Читать книгу Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк - Страница 6

Лягманн дав мені адресу Гаррі Кана. Про його легендарні подвиги я чув іще у Франції. Він був іспанським консулом у Провансі саме тоді, коли формально закінчилася німецька окупація цього регіону, а поставлене Гітлером французьке правління у Віші чинило щоразу менший спротив щоденним нападам німців. Одного дня у Провансі під іменем Рауля Теньє з’явився Кан з іспанським дипломатичним паспортом у кишені. Ніхто не знав, звідки в нього взявся той паспорт. Одні казали, що то – французький документ, зареєстрований в Іспанії, а Кан – віце-консул у Бордо; інші стверджували, що на власні очі бачили, що той паспорт – справжній, та ще й іспанський. Кан не казав нічого, він просто діяв. Їздив машиною з дипломатичним прапорцем на радіаторі, носив елегантні костюми і був безсоромно холоднокровний. Він поводився так блискуче, що навіть емігранти повірили в його справдешність. Хоча, коли подумати, справжнього в ньому не було нічого.

Кан вільно пересувався всією країною. Найпікантніше було те, що він їздив як представник іншого диктатора, який не чув про нього ні сном, ні духом. Так він перетворився на легендарного добродійника. Оскільки на його автомобілі майорів дипломатичний прапорець, то він, принаймні на той час, мав певний захист. Питомо єврейську зовнішність він гордовито списував на свою іспанську кров, а, щойно його зупиняли – чи есесівські патрулі, чи німецькі солдати, – він одразу атакував, і ті швидко втрачали впевненість і відступали, щоб не заробити прочухана від начальства. Кан швидко второпав, як сподобатися німцеві: гаркнути на нього добряче, і він уже твій навіки. Фашистську Іспанію на чолі з Франко вважали дружньою до Гітлера. Оскільки кожна диктатура породжує страх та вагання також і у власних, насамперед залежних, лавах, бо трактує поняття права суб’єктивно, роблячи його небезпечним навіть для особистих учинків, якщо ці вчинки не збігаються з певними перепадистими поглядами, то Кан зумів це боягузтво, яке разом із брутальністю є логічним наслідком будь-якої тиранії, використати на власну користь.

Кан був учасником руху Опору. Цілком імовірно, що гроші брав саме звідти, як і автівку, а головне – бензин, що його завжди мав удосталь, незважаючи на дефіцит. Кан перевозив агітки, перші підпільні газети, маленькі двосторонні памфлети. Я навіть знав випадок, коли німецький патруль зупинив його, збираючись обшукати машину, в якій він саме перевозив стоси нелегальної літератури. Кан зчинив такий ґвалт, що патрульні відступили так швидко, наче побачили гадюку. Втім, Канові цього було вочевидь замало. Він погнався за есесівцями і поскаржився на них на найближчому посту – звісно ж, попередньо позбувшись усіх нелегальних пакунків. Він навіть домігся, щоб німецький офіцер перепросив у нього за своїх нетямущих солдат. Угамувавшись, Кант урешті-решт покинув пост – віддав честь, як і годилося фалангісту, і почув у відповідь бадьоре «Гайль Гітлер!» Уже згодом він зауважив, що в машині лишилося ще два пакунки.

Час від часу в Кана з’являлися і незаповнені іспанські паспорти. Він урятував життя багатьом емігрантам, яких розшукувало гестапо, допомігши їм перейти кордон у Піренеях: примудрявся переховувати цих людей у французьких монастирях, аж поки траплялася нагода їх евакуювати. Я знав два випадки, коли Канові вдалося запобігти насильному поверненню емігрантів до Німеччини. У першому випадку він переконав фельдфебеля, що Іспанія дуже зацікавлена в полоненому, бо той прекрасно володіє мовами і його хочуть вишколити на агента-розвідника та послати в Англію; в другому діяв за допомогою коньяку і рому, а потім пригрозив охоронцям доносом, оскільки вони погодилися на підкуп.

Коли Кан раптово зник, плітки, наче зграя ворон, рознеслися серед емігрантів. Кожен знав, що ця кампанія однієї людини може закінчитися лише смертю. А Кан дедалі сміливішав і сміливішав, немов кидаючи виклик самій долі. Але враз усе стихло. Я припускав, що в якомусь концтаборі фашисти давно вже забили його до смерті чи, мов оббіловану тушу, повісили на гак для м’яса, – поки не почув від Лягманна, що Кан утік.

Я зустрів його в магазині, де по радіо саме транслювали промову президента Рузвельта. Неймовірний гамір долинав крізь відчинені двері аж надвір. Перед вікном стояли люди і слухали. Я спробував поговорити з Каном, але зрозумів, що це неможливо, – хіба що кричати. Ми порозумілися жестами. Він скрушно стенув плечима, вказав на радіо, на юрбу й усміхнувся. Я збагнув: для нього важливо, щоб люди слухали промову Рузвельта, та й сам він не хотів пропустити її через мене. Я сів біля вікна, дістав цигарку і почав слухати політика, який подбав про те, щоб ми змогли приїхати до Америки.

Кан був худорлявий, чорноволосий, із великими чорними блискучими очима. Ще молодий, не більше тридцяти. Обличчя не видавало сміливих життєвих учинків; у його рисах проступала така задума і щирість, що він радше скидався на поета. Рембо і Війон теж були поетами; тільки поетові могло спасти на думку все те, що він витворяв.

Гучномовець раптово замовк.

– Даруйте, – вибачився Кан, – я мав дослухати промову до кінця. Бачили тих людей на вулиці? Частина з них ладна його просто вбити, у нього багато ворогів. Дехто вважає, що він втягнув Америку у війну, і докоряє йому за американські втрати.

– За ті, що в Європі?

– Ще й за ті, що в Тихому океані. Щоправда, японці вже зняли з нього всю відповідальність. – Кан поглянув на мене уважніше. – А хіба ми вже колись не бачилися? Можливо, у Франції?

Я пояснив йому мою проблему.

– І коли ви мусите виїхати? – запитав він.

– За два тижні.

– Куди?

– Гадки не маю.

– До Мексики, – сказав він. – Або до Канади. З Мексикою простіше, уряд там чуліший, вони прихистили вже іспанських вигнанців. Треба буде довідатися в посольстві. А які у вас документи?

Я розповів. Усмішка осяяла його лице.

– Завжди одне й те ж, – пробурмотів він. – Хочете зберегти свій паспорт?

– Я змушений. Це єдиний мій документ. Якщо зізнаюся, що він несправжній, мене кинуть за ґрати.

– Можливо, вже й не кинуть. Але вам від цього не полегшає. Маєте якісь плани на сьогоднішній вечір?

– Ні, жодних.

– Тоді зайдіть по мене о дев’ятій. Нам потрібна допомога. І є місце, де її можна знайти.

Кругле червонощоке обличчя з великими очима і дико скуйовдженим волоссям світилося добродушно, мов місяць.

– Роберте, – видихнула Бетті Штайн. – О, Боже, звідкіля ви тут узялися? Відколи ви тут? Чому я про вас нічого не чула? Ви ж могли бодай звісточку якусь надіслати! Але, звісно, у вас купа важливіших справ, ніж думати про мене. Типово як на…

– То ви знайомі? – зацікавився Кан.

Складно уявити, щоб хтось із учасників цього великого переселення народів не знав Бетті Штайн. Вона була матір’ю емігрантів, так само як раніше, у Берліні, – опікункою невідомих акторів, художників і письменників. Мала м’яке серце, прихильне до всіх і до кожного, хто цього потребував. Її милосердя вистачало на всіх; всеосяжність її натури межувала з тиранією. Або ти їй належав цілком, або ставав ворогом.

– Ви ж бачите, що знайомі, – звернувся я до Кана. – Кілька років ми не бачилися, і вже з порога вона мені докоряє. Тут нічого не вдієш, це у неї в крові. Російська кров.

– Майже. Я народилася у Бреслау, – пояснила Бетті Штайн. – І досі цим пишаюся.

– Це ж треба, які доісторичні забобони існують, – спокійно відказав Кан. – От і добре, що знайомі. Нашому другові Россу треба допомогти.

– Россу?

– Так, Бетті, Россу, – відповів я.

– Він помер?

– Так, Бетті, а я успадкував його ім’я.

– Розумію.

Я пояснив їй ситуацію. Вона відразу погодилася мені допомогти і завзято заходилася обговорювати різні варіанти з Каном, якого тут як героя руху Опору й досі глибоко поважали. А я тим часом роззирнувся довкола. Кімната була невелика, але цілком відповідала характеру Бетті. На стінах висіли прикріплені кнопками фотографії, що рясніли надмірно екзальтованими присвятами. Я прочитав імена, багато хто з цих людей уже помер. Шестеро так і не виїхали з Німеччини, а один навіть туди повернувся.

– Чому фотографія Форстера теж у чорній рамці? – запитав я. – Він живий.

– Бо Форстер повернувся до Німеччини. – Бетті обернулася до мене. – Ви знаєте, чому він повернувся?

– Бо він не єврей, тужив за батьківщиною, – мовив Кан. – Ще й англійської не знав.

– Ні, причина інша. Просто в Америці не роблять його улюбленого зеленого салату, – тріумфально оголосила Бетті. – Тому він впадав у меланхолію.

У кімнаті почувся приглушений сміх. Ці емігрантські жарти я вже давно знав – поєднання іронії з розпачем. Такі існували і про Ґеринґа, Ґеббельса та Гітлера.

– То чому ви просто не зняли його фото? – запитав я.

– Бо я його попри все люблю, до того ж він – великий актор.

Кан засміявся.

– Бетті, як завжди, об’єктивна, – сказав він. – Коли це все нарешті скінчиться, вона перша скаже про наших колишніх друзів, які зараз саме пишуть антисемітські книжки й отримують ранги оберштурмфюрерів, мовляв, вони так чинили, щоб урятувати євреїв чи щоб запобігти чомусь іще гіршому! – Він потріпав її скуйовджене волосся. – Бетті, хіба не так?

– Коли хтось перетворюється на свиней, це не означає, що й ми маємо поводитися по-свинському, – різко відповіла Бетті.

– Це саме те, на що вони розраховують, – спокійно зауважив Кан. – А також на те, що по закінченні війни, після останнього ж пострілу, американці пришлють поїзди з салом, маслом і м’ясом для бідних німців, які всього лише хотіли їх знищити.

– А як ви думаєте, що робитимуть німці, якщо виграють війну? Теж роздаватимуть сало? – запитав хтось і закашлявся.

Я промовчав, бо вже по зав’язку наївся таких розмов. Тому взявся знову роздивлятися фотографії.

– Перелік покійників Бетті, – мовила тендітна, дуже бліда жінка, яка сиділа на лавці під фотографіями. – Ось це фото Гаштенекера.

Я пригадав. Французи кинули його в табір для інтернованих разом із рештою емігрантів, яких їм вдалося схопити. Гаштенекер був письменником і знав, що, втрапивши до рук фашистів, загине. Він знав і те, що табори для інтернованих обшукують гестапівці. І коли німці були за кілька годин ходи від табору, наклав на себе руки.

– Стара французька недбалість, – гірко зронив Кан і додав: – Начебто і не бажають тобі зла, але зрештою можеш врізати дуба.

Я пригадав, як в одному таборі Кан змусив коменданта звільнити п’ятьох емігрантів: так на нього напосів, що той, хто усе життя прикривав власну нерішучість щитом офіцерської честі, врешті-решт поступився і вночі відпустив на волю біженців, яким загрожувала певна смерть. Ситуацію ускладнювало ще й те, що в таборі перебувало кілька нацистів. Кан переконав коменданта відпустити спершу їх, інакше гестапівці заарештують його, перевіряючи табір. А потім використав це звільнення нацистів як спосіб тиску на коменданта, пригрозивши, що донесе на нього керівництву у Віші. Він назвав це поетапним моральним шантажем. Це подіяло.

– Як ви вибралися з Франції? – запитав я Кана.

– Цілком спокійно, як на ті часи. А як на теперішні, то просто дивовижно. Поступово гестапо почало щось пронюхувати. Якось моє нахабство перестало діяти, так само як сумнівний титул віце-консула. Мене заарештували і наказали роздягтися. У такий давній спосіб вони хотіли визначити, чи я єврей, чи обрізаний. Я відмовлявся, скільки міг, пояснюючи, що тисячі християн теж обрізані, що в Америці – це практично всі чоловіки. Що більше відмовок я знаходив, то задоволеніше вишкірювалися мисливці. Вони викрили єврея! Їм подобалося спостерігати, як судомно здригається моє тіло. Врешті-решт я в розпачі замовк, і тоді командир, на вигляд – старий учитель в окулярах, цинічно сказав: «А тепер, єврейська наволоч, спускай свої штани, показуй своє обрізане причандалля! Тоді ми його відчикрижимо і запхаємо до твого юдейського рота!» Його підлеглі, вродливі чоловіки з білявим волоссям, утішено зареготали. Я роздягнувся, і їм аж заціпило: я не був обрізаний! Мій батько був прогресивний єврей і вважав, що в помірному кліматі це не обов’язково.

Кан усміхнувся.

– Розумієте, в чому трюк? Якби я роздягнувся відразу, це не справило б такого враження. А так – вони були просто ошелешені і навіть знічені. «Чому ви не сказали відразу?» – запитав «старий учитель». «Що саме?» – «Що ви не єврей».

На щастя, через той пост до Німеччини їхали ще й двоє нацистів, яких відпустили з моєї ініціативи. Знову ж таки, ще один дивовижний збіг обставин, без якого я б уже давно загинув. Вони поклялися всіма святими, що я – друг фашистів: колись же їх відпустив. Це й мало вирішальну роль. Я ж намагався бути мовчазним і похмурим, а потім іще й зронив кілька імен, тому вони, на щастя, не зробили того, чого я остерігався: не відправили мене далі, у вищі інстанції. Вони боялися, що за це непорозуміння отримають на горіхи. І були майже вдячні, коли я пообіцяв про все забути, – тому з полегкістю мене відпустили. Я ж утік дуже далеко, аж до Лісабона. Важливо зрозуміти, коли далі ризикувати вже не варто. Це відчуття схоже на перший легкий напад стенокардії, Angina pectoris латинською. Спершу в тебе виникає легеньке поколювання, неприємні відчуття, але це – щось інше, до цього треба прислухатися. Наступний напад може бути смертельний.

Ми сиділи в напівтемряві його магазину.

– Це ваша крамниця?

– Ні. Я тут працюю. З мене вийшов хороший продавець.

– Вірю на слово.

За вікном пливла ніч великого міста, з освітленими вулицями і потоками людей. Здавалося, невидима шибка захищає нас не тільки від шуму – виникало відчуття, що ми сидимо в печері.

– Поночі навіть цигарки не смакують, – сказав Кан. – Хіба не було б чудово, якби у темряві людина не відчувала і болю?

– Навпаки, тоді біль дужчає, бо боїшся більше. От тільки кого?

– Себе. Власних вигадок. Але боятися треба не себе, а інших.

– Це теж вигадка.

– Ні, – спокійно сказав Кан. – У це вірили до 1918 року. З 1933 року знають, що це не так. Культура – тонкий шар, його може змити навіть дощ. Цього нас навчив народ поетів і мислителів. Народ той вважався високоцивілізованим. Перевершив Аттилу і Чингісхана. Аж раптом його люди з радісними вигуками на вустах перетворилися на варварів.

– Можна ввімкнути світло? – запитав я.

– Звісно.

Линули потоки немилосердного електричного світла, мружачись, ми глянули один на одного.

– Дивовижно, де тільки можуть опинитися люди, – сказав Кан, витягуючи маленького гребінця, щоб розчесати волосся по обидва боки проділу. – Але найголовніше, що кожен урешті-решт десь опиняється і може все почати спочатку. Головне – не чекати. Решта… – він повів рукою, – чекають. Чого? Що заради них час повернеться назад? Бідолахи! А ви що робите? Вже знайшли щось?

– Допомагаю сортувати речі в антикварній крамничці.

– Де? На Другій авеню?

– На Третій.

– Не має значення. Це безперспективно. Спробуйте почати власну справу. Навіть якщо ви просто продаватимете каміння. Чи шпильки для волосся. Я теж працюю у вільний час. Але тільки на себе.

– Хочете стати американцем?

– Я хотів стати австрійцем, потім чехом. Але, на жаль, німці захопили обидві ці країни. Далі я хотів стати французом – із тим же успіхом. Тепер мені цікаво, чи доберуться німці ще й до Америки.

– А мені цікаво, через який кордон мене змусять виїхати через десять днів.

Кан похитав головою.

– Поки що невідомо. Бетті роздобуде для вас рекомендації від трьох відомих емігрантів. Фойгтванґер міг би вам теж таку написати, але вона тут нічого не вартуватиме. Він належить до надто лівих сил. Америка хоч і уклала союз із Росією, але не аж так, щоб схвалювати комунізм. Генриха і Томаса Манна цінують тут найбільше, але найцінніші рекомендації – від корінних американців. Знаю одного видавця, який хоче опублікувати мої спогади. Я ніколи їх не записуватиму, але він може дізнатися про це і через два роки. Він цікавиться емігрантами. Можливо, відчуває, що матиме з них зиск. Зиск у поєднанні з ідеалізмом – безпрограшна комбінація. Я завтра йому подзвоню. Скажу, що ви один із тих людей, яких я витягнув із Ґюрсу.

– Я був у таборі Ґюрс, – сказав я.

– Справді? Втекли?

Я кивнув:

– Підкупив охорону.

Кан пожвавішав.

– Це добре! Ми знайдемо для вас кілька свідків. Бетті знає купу людей. Пригадуєте когось, хто теж виїхав до Америки?

– Містере Кан, – відповів я, – Америка була для нас землею обітованою. Тоді наші думки так далеко за межі Ґюрсу не виходили. І я не привіз із собою жодних документів.

– Нічого. Ми щось для вас знайдемо. Головне – продовжити ваше перебування тут. Скажімо, на кілька тижнів. Чи місяців. Оскільки часу обмаль, нам потрібен адвокат. Ми знаємо досить багато емігрантів, колишніх адвокатів. Бетті б це легко владнала. Але часу зовсім мало, тому нам потрібен американський адвокат. Бетті і з цим дасть раду. А гроші у вас є?

– На десять днів.

– Це гроші на життя. А гроші на адвоката ще треба буде десь дістати. То не мала би бути дуже велика сума. – Кан усміхнувся. – Емігранти поки що тримаються купи. Біда згуртовує людей краще, ніж щастя.

Я подивився на Кана. Його бліде, змарніле обличчя якось аж потемніло.

– Порівняно зі мною у вас є перевага, – сказав я. – Ви – єврей. І за нікчемною програмою тих нелюдів не належите до їхньої нації. Я ж не удостоївся такої честі. Я – частина того народу.

Кан обернувся до мене.

– Ви належите до їхньої нації? – запитав іронічно. – Впевнені?

– А ви ні?

Кан мовчки розглядав мене. Стало незатишно.

– Я мелю дурниці, – врешті-решт озвався я, щоб перервати тишу. – Сподіваюся, що одне з одним немає нічого спільного.

Кан далі розглядав мене.

– Мій народ… – почав було, але похопився. – Я теж починаю говорити дурниці. Ходімо! Зробімо не по-єврейському, випиймо разом пляшку шнапсу.

Я не хотів пити, але й відмовитися не міг. Кан здавався зосередженим і спокійним, таке ж враження на мене справив колись Йозеф Бер у Парижі, коли я був надто змучений, щоб цілу ніч із ним пиячити, натомість уранці знайшов його, повішеного, у жалюгідному готельному номері. Люди без коріння дуже нестабільні, кожен випадок має для них вирішальну роль. Якби того вечора у Бразилії, коли Штефан Цвейґ і його дружина вкоротили собі віку, вони могли з кимось поговорити, бодай по телефону, то, можливо, нічого б не сталося. Але він опинився на чужині серед незнайомих людей, до того ж припустився фатальної помилки – записував спогади, замість того щоб уникати їх, як чуми. Вони затопили, аж захлеснули його. Тому я теж страшенно боявся спогадів, особливо коли не мав роботи. Я знав, що потрібно щось робити, я хотів за щось узятися, і усвідомлення цього тиснуло на мене тяжким каменем. Але насамперед мала закінчитися війна, щоб я повернувся до Європи.

Я повернувся до готелю, він здався мені ще похмурішим, ніж завжди. Вмостившись у старомодному вестибюлі, вирішив чекати на Мелікова. Спершу не зауважив нікого, аж раптом почув чиїсь приглушені ридання. У кутку, біля підставки з квітами, сиділа жінка. У тьмяному світлі я ледь упізнав Наташу Петровну.

Мабуть, вона теж чекала на Мелікова. Її плач нервував мене. Від алкоголю паморочилося в голові, тому я ще трохи почекав, а потім підійшов до неї:

– Чи можу я вам допомогти?

Вона не відповіла.

– Щось сталося? – запитав я.

Вона похитала головою.

– Чому мало щось статися?

– Ви плачете.

– І тому щось сталося?

Я глянув на неї.

– Але ж має бути якась причина, через яку ви плачете?

– Справді? – зронила вона з несподіваною ноткою ворожості.

Я б залюбки пішов геть, але моя захмеліла голова не дозволила цього зробити.

– Завжди існує якась причина, – сказав я врешті-решт.

– Невже? А хіба не можна плакати просто так? Хіба все завжди повинно мати якусь причину?

Я б не здивувався, якби вона сказала, що тільки для дурних німців на все завжди має бути якась причина. Навіть чекав цих слів.

– А з вами такого не буває? – спитала вона натомість.

– Я припускаю, що таке трапляється.

– Отже, з вами такого не буває?

Я міг би їй пояснити, що, на жаль, причин у мене завжди було аж занадто багато. А гадка про те, що можна плакати просто так, без жодної причини, тільки через світову скорботу чи меланхолійний настрій, вочевидь могла виникнути лише в іншому, ніжнішому столітті.

– Мені не випадало такої нагоди, – відповів я.

– Атож. Чого б то вам плакати.

«Починається, – подумав я. – Білорусія іде в наступ».

– Перепрошую, – пробурмотів і вже хотів помалу втікати. Причіпки заплаканої жінки – це останнє, чого мені зараз хотілося.

– Знаю, – промовила вона гірко. – Війна. Смішно плакати просто так. Але я плачу. Плачу навіть, коли навколо гримлять сотні битв.

Я зупинився.

– Розумію вас. І до чого тут війна? Якщо поріжеш палець, то він не болітиме менше від усвідомлення, що десь вбивають сотні тисяч людей.

«І чого я мелю такі дурниці? – подумав я. – Чого не дам спокій цій істеричці – нехай собі плаче, скільки заманеться? Чому я нікуди не йду?» Але так і стояв мов укопаний, наче вона – остання людина на цій планеті. Аж раптом зрозумів: я не хотів залишатися сам.

– Усе марно, – сказала вона. – Усе, буквально все, що ми робимо! Всі ми помремо, ніхто не уникне смерті!

О, Господи! Тільки цього ще й бракувало! Мовив:

– Тут є багато варіантів. Усе залежить від того, як довго її вдається уникнути.

Вона не відповіла.

– Хочете щось випити?

– Ненавиджу цю кока-колу, – відповіла Наташа. – І що тут за гидоту п’ють!

– А як щодо горілки?

Вона підняла голову.

– Горілка? А де ви знайдете тут горілку, якщо Мелікова нема в готелі? І де це він подівся? Чому досі не прийшов?

– Не знаю. Але горілка є в моєму номері. Можу принести.

– Прекрасна ідея, – сказала Наташа Петровна і потім додала фразу, що нагадала мені відразу про всіх росіян, яких я зустрічав у житті: – І чому вона не виникла у вас раніше?

Я взяв у себе залишки горілки і нехотя пішов назад. Можливо, невдовзі прийде Меліков і я зможу з ним грати в шахи, аж поки заспокоюся. Від Наташі Петровни я не чекав нічого виняткового.

Коли підійшов до столика, мені здалося, що переді мною геть інша людина. Сльози висохли, обличчя напудрене і усміхнене.

– Чому ви п’єте горілку? – запитала вона. – Хіба на вашій батьківщині її п’ють?

– Ні, – відповів я. – У Німеччині п’ють пиво та шнапс. Але я стер із пам’яті свою батьківщину і не п’ю ні пива, ні шнапсу. Та й горілки п’ю не так уже й багато.

– Що ж ви тоді п’єте?

«І що за безглузда розмова?» – подумав я і сказав:

– Те, що є. У Франції я пив вино.

– Франція, – мовила Наташа Петровна. – І що тільки німці з неї зробили!

– Мене там не було. Тоді я саме сидів у французькому таборі для інтернованих.

– Звісно! Як ворог!

– А перед тим я сидів у німецькому концтаборі. І теж як ворог.

– Не розумію.

– Я теж не розумію, – відповів я роздратовано.

Якийсь нещасливий випав день. Я весь час крутився у замкнутому колі й ніяк не міг із нього вирватися.

– Хочете ще чарку? – запитав я. Нам справді не було про що говорити.

– Дякую. Більше не треба. Я сьогодні вже досить багато випила.

Я мовчав. Почувався жалюгідно. Здавалося, що я скрізь і водночас ніде.

– Ви тут живете? – спитала Наташа Петровна.

– Так. Тимчасово.

– Тут усі тимчасово. Але дехто залишається назавжди.

– Можливо. Ви теж тут жили?

– Так. Але потім переїхала. Краще б я ніколи звідси не вибиралася. Але ще краще, аби ніколи сюди не приїздила, до цього Нью-Йорка.

Я був надто втомлений, щоб підтримувати розмову. До того ж чув уже занадто багато історій про видатні й звичайні життя, щоб це мене могло зацікавити. Геть нецікаво було слухати жінку, яка бідкалася, що опинилася в Нью-Йорку. Така людина належала до іншого світу, світу тіней.

Наташа Петровна підвелася.

– Мені пора.

На якусь мить я запанікував.

– Ви не дочекаєтеся Мелікова? Він уже зовсім скоро прийде.

– Я так не думаю. Прийшов Фелікс, який його заміняє.

Аж тепер я побачив маленького лисого чоловіка. Він стояв перед дверима і курив.

– Дякую за горілку, – сказала Наташа, глянувши на мене сірими, майже прозорими очима, а потім додала: – Дивовижно, як мало часом потрібно, щоб допомогти комусь. Достатньо буває навіть геть незнайомої людини.

Кивнула мені і пішла. Наташа була навіть вища, ніж я думав. Її кроки лунали на дерев’яній підлозі лунко і завзято, наче вона чавила щось ногами. Вони не пасували до гнучкої худорлявої постаті, яка легенько похитувалася під час ходи.

Я закоркував пляшку і підійшов до дверей, де стояв заступник Мелікова, Фелікс.

– Феліксе, як справи? – запитав я.

– Та так, як завжди, – відповів він не зовсім привітно і глянув на вулицю. – Хіба буває інакше?

Я подивився, як мирно та спокійно він курить, і мене охопила несамовита хвиля заздрості. Його запалена цигарка раптом стала для мене символом усього миру в світі.

– На добраніч, Феліксе, – попрощався я.

– На добраніч. Може, чогось бажаєте? Води, цигарок?

– Ні, Феліксе, дякую.

Я відчинив двері свого номера. Потужною хвилею мене захлиснув потік минулого, наче тільки й чекав, коли я повернуся. Я впав на ліжко і втупився у сірий прямокутник вікна. Не мав на це ради: переді мною виникало безліч облич, деяких уже не було серед живих, я беззвучно волав про помсту і знав, що все намарно, я хотів когось задушити, але не знав кого. Єдине, що я міг, – це чекати, а потім зауважив, що мої долоні мокрі, я плакав.