Читать книгу Ось я - Джонатан Сафран Фоєр - Страница 9

І. Перед війною
Ц-Е-Й-1-Н-Е-П-І-Д-І-Й-Д-Е

Оглавление

Сем знав, що усе рухне, лише не знав, коли та як. Його батьки розлучаться, врешті-решт, зненавидять одне одного та нестимуть руйнування, наче японський реактор. Це було очевидно, як білий світ, та хіба що не для них. Він намагався не помічати їхнього життя, та було неможливо ігнорувати батька, що засинав перед беззмістовними новинами, та маму, яка заглиблювалася в підстригання віртуального саду її архітектурних моделей; тато почав щовечора подавати десерти, а мама казала Арґусу, що їй треба вільний простір, коли той її облизував; і якою відданою фанаткою розділу про подорожі вона стала; батькова історія браузера була забита сайтами про нерухоме майно; як мама саджала Бенджі собі на коліна щоразу, коли тато був у кімнаті, та з якою люттю тато обурювався зіпсованими спортсменами, які навіть не стараються; як мама переказала три тисячі доларів на осінній збір громадського радіо; як батько купив «веспу», щоб помститися; як у ресторані перестали замовляти аперитив; Бенджі більше не читали третю казочку на ніч, зник зоровий контакт.

Сем бачив те, чого вони або не помічали, або не дозволяли собі помітити, і через це ще більше злився, тому що коли твої батьки тупіші, ніж ти сам, то це трохи гидко, як випити молока, думаючи, що це апельсиновий сік. Він був менш дурний, ніж батьки, через те знав, що колись вони скажуть, що йому не потрібно обирати, хоча насправді це буде не так. Сем знав, що почне втрачати бажання навчатися, чи здатність імітувати це бажання – і його оцінки скотяться донизу зі швидкістю падаючого літака за котроюсь формулою, яку він мав би добре вивчити, а прояви батьківської любові розростуться, як реакція на їхній смуток від його смутку, та його винагороджуватимуть за саморуйнування. Їхнє відчуття провини за те, що вимагають від сина забагато, дасть йому змогу зістрибнути з гачка спортивних тренувань, і він зможе виторгувати собі більше часу за комп’ютером. Вечері стануть набагато менш органічними. І скоро Сем неминуче прямуватиме на айсберг, доки його батьки змагатимуться за звання першої скрипки.

Він обожнював цікаві факти, проте майже завжди турбувався дивними нав’язливими думками. На кшталт таких: «Що буде, якщо він побачить диво? Як він переконає усіх, що це не жарти? А раптом новонароджений розповість йому таємницю? Раптом дерево піде? Раптом він зустріне себе старшого та дізнається про всі ті катастрофічні помилки, яких він міг би не допустити, але таки допустив?» Він прокручував у голові діалоги з мамою, татом, уявними друзями зі школи, реальними друзями з «Іншого життя». Більшість із них просто посміялися б. Можливо, одного-двох вдалося б переконати. Макс принаймні хотітиме йому вірити. Бенджі йому повірить, але лише тому, що він вірить усьому. Біллі? Ні. Сем залишиться наодинці з дивом.

У двері постукали. Не до храму, а в двері його кімнати.

– Іди в сраку.

– Перепрошую? – відповіла мама, заходячи.

– Вибач, – проказав Сем, перекидаючи на столі «айпед» екраном донизу. – Я думав, це Макс.

– По-твоєму, так нормально говорити з братом?

– Ні.

– А з будь-ким?

– Ні.

– Тож у чому річ?

– Не знаю.

– Можливо, саме варто запитати себе.

Він не зрозумів, чи пропозиція була риторичною, але знав, що зараз не варто сприймати її якось інакше, ніж буквально.

Якусь мить він себе запитував, і найліпше, що спромігся із себе видобути, – це:

– Думаю, я той, хто говорить щось, знаючи, що не варто.

– І я так думаю.

– Але я виправлюся.

Вона кинула оком на кімнату. Боже, як же він ненавидів ці її приховані інспектування домашньої роботи, речей, зовнішності. Вона врізалася у нього своїм постійним осудом, наче ріка, утворюючи два береги.

– Чим ти тут займався?

– Не писав листів чи смс, не грав у «Інше життя».

– Добре, тоді чим ти займався?

– Навіть не знаю.

– Ну, геть не розумію, як це можливо.

– А у тебе хіба не вихідний день?

– Ні, в мене не вихідний день. Це день, коли я роблю те, що відкладала раніше. Наприклад, дихання чи міркування. Але зранку нам довелося нанести незапланований візит до Адас-Ізраель, як ти пам’ятаєш, а тоді в мене була зустріч із клієнтом…

– Для чого?

– Тому що це моя робота.

– Але чому сьогодні?

– Тому що так мені треба було, зрозуміло?

– Зрозуміло.

– І тоді в машині я раптом усвідомила, що хоча ти свою бар-міцву майже зірвав, ми маємо продовжувати поводитись так, ніби вона все ж відбудеться. І серед купи, купи речей, про які лише я пам’ятаю, згадала про твій костюм.

– Який костюм?

– Що й треба було довести.

– Точно. У мене немає костюма.

– Очевидно, коли хтось про це скаже, правда?

– Так.

– Я не перестаю дивуватися, скільки насправді таких речей.

– Вибач.

– За що ти вибачаєшся?

– Не знаю.

– Тож маємо купити тобі костюм.

– Сьогодні?

– Так.

– Серйозно?

– У перших трьох магазинах того, що нам треба, не буде, а як тільки ми знайдемо щось пристойне, то розмір буде не той, а тоді ще кравець пару раз помилиться.

– І мені треба там бути?

– Де?

– У магазині костюмів.

– Ні, ні, звісно ж, не обов’язково. Давай зробимо простіше та побудуємо власний 3D-принтер із паличок для морозива та макаронів, а потім спроектуємо анатомічно точну модель тебе, щоб я могла сама тягати її до магазину костюмів у власний вихідний.

– А ми можемо навчити його моїй гафторі?

– Я зараз не сміюся з твоїх жартів.

– Можна було й не казати.

– Перепрошую?

– Не обов’язково зазначати, що ти з чогось не смієшся, коли ти з цього не смієшся.

– Це також можна було й не казати, Семе.

– Добре. Вибач.

– Ми поговоримо, коли тато повернеться із зустрічі, але я маю дещо сказати. Це необхідно.

– Добре.

– Перестань казати «добре».

– Вибач.

– Перестань казати «вибач».

– Я думав, уся суть у тому, щоб я вибачався.

– За те, що ти зробив.

– Але я не робив…

– Ти мене дуже засмутив.

– Я знаю.

– І це все? Тобі більше нічого сказати? Може, щось на кшталт: «Я зробив це, і мені шкода»?

– Я цього не робив.

Вона поставила руки в боки, пропустивши вказівні пальці через петлі для паска.

– Прибери цей безлад. Тут гидко.

– Це моя кімната.

– А це наш дім.

– Я не можу скласти дошку. Ми лише на середині гри. Тато сказав, що закінчимо, коли розберемося з моїми проблемами.

– Знаєш, чому ти завжди виграєш?

– Бо він мені дозволяє.

– Він уже роками тобі не піддавався.

– Він стримується.

– Це не так. Ти перемагаєш, бо він прагне захоплювати фігури, а ти завжди думаєш на чотири кроки вперед. Тому тобі все вдається в шахах і в житті.

– Мені не вдається все в житті.

– Вдається, коли ти достатньо уважний.

– А татові тоді – ні?

– Ми не про це зараз говоримо.

– Якщо він сконцентрується, то переможе.

– Можливо, це правда, але ми ніколи не дізнаємось.

– Про що ми реально говоримо?

Вона вийняла телефон із кишені:

– Що це?

– Це мобільний телефон.

– Він твій?

– Мені не можна користуватися смартфоном.

– Саме тому я б засмутилась, дізнавшись, що він твій.

– Тож немає причин для смутку.

– Чий він?

– Гадки не маю.

– Телефони – не кістки динозаврів. Вони не беруться нізвідки.

– Динозаврові кістки так само.

– На твоєму місці я би стежила за словами, – вона покрутила телефон у руці. І знову його повернула. – Як я можу подивитися, що в ньому?

– Припускаю, він на паролі.

– Саме так.

– Ну, тобі не пощастило.

– Але ж я можу спробувати «цей1підійде», так?

– Певно.

Кожен член родини Блохів користувався цим недолугим паролем для всього: від «Амазону» та «Нетфлікса» до домашньої сигналізації та телефонів.

– Ні, – відказала вона, показуючи Семові досі заблокований екран.

– Варто спробувати.

– Мені його віднести в магазин, чи як?

– Вони не відкривають навіть телефони терористів.

– Може, спробувати той самий пароль, але капсом?

– Можливо.

– Як зробити великі літери?

Сем узяв апарат. Він тарабанив по клавішах, наче дощ по вікну, але Джулія лише у вповільненому темпі бачила його скалічений палець.

– Нє-а, – резюмував він.

– Спробуй буквами.

– Тобто?

– О-д-и-н.

– Це було б тупо.

– Це було б чудово у порівнянні з використанням одного й того ж пароля для усього.

– Ц-е-й-о-д-и-н-п-і-д-і-й-д-е… Ні. Вибач. Тобто ні, не вибач.

– Спробуй написати по буквах і з першою великою.

– А?

– Велика «Ц» і «о-д-и-н» замість цифри.

Він набрав це повільніше та уважніше.

– Гм.

– Розблокував?

Вона потяглася за телефоном, але син тримав його ще якусь частку секунди, якої було достатньо для незручної паузи. Сем поглянув на матір. Величезним древнім пальцем вона штовхала слова на маленьку скляну гірку. Тоді подивилася на Сема.

– Що? – здивувався він.

– Що «що»? – перепитала вона.

– Ти чому на мене дивишся?

– Чому я на тебе дивлюся?

– Таким поглядом.

Джейкоб не засинав без подкаста. Він розповідав, що інформація заколисує його, але Джулія знала, що так він шукав товариства. Зазвичай вона вже спала, коли чоловік лягав у ліжко (така собі непомітна хореографія), але раз по раз вона помічала, що слухає запис сама. Якось вночі, коли Джейкоб хропів поруч, вона почула, як науковець пояснював усвідомлені сновидіння – коли людина розуміє, що спить. Найрозповсюдженіший спосіб викликати усвідомлене сновидіння – це набути звичку дивитися на тексти (сторінку з книги чи журналу, білборд або екран) поза спальнею, потім відводити очі та знову повертати погляд. У снах тексти змінюються. Якщо практикувати, то це трапиться рефлекторно. І якщо продовжувати тренувати рефлекс, то він зісковзне у сни. Нестійкість текстів укаже на те, що ви спите, і з цього моменту ви не лише знатимете, але й контролюватимете ситуацію.

Сем глянув на телефон, а тоді відвів очі.

– Я знаю, що ти не граєш в «Інше життя». Але що ти там робиш?

– Га?

– Як назвати те, чим ти там займаєшся?

– Живу? – відказав він, намагаючись зрозуміти зміну, що читалася на материному обличчі.

– Я маю на увазі в «Іншому житті».

– Так, я зрозумів.

– Ти живеш в «Іншому житті»?

– Зазвичай мені не доводиться описувати те, що я там роблю, але так, звісно.

– Ти можеш жити в «Іншому житті».

– Точно.

– Ні, я маю на увазі, що дозволяю тобі.

– Зараз?

– Так.

– Я думав, що покараний.

– Так, – відказала вона, поклавши телефон до кишені, – але зараз можеш там жити.

– Можемо поїхати по костюм.

– Іншого дня. Ще є час.

Сем відвів погляд від мами, а тоді знову подивився на неї.

Він перевірив усі пристрої. Не сердився, лише хотів сказати те, що треба було, а тоді зрівняти синагогу з землею. Вона не підходила, не була домом.

Хлопець обмотав усе дротами з подвійним запасом і заклав вибухівки утричі більше, ніж потрібно: під кожну лаву, заховав на підставці для сідура, зарив під сотнею ярмулок на дно восьмигранного ящика висотою до пояса.

Саманта вийняла Тору з арки. Прочитала напам’ять якусь нісенітницю, зняла з Тори обкладинку та поклала перед собою на бімі. Усі ці прекрасні смоляно-чорні літери. Усі ці прекрасні мінімалістичні речення, поєднані в розповідях про всі ті прекрасні безкінечно повторювані історії, які мали вже канути в лету та які ще, можливо, так і зроблять. Детонатор був схований усередині указки для Тори. Саманта стисла її в руці, знайшла потрібний уривок на сувої та почала цитувати.

> Bar’chu et Adonai Ham’vorach[25].

> Що?

> Я повів молодшого брата в зоопарк, а там носороги як почали трахатись! Це був капець. Він просто стояв і витріщався. Він навіть не розумів, що це ржачно – і це було найсмішніше.

> Увага!

> Смішно, коли людина не знає, що це смішно.

> Як можна сумувати за кимось, кого ніколи не зустрічав?

> Baruch Adonai Ham’vorach l’olam va’ed[26].

> Я завжди, завжди, завжди відрізню нечесність від фальшивої чесності.

> App: Усе, що ви кажете, колись може бути використаним проти вас.

> Baruch Atah, Adonai…

> Зрозуміло: «Шануймо Тебе…»

> Зі мною відбувається така дивна штука: я не можу пригадати, який вигляд мають люди. Або ж переконую себе, що не можу. Іноді я намагаюся уявити обличчя брата, але не можу. Не те що я не зміг би впізнати його в натовпі. Та коли я думаю про нього, то нічого не виходить.

> Eloheynu melech ha’olam…

> Завантаж собі прогу «VeryPDF». Вона дуже проста.

> Вічний Господь, цар світу…

> Вибачте, я вечеряла. Ми в Кіото. Тут уже давно видно зорі.

> Ви бачили відео, як єврейському репортеру відрубують голову?

> asher bachar banu mikol ha’amim…

> У «VeryPDF» купа багів.

> Ти покликав нас служити Тобі…

> Мене дратує мій «айфон».

> v’natan lanu et Torato…

> Тобі треба вимкнути обертання. Подвійний клік на кнопці «Home», щоб відкрити панель завдань. Прокручуй, доки не побачиш щось схоже на кругову стрілочку, вона вмикає та вимикає обертання.

> Чи можна осліпнути, якщо дивитися на сонце на відео?

> А хтось щось знає про цей новий телескоп, який китайці планують побудувати? Він має сягати удвічі далі назад у часі, ніж будь-який інший телескоп.

> Baruch Atah, Adonai…

> Може, це прозвучить, наче я обдовбаний, але хіба не варто визнати дивину щойно сказаного тобою? Він може сягати удвічі далі назад у часі?

> Кожне слово, яке я будь-коли написав, може вміститися на флешці.

> Що означає?..

> Славімо Тебе…

> Уяви, що в космосі встановили гігантське дзеркало дуже далеко від нас. Чи можемо ми, направивши на нього телескоп, побачити себе в минулому?

> Значить?

> Що далі воно від нас, то давніше минуле можна побачити: наші народження, перший поцілунок батьків, печерних людей.

> Динозаврів.

> Мої батьки ніколи не цілувалися, та й трахалися лише раз.

> Життя, що виходить із океану.

> notein haTorah.

> І якщо дивитися на нього прямо, то можна побачити самого себе, не будучи там.

> Той, що дарує Тору.

Саманта підвела погляд.

Що взагалі може зробити хороша людина, щоб її побачили? Не помічали, а бачили. Не цінували, не турбувалися, навіть не любили. Але повністю бачили.

Вона визирнула над скупченням аватарів. Вони були надійними, щедрими, в основі своїй хорошими людьми. Найбільш гарні колись зустрінуть людей, яких вона нізащо не побачить.

Вона подивилася одночасно на і крізь заляпане вікно єврейського сьогодення.

Сем чув кожне слово по той бік дверей рабина Зінґера. Він знав, що батько йому вірив, а мама – ні. Він знав, що мама намагалася робити те, що, на її думку, було найкращим, а тато – що найкращим вбачалося йому. Але найкращим для кого?

Він знайшов телефон за день до того, як на нього натрапила мама.

Багато вибачень уже назріло, але він ні перед ким вибачатися не мав.

Не відкашлюючись, Саманта почала говорити, казати те, що мала.

25

Bar’chu et Adonai Ham’vorach (іврит), «Славімо Бога благословенного». Фраза, яку говорить проповідник під час служби.

26

Baruch Adonai Ham’vorach l’olam va’ed (іврит), «Благословенний Бог нехай буде назавжди». Відповідь пастви на слова проповідника.

Ось я

Подняться наверх