Читать книгу Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк - Страница 10

Перш ніж взятися до нової роботи, я влаштував триденну відпустку. Першого дня пішов гуляти по Третій авеню – після обіду, своєї улюбленої пори: коли заходить сонце, а в антикварних крамничках зупиняється час, синіють тіні й оживають дзеркала. З ресторанів точиться перший несміливий запах смаженої цибулі та картоплі, офіціанти накривають столи, а омари, виставлені у великих вітринах рибного магазину «Короля морів», намагаються втекти з крижаного ложа тортур на скалічених дерев’яними цвяхами клешнях. Щоразу, як я дивився на їхні круглі вигнуті тіла, мені мороз йшов поза шкірою – вони нагадували про камери тортур у концтаборах народу поетів і мислителів.

– Імперський єгермейстер Герман Ґеринґ такого б ніколи не допустив, – зауважив Кан, я зустрів його перед вітриною з велетенськими крабами.

– Ви про омарів? Бо крабів уже давно четвертували!

Він кивнув:

– Третій рейх любить тварин. Вівчарку фюрера звати Блонді, і він плекає її, мов дитину. Імперський єгермейстер, міністр-президент Пруссії, з блондинкою Еммі Зоннеманн утримує у своїй Вальгаллі молодого лева, і Герман у древньогерманських строях, із валторною за поясом, приходить до нього, як до друга. А шеф усіх концтаборів, Генрих Гіммлер, полюбляє ніжних ангорських кроликів.

– Зате четвертовані краби можуть окрилити черговою ідеєю Фрика, міністра внутрішніх справ Третього рейху. Хоча ні, він уже й так, як людина культурна і навіть доктор, скасував гільйотину, оскільки вона занадто гуманна, і замінив її на стару добру сокиру. Можливо, його наступною ідеєю буде четвертувати євреїв, як велетенських крабів.

– Все ж таки ми – народ, визначальною рисою якого колись була прямодушність – це слово перекладеш не кожною мовою, – похмуро зронив Кан.

– Існує ще одне питомо тевтонське слово – зловтіха.

– Може, досить? – запитав Кан. – Наш гумор уже напружує.

Ми глянули один на одного, як школярі, впіймані на гарячому.

– Як же важко цього позбутися, – пробурмотів Кан.

– Тільки нам так зле?

– Усім. Спершу охоплює поверхове почуття безпеки і всі, мов страуси, ховають голови в пісок, а потім приходить небезпека. Що більша загроза, то безпечніше почувається людина. Найкраще тим, хто, мов невтомні мурашки після грози, усе будує наново – мостить гніздо, створює бізнес, заводить сім’ю, творить майбутнє. Найбільше загрожені ті, хто чекає.

– Ви теж чекаєте?

Кан іронічно глянув на мене.

– А ви, Россе, хіба не чекаєте?

– Чекаю, – визнав я, трохи помовчавши.

– Я теж. А чому?

– Не знаю чому.

– У кожного причини свої. От тільки боюся – щойно все минеться, всі вони підуть, як вода у суху землю. І тоді ми знову втратимо кілька років і знову починатимемо все спочатку. А решта отримають за цей час кілька років фори.

– То й що? – здивувався я. – Життя – це ж не скачки з перешкодами.

– Та невже? – перепитав Кан.

– Ми ж не змагаємося одне з одним. Хіба більшість емігрантів не хоче повернутися?

– Думаю, ніхто не знає цього напевно. Деякі змушені повертатися. Наприклад, актори, бо вони нічого тут не досягнуть, бо ніколи не опанують англійської досконало. Чи письменники, бо їхніх творів тут не читатимуть. Але в більшості причина зовсім інша. Непереборна, дурнувата туга за батьківщиною. Попри все! Аж блювати хочеться! Знаєте, хто були найкращі патріоти Німеччини? Євреї! Вони любили ту країну з якоюсь собачою, сентиментальною відданістю.

Я промовчав. Подумав, що євреї, мабуть, безмежно любили цю країну саме тому, що їм так і не дозволили почуватися там як удома. Відчуття непевності ніколи не давало їхній любові заспокоїтися. Щоправда, в епоху Німецької імперії їх навіть захищали, потім – перестали. Але антисемітизм до 1933 року був зовсім не поширеним явищем, темою для балачок тільки вульгарних, спітнілих, немитих невротиків.

– Таку любов до Німеччини я відчув на власній шкурі, – сказав я. – У Швейцарії. В особі єврейського комерційного радника, в якого я хотів позичити грошей. Він їх мені не позичив. Зате дав цінну пораду – повертатися до Німеччини. На його думку, газети брехали. А коли щось і не так, то тільки тимчасово, просто вимушені суворі заходи. Де борошно, там і порошно. Євреї й самі багато в чому винні. Коли я йому сказав, що і сам сидів у концтаборі, він пояснив мені, що на те мала бути причина, а те, що мене відпустили, свідчить на користь німецької справедливості.

– А й справді, чому вас відпустили? – перебив мене Кан.

– Бо я не єврей, – відповів я, розізлившись, бо колись уже про це згадував. – На комерційного радника я гаркнув. Він розкричався у відповідь і назвав мене антисемітом.

– Такий тип людей я знаю! – похмуро сказав Кан. – Таких небагато, але вони є.

– Навіть в Америці. – Я згадав свого адвоката й уточнив: – Зозулі.

Кан розсміявся і повторив:

– Зозулі! Скільки ж розвелося тих ідіотів на білому світі!

– Особливо наших власних.

– Надто їх. Можливо, ми все ж таки з’їмо кількох крабів?

Я кивнув.

– Дозвольте вас запросити. Це просто прекрасно, коли ти знову можеш когось запросити. Тоді в тебе зникає комплекс вічного жебрака. Чи, якщо хочте, шляхетного паразита.

– Ніщо не позбавить нас комплексу провини за те, що ми живі; комплексу, який нам прищепила наша люба вітчизна. Я приймаю ваше запрошення. Дозвольте мені натомість купити пляшку нью-йоркського рислінгу, щоб ми хоч на кілька годин знову відчули себе людьми.

– То ми тут не люди?

– На дев’ять десятих. – Кан витягнув із кишені рожевий папір.

– Паспорт! – благоговійно мовив я.

– Посвідчення для громадян ворожої країни, – виправив мене Кан. – Ось хто ми тут.

– То ми й далі неповноцінні люди, – відповів я, розгорнувши велетенське меню. – А повноцінними коли-небудь станемо?

Ввечері ми пішли до Бетті Штайн. Вона навіть тут дотримувалася одного берлінського звичаю – щочетверга до неї на вечерю сходилися гості. Прийти міг кожен. Хто мав гроші, той щось приносив – пляшку вина, цигарки чи банку консервованих сосисок. У Бетті був грамофон зі старими платівками, лунали пісні Рихарда Таубера чи старі оперети Кальмана, Легара чи Вальтера Колло. Час до часу хтось із поетів читав свої вірші, здебільшого просто дискутували.

– У неї благородні наміри, – сказав Кан. – Але все одно – це трупарня, тут ходять живі мерці, які досі, щоправда, не усвідомили, що вони – небіжчики.

На Бетті була стара шовкова сукня, пошита ще в догітлерівську епоху. Фіолетова, в рюшах, вона шелестіла і пахла лавандою. З сукнею контрастували рум’яні щоки, сталево-сіре волосся і блискучі темні очі. Вона зустріла нас щирими обіймами. У цій пухкенькій жіночці було стільки душевності, що залишалося тільки безпорадно всміхнутися. Бетті була зворушлива і смішна, але не любити її було неможливо. Вона поводилася так, наче після 1933 року час зупинився. Реальність існувала у всі дні тижня, крім четвергів, коли всі знову начебто опинялися в Берліні і починала діяти Веймарська конституція. У великій кімнаті з портретами покійників була купа народу. Ми побачили актора Отто Вілера, оточеного шанувальниками.

– Він підкорив Голлівуд! – гордо повідомила Бетті. – Він пробився!

Вілер вочевидь насолоджувався славою.

– Яку роль він отримав? – запитав я Бетті. – Отелло? Братів Карамазових?

– Просто грандіозну! Хоча я точно не знаю, яку саме. Але він точно всіх заткне за пояс! Майбутній Кларк Ґейбл.

– Чарльз Лотон, – сказала племінниця Бетті, зморщена стара діва, яка розливала каву. – Швидше Чарльз Лотон. Адже він характерний актор.

Кан в’їдливо посміхнувся:

– Навряд чи роль така вже й грандіозна. Вілер і в Європі не був аж таким геніальним актором. Знаєте історію чоловіка, який у Парижі пішов у нічний клуб російських емігрантів? Власник хотів його вразити, тому сказав: «Наш швейцар раніше був генералом, кельнер – графом, співак – великим князем» і таке інше. Гість мовчить. Зрештою, власник показав на маленьку таксу, яку відвідувач приніс із собою. «Скажіть, будь ласка, якої породи цей собака?» – запитав увічливо. «Раніше, у Берліні, мій собака був великим сенбернаром». – Кан меланхолійно усміхнувся. – Вілерові справді дали зовсім маленьку роль. Він грає нациста в якомусь другорядному фільмі. Есесівця.

– Що? Але ж він єврей.

– Це нічого не означає. Шляхи Голлівуду несповідимі. Напевно, для них есесівці та євреї – однакові. Вже вчетверте роль есесівця отримує єврей. – Кан засміявся. – Своєрідна мистецька справедливість. Гестапо опосередковано допомагає обдарованим євреям не вмерти з голоду.

Бетті оголосила, що сьогодні у Нью-Йорку проїздом буде доктор Ґрефенгайм. Багато хто його знав: це був відомий берлінський гінеколог. Деякі протизаплідні засоби назвали на його честь. Незабаром приїхав і він сам. Кан теж його знав. Це був скромний худорлявий чоловік із чорною борідкою.

– Де ви працюєте? – запитав Кан. – Де практикуєте?

– Практикую? – здивувався Ґрефенгайм. – Я ще не склав екзаменів. Це важко. От ви змогли б без підготовки знову скласти іспити на атестат зрілості?

– А від вас вимагають?

– Так. Усе з самого початку. Ще й англійською.

– Але ж ви – відомий лікар. Вас би мали тут знати! До того ж, якщо екзамен таки треба складати, для вас би це мала бути проста формальність.

Ґрефенгайм стенув плечима:

– Тут – це не формальність. Навпаки, якщо порівнювати з американцями, то нас ставлять у значно тяжчі умови. Знаєте, як це буває. Лікарі – філантропи тільки за своїм фахом. Потім вони вступають у спілки і товариства й обороняють свою територію. Сторонніх туди не пускають. Тому нам і потрібно повторно складати екзамени. А іноземною мовою це ой як нелегко. Крім того, мені вже за шістдесят. – Ґрефенгайм винувато всміхнувся. – Раніше треба було вчити іноземні мови. Але нам усім нелегко. Мені доведеться ще цілий рік працювати асистентом лікаря. Принаймні, тоді я зможу безкоштовно харчуватися в лікарні, та й матиму, де жити.

– Та скажіть правду! – рішуче перебила його Бетті. – Кан і Росс зрозуміють вас. Річ у тім, що його обікрали. Якась емігрантська падлюка.

– Але ж, Бетті…

– Кажу як є: його просто підло обікрали. У Ґрефенгайма була цінна колекція марок. Частину цієї колекції він віддав зберігати другові, коли той покидав Німеччину. Але коли Ґрефенгайм приїхав, той пройдисвіт другом уже не був. Він стверджував, що Ґрефенгайм ніколи нічого йому не давав.

– Давня історія, – мовив Кан. – Щоправда, зазвичай брешуть, що речі конфіскували ще на кордоні.

– Той був розумніший. Якби він визнав, що колись цю колекцію отримав, то Ґрефенгайм мав би хоч якісь підстави, щоб відшкодувати збитки.

– Ні, Бетті, – сказав Кан. – Жодних підстав. Ви ж не взяли розписки чи квитанції? – запитав він Ґрефенгайма.

– Звісно, ні. Про таке взагалі не йшлося. Все було винятково на довірі.

– Зате ця паскуда живе зараз просто розкішно, – чмихнула Бетті. – А Ґрефенгайм голодує.

– Не скажу, що голодую. Але я сподівався, що на ті гроші оплачу навчання.

– А зараз скажіть, на скільки вас обскубли? – безжально зажадала Бетті.

– Ну, – збентежено всміхнувся Ґрефенгайм, – то були мої найрідкісніші марки. Будь-який торговець дав би за них щонайменше шість-сім тисяч доларів.

Бетті, хоч і давно знала цю історію, широко відкрила свої вишневі очі.

– Це ж цілий статок! Скільки доброго можна було зробити за ті гроші!

– Все одно краще, ніж якби вони дісталися нацистам, – винувато виправдовувався Ґрефенгайм.

Бетті обурено глянула на нього:

– Вічно одне й те ж: все одно краще! Ця емігрантська покірність! Чому ви не проклинаєте життя усіма фібрами своєї душі?

– Бетті, а яка з цього користь? Деколи я сам перетворююся на антисеміта.

– Це вічне розуміння і прощення майже всіх гріхів! Думаєте, нацист би теж так поводився? Та він би забив ошуканця до смерті!

Кан весело і ніжно поглянув на Бетті, яка у всіх своїх фіолетових рюшиках достоту скидалася на задерикуватого папугу.

– Серденько, ти наче остання представниця роду Макавеїв.

– Не іронізуй. Ти, принаймні, показав цим варварам, де раки зимують. І маєш мене зрозуміти. Деколи я просто задихаюся. Ця вічна покора! Ця вічна здатність усе витерпіти! – Бетті люто глипнула на мене. – А ви що скажете? Ви теж здатні все стерпіти?

Я промовчав. Та й що я міг відповісти? Бетті струснула головою, посміялася сама над собою і пішла до іншого гурту.

Хтось увімкнув грамофон. Залунав голос Рихарда Таубера. Він співав пісню з «Країни усмішок».

– А зараз усі тужитимуть за Курфюрстендамом, – сказав Кан. Він обернувся до Ґрефенгайма. – А де ви зараз живете?

– У Філадельфії. Колега дозволив погостювати. Можливо, ви його знаєте: Равік.

– Равік? З Парижа? Авжеж, я його знаю. Проте я не думав, що йому вдалося втекти. Що він робить?

– Те, що і я. Тільки не бере так близько до серця. У Парижі неможливо було скласти екзамен. А те, що тут це можливо, він сприймає як прогрес. А мені важче. На жаль, я розмовляю тільки цією триклятою німецькою, не враховуючи латини та грецької, ними я теж досить вільно володію. Але кому ці мови зараз потрібні?

– А чому ви не можете почекати, поки закінчиться війна? Німеччина війни не виграє, тепер це знає кожен. А потім ви зможете повернутися.

Ґрефенгайм повільно похитав головою.

– Це – наша остання ілюзія, яка розлетиться, мов дим. Ми не зможемо повернутися.

– Чому? А коли з нацистами буде покінчено?

– З німцями, може, й буде покінчено, але з нацистами – ні. Нацисти не впали з Марса і не зґвалтували Німеччину, – сказав він. – Можливо, у таке вірили ті, хто покинув Німеччину у 1933 році. А я ще роками жив там. Я слухав їхнє гавкання по радіо, грубе кровожерне гарчання на зібраннях. Це вже не була якась одна партія. То була Німеччина.

Він прислухався до звуків грамофона, з якого лунала пісня «Берлін залишається Берліном»; співали ті, хто вже давно опинився чи в еміграції, чи в концтаборах. Декілька людей, включно з Бетті Штайн, уважно слухали – захоплено, скептично і тужливо водночас.

– Там ніхто не хоче, щоб ми повернулися, – мовив Ґрефенгайм. – Ніхто. Ніхто.

Я повертався до готелю. Після вечора у Бетті Штайн на мене спала меланхолія. Думав про Ґрефенгайма, який намагався заново побудувати своє життя. Нащо? Його дружина залишилася у Німеччині. Німкеня. П’ять років вона витримувала тиск гестапо і не розлучалася з ним. За ці п’ять років із квітучої жінки перетворилася на зів’ялий згусток нервів. Мало не щотижня Ґрефенгайма тягали на допити. Щоранку, з четвертої до сьомої, вони з дружиною тремтіли, як осикові листки, – саме тоді його зазвичай і забирали. Сам допит відбувався тільки наступного дня чи навіть за кільканадцять днів. Ґрефенгайма кидали в камеру до решти євреїв. Усі сиділи навпочіпки, обливаючись холодним потом і божеволіючи зі смертельної туги. За ці години їх об’єднувало якесь дивне братерство. Вони перешіптувалися, не чуючи одне одного. Вони вслухалися в кроки наглядачів за стінами своєї камери. То було братерство, яке допомагало, як могло, але водночас кожного з них охоплювала жахлива суміш любові та ненависті; їм здавалося, наче існує тільки певна кількість шансів на порятунок, а тому кожен новий в’язень зменшує шанс вижити іншому. Гордість німецької нації час до часу витягала котрогось із камери – його штурхали, били й обливали брудною лайкою, – саме так двадцятирічні герої уявляли собі, як треба поводитися зі старими, хворими людьми. Тоді на камеру спадала тиша.

Іноді минало чимало годин, коли після допиту до них закидали скривавлений кусень м’яса, і всі мовчки бралися до роботи. Ґрефенгайм так часто бачив такі сцени, що, коли його вкотре забирали, просив дружину запихати до його кишень багато носовичків – він міг використовувати їх для перев’язки. Самі ж бинти він брати не наважувався. Бо навіть перев’язати рани у камері – це була неабияка мужність. Траплялося, що людей, які на це наважувалися, просто забивали до смерті як саботажників. Ґрефенгайм пригадував жертв, яких приволікали назад у камеру. Вони були майже нерухомі, дивилися гарячими і блискучими очима з застиглим виразом тихого божевілля, дехто ще міг шепотіти хриплим від криків голосом: «Мені пощастило, вони мене відпустили!» «Відпустили» означало, що їх не заволокли в підвал, де до смерті затоптали б ногами, або не кинули в концтабір, де катували б доти, доки вони з розпачу не кинулись би на колючий електричний дріт.

Одного разу Ґрефенгайм знову повернувся. Свій кабінет він уже давно передав іншому лікареві. Його наступник запропонував заплатити йому тридцять тисяч марок, врешті заплатив тільки тисячу, хоч сам кабінет був вартий трьохсот. А все було так: одного прекрасного дня з’явився унтерштурмфюрер, родич наступника, і поставив Ґрефенгайма перед вибором – або через нелегальне лікування пацієнтів він кине лікаря до концтабору, або той візьме тисячу марок і напише розписку на тридцять. Ґрефенгайм знав, що обрати. Зрештою, його дружина вже і так дозріла до будинку для божевільних. Але все одно не хотіла розлучатися. Жінка свято вірила, що саме вона – останній порятунок Ґрефенгайма, саме через неї його ще не кинули до концтабору. Вона погоджувалася розлучитися тільки за умови, що Ґрефенгайму дозволять покинути країну. Вона хотіла знати, що він у безпеці. Тоді Ґрефенгайму нарешті трохи поталанило. Однієї ночі до нього завітав унтерштурмфюрер, який на той час уже здобув звання оберштурмфюрера. Він був у цивільному і, трохи провагавшись, попросив Ґрефенгайма зробити аборт його коханці. Він був одружений, а його дружина не поділяла націонал-соціалістичних ідей, що треба народжувати якнайбільше дітей, навіть якщо в процесі продукування потомства братимуть участь кілька кровних ліній. Вона вважала, що її кровної лінії цілком достатньо. Ґрефенгайм спершу відмовлявся. Думав, що це – пастка. Він обачно пояснив, що його наступник – теж лікар і оберштурмфюрер може звернутися до нього, крім того, він навіть його родич і завдячує йому – Ґрефенгайм натякнув на це дуже обережно – велетенським статком. Оберштурмфюрер цілком відкинув цю ідею. «Та падлюка не хоче, – пояснив він. – Я здалека заговорив про це. А ця сволота прочитала мені цілу лекцію про спадкові риси, генофонд нації та іншу маячню. От бачите, яка буває вдячність! А без мене він вашого кабінету не отримав би ніколи!» В очах добре вгодованого оберштурмфюрера Ґрефенгайм не побачив і тіні іронії. «А ви – інша річ, – пояснив чоловік. – Усе залишиться між нами. Мій шваґер, паскуда така, рано чи пізно все вибовкає. Або шантажуватиме мене все життя». – «Ви б теж змогли його шантажувати: через заборонене хірургічне втручання», – наважився відповісти Ґрефенгайм. «Я простий солдат, – відповів оберштурмфюрер. – Я на такому не знаюся. А з вами, дорогенький, усе простіше. З вами ми точно домовимося. Бо вам заборонено працювати, а мені заборонено допускати аборт; отож ми обидва нічим не ризикуємо. Вона прийде до вас сьогодні вночі, а вранці піде додому. Домовилися?» – «Ні!» – з-за дверей відповіла пані Ґрефенгайм.

Вона підслухала всю розмову, хоч страх і роздирав її душу. Наче привид, стояла вона, тримаючись за двері. Ґрефенгайм скочив на рівні ноги.

«Дайте мені спокій! – сказала жінка. – Я чула все. Ти нічого не робитимеш! Нічого, аж поки не отримаєш дозвіл на виїзд. Це – ціна за роботу. Подбайте про дозвіл», – обернулася вона до оберштурмфюрера.

Той намагався пояснити їй, що це не він вирішує. Але жінка була вперта. Він збирався вже був піти. Але дружина Ґрефенгайма вдалася до погроз – вона донесе на нього керівництву. Хто їй повірить? Одне свідчення проти іншого, її слова проти його. Одначе він кинувся обіцяти їй золоті гори, вона не повелася. Спершу дозвіл на виїзд, тоді – аборт.

Зрештою сталося неможливе. У хащах цього бюрократичного царства жахів деколи траплялися і такі оази. Коханка оберштурмфюрера прийшла приблизно через два тижні, вночі. Коли все було зроблено, нацист пояснив Ґрефенгайму, що він мав іще й третю причину звернутися саме до нього: єврейському лікареві він довіряв більше, ніж дурневі шваґру. Ґрефенгайм до останнього чекав на пастку. Оберштурмфюрер дав йому двісті марок гонорару. Ґрефенгайм відмовився. Тоді оберштурмфюрер насильно запхав йому гроші у кишеню: «Дорогенький, вам вони точно не завадять!» Він справді любив коханку. Ґрефенгайм до кінця не вірив у своє щастя, тому навіть не попрощався з дружиною. Він сподівався, що таким чином підкупить долю. Міркував так: якщо попрощається, то його завернуть. Але вдалося втекти. І ось він сидів у Філадельфії і шкодував, що не поцілував на прощання дружину. Ці думки не давали йому спокою. Відтоді він нічого про неї не чув. Зрештою, невдовзі почалася війна і щось довідатися стало геть неможливо.

Перед готелем «Ройбен» стояв «ролс-ройс» із водієм за кермом. Авто скидалося на золотий зливок серед купи попелу.

– А ось нарешті і кавалер, достойний вас супроводжувати, – сказав Меліков з глибини плюшевого вестибюля. – Бо в мене, на жаль, зовсім немає часу.

У кутку я побачив Наташу Петровну.

– То ваш імпозантний «ролс-ройс» надворі? – запитав я.

– Взяла напрокат! – відповіла вона. – Так само як і сукні та прикраси, в яких мене фотографують. У мене немає нічого власного, справжнього.

– Голос – ваш власний, а «ролс-ройс» справжній.

– Добре. Але мені все одно ніщо не належить. Отже, я дурисвітка з купою справжніх речей. Так краще?

– Так значно небезпечніше, – відповів я.

– Наташі потрібен кавалер, – пояснив Меліков. – «Ролс-ройс» у неї тільки на сьогоднішній вечір. Завтра його треба буде віддати. Не хочеш на один вечір перетворитися на авантюриста і насолодитися життям?

Я засміявся.

– Уже багато років я живу, як авантюрист. Але без автомобіля. Це щось новеньке.

– У нас іще й водій є, – сказала Наташа Петровна. – Навіть в уніформі. Англійській.

– Мені потрібно перевдягнутися?

– Ні, звісно. Гляньте на мене!

Хоч перевдягатися мені не було в що. Я мав лише два костюми, і кращий із них був на мені.

– Поїдете зі мною? – запитала Наташа Петровна.

– Залюбки!

Це була чудова нагода позбутися думок про Ґрефенгайма.

– Сьогодні в мене буде ще один щасливий день, – сказав я. – Влаштував собі триденну відпустку, але про таку несподіванку не міг і мріяти.

– Ви можете самі собі давати відпустку? Я так не можу.

– Я теж не можу, але я змінюю місце роботи. Через три дні матиму досить вузьке коло обов’язків: заманюватиму клієнтів, вставлятиму картини в рами і працюватиму звичайним слугою в одного торговця картинами.

– А продавати картини теж ви будете?

– Боронь Боже! Сильверс сам продаватиме.

Наташа Петровна якусь мить вивчала мене.

– А чому ви не можете?

– Я кепсько на цьому розуміюся.

– Найкраще зовсім не розумітися на тому, що продаєш. Тоді торгівля краща. Якщо не знаєш дефектів, маєш більшу свободу.

Я розсміявся:

– Звідкіля ви про таке знаєте?

– Іноді я теж продаю. Сукні й капелюшки. – Вона знову мене вивчала. – Але тоді я отримую комісійні. Вам теж їх мали б виплачувати!

– Я ще взагалі нічого не знаю. Може, мені не доведеться підмітати будинок і приносити клієнтам каву. Чи коктейлі.

Ми повільно їхали вулицею, перед нами бовваніли широка, вбрана в кордовий піджак водієва спина і його бежева кепка. Наташа натиснула на кнопку, і з обшитої червоним деревом стінки повільно висунувся складаний столик.

– Коктейлі, – сказала вона і засунула руку в нішу під столом, де стояли склянки й кілька пляшок. – Холодні, мов лід, – пояснила вона. – Останній писк моди. Маленький вбудований холодильник. Що б ви хотіли випити? Горілки, віскі чи мінералки? Горілки. Правда ж?

– Авжеж. – Я глянув на пляшку. – Але ж це справжня російська горілка. Як вона тут опинилася?

– Трунок богів! Навіть краще – нектар! Один із небагатьох приємних наслідків війни. Власник цього автомобіля якось пов’язаний із зовнішньою політикою. Він часто літає до Росії і до Вашингтона. – Вона засміялася. – Але годі дивуватися, краще насолоджуватися. Мені дозволили її пити.

– А мені – ні.

– Власник автомобіля знає, що я не їздитиму на ньому сама.

Горілка була просто прекрасна. Усе, що я досі пив, здавалося тепер занадто міцним і огидним, наче звичайний спирт.

– Ще по одній? – запитала вона.

– А чом би й ні? Очевидно, така моя доля – наживатися на війні. Мені дозволили приїхати до Америки, бо війна; я знайшов роботу, бо війна; а тепер я п’ю російську горілку, бо знову ж таки – війна. Мимоволі я став паразитом.

Наташа Петровна підморгнула.

– А чому б не стати ним із власної волі? Так значно приємніше.

Ми їхали вгору по П’ятій авеню, вздовж Центрального парку.

– Тут починається ваша територія, – сказала Наташа Петровна.

Невдовзі ми звернули на Вісімдесят шосту вулицю. То була типова широка американська вулиця, втім, вона відразу нагадала мені маленькі німецькі містечка. По обидва боки тулилися цукерні, пивнички, будки з гарячими сосисками.

– А тут іще розмовляють німецькою? – запитав я.

– Та скільки завгодно. Американці великодушні. За таке вони нікого не посадять. Це вам не німці.

– І не росіяни, – відповів я.

Наташа Петровна засміялася.

– Американці теж кидають людей за ґрати, – зауважила вона. – Наприклад, японців, які тут живуть.

– А ще французів та емігрантів із Європи.

– Думаю, всюди ув’язнюють невинних. Правда ж?

– Можливо. Хай там як, але нацисти, які мешкають на цій вулиці, досі на волі. Чи могли б ми поїхати деінде?

Наташа Петровна якусь мить мовчки дивилася на мене.

– Зазвичай я не така, – мовила задумливо. – У вас є дещо таке, що мене дратує.

– Цікаво. І зі мною це відбувається.

Вона не звернула уваги на мої слова.

– Оте «дещо» – це прихована самовдоволеність, – пояснила вона. – Вона схована так далеко, що годі знайти. І все одно вона злить. Розумієте?

– Звісно. Я і сам злюся, коли відчуваю таке в інших. Але чому ви мені це розказуєте?

– Щоб вас подратувати, – відповіла Наташа Петровна. – Саме тому. А я? Що вас у мені роздражнює?

– Нічого, – відповів я, розсміявшись.

Вона спаленіла. Я відразу пошкодував, але було вже надто пізно.

– Клятий німець, – сказала тоді.

Вона зблідла і почала уникати мого погляду.

– Можливо, вам буде цікаво знати, що Німеччина позбавила мене громадянства, – відповів я і відразу розлютився, що таке бовкнув.

– Це й не дивно! – Наташа Петровна постукала по шибці. – Їдьте до готелю «Ройбен».

– Перепрошую, мадам, а на якій він вулиці? – запитав водій.

– Це там, де ви мене чекали.

– Добре, мадам.

– Вам не потрібно відвозити мене назад до готелю, – сказав я. – Я можу вийти і тут. Скрізь повно автобусів.

– Як хочете. Ви тут удома.

– Зупиніть, будь ласка! – попросив я водія, а потім вийшов. – Наташо, дуже вам дякую.

Вона не відповіла. Я стояв у Нью-Йорку на Вісімдесят шостій вулиці і дивився на кафе «Гінденбурґ», звідки лунала духова музика. На вітрині кафе «Ґайґер» лежав домашній німецький крендель. У крамниці поруч висіла кров’янка. Навколо мене лунала німецька мова. За всі ці роки я часто уявляв, як добре було б повернутися, але саме про таке повернення не мислив ніколи.