЛОЛ.

> Я з євреїв!

Ніхто ніколи не питав у Сема, чому він встановив на аватар латиноамериканку, тому що ніхто, окрім Макса, про це не знав. Вибір міг здатися дивним. Дехто міг би навіть сприйняти його образливим. Проте вони б помилялися. Бути Семом – це вже дивно й образливо. Мати такі продуктивні слинні та потові залози. Бути неспроможним не думати про ходьбу під час ходьби. Акне на спині та дупі. Не було більш принизливого й екзистенційно-гнітючого досвіду, ніж купівля одягу. Ну як пояснити мамі, що він краще залишиться без речей, які нормально на ньому сиділи б, ніж щоразу розглядати себе в дзеркальній камері тортур, де йому ніколи нічого не пасує? Рукави ніколи не закінчуються там, де треба. Комірці завжди загострі, або занадто високі, або заломлюються не під потрібним кутом. Ґудзики на усіх сорочках розташовуються таким чином, що передостанній згори або занадто відкриває шию, або ж навпаки, стискає її. Існує єдине місце, буквально одна точка в просторі, де ґудзик виглядав би природно. Але сорочки так ніколи не шили, певно, через те, що в жодної людини не було такого непропорційного тулуба, як у Сема.

Семові батьки були технологічними слоупоками, і він знав, що періодично вони перевіряють історію його браузера (регулярне підчищання якої лише тицяло його поцяткованим носом, нагадуючи про жалюгідність існування майже підлітка з Y-хромосомою, що дивився навчальні ролики з пришивання ґудзиків на «Youtube»). І вечорами за замкненими дверима спальні, коли батьки переживали, чи не вишукує він інформацію про вогнепальну зброю, бісексуальність або іслам, він перешивав передостанні ґудзики та петельки своїх огидних сорочок на єдине прийнятне місце. Половина з тих речей, які він робив, була стереотипно гейською. Насправді, можливо, набагато більший відсоток (якщо не враховувати прогулянки із собакою середнього розміру чи спання, що притаманні і гетеросексуалам, і голубим). Йому було байдуже. Із гомосексуалістами в нього не було нічого спільного, навіть естетично. Проте він би виправився: є одна найбільша риса – їх не розуміють.

Якось вранці за сніданком мама запитала, чи Сем перешиває ґудзики на сорочках. Він заперечив аж надто байдужим тоном.

Вона відповіла:

– Виглядає гарно.

І з того моменту верхня частина його повсякденної цілорічної уніформи змінилася на футболки «American Apparel», в яких цицьки дивним чином пнулися з його зазвичай впалих грудей.

Було дивно мати волосся, яке ніколи в житті (незважаючи на регулярне та щедре застосування засобів) не лежало нормально. Було дивно ходити, тому Сем часто ловив себе на думці, що крокував занадто (або недо-) модельно; розгойдував дупою з боку в бік, або ж лупив ногами по землі так, ніби не просто намагався повбивати на асфальті всіх комах, а здійснити їм цілий геноцид. Ну, чому він так ходив? Тому що він хотів пересуватися невимушено, й ці надмірні зусилля породжували жахливе видовище жахливого променаду такої лошари, яка всерйоз використовує слово «променад». Дивно було сидіти на стільцях, зустрічатися очима, говорити голосом, який, він знав, належить йому, але який він не впізнає, а тільки приписує черговому самопроголошеному патрульному Вікіпедії, сторінку якого ніхто, окрім нього, не відвідує – годі казати вже й про те, щоб редагувати її.

Він припускав, що бувають моменти (не лише під час мастурбації), коли у своєму тілі почуваєшся як удома, але він не міг такого пригадати. Можливо, це було ще до того, як він розтрощив собі пальці? Саманта не була його першим аватаром у «Іншому житті», чия логарифмічна шкура йому пасувала. Йому ніколи не доводилося виправдовувати свій вибір перед іншими – Макс був занадто наївним і безпосереднім, щоб зважати на це. Але як Сем пояснював це самому собі? Він не хотів бути дівчиною. Він не хотів бути латиноамериканського походження. Ба більше, він не хотів бути латиноамериканською дівчиною. Окрім майже перманентного жалю про те, ким він є, хлопець ніколи не вбачав проблему в собі. Проблемним був світ. Цей світ не пасував. Але скільки щастя принесло людині виправлення помилок, які зробив світ?

> Я не спав до третьої – роздивлявся свої околиці через «Google Перегляд вулиць» і побачив себе.

> Там якась вечірка після цього буде?

> Хтось знає, як працювати з PDF? Мені ліньки розбиратися.

> Назва моїх зіркових мемуарів: «Це були найгірші часи, це були найгірші часи».

> Який PDF?

> У нас за три роки не буде кленового сиропу?

> А воно буде на івриті? А може хтось не такий лінивий, як я, набрати текстівку та пустити її через перекладач?

> Я це теж читала.

> Чому мені це здається таким надзвичайно сумним?

> У когось є флешка «NexTek»?

> Тому що ти любиш вафлі.

> А мої зіркові мемуари – «Хай буде по-твоєму».

> Я пропустила статтю про сирійських біженців. Я знаю, що вся ця срань жахлива, й теоретично мені через це сумно, але я не можу з себе витиснути реальної емоції щодо цього. Проте через новину про сироп мені захотілося плакати під ліжком.

> Вони працюють лише кілька тижнів.

> Ну, то залізь туди та ридай кленовими сльозами.

> Саманто, в мене є щось, що тобі сподобається, якщо ти ще цього не бачила, а ти, швидше за все, таки вже подивилася. Хай там як, перекидаю тобі.

> Я чую найгарнішу в світі пісню з навушників дівчини, що сидить через прохід від мене.

> Сьогодні найпопулярніші відео: російські дітлахи з саморобним банджі-джампінгом; алігатор кусає електричного ската; старий бакалійник-кореянець дубасить крадія; п’ятірня регоче; дві чорних дівчинки духопелять одна одну на майданчику…

> Що за пісня?

> Я хочу зробити щось значне, але як?

> Забийте, я уже розібрався.

> Чорт, звідки мені було знати, що на бат-міцву треба нести подарунок?

> Вантажиться цілу вічність.

Сем думав написати Біллі, раптом вона схоче піти з ним на танцювальну виставу в стилі модерн (чи шоу, чи як там вони його називають) в суботу. Це звучало круто, бо вона писала про це у своєму щоденнику, який хлопець дістав із її рюкзака, поки вона була в спортзалі, заховався за значно більшим і значно менш цікавим підручником із хімії та вдибав (слово, що означає абсолютно не те, про що подумає більшість). Він не любив переписуватися, тому що бачив свій великий палець – він найбільше постраждав, або ж найгірше заживав. Інші намагалися його не помічати. Минули тижні, як решта пальців відновили свій колір і приблизну форму, а великий все одно залишався чорним і був перекошений біля кісточки. Лікар сказав, що він не приживеться і його треба ампутувати, аби захистити руку від розповсюдження інфекції. Він сказав це в Семовій присутності. Батько Сема перепитав: «Ви впевнені?» Мати наполягла на тому, щоб послухати думку ще одного лікаря. Він сказав те саме, тато зітхнув, а мама вимагала проконсультуватися ще з одним. Третій лікар зазначив, що миттєвого ризику зараження немає, а діти володіють нелюдською здатністю до відновлення, і «майже завжди такі штуки якось заживають самі по собі». Батько цьому не повірив, на відміну від матері, та за два тижні чорнота почала відступати. Сему було майже вісім. Він не пам’ятає ні лікарів, ні самого процесу одужання. Він лише зовсім трохи пригадує саме нещастя, а втім, іноді думає, чи не викликані ці спогади розповідями батьків.

Сем забув, як кричав: «Чому це трапилося?» так сильно, як міг, не від жаху, злості чи спантеличення, а від величини запитання. Розказують, як матері піднімають машини, щоб звільнити дітей, – він це пам’ятає, але вже не пригадує маминої надлюдської витримки, коли вона піймала його шалений погляд і вгамувала його, запевнивши: «Я люблю тебе, і я тут». Він забув, як його знерухомили, коли доктор пришивав кінці пальців. Не пам’ятає, як прийшов до тями після п’ятигодинного постопераційного сну та побачив, що тато заповнив усю його кімнату різними дрібницями з «Дитячої гри»[23]. Проте він пригадує забавлянку з раннього дитинства: «Де пальчик? Де пальчик? Ось я! Ось я!» У неї ніколи не гралися з Бенджі, жодного разу, і вони ніколи не говорили, що робили це раніше. Батьки намагалися захистити Сема, не розуміючи, що захищати його треба лише від ганьби, породженої мовчанкою.

> Треба було б таку прогу: наводиш телефон на будь-що – і він показує відео того, як цей предмет виглядав за кілька секунд до того. (Звичайно, вона базуватиметься на тому, що реально кожен буде знімати та вивантажувати реально все й реально цілодобово, але ми реально вже близькі до цього). Тож ми побачимо світ таким, яким він щойно був.

> Кльова ідея. І можна в налаштуваннях розширити відрив.

>?

> Можна побачити світ учора, місяць тому чи в день твого народження, або ж (ну, це може статися лише в майбутньому, коли вже буде вивантажено достатньо відео) люди зможуть подорожувати своїм дитинством.

> Уявіть, як людина, що вмирає (яка ще не народилася), колись ходитиме домом свого дитинства.

> А раптом його знесли?

> І там би ще були привиди.

> Які ще привиди?

> «Людина, що вмирає (яка ще не народилася)».

> Воно взагалі колись почнеться?

Сема відволік стукіт у двері з іншого боку екрана.

– Іди геть.

– Добре.

– Що? – спитав він, відчиняючи двері Максові.

– Іду геть.

– Це що?

– Тарілка з їжею.

– Ні, неправда.

– Тост – це їжа.

– З якого дива я б хотів тост?

– Заткнути ним вуха?

Сем махнув рукою, запрошуючи Макса увійти.

– Вони про мене говорять?

– О, так.

– Погане?

– Ну, вони точно не співають тобі «Многая літа», чи щось таке.

– Тато розчарований?

– Я б сказав, так.

Сем повернувся до екрана, а Макс із байдужим виглядом всотував деталі братової кімнати.

– У мені? – перепитав Сем, озираючись на брата.

– Що?

– Розчарований у мені?

– Я думав, ти це й мав на увазі.

– Він бува такою бабою.

– Ага, зате в мами завеликі яйця.

Сем засміявся:

– Це точно, – він вийшов із акаунту та повернувся до Макса. – Вони так повільно відривають пластир, що нові волосини встигають вирости та знову прилипнути до нього.

– Га?

– Я б хотів, щоб вони вже розлучились.

– Розлучилися? – повторив Макс, і кров кинулася йому в ту частину мозку, що відповідає за паніку.

– Очевидно.

– Правда?

– Ти що, нетямущий?

– Це типу тупий?

– Той, що не знає.

– Ні.

– Тож, – продовжував Сем, водячи пальцем по корпусу «айпеда», по прямокутному розриву в фізичний світ, – кого ти обереш?

– Для чого?

– Обереш. Щоб жити разом із ним.

Максові це не подобалося.

– А хіба діти просто не проводять із батьками час по черзі?

– Ага, так і буде, але потім, знаєш, завжди настає вибір.

Макс це ненавидів.

– Ну, тато веселіший, – сказав він. – І в мене значно рідше будуть проблеми. Проте, можливо, я матиму більше кльових штук і довше зможу грати на компі…

– І ти насолоджуватимешся цим, доки не помреш від цинги чи меланоми, бо ніколи не мазатимешся кремом від засмаги, або тебе просто відправлять у тюрму, бо ти щодня спізнюватимешся на уроки.

– За це саджають?

– Ну, точно є закон, що зобов’язує ходити до школи.

– І я сумуватиму за мамою.

– Ну, а що в ній такого?

– Те, що це вона.

Семові це не подобалося.

– Але я б і за батьком сумував, якби пішов із мамою, – вів далі Макс. – Тож не знаю навіть. Кого б ти обрав?

– Для тебе?

– Для себе. Я хочу бути з тобою.

Сем це терпіти не міг.

Макс закинув голову назад і поглянув на стелю, намагаючись загнати сльози назад під повіки. Він це зробив майже як робот, але його нездатність напряму сприймати таку відверту людську емоцію робила з нього людину. Ну, чи принаймні сина свого батька.

Макс запхнув руки до кишень – обгортка від «Jolly Rancher», огризок олівця з поїздки на міні-гольф, чек, де вже стерлися букви, – та сказав:

– Був я якось у зоопарку.

– Ти був у зоопарку мільйон разів.

– Це анекдот.

– А.

– Тож був я якось у зоопарку, бо мені казали, що він найкращий на світі. Ну, і знаєш, вирішив я побачити це на власні очі.

– Мабуть, було дуже круто.

– Але річ у тому, що там залишилася лише одна тварина на весь зоопарк.

– Оце так!

– Ага, і це була собака.

– Арґус?

– Ти мене щойно збив.

– Розкажи останнє речення заново.

– Я почну спочатку.

– Добре.

– Тож був я якось у зоопарку, бо мені казали, що він найкращий на світі. І там була лише одна тварина, собака.

– Господи!

– Так, виявилося, що всі інші – померанці. Зрозумів?

– Справді смішно, – відказав Сем, не в змозі сміятися, хоча жарт йому видався дійсно дотепним.

– Ну, ти ж зрозумів, так? Померанський шпіц?

– Ага.

– Померанець.

– Дякую, Максе.

– Я тобі набрид?

– Зовсім ні.

– Так.

– Навпаки.

– Що значить навпаки?

Сем підняв очі до стелі та сказав:

– Дякую, що не питаєш, чи це я зробив.

– А, – Макс потер між великим і вказівним пальцем вицвілий чек, – просто мені все одно.

– Я знаю. Ти єдиний, кому все одно.

– Певно, в цій родині почуття теж помирають, – промовив Макс, роздумуючи, куди піти далі.

– Не смішно.

– Мабуть, ти не розумієш.