Читать книгу Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк - Страница 3

Кілька місяців тому я прибув вантажним пароплавом із Лісабона до Америки, англійською майже не говорив – це було так, наче мене, напівнімого і напівглухого, висадили сюди з іншої планети. Зрештою, це й була інша планета, бо в Європі тривала війна.

До того ж не все було гаразд і з моїми документами. Звісно, якимсь дивом я таки отримав дійсну американську візу, яка давала мені право на в’їзд, але у паспорті значилося чуже прізвище. Міграційна служба засумнівалася в мені і послала на Елліс Айленд. Через шість тижнів мені дали дозвіл на тримісячне перебування. За цей час я мав отримати дозвіл на в’їзд у якусь іншу країну. Цю процедуру я знав іще з Європи. Там я роками так існував – і деколи мій час вимірювався навіть не місяцями, а днями. Так чи так, а ще з 1933 року мене, як німецького емігранта, офіційно оголошено мертвим. А зараз я міг цілих три місяці нікуди не втікати. Вже тільки це здавалося мені здійсненням усіх мрій.

До того ж життя під чужим іменем і з паспортом небіжчика давно мене не дивувало – ба навпаки, здавалося абсолютно нормальним. Цей паспорт я успадкував у Франкфурті. Чоловік, який подарував його точно у день своєї смерті, називав себе Россом. Отож, відтоді мене звуть так само – Роберт Росс. Справжня ім’я я вже майже забув. Забути можна багато чого, коли на кону стоїть виживання.

В Елліс Айленді я познайомився з одним турком, який десять років тому вже приїжджав до Америки. Я не знав, чому йому і цього разу просто не дали дозволу на в’їзд, бо, зрештою, і не запитував. Занадто часто я бачив, як людей висилали тільки тому, що вони не пасували до жодної графи анкети.

Той турок дав мені адресу одного росіянина з Нью-Йорка, з яким був познайомився вже дуже давно. Щоправда, він не знав, чи той досі живий. З Елліс Айленду я відразу пішов саме до нього. Мій учинок був логічний і зрозумілий, я роками так жив. Утікачі весь час перебивалися від однієї оказії до іншої, і що неймовірніша вона була, то буденнішою здавалася. Такі нагоди ставали сучасними казками – не надто веселі, але, хоч як це дивно, часто закінчувалися краще, ніж можна було сподіватися.

Росіянин працював у маленькому занедбаному готелі поблизу Бродвею. Називав себе Меліковим, розмовляв німецькою і відразу взяв мене до себе. Старий емігрант умить зрозумів, що мені потрібно, – дах над головою і робота. Дах над головою знайшовся легко: у нього було ще одне ліжко, яке він відразу поставив у свою кімнату. Щодо роботи було важче – з туристичною візою я не мав права працювати. Для цього потрібен був інший запис – дозвіл на в’їзд із номером імміграційної квоти. Отже, працювати я міг лише нелегально. Цей клопіт я мав іще в Європі, тому не надто переймався. До того ж у мене ще було трохи грошей.

– А ви вже думали, як зароблятимете собі на хліб? – запитав Меліков.

– Перед самим від’їздом із Франції я працював торговим агентом, продавав сумнівні картини та фальшивий антикваріат.

– Ви на цьому знаєтеся?

– Не надто, але трохи все-таки вивчив.

– Де саме?

– Я два роки пробув у брюссельському музеї.

– Працювали? – здивувався Меліков.

– Переховувався, – відповів я.

– Від німців?

– Від німців, які окупували Бельґію.

– Аж два роки? – перепитав Меліков. – І вас не знайшли?

– Мене – ні. Але схопили чоловіка, який мене переховував.

Меліков глянув на мене.

– А ви втекли?

– Так.

– Ви знаєте, що сталося з тим чоловіком?

– Те, що завжди стається. Його кинули до концтабору.

– То був німець?

– Бельґієць. Директор музею.

Меліков кивнув.

– І як вам тільки вдалося так довго переховуватися? – поцікавився невдовзі. – Невже у той музей взагалі ніхто не заходив?

– Чого ж, заходили. Вдень я сидів замкнутий у підвалі, в одному з приміщень складу. А ввечері приходив директор, приносив мені їжу і відчиняв на ніч мою схованку. Отже, я був у музеї, але міг покидати підвал. Світла, звісно, ніколи не вмикав.

– А решта службовців про вас знали?

– Ні. Там не було вікон. Коли хтось заходив до підвалу, я сидів тихо, як миша. І найбільше переживав, щоб раптом не чхнути.

– То вас тому й знайшли?

– Ні. Хтось зауважив, що директор занадто часто залишається ввечері у музеї або ж навіть іще раз повертається туди після роботи.

– Розумію, – промовив Меліков. – Ви там могли читати?

– Тільки влітку вночі, або коли був яскравий місяць.

– Але ж ви могли щоночі гуляти музеєм і роздивлятися картини?

– Так, поки їх було видно.

Меліков усміхнувся.

– Як я втікав із Росії, то на фінському кордоні пролежав під стосом дров цілісіньких шість днів. Коли звідти виповз, то думав, що минуло набагато більше часу. Щонайменше тижнів зо два. Але тоді я ще був молодий, а для молодих час завжди йде повільніше. Ви голодний? – запитав несподівано.

– Так, – відповів я, – навіть дуже.

– Так я і думав. Коли когось відпускають на свободу, він голодний завжди. Ходімо в аптеку, поїмо.

– В аптеку?

– В аптеку з закусками. Це одна з характерних особливостей цієї країни. Там можна і аспірин купити, і поїсти.

– І що ж ви робили у музеї цілими днями, щоб не збожеволіти? – спитав Меліков.

Я глянув на людей, які рядочком сиділи за довгим прилавком, – вони похапцем їли, дивлячись на рекламні плакати та пляшечки з різними ліками.

– А що ми тут їстимемо? – запитав у відповідь.

– Гамбургер. Він тут головна народна страва, на кшталт віденських ковбасок. Стейки простолюду не по кишені.

– Так от, у музеї я завжди чекав вечора. І, звісно ж, намагався зробити все, тільки б не думати про небезпеку, що нависла наді мною. Інакше би я просто здурів. Зрештою, я вже мав певний досвід: кілька років як був утікачем. Цілий рік переховувався навіть у самій Німеччині. Не допускав навіть думки, що роблю щось неправильно. Каяття роз’їдає душу сильніше за соляну кислоту. Я весь час учив французьку, був сам собі репетитором. Потім тинявся залами нічного музею, роздивлявся і запам’ятовував картини. Зрештою вивчив їх усі. А потім сидів у сутінках своєї комірчини й уявляв їх – систематично, картину за картиною, по порядку. Інколи я витрачав багато днів на одне-єдине полотно. Деколи занепадав духом і починав усе спочатку. Якби я просто роздивлявся картини, то впадав би у відчай значно частіше. Це тренування пам’яті давало мені шанс на вдосконалення. Я більше не бився головою об стіну, а ніби йшов сходинками вгору. Розумієте?

– Ви щось робили, діяли, – сказав Меліков. – І у вас була мета. Це допомагає.

– Одне літо я провів із Сезанном та кількома Деґа. Звісно, ці картини, як і спроби їх оцінити, були лиш плодом моєї уяви. Та хоч як крути, а я все одно їх оцінював, і вже тільки це ставало мені викликом. Я запам’ятовував кольори та композиції, хоча ніколи не бачив їх за денного світла. Це був місячний Сезанн та нічний Деґа, саме їх я і запам’ятовував, оцінював у грі тіней. Згодом я знайшов у бібліотеці книжки про мистецтво і, присівши навпочіпки під підвіконником, вивчав їх. Хоч це і був світ привидів, але, принаймні, хоч якийсь світ.

– А хіба музей не охороняли?

– Тільки вдень. А ввечері його просто замикали. На моє щастя.

– І на нещастя чоловіка, який приносив вам їсти.

Я поглянув на Мелікова.

– І на нещастя чоловіка, який мене переховував, – відповів спокійно. Я розумів, що він не має нічого поганого на думці, не докоряє мені. Просто констатує факти, нічого більше.

– Нелегально миючи посуд, ви на життя не заробите, – сказав він. – Це просто романтичні дурниці. А відколи виникли профспілки, з цим узагалі покінчено. Скільки ви протримаєтеся, щоб не вмерти з голоду?

– Недовго. Скільки це коштує?

– Півтора долара. Через війну тут усе подорожчало.

– Через війну? – перепитав я. – Але ж тут немає війни!

– Тут теж війна! – заперечив Меліков. – Знову ж таки, на ваше щастя. Тут потрібні люди. Безробітних уже не залишилося. Ви запросто щось знайдете.

– Через два місяці мені знову доведеться втікати.

Примруживши маленькі очі, Меліков розсміявся:

– Америка – дуже велика. А зараз війна. Знову ж таки, на ваше щастя. Де ви народилися?

– За моїм паспортом – у Гамбурзі, а насправді – в Ґанновері.

– Ні те, ні те не стане причиною вашої депортації. Але ви можете потрапити у табір для інтернованих.

Я стенув плечима. Вже бував у такому, у Франції.

– Втекли?

– Якщо точніше, то просто одного дня пішов звідти. Скористався загальним сум’яттям поразки.

Меліков кивнув:

– Я теж був у Франції. У загальному сум’ятті перемоги, щоправда тільки теоретичної. Тисяча дев’ятсот вісімнадцятого. Приїхав із Росії – через Фінляндію і Німеччину. Належав до першої хвилі малого переселення народів. Може б, нам зараз перехилити чарочку-другу, що скажете?

– Я навчився не довіряти шнапсу, – пояснив я. – Через нього я кілька разів переоцінював свої сили. І двічі все закінчувалося досить-таки паскудно – у вошивих тюремних камерах.

– В Іспанії?

– У Північній Африці.

– Ризикнімо втретє, що скажете? Тюрми тут чисті. Горілку я маю в готелі. Тут нам все одно нічого не наллють. Ви романтик? – спитав за кілька хвилин.

– Не часто. Поліція переважно саме романтиків і ловить.

– Але тепер ви можете кілька місяців про це не думати.

– Так, справді. Я ще до цього не звик.

Ми пішли до Мелікова в готель, але я там довго не витримав. Не хотілося нічого пити, не хотілося сидіти серед того потертого плюшу, а його кімнатка відразу почала тиснути мені на голову. Захотілося знову йти гуляти. У замкнутих приміщеннях я насидівся вже вдосталь. Навіть Елліс Айленд був тюрмою, хай навіть і комфортною, але тюрмою. Мене не покидала думка Мелікова, що наступні два місяці я можу не боятися поліції. Цілих два місяці – просто неймовірно довго.

– Скільки часу я ще маю для прогулянки? – запитав я.

– Та скільки захочете.

– А коли ви лягаєте спати?

Меліков тільки недбало махнув рукою:

– Десь аж під ранок. У мене зараз купа роботи. Хочете знайти собі когось? Якусь жінку? У Нью-Йорку це не так просто, як у Парижі. Навіть трохи небезпечно.

– Ні. Я просто хочу ще трохи прогулятися.

– Жінку легше буде знайти тут, у готелі.

– Мені не треба жінки.

– Жінка потрібна завжди.

– Не сьогодні.

– Ви все-таки справжній романтик, – сказав Меліков. – Запам’ятайте номер вулиці й назву готелю – «Ройбен». У Нью-Йорку легко зорієнтуватися – тут майже всі вулиці пронумеровані, тільки деякі мають назви.

Так само як і я – номер із випадковим іменем. Приємна анонімність – імена лише створювали мені проблеми.

Я йшов чужим містом куди ноги вели. У небо здіймався білий дим від заводських труб – похмурий вогняний стовп уночі і хмаристий стовп удень. Хіба не так само Бог указував шлях крізь пустелю ще першим емігрантам? Я йшов крізь дощ слів, шуму, сміху, крику, що глухо бився об мої барабанні перетинки. Чув тільки перегуд, не вловлюючи його змісту. Після похмурих років у Європі тут кожен здавався мені Прометеєм – оточений електричним світлом спітнілий чолов’яга простягав із дверей магазину обвішані рушниками руки з соусами, пропонуючи мені щось купити, кухар пік піцу на великій пательні, навколо нього сипалися іскри, наче він був якийсь неаполітанський бог. Жодного з них я не розумів, тому не вловлював і суто символічного значення їхніх дій. Було відчуття, наче всі вони перебувають на сцені, наче це не тільки офіціанти, кухарі, вуличні крикуни та торговці, а й маріонетки, що грають у якусь незрозумілу гру. Мені ж туди дорогу заказано, я можу тільки спостерігати збоку. Я був у вирі подій, але не належав до них, щось невидиме відділяло мене від інших – не скляна стіна і не дистанція, не ворожість і не відчуженість, а дещо таке, що стосувалося тільки мене і лише у мені чаїлося. На підсвідомому рівні я збагнув неповторність моменту – вже завтра він почне втрачати свої обриси. Не тому, що цей світ стане мені рідніший, навпаки, може, вже завтра почнеться боротьба за існування – то сидітиму тихо, то домовлятимуся, стану лицеміром чи брехуном, – усім тим, з чого складаються наші будні. Але сьогодні вночі місто повернулося до мене своїм незбагненним обличчям.

Раптом зрозумів, що тепер, коли я дістався чужих країв, небезпека нікуди не зникла, навпаки, вона по-справжньому нависла наді мною. Небезпека не ззовні, а зсередини. Я дуже довго просто намагався вижити, і саме це було моїм порятунком. Це був просто примітивний закон самозбереження, що виникає, коли корабель іде на дно, а люди впадають у паніку і будь-що хочуть вижити. Але тепер, уже від завтра чи навіть з цього дивовижного моменту, життя знову віялом розстелиться переді мною, я знову матиму майбутнє, а отже, й минуле, минуле, яке легко вб’є мене, якщо я його не забуду чи не здолаю. Раптом зрозумів, що свіжозамерзлий лід іще довго буде затонкий, щоб я зміг по ньому ходити. Я провалююся крізь нього. А цього треба уникнути. Чи зможу я прожити спочатку ще одне життя так само, як і вивчити цю мову, нову, незнайому, яка тільки й чекає, щоб я її осягнув, і чи не буде це зрадою, злочином, подвійним убивством померлих, яких я любив?

Швидко розвернувся і пішов назад, збентежений і схвильований, більше ні на що не дивився, і мені аж перехопило подих, коли побачив перед собою готель, не високий і широкий, як решта готелів, що кожному впадали у вічі, а маленький і непомітний.

Відчинивши двері, спотворені фальшивими мармуровими планками, я зайшов усередину і побачив Мелікова, який у кріслі-гойдалці дрімав за стійкою. Він розплющився – здалося, що очі без повік, як у старого папуги, – вони поступово посиніли і посвітліли.

– Граєте в шахи? – запитав він, підводячись.

– Як і кожен емігрант.

– Добре. Зараз принесу горілку.

Він пішов нагору. Я роззирнувся. Здалося, що опинився вдома. Тому, хто не має власного дому, легко таке відчути.