Читать книгу Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк - Страница 9

– Вас нескладно буде влаштувати в якийсь художній салон, – сказав Льові-старший. – У цьому сенсі війна вам на руку. Зараз бракує робочої сили.

– У мене таке враження, що я вже переміг у цій війні, – відповів я сердито. – Звідусіль тільки й чую, скільки вона дає мені переваг.

– А хіба ні? – Мечем підробленої статуетки святого Міхаеля Льові почухав лисину. – Якби не війна, ви б тут не опинилися.

– Ваша правда. Але якби не було війни, німці не окупували б Францію.

– Невже вам не подобається тут більше, ніж у Франції?

– Містере Льові, ці запитання не мають сенсу. В обох країнах я почуваюся паразитом.

Обличчя Льові засяяло.

– Ось воно! Паразит! Дуже влучно! Саме це я і хотів вам пояснити. З вашим статусом вас неможливо влаштувати на постійне місце роботи у жодну галерею. Маєте знайти роботу, схожу до тієї, що ви її мали в нас. Словом, працювати нелегально. І я вже говорив із людиною, яка могла б вам допомогти. Але він – паразит. Багатий паразит. А ще антиквар. Продає картини. Але все одно паразит!

– Він торгує фальшивими картинами?

– Боронь Боже! – Льові відклав несправжнього святого Міхаеля і вмостився у відреставрований флорентійський фотель часів Саванароли, автентичною там залишилася тільки верхня частина.

– Торгівля витворами мистецтва – це ремесло для людей із нечистим сумлінням, – почав він свою лекцію. – Ми заробляємо гроші, що їх би мав заробити сам митець. До того ж отримуємо завжди набагато більше, ніж колись заплатили йому. Коли йдеться про антикваріат чи предмети ужиткового мистецтва, все не так іще погано. Гірше, коли перед нами постає «чисте мистецтво». От тільки пригадайте Ван Ґоґа. За все життя йому не вдалося продати жодної картини, і він завжди жив у голоді та холоді, а тепер торговці наживають на його полотнах цілі статки. І так було завжди. Митець голодує, а торговець купує палаци.

– Думаєте, ґендлярів гризе сумління?

Льові підморгнув мені:

– Тільки доти, поки прибуток не стане достатньо апетитний. Торговці антикваріатом – народ дивний. Вони не лише збагачуються на витворах мистецтва, а й самі хочуть піднятися до їхнього рівня, бо митець, який хоче їм щось продати, – здебільшого просто вбогий сіромаха, який навіть не має за що повечеряти. Тому торговець відчуває свою перевагу, адже саме з його ласки митець отримує кусень хліба. Розумієте?

– Прекрасно розумію. Хоч митцем я не був ніколи. Але на таких справах добре знаюся.

– Отже, ви знаєте. Митців використовують завжди. І щоб справити враження великої любові до мистецтва, на якому вони наживаються, і до творців, яких вони використовують, торговці створюють художні галереї. Іншими словами, час від часу організовують виставки. Чинять вони це з двох причин – щоб заробити на митцеві, якого вони зв’язали угодою по руках і ногах, щонайбільше грошей і, звісно ж, щоб він здобув популярність і став знаменитий. У цьому полягає їхнє жалюгідне алібі – так вони хочуть заслужити звання покровителя.

– Отже, це вони – паразити мистецтва? – перепитав я вже навіть весело.

– Ні, вони – ні! – сказав Льові-старший, закуривши цигарку. – Вони роблять для мистецтва бодай щось. Паразити ті, хто продає витвори мистецтва без будь-яких магазинів чи галерей. Вони використовують ту зацікавленість, яку інші викликають своїми виставками, самі ж узагалі не витрачають грошей. Вони торгують у себе вдома. У них немає жодних видатків, окрім хіба що зарплатні секретарці. Вони навіть не платять за оренду, записуючи її до торгових видатків, – бо це ж у них у кімнатах картини висять! І вся сім’я живе собі там радісно і безкоштовно. Поки ми важко працюємо, сваримося з працівниками й витрачаємо на них свої кревні гроші, паразит спить до дев’ятої, тоді диктує секретарці листи і, як павук, чекає на покупців.

– А хіба ви не чекаєте на покупців?

– Не у такій розкоші, як ті глитаї. А як звичайний працівник. Не як пірат!

– Містере Льові, а чому б і вам не стати паразитом?

Він зиркнув на мене спідлоба.

Я зрозумів, що питання недоречне.

– З етичних міркувань? – запитав я.

– Гірше. З фінансових. Чинити, як пірат, можна тоді, коли ти й багатий, як пірат. І коли маєш якісний товар. Інакше тебе пошиють у дурні. Просто прекрасний товар.

– А хіба пірат не продає товарів дешевше? У нього ж видатків менше.

Льові засунув цигарку в ступку епохи Відродження, але відразу ж витягнув її звідти, розгладив і знову закурив.

– Та ж ні, дорожче! – заволав він. – У тому-то й річ! А багаті дурні дозволяють себе ошукати і свято вірять у те, що купили дешевше. Люди, які заробили мільйони своїм потом і кров’ю, потрапляють на гачок тих ґендлярів, які, на жаль, користуються їхнім снобізмом та суспільним статусом, і ті летять у пастку, як мухи на клейку стрічку! – З його цигарки сипалися іскри, як із бенгальського вогню.

– Усе залежить від обгортки! – бідкався він. – Скажіть новоспеченому мільйонерові, що йому треба купити Ренуара, – і він візьме вас на кпини, бо не знатиме – картина це чи велосипед! Але натякніть лишень, що Ренуар підвищить його соціальний статус, і він відразу купить кілька полотен! Розумієте?

Я слухав із задоволенням. Час від часу Льові давав мені уроки практичного життя, здебільшого після обіду, коли було небагато клієнтів, або ввечері, перш ніж я закінчував роботу в підвалі. Сьогодні це було саме після обіду.

– Знаєте, чому я читаю вам курс лекцій з торгівлі картинами на найвищому рівні? – запитав Льові-старший.

– Щоб підготувати мене до війни у світі бізнесу. Бо іншу війну я вже знаю.

– Ви познайомилися з першою у світі тотальною війною і думаєте, що вона – це щось новеньке. Але у світі бізнесу така війна триває, відколи Земля крутиться навколо Сонця. Тотальна. – Льові потягнувся. – Зокрема і в сімейному житті.

– Ви одружений? – запитав я, щоб перевести мову в інший бік. Не любив, коли війну з чимсь безглуздо порівнювали. Війна була для мене поза межами будь-яких порівнянь, навіть, можливо, і слушних.

– Я – ні! – вмить насупившись, відповів Льові. – Але у мого брата рояться такі думки. Ви тільки уявіть собі! Та це ж трагедія! Він хоче одружитися з якоюсь американською дівулею! Це буде початком нашого кінця.

– З дівулею?

– Так, з такою собі Христиною, з вибіленим пергідролем і начесаним над вухами волоссям, з виряченими, як у скумбрії, очима, і з писком, із якого стирчать аж сорок вісім зубів, щоб жадібно вгризтися в наші тяжко зароблені грошенята. Себто в наші зелені американські долари! Фарбована гієна з кривими ногами, до того ж – обидві праві!

Якусь мить я намагався уявити собі цю картинку.

– Бідна моя матуся! Добре, що вона не дожила до такого, – вів своєї Льові. – Якби вісім років тому її тіло не кремували, зараз би вона у труні перевернулася.

Мене не вистачало, щоб уявити собі ще й цю заплутану балаканину. Але дещо примусило мене стрепенутися, мов сигнал сирени.

– Кремували?

– Ну так, у крематорії. Вона була побожна єврейка, народилася в Польщі. Померла тут. Знаєте…

– Знаю, – квапливо відповів я. – А ваш брат? Чому йому не можна одружуватися?

– Але ж не з американською дівулею! – обурився Льові. – У Нью-Йорку порядних єврейських дівчат більше, ніж будь-де у світі. То чому б і йому такої не знайти? Цілі міські квартали аж кишать ними! Але ж ні, йому треба домогтися свого. Це однаково, що в Єрусалимі одружитися з дівчиною на ім’я Брунгільда.

Я мовчки слухав цей вибух емоцій. Не наважився закинути Льові його антисемітизм навиворіт. Тут було так само, як і на війні: будь-які жарти – недоречні, іронічні порівняння – неприпустимі.

Льові заспокоївся.

– Даруйте, – вибачився він. – Деколи в людини просто уривається терпець. Але з вами я хотів поговорити на зовсім іншу тему. Про паразитів. Учора я спілкувався з одним таким щодо вас. Йому потрібен хтось, хто знається на картинах. Але не так добре, щоб розгледіти якийсь шедевр, а потім продати його конкурентам. Тобто хтось такий, як ви, – який багато не розпатякує, а сидить тихше води, нижче трави. Було б добре, якби ви поговорили з ним. Скажімо, сьогодні годині о шостій вечора. Я вже домовився про зустріч. То як, підете?

– Дуже дякую, – сказав я здивовано. – Я вам справді неймовірно вдячний!

– Зароблятимете ви не дуже багато. «Річ не в тому, як починаєш, а в тому, щоб не втратити свого шансу», – казав мій батько. А тут… – Льові обвів рукою свою крамницю, – тут у вас немає жодних шансів.

– Я вдячний, що мав змогу у вас працювати. І вдячний, що ви й далі мені допомагаєте. А чому ви це робите?

– Ніколи не запитуйте чому. – Льові розглядав мене. – І справді, чому? Філантропами нас навряд чи назвеш. Але знаєте чому? Бо ви справляєте враження геть безпорадного.

– Що? – здивувався я.

– Напевно, саме в цьому річ, – відповів Льові і наче й сам здивувався. – Хоч насправді з вашого вигляду цього не скажеш. Але враження саме таке. У мого брата виникла така думка, коли ми про вас говорили. Він вважає, що ви б мали користуватися успіхом у жінок.

– Навіть так? – майже обурено сказав я.

– Не беріть близько до серця. Я вже вам пояснив, що у цьому плані мій брат гірший за носорога. Але до пірата вам точно варто піти. Його прізвище Сильверс. Сьогодні ввечері.

На дверях у Сильверса не було ніякої таблички. Він жив у звичайному приватному будинку. Я очікував, що зустрінуся з якоюсь двоногою акулою. Натомість побачив милого, худорлявого і навіть сором’язливого чоловіка, добре вбраного і стриманого. Наливши мені віскі з содовою, він почав обережно розпитувати. А потім приніс із сусідньої кімнати дві картини і поставив їх на мольберт.

– Яка картина подобається вам більше?

Я показав на праву.

– Чому? – запитав Сильверс.

– Невже обов’язково має бути якась причина?

– Так. І вона мене цікавить. Знаєте, хто художник?

– Це полотна Деґа. Це побачив би кожен.

– Не кожен, – заперечив Сильверс із дивною сором’язливою усмішкою. – Далеко не кожен мій клієнт.

– Чому ж вони їх купують?

– Щоб вдома висіла картина Деґа, – меланхолійно відповів Сильверс.

Я пригадав лекцію Льові-старшого. Отже, він не брехав. Ясна річ, Льові я повірив тільки наполовину, бо він був схильний перебільшувати, надто коли у чомусь невпевнений.

– Ці картини – теж емігранти, так само як і ви, – пояснив Сильверс. – І вони часто опиняються у найдивовижніших місцях. Чи добре вони там почуваються – хтозна.

Він приніс із сусідньої кімнати дві акварелі.

– Знаєте, чиї вони?

– Сезанна.

Сильверс здивувався.

– А можете сказати, яка з них краща?

– У Сезанна всі акварелі хороші, – відповів я. – Дорожча мала би бути та, що ліворуч.

– Чому? Бо вона більшого розміру?

– Ні, не тому. Це його пізня робота, виконана майже у стилі кубізму. Дуже красивий пейзаж Провансу з вершиною Сент-Віктуар. У брюссельському музеї висить схожа.

Сильверс змінився на лиці. Він підвівся.

– Де ви раніше працювали? – спитав він різко.

Я пригадав Наташу Петровну.

– Я ніде не працював, – відповів я спокійно. – І на конкурентів теж ні. Я не шпигун. Просто провів якийсь час у брюссельському музеї.

– Коли?

– Під час окупації. Я там переховувався, потім утік, перетнувши кордон. Саме там і набув своїх скромних знань.

Сильверс знову сів.

– У нашій професії обережність надмірною не буває, – пробурмотів він.

– Чому? – запитав я, радий, що більше не треба нічого пояснювати.

Якусь мить Сильверс вагався.

– Картини – як істоти. Як жінки. Їх не можна показувати направо й наліво, щоб вони не втратили чарівності. І вартості.

– Але ж їх саме для цього і створено?

– Можливо. Але я в цьому не зовсім переконаний. Для торговця важливо, щоб не кожен міг їх розпізнати.

– Дивно. Я думав, що саме це й підвищує ціну.

– Не завжди. Картини, що їх надто часто виставляють на показ, фахівці називають згорілими. Натомість картини, які завжди належали до приватної колекції і яких майже ніхто не бачив, називають цнотливими. Саме за останні платять більше. Не тому, що вони кращі, а тому, що у знавця чи колекціонера прокидається бажання пізнати щось нове.

– І він готовий за це платити?

Сильверс кивнув.

– На жаль, зараз удесятеро більше колекціонерів, ніж знавців. Епоха справжніх знавців-колекціонерів закінчилася після Першої світової війни, 1918 року. За кожним політичним і економічним переворотом наступає фінансовий. І змінюються власники нерухомості. Одні все втрачають, інші багатіють. Старі колекціонери продають, нові приходять, часто вони мають гроші, але не знання. Щоб стати знавцем, потрібен час, терпіння і любов.

Я його уважно слухав. Здавалося, в цій оббитій сірим оксамитом кімнаті з двома мольбертами сховалася загублена тиша мирного часу. На один мольберт Сильверс поставив іще одну картину.

– А цю знаєте?

– Моне. «Макове поле».

– Вона вам подобається?

– Просто неймовірно. Такий спокій! Сонце! Французьке сонце.

– Ми могли б спробувати, – сказав він урешті-решт. – Аж надто багато тут знати не треба. Потрібна надійна людина, яка вміє тримати язик за зубами. Як щодо шести доларів на день?

Я стрепенувся:

– Коли? До обіду чи після?

– Весь день. Але деколи у вас буде вільний час.

– Це приблизно стільки, скільки заробляє хлопчик на побігеньках.

Я вже уявляв, як Сильверс каже, що саме в цьому і полягатиме моя робота. Але він повівся делікатніше: підрахував, скільки заробляють найкращі хлопчики на побігеньках. Сума вийшла менша.

– Я не можу заробляти менше, ніж десять доларів, – сказав я. – У мене борги, які я мушу віддати.

– Вже?

– Так, я винен адвокатові, який вибиває для мене дозвіл на перебування.

Я знав, що Льові розповів про це Сильверсу, але той поводився так, наче відсутність дозволу безчестить мене і йому знову треба подумати. Нарешті хижак вишкірився.

Ми зійшлися на восьми доларах після того, як Сильверс, сором’язливо усміхаючись, повідомив мені, що оскільки я нелегал, то й податків сплачувати не доведеться. Крім того, я не розмовляю вільно англійською. Тут я його і підловив.

– Зате я розмовляю французькою, – зауважив я. – А це у вашому бізнесі важливіше.

Тоді він таки погодився на вісім доларів, пообіцявши, що, коли я впораюся з роботою, ми повернемося до цієї теми.

Повернувшись до готелю, побачив незвичайне видовище. У старомодному вестибюлі горіли всі лампи. Навіть ті, які економна адміністрація вимикала завжди. Навколо столу всередині вестибюля зібралася цікава різношерста компанія. На чолі з Раулем. Він сидів на розі стола у бежевому велетенському костюмі, схожий на гігантську спітнілу жабу, сам стіл, на мій подив, було накрито білою скатертиною, а гостей обслуговував офіціант. Поруч із Раулем сидів Меліков. Крім того, там був Лягманн із пуерториканкою, мексиканець у рожевій краватці, з кам’яним обличчям та неспокійними очима, дуже молодий блондин, який говорив басом, а не високим сопрано, як можна було припустити, дві смоляні брюнетки невизначеного віку – від тридцяти до сорока, – бистроокі, темпераментні та привабливі. А по інший бік від Мелікова – Наташа Петровна.

– Містере Росс! – гукнув Рауль. – Зробіть нам честь!

– Що сталося? – запитав я. – Колективний день народження? Чи хтось виграв у лотерею?

– Сідайте до нас, містере Росс, – відповів Рауль, ледве повертаючи язиком, і пояснив молодому басовитому блондинові: – Один із моїх рятівників. Поручкайтеся! Це – Джон Болтон.

Мені здалося, наче на моїй руці повисла дохла риба. Через його грубий голос я очікував і міцного потиску.

– Що б ви хотіли випити? – запитав Рауль. – Тут є все, чого душа забажає, – кока-кола, лимонад, данське пиво, бурбонський коньяк, американське віскі. Якщо забажаєте, навіть шампанське. Як ви тоді сказали, коли моє серце краялося від горя? «Минає все», – сказали ви. Мабуть, процитували якогось древньогрецького філософа? Геракліта, Демокрита чи Демократа? На Сьомій авеню цей вислів перефразовують: «Ніщо не вічне, тлінний навіть Вічний Жид». Це правда. Але підростають нові, молоді покоління. Тому що б ви хотіли випити? Альфонсе! – Він покликав офіціанта жестом, достойним римського імператора.

– Що ви п’єте? – запитав я Наташу Петровну.

– Горілку, як завжди! – відповіла вона весело.

– Горілки, – замовив я Альфонсові.

– Подвійну порцію! – поправив мене Рауль, кліпаючи посоловілими очима.

– Чи кохання – це містерія людського серця? – запитав я Мелікова.

– Це містерія людських ілюзій, коли кожен вірить, що інший – його полонений.

– Le coup de foudre, – сказала Наташа Петровна. – Кохання з першого погляду. Нерозділене!

– Як ви опинилися в такій компанії?

– Випадково. – Вона розсміялася. – Прекрасна випадковість! Я хотіла вирватися зі стерильної монотонності в «Колоні Клаб». Але аж такого не очікувала!

– Ви знову йдете до фотографа?

– Ні, сьогодні ні. Чому запитуєте? Пішли б зі мною?

Спершу я не хотів відповідати прямо, та зрештою таки сказав:

– Так.

– Нарешті чую щось розумне, – відповіла Наташа Петровна.

– Будьмо!

– Будьмо!

– Будьмо! Salut, Salve, Salute! – вигукнув Рауль і цокнувся з усіма. Він навіть спробував підвестися, але знову впав у схоже на трон крісло, що аж затріщало під ним. Для цілковитої гармонії цей готель було ще й обставлено псевдоготичними грубо тесаними меблями.

Поки ми цокалися, до мене підійшов Лягманн.

– Сьогодні ввечері, – прошепотів він до мене, – я спою мексиканця.

– А сам не нап’єшся?

– Я підкупив Альфонса. Він приносить мені звичайну воду. А мексиканець думає, що п’є зі мною текілу. В обох однаковий колір, тобто його взагалі немає.

– Я б краще споїв жінку, – сказав я, – мексиканець і так не заперечує. Тут саме жінка не хоче.

На якусь мить Лягманн завагався.

– Нічого, – мовив уперто. – Цього разу вийде. Мусить вийти. Точно мусить. Розумієш?

– Краще пий із обома – і з собою теж. Можливо, на п’яну голову ти придумаєш щось таке, що ніколи б тобі не спало на тверезу. Деякі люди напідпитку просто неймовірні.

– Але тоді я нічого не відчуватиму. Ні про що не пам’ятатиму. Житиму так, ніби нічого й не сталося.

– Шкода, що ти не можеш уявити собі все навпаки. Наче все вже сталося, а ти про все забув.

– Що ти кажеш, та це ж справжнє шахрайство! – запротестував Лягманн схвильовано. – Треба бути чесним!

– А з текілою ти хіба чесний?

– Я чесний з самим собою. – Лягманн нахилився до мого вуха. Хоч він і пив тільки воду, подих мав гарячий і вологий. – Я дізнався, що в Інес нога не ампутована, вона просто не згинається. Хромовану пластинку вона носить з марнославства!

– Але ж, Лягманне!

– Я це точно знаю. А ти жінок не розумієш. Можливо, вона саме тому й відмовляє мені? Щоб я про це не взнав.

На кілька секунд мені відібрало мову. «Amore, amour, удар блискавки серед тисяч оман, джерело надії у безодні відчаю, безтурботне чудо білої й чорної магії, – думав я. – О, кохання, будь благословенне!» Я урочисто вклонився:

– Дорогий Лягманне, я вітаю твій зоряний сон кохання!

– Вічно ти зі своїми жартами! Я – дуже серйозно.

Громохко підвівся Рауль.

– Шановні леді та джентльмени, – почав він, стікаючи потом, – хай живе життя. Себто добре, що всі ми живі-здорові. Як згадаю, що геть недавно хотів накласти на себе руки, то готовий зацідити собі ляпаса. Які ж ми ідіоти, коли думаємо, що поводимося благородно.

Раптом пуерториканка заспівала. Іспанською. Мабуть, мексиканську пісню. У неї був розкішний голос, глибокий і сильний, співаючи, вона невідривно дивилася на мексиканця. То була пісня про сильну, природну пристрасть, переплетену з тугою, далекою від будь-яких роздумів і будь-якої цивілізації, з тих часів, коли людство ще не мало своєї характерної риси – почуття гумору; пісня відверта, хтива і водночас цнотлива. Жоден м’яз не ворухнувся на обличчі мексиканця. Жінка теж не рухалася – промовляли тільки її обличчя та вуста. Вони обоє невідривно дивилися одне на одного, а пісня лилася і лилася. Це було єднання без жодного дотику, і кожен відчував його своєю душею. Всі замовкли, я дивився на них, поки повільно лилася пісня, – на Рауля і Джона, Лягманна і Мелікова, Наташу Петровну, – вони серйозно слухали жінку, яка зуміла відірвати їх від буденності і яка не бачила нікого й нічого, крім свого мексиканця, і в ньому, в його жалюгідному обличчі утриманця, бачила саме життя – і це не було ні дивно, ні смішно.