Читать книгу Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк - Страница 4

Я швидко опановував англійську і за два тижні вже володів нею, як п’ятнадцятирічний підліток. Щоранку по кілька годин сидів серед червоного плюшу в готелі «Ройбен» і вивчав граматику, а по обіді шукав будь-якої нагоди попрактикуватися. Я діяв без жодного сорому. Зауваживши, що через десять днів, проведених із Меліковим, у мене з’явився російський акцент, кинувся спілкуватися з гостями і службовцями готелю. І щоразу переймав різноманітні акценти – німецький, єврейський, французький і насамкінець, коли вирішив, що тутешні прибиральниці та покоївки – чистокровні американки, – ще й бруклінський.

– Тобі треба закрутити роман із молодою американкою, – сказав Меліков, з яким ми вже перейшли на «ти».

– Із Брукліну? – запитав я.

– Ліпше з Бостона. Там найкраще розмовляють.

– А чому б не знайти якусь вчительку з Бостона? Так було б економічно вигідніше.

– Цей готель, на жаль, – типовий караван-сарай. Акценти тут літають у повітрі, мов тифозні бактерії, а ти маєш хороший слух на все нетипове і геть не чуєш всього нормального. Можливо, тут би зарадили почуття.

– Владіміре, – відказав я, – світ і так доволі швидко мене змінює. З кожним днем моє англійське «я» на рік дорослішає, і, на превеликий жаль, свої чари втрачає і світ цього «я». Що більше я розумію, то стрімкіше зникає таємничість. Ще кілька тижнів, і мої обидва «я» зрівноважаться. Американське стане таким же тверезим, як і європейське. Тому дай мені трохи часу! З акцентами теж. Я не хочу занадто швидко втратити своє друге дитинство.

– Цього не станеться. Поки що у тебе розумовий обрій меланхолійного торговця овочами. Того, що на розі, Аннібале Більбо. Ти вже навіть використовуєш його італійські слівця, вони плавають у твоєму англійському овочевому супі, мов шматки м’яса.

– А нормальні, справжні американці взагалі існують?

– Авжеж. Але Нью-Йорк – це великий порт, крізь який суне маса емігрантів, – ірландці, італійці, німці, євреї, вірмени, росіяни і ще з десяток інших. Як там у вас кажуть: тут ти людина, тут ти маєш право бути людиною. Тут ти емігрант, тут ти маєш право ним бути. Цю країну заснували емігранти. Тому відкинь свої європейські комплекси неповноцінності. Тут ти знову людина, а не замучений шматок плоті, приліплений до власного паспорта.

Я підвів погляд із шахівниці.

– Це правда, Владіміре, – промовив повільно. – Побачимо, скільки це все триватиме.

– Ти не віриш, що це все надовго?

– Як би я зміг у таке повірити?

– У що ти взагалі віриш?

– Що все тільки гіршатиме, – відповів я.

Накульгуючи, хтось ішов вестибюлем. Ми сиділи у напівтемряві, і я бачив лише розмиту постать, проте зауважив оте дивне накульгування, у розмірі три чверті, що невиразно нагадало мені про одного знайомого.

– Лягманн, – стиха видихнув я.

Чоловік зупинився і глянув на мене.

– Лягманн, – повторив я.

– Мене звати Мертон, – сказав чоловік.

Я увімкнув світло, що похмуро стікало жовтими і синіми променями з миршавої люстри у стилі поганенького модерну.

– О, Боже, Роберт! – вигукнув він здивовано. – Ти досі живий? Я думав, ти вже давно на тому світі!

– Про тебе я теж так думав! Упізнав тебе по ході.

– По кульганню у ритмі хорея?

– По кроках у темпі вальсу, Курте. Ти знайомий із Меліковим?

– Звісно, знайомий.

– Може, ти ще й живеш тут?

– Ні, але деколи приходжу.

– І тепер твоє прізвище Мертон?

– Так. А твоє?

– Росс. А ім’я те, що й було.

– Отак люди і зустрічаються знову, – ледь усміхнувшись, мовив Лягманн.

На якусь мить ми замовкли. Звична зніяковіла пауза між емігрантами. Жоден не знає, про що можна запитувати. Жоден не знає, хто саме вже покинув цей світ.

– Ти щось про Кона чув? – спитав я перегодом.

Це теж був давній прийом. Спершу обережно запитували про людей, які не надто багато важили для співрозмовника.

– Він у Нью-Йорку, – відповів Лягманн.

– Він теж? Як він тут опинився?

– А як ми всі тут опинилися? Завдяки сотням випадковостей. Жодного з нас не було у складеному американцями списку світочів науки і культури, яких треба врятувати.

Меліков знову вимкнув світло і витягнув із-під стійки пляшку.

– Американська горілка, – сказав. – Схожа на каліфорнійське бордо чи бургундське з Сан-Франциско. Чи рейнське вино з Чилі. Будьмо! Одна з переваг еміграції полягає в тому, що люди змушені часто прощатися, а потім можуть святкувати нові зустрічі. Це створює ілюзію тривалого життя.

Ні я, ні Лягманн нічого не відповіли. Меліков належав до іншого покоління – покоління 1917 року. Те, що нас досі спалювало, для нього перетворилося на спогад.

– Будьмо, Владіміре, – сказав я врешті. – І чому ми тільки не народилися йогами?

– З мене було б навіть досить не народитися євреєм у Німеччині, – відказав Лягманн-Мертон.

– Ви – авангард перших громадян світу, – незворушно відповів Меліков. – Принаймні поводьтесь, як першопрохідці. Колись на вашу честь ставитимуть пам’ятники.

– Коли? – спитав Лягманн.

– Де? – поцікавився я. – У Росії?

– На місяці, – сказав Меліков і пішов до стійки реєстрації.

– От дотепник, – зауважив Лягманн, проводячи його поглядом. – Ти на нього працюєш?

– Тобто?

– Дівчата. Як треба, то й морфій і таке інше. Думаю, він іще й букмекером підробляє.

– То ти тому прийшов?

– Ні. Я пропадаю тільки за однією жінкою. Уяви собі: їй п’ятдесят, вона з Пуерто-Рико, однонога католичка. Другу ногу їй ампутували. Крутить роман із якимось мексиканцем. Він сутенер. За п’ять доларів згоден навіть сам постелити нам постіль. Але вона не хоче. Категорично проти. Вона вірить, що з-за хмар на нас дивиться Бог. Навіть уночі. Я сказав їй, що у Бога короткозорість, уже давно. Нічого не вдієш. Але гроші вона бере. І обіцяє. Тоді сміється. І знову обіцяє. Що на це скажеш? Хіба я тому приїхав до Америки? Це безнадійно!

Лягманн комплексував через свою кульгавість. За його словами, раніше він був справжнім ловеласом. Якийсь есесівець почув про це і затягнув бідолаху в солдатський ресторанчик у районі Берліна – Вільмерсдорфі, щоб каструвати, але йому – це було 1934 року – завадила поліція. Лягманн відбувся кількома шрамами і чотирма переломами ноги, що як слід так і не зрослися. Відтоді він накульгував і полюбляв жінок із незначними фізичними вадами. Якщо в них був товстий і міцний задок, решта його не обходило. Навіть у Франції, за найскладніших життєвих обставин, він задовольняв свої потреби, полюючи на спідниці. Запевняв, що якось був познайомився у Руані з жінкою з трьома цицями, до того ж – на спині, і що народжена з морської піни Венера здалась би поруч із нею сумною потворою, оскільки у дамі з Руана він мав усе напоготові, навіть не розвертаючи її до себе лицем.

– Зате задок у неї був міцний, мов камінь! – додав мрійливо. – Гарячий мармур!

– Ти, Курте, анітрохи не змінився, – зауважив я.

– Та ніхто не змінюється. Кожен тисячі разів божиться, що зміниться. Декому навіть це вдається, коли його вже притисло до стіни. Але щойно знову ковтне повітря, відразу все забуває. – Лягманн перевів подих. – Як думаєш, це героїчно чи ідіотично?

На його сірому зморшкуватому чолі проступили великі краплі поту.

– Героїчно, – відповів я. – За нашої ситуації себе треба прикрашати лише найкращими означеннями. Хто занадто глибоко зазирає собі в душу, той скоро наштовхнеться на фільтр, крізь який стічні води потрапляють у канаву.

– Ти теж зовсім не змінився. – Лягманн-Мертон зіжмаканою хустинкою витер із чола піт. – Любиш пофілософствувати, правда?

– Атож, люблю. Це мене заспокоює.

Лягманн несподівано всміхнувся:

– Це дає тобі відчуття нікчемної переваги над іншими, ось у чому річ.

– Перевага ніколи не буває аж такою нікчемною.

Лягманн трохи помовчав.

– Я маю її вмовити. – І зітхнувши, витягнув із кишені куртки якийсь пакуночок, загорнутий у тонкий папір.

– Вервиця, – пояснив. – Сам Папа освятив. Зі справжнього срібла і слонової кості. Як думаєш, це справить на неї враження?

– Який Папа?

– Та ж Пій! Хто ж іще?

– Бенедикт XV пасував би краще!

– Що? – Він збентежено подивився на мене. – Але ж той давно вже помер. Чому саме він?

– У нього було б більше переваги. У мертвих її завжди більше. І не такої нікчемної.

– Он воно що! Іще один дотепник! Я вже й забув. Останнього разу, коли я тебе…

– Годі! – вигукнув я.

– Що?

– Годі, Курте. Далі не треба!

– Як хочеш. – Лягманн якусь мить повагався. Але бажання вилити душу перемогло. Він знову розпакував тонкий світло-голубий папір. – Шматок оливкового дерева з гори Єлеонської, з самісінького Гетсиманського саду. Оригінал зі штампом та письмово завіреним документом про автентичність. Але якщо й це на неї не вплине, що тоді?

Він втупився на мене благальним поглядом.

– Точно подіє. А може, ти ще й пляшку йорданської води маєш?

– Ні, не маю.

– То налий у пляшку.

– Що?

– Налий у якусь пляшку води. Надворі є кран. Додай іще трохи пороху, щоб виглядала, як справжня. Ніхто ж не перевірятиме. Ти вже маєш письмово завірені вервицю та шматки оливкового дерева, ще тільки йорданської води бракує.

– Але ж не наливатиму я її у пляшку з-під горілки!

– Чому ні? Змий етикетку. Пляшка має дуже навіть східний вигляд. Твоя пуерториканка горілки ж, мабуть, не п’є. Щонайбільше ром.

– Віскі. Це трохи дивно, правда?

– Ні.

Лягманн замислився.

– Пляшку варто було б закоркувати, так правдоподібніше. Сургуч маєш?

– А ще чого? Візи і паспортів? Звідки у мене сургуч?

– Деколи люди носять при собі найдивовижніші речі. От я, наприклад, роками ходив із кролячою лапкою і…

– Може, у Мелікова є.

– Точно. Він же весь час запечатує пакунки. І як я відразу не додумався!

Накульгуючи, Лягманн вийшов.

Я відкинувся на спинку крісла. Вже геть стемніло. Крізь освітлені двері на вечірню вулицю кинулися тіні і примари. Навпроти мене у дзеркалі зачаїлася тьмава сіризна, що марно силкувалася набути сріблястого відтінку. Плюшеві крісла пофіолетовіли, і якоїсь миті мені здалося, наче на них засохла кров. Дуже багато крові. І де я таке вже бачив? Кров на трупах у маленькій сірій кімнаті, а за вікнами сяє розкішний захід сонця, через який усе в кімнаті здається напрочуд безбарвним і вибляклим – суміш сіро-чорного та цього багряно-червоного і фіолетового, усе, крім лиця перед вікном, воно раптово обертається, і останні промені вмираючого сонця падають на нього – пів-обличчя палахкотить червоним полум’ям, а другу половину – сховано в тіні, аж раптом тишу пронизує високий писклявий голос із саксонським відтінком: «Не зупинятися! Наступні!»

Я обернувся і знову ввімкнув світло. Минули роки, перш ніж я зміг спати без світла, але, навіть коли засинав, моторошні сни змушували мене зриватися на рівні ноги. Й досі щоночі неохоче вимикаю лампу і не люблю спати сам.

Я піднявся і вийшов надвір. За стійкою біля входу стояли Лягманн і Меліков.

– Усе гаразд, – тріумфально повідомив Лягманн. – Ти тільки поглянь! У Владіміра є російська монета, ми нею поставимо печатку. Тут навіть кирилицею написано! Щоб я здох, якщо хтось засумнівається, що то не грецькі ченці наповнювали її в монастирі біля Йордану!

Я глянув, як по корку стікає сургуч, у жовтогарячому сяйві свічки, що стояла поруч, на дерев’яній стійці. «І що це зі мною? – думав я. – Та ж усе вже позаду. Мене врятовано! Там, надворі, вирує життя! Врятовано! Але чи це справді так? Чи мені дійсно вдалося втекти? І від тіней теж?»

– Піду трохи прогулятися, – сказав я. – Голова вже тріщить від англійських слів! Мушу трохи провітритися. Бувайте!

Коли я повернувся, Меліков уже взявся до роботи. Він одночасно працював ким завгодно – деколи швейцаром удень, деколи вночі, крім того, виконував іще й сотні інших дрібних завдань. Зараз був швейцаром – щоночі протягом усього тижня.

– Де Лягманн? – запитав я.

– Нагорі, в коханої.

– Думаєш, йому сьогодні пощастить?

– Ні. Вона піде з ним і мексиканцем вечеряти. За все платитиме Лягманн. Він завжди був такий?

– Так. Тільки раніше йому щастило більше. Пристрасть до калік і потвор виникла через кульгавість, принаймні так він стверджує. Раніше він був нормальний. Можливо, душа його така ніжна, що він соромиться гарних жінок. Хтозна…

Я побачив, як крізь двері прослизнула чиясь тінь. Худорлява, досить висока жінка з дрібним обличчям. Бліда, сіроока, з темно-русявим волоссям, що здалося мені пофарбованим. Меліков підвівся.

– Наташа Петровна, – промовив він. – Коли ви повернулися?

– Два тижні тому.

Я теж підвівся. Жінка була майже одного зі мною зросту. У вузькому приталеному костюмі вона здавалась аж занадто худорлявою. Говорила швидко, дуже високим і трохи прокуреним голосом.

– Чарку горілки? – запитав Меліков. – Чи віскі?

– Горілки. Але тільки ковточок. Маю знову йти. На фотосесію.

– Так пізно?

– Цілий вечір. Фотограф вільний тільки ввечері. Сукні і капелюхи. Капелюшки. Геть мініатюрні.

Аж тепер я побачив, що Наташа Петровна теж була в капелюсі: округлої форми і без крис, чорне ніщо, яке косо сиділо в її волоссі.

Меліков пішов по пляшку.

– Ви не американець? – поцікавилася дівчина.

– Ні. Я німець.

– Ненавиджу німців!

– Я теж, – відповів я.

Вона здивовано глянула на мене:

– Не сприймайте це особисто.

– Ви теж.

– Я французка. Ви повинні це зрозуміти. Війна.

– Я розумію, – спокійно погодився я.

На мене вже не вперше звалювали відповідальність за гріхи фашистського режиму в Німеччині. Зрештою я збайдужів до цього. Я ж натомість сидів у таборі для інтернованих у Франції, але французів так і не спромігся зненавидіти. Але навряд чи це варто було пояснювати. Примітивній здатності так просто ненавидіти чи любити можна хіба що позаздрити.

Меліков прийшов з пляшкою і трьома маленькими чарочками, які він наповнив по самі вінця.

– Я не хочу, – відмовився.

– Ви образилися? – запитала дівчина.

– Ні. Просто зараз не хочеться пити.

Меліков усміхнувся.

– На здоров’я, – виголосив, піднявши келишок.

– Дар богів, – швидким ковтком дівчина вихилила чарку.

Це був геть ідіотичний вибрик – я відмовився, а тепер відступити вже не було як. Меліков підняв пляшку:

– Ще по одній, Наташо Петровно?

– Merci, Владіміре Івановічу. Досить! Мушу йти. Au revoir. – Вона подала мені руку. – Au revoir, мосьє.

Я відчув її міцний потиск.

– Au revoir, мадам.

Провівши її, Меліков повернувся:

– Вона тебе розізлила?

– Ні.

– Не зважай. Вона всіх дратує. Хоч і не навмисно.

– Вона не росіянка?

– Росіянка. Але народилась у Франції. Чому запитуєш?

– Певний час я жив серед росіян. Зауважив, що для їхніх жінок ганити чоловіків – це як вид спорту. Їм це подобалося навіть більше, ніж іншим.

Меліков вишкірився:

– Ну, ну! І що поганого в тому, щоб трохи вивести чоловіка з рівноваги? Це точно краще, ніж щоранку гордо натирати ґудзики на його уніформі і чистити йому чоботи, а він потім топтатиметься ними по руках маленьких єврейських дітей.

Я підняв руки вгору:

– Здаюсь! Сьогодні поганий день для німецьких емігрантів. Краще дай мені горілки, від якої я щойно відмовився.

– Добре. – Меліков прислухався. – А ось і вони.

Сходами хтось спускався. Тепер і я почув неймовірно приємний глибокий жіночий голос. То були пуерториканка і Лягманн. Вона ступала попереду і не звертала уваги, іде він за нею чи ні. Не кульгала, ніщо не видавало, що в неї штучна нога.

– Ідуть по мексиканця, – прошепотів Меліков.

– Бідний Лягманн, – промовив я.

– Бідний? – зреагував Меліков. – Та він просто хоче те, чого не має!

Я засміявся:

– Хіба це не єдине, що назавжди закарбовується у пам’яті?

– Бідний ти тоді, коли більше нічого не хочеш.

– А я вважав, що тоді ти стаєш мудрий.

– Сумніваюся. І взагалі, що це з тобою сьогодні? Тобі треба жінку?

– Ні. Загальна втома після небезпеки, що вже минулася, – вискалився я. – Ти мав би таке ще з молодості знати.

– Нам завжди хотілося посидіти разом. А тебе решта емігрантів зовсім не цікавлять.

– Я не хочу згадувати.

– То річ у цьому?

– І я не хочу опинитися в невидимій тюремній атмосфері емігрантів. Я надто добре її знаю.

– Отже, хочеш стати американцем.

– Я ніким не хочу ставати, я хочу врешті-решт кимось бути. Якщо мені дозволять.

– Видатні слова.

– У себе завжди треба вселяти мужність, – мовив я. – Тут ніхто не допоможе.

Ми зіграли партію в шахи. Я програв. Поступово сходилися пожильці, Меліков видавав їм ключі і розносив по номерах пляшки та цигарки. А я сидів собі далі. Справді, що зі мною сталося? Збирався був сказати Мелікову, що хочу винаймати власну кімнату. Навіть не знав, чому в мене виникла ця ідея, – ми не заважали один одному, а Мелікову було байдуже, житиму я в нього чи ні. Мені раптом здалося важливим знову спати самому. На Елліс Айленді я лежав у залі з багатьма іншими, у французькому таборі для інтернованих було так само. Я знав, що, коли опинюся в кімнаті сам, знову почну згадувати про ті часи, що їх краще було б забути. Але нічого не вдієш, не можу ж я все життя уникати цих спогадів.