Читать книгу Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк - Страница 5

З братами Льові я познайомився, коли косі промені світла зачарували антикварні магазинчики по правий бік вулиці, заливши їх медово-золотистою барвою, а вікна по інший бік уже обплітало павутиння сутінків. Це був момент, що вдихнув у будівлі життя, – мить віддзеркалення буття завдяки позиченому світлу, оманлива ява, подібна на ту, якою живе намальований над дверима оптики годинник, – він щодня відроджується тієї секунди, коли фальшивий і справжній час збігаються. Я відчинив двері магазину. Один із рудоволосих братів Льові вийшов зі свого акваріума, трохи покліпав очима, чхнув, глянув на ніжні промені сонця, чхнув іще раз, а потім зауважив мене: я саме спостерігав, як антикварний магазинчик перетворюється на печеру Аладіна.

– Красивий вечір, правда? – сказав він у порожнечу.

Я кивнув.

– У вас тут добра бронза.

– Підробка, – відповів Льові.

– То, мабуть, не ваша?

– Чому?

– Бо ви кажете, що це підробка.

– Кажу, що підробка, бо підробка.

– Мужньо, – здивувався я. – як на торговця.

Льові знову чхнув і ще трохи покліпав очима.

– Я купував її як фальшивку. Ми тут завжди чесні!

Коли ще й заяскріли дзеркала, то моєму захопленню від комбінації фальшивого та чесного не було меж.

– Ви не думаєте, що вона все одно могла б бути справжньою? – не вгавав я.

Льові відійшов від дверей і подивився на бронзу, що лежала на американському кріслі-гойдалці.

– Я продам її вам за тридцять доларів, – виголосив він. – У подарунок отримаєте ще й підставку з тикового дерева. Різьблену!

У мене залишилося ще приблизно вісімдесят доларів.

– Можна взяти її на кілька днів? – запитав я.

– Та хоч на все життя беріть, якщо заплатите.

– А на пробу? На два дні.

Льові обернувся.

– Я ж вас не знаю. Якось дав одній жінці дві фігурки з мейсенської порцеляни, мені здалося, що можу їй цілком довіряти. На пробу.

– А її з ними немов вода змила?

– Та ні, повернулася. З розбитими фігурками. У переповненому автобусі якийсь чоловік вибив їх коробкою для інструментів з її рук.

– От лихо!

– Вона плакала так, наче дитину втратила. Або й двох, двійнят. То ж була порцелянова парочка. І що ми могли вдіяти? В неї не було грошей, щоб за них заплатити. Хотіла тільки на кілька днів взяти, щоб помилуватися. І позлити кількох подруг, граючи в бридж. Усе так по-людському, правда? І що ми могли зробити? Пиши пропало. От бачите, чому…

– Бронза так легко не розіб’ється. Особливо якщо вона підробна.

Льові уважно глянув на мене:

– Ви в це не вірите?

Я не відповів.

– Залиште мені тридцять доларів, – запропонував він. – Можете взяти її на тиждень, а потім повернете. Якщо надумаєте її залишити собі і захочете продати, то прибуток поділимо навпіл. Що скажете?

– Просто вбивча пропозиція. Але я пристаю на неї.

Я не був цілком переконаний, що не помиляюся, тому погодився. Бронзову штукенцію поставив у готельному номері. Льові-старший іще встиг мені сказати, що ця річ – із нью-йоркського музею і її там визнали фальшивкою.

Того вечора я залишився вдома. Не засвітив лампу, навіть коли стемніло. Я лежав на ліжку і дивився на бронзу біля вікна. За час перебування у брюссельському музеї я вивчив одне: речі починають говорити лише тоді, коли на них довго дивитися; ті, які говорять відразу, ніколи не бувають найкращими. Прогулюючись нічним музеєм, я деколи брав у свою темну комірчину маленькі речі, щоб краще їх відчути. Серед них часто траплялися бронзові вироби, адже в музеї зберігалася велика колекція древнього китайського спижу, і з дозволу мого рятівника я брав деякі екземпляри до камери своєї самотини. Я мав змогу це робити, бо і сам директор часто брав ці вироби додому, щоб краще їх вивчити, тому, коли якийсь тимчасово зникав, чоловік завжди міг сказати, що він у нього вдома. Так я навчився розрізняти патину, а оскільки щоночі ще й годинами сидів перед музейними вітринами, то ще й трохи опанував фактуру, хоча ніколи й не бачив її кольору за денного світла. Але у мене, мов у сліпого з досконало розвиненими тактильними відчуттями, з часом виробилося щось подібне. Хоч я їм і не довіряв цілком, деколи вони мене не підводили.

Ще в магазині ця бронза видалася мені справжньою на дотик; контури та рельєфи, хоч і надто чітко виділялися, що в очах музейних експертів свідчило не на її користь, на нові, одначе, не скидалися. Лінії були чіткі, і, коли я заплющував очі та довго й дуже повільно їх обмацував, відчуття їхньої автентичності лише посилювалося. Схожу бронзу я знав іще з Брюсселя, там серйозно припускали, що то копія епохи Тан або Мін. Зрештою, китайці вже в епоху Хань, тобто приблизно з початку нашого літочислення, почали копіювати і закопувати бронзові речі епохи Шан і Чжоу. Тому перевірити патину не було складно, якщо на орнаментах чи на відливку не траплялося маленьких дефектів.

Я поставив бронзу назад на підвіконня. Знадвору долинали металеві голоси помічників кухаря, брязкіт сміттєвих баків і м’який гортанний бас негра, який їх виносив. Раптом навстіж розчахнулися двері. В освітленому чотирикутнику я впізнав обриси покоївки і побачив, як вона відсахнулася.

– Покійник!

– Дурниці, – мовив я. – Я сплю. Зачиніть двері. Я вже розстелив собі ліжко.

– Але ви ж не спите! Що це таке? – Вона помітила бронзу.

– Зелена нічна ваза, – відрубав я. – Хіба не бачите?

– Байдуже, що то! Одне я вам скажу точно: цього я вранці не виноситиму! Точно не я! Самі винесете! Тут туалетів не бракує!

– Добре.

Я знову ліг у ліжко і заснув, хоч спати і не хотілося. Коли прокинувся, стояла глупа ніч. Лише через кілька хвилин зрозумів, де я. Потім побачив бронзовий виріб, і на якусь мить мені здалося, що я знову в музеї. Сів і глибоко вдихнув повітря. «Я вже більше не там, – подумки сказав собі, – мені вдалося втекти, я вільний, вільний, вільний».

Слово «вільний» повторював у ритмі Еміля Куе, повторював і повторював його, тепер уже вголос, але тихо, наполегливо і так довго, аж поки заспокоївся. Відколи я став утікачем, часто прокидався у холодному поті, відтоді мусив так себе заспокоювати. Подивився на бронзу, що останнім відблиском кольору ловила нічне світло, і раптом відчув, що вона жива. Не так, власне, форма, як патина. Сама патина не була мертва, ніхто її не наносив, не створював штучно на шорсткій поверхні за допомогою кислот; вона наростала сама, дуже повільно, століттями, народилася з води, в якій лежала, з надр землі, з якими взаємодіяла, і, можливо, чіткі сині смуги при її основі вказували на фосфорні сполуки, що виникли сотні років тому через контакт із мертвим тілом. Патина слабко поблискувала, так само як і неполірована бронза епохи Чжоу в музеї, – її шпарувата поверхня не поглинала світла, як це буває зі штучно обробленими спижевими виробами, а, навпаки, надавала ніжності шовку-сирцю. Я піднявся і сів до вікна. Майже не дихаючи, сидів так дуже довго, цілком віддавшись самому лише спогляданню, що поступово витіснило з моєї голови решту думок.

Я протримав бронзу ще два дні, а потім знову пішов на Третю авеню. Цього разу я застав там іншого брата Льові, схожого на першого, але елегантнішого і сентиментальнішого – наскільки це взагалі можливо для торговця антикваріатом.

– Ви принесли бронзу назад? – запитав він і відразу ж витягнув гаманець, щоб повернути мені тридцять доларів.

– Вона справжня, – відповів я.

Він весело і добродушно глипнув на мене:

– Але з музею її викинули.

– Я переконаний, що вона справжня. Я повертаю, щоб ви її продали.

– А ваші гроші?

– Віддасте їх разом із половиною прибутку. Як і домовлялися.

Льові встромив руку в праву кишеню, витяг звідти десятидоларову купюру, поцілував її і переклав у ліву.

– Можна вас чимсь пригостити? Що б ви хотіли?

– Чому? Ви мені вірите? – Я був приємно вражений, бо вже давно звик, що мені ніхто ніколи не вірив – ні полісмени, ні жінки, ні інспектори з питань імміграції.

– Ні, – радісно відповів Льові-молодший. – Просто я побився об заклад із братом: якщо ви вертаєте бронзу, бо вона фальшива, то п’ять доларів отримує він, а якщо ви її вертаєте, навіть коли вона справжня, то десять виграю я.

– Отже, оптиміст у сім’ї саме ви.

– Фаховий оптиміст. А мій брат – фаховий песиміст. У ці важкі часи ми таким чином розділяємо на двох імовірні ризики. Тепер більше ніхто не може поєднувати у собі і те, й те. Як щодо чорної кави?

– Ви – віденець?

– Так. Віденський американець. А ви?

– Віденець за покликом серця і громадянин світу.

– Добре. Тоді ходімо на каву до Емми, це навпроти. Щодо кави американці – справжні спартанці. Вони або заварюють її на похорон, або готують рано-вранці і на весь день. Для них не проблема по кілька разів підігрівати її на плиті, замість того щоб просто зварити свіжої. Емма такого не розуміє. Вона – чешка.

Ми перейшли через гамірну вулицю. Поливальна машина розхлюпувала навсібіч струмені води. Нас ледь не переїхала фіолетова машина, що розвозила дитячі підгузки. Льові врятувався граційним стрибком. Я побачив, що на ньому були лаковані черевики.

– Ви з братом не однолітки? – запитав я.

– Близнюки. Та для клієнтів ми Льові-старший і Льові-молодший. Мій брат на три години старший. Тому астрологічно він теж Близнюк. А я народився під знаком Рака.

Через тиждень із відрядження вернувся власник фірми «Льо&Ко», експерт із китайського мистецтва. Він ніяк не міг уторопати, чому музей вирішив, що ця бронза – фальшивка.

– Це, звісно, не шедевр мистецтва, – пояснив він. – Але, безсумнівно, це бронзовий виріб епохи Чжоу. Пізнього Чжоу. Якщо точніше, то – перехідного періоду з Чжоу до Хань.

– І скільки вона коштує? – запитав Льові-старший.

– В аукціонному домі Парк-Бернет за неї дали б від чотирьохсот до п’ятисот доларів, але не більше. Китайська бронза нині знецінилася.

– Чому?

– Бо зараз усе знецінилося. Війна. Мало колекціонерів китайської бронзи. Я можу викупити її у вас за триста доларів.

Льові похитав головою:

– Думаю, спершу її треба запропонувати музею.

– Чого це? – здивувався я. – Вона наполовину моя. Чи, може, ще й віддасте її за ті ж п’ятнадцять доларів, за які купили? Це ж глупство!

– Хіба у вас є розписка?

Я спантеличено вирячився на нього. Він підняв руку:

– Зачекайте секундочку, не кричіть. Хай це буде вам наукою. Завжди і на все вимагайте розписку. Колись і зі мною таке сталося.

Я й далі невідривно дивився на нього.

– Я піду до музею і поясню, що вже майже продав бронзу. Тобто розповім усе як є. І знову запропоную її музею, бо Нью-Йорк – це велике село. Принаймні, для торговців антикваріатом. Через кілька тижнів усі вже знатимуть, що сталося. А музей нам завжди потрібний. Саме тому. А вашу частку я вимагатиму відшкодувати.

– Скільки?

– Сто доларів.

– А скільки отримаєте ви?

– Половину того, що заплатять згори. Домовилися?

– Для вас це все просто розвага, я ж ризикнув майже половиною моїх статків заради цієї бронзи.

Льові-старший розсміявся. В його роті було повно золота:

– Крім того, саме ви докопалися до суті. Тепер я вже навіть знаю, як усе сталося. Вони взяли на роботу нового молодого куратора. Той хотів усім показати, що старий нічого не петрав і купував фальшиві речі. Маю до вас пропозицію: у нашому підвалі багато речей, про які ми майже нічого не знаємо. Врешті-решт, усе знати неможливо. Може б, ви їх передивилися? За десять доларів на день. А якщо вам пощастить, то матимете ще й премії за успішні знахідки.

– То це така моя премія за бронзу?

– Лише частково. Звісно, це тільки тимчасова робота. Ми з братом і самі зможемо керувати бізнесом. То як, домовилися?

– Домовилися, – погодився я, глянувши крізь вітрину на вулицю, де вирував транспортний рух. «Деколи навіть зі страху є користь, – подумав я без зайвих емоцій. – Головне – розслабитися. Якщо надто сильно чіплятися за щось, тебе неодмінно скривдять. Бо життя – мов м’яч. Хоч куди б він скочив, завжди тримає рівновагу».

– П’ятдесят мільйонів вбитих, – мовив Льові-старший. – Сто. Найбільший успіх людство мало саме у масових вбивствах.

У нападі люті він відкусив шматок цигарки:

– Розумієте?

– У Німеччині люди дешеві, – відповів я. – У концтаборах підрахували, що єврей, працездатний і молодий, коштує лише тисячу шістсот двадцять марок. За шість марок вдень його, як трудового раба, дають напрокат німецькій індустрії; прохарчувати його концтабору коштує шістдесят пфенігів. Ще десять пфенігів іде на поступове погашення боргу за одяг. Середня тривалість життя – дев’ять місяців. Прибуток становить понад тисячу чотириста марок. Крім того, раціонально утилізують труп: золоті коронки, колишній одяг, цінні речі, гроші, що він їх брав із собою, волосся. Відраховують лише вартість спалення трупа – дві марки. Загалом близько тисячі шестисот двадцяти марок чистого прибутку. Ще треба вирахувати гроші за нічого не вартих жінок і дітей; отруєння газом і кремація коштують приблизно шість марок. Те ж стосується літніх людей, хворих і таке інше. Отже, якщо заокруглити, все одно залишається щонайменше тисяча двісті марок.

Обличчя Льові стало біле мов крейда.

– Це правда?

– Так підрахували. Офіційні німецькі установи. Але ці суми ще можуть трохи коливатися. Людей убити – не проблема. Хоч як це дивно, найважче позбуватися мертвих. Потрібен час, щоб труп згорів. Закопати десятки тисяч тіл теж нелегко, якщо робити це ретельно. Крематоріїв надто мало. І вночі вони теж не завжди можуть добре працювати. Через ворожі літаки. Бідним фашистам важко доводиться. Вони ж просто хотіли миру, більш нічого.

– Що?

– Саме так. Якби увесь світ робив так, як хотів Гітлер, то ніякої війни б не було.

– Дотепник, – пробурчав Льові. – Дотепник чортів. Шановний, тут не варто дотепами сипати!

Він схилив руду голову.

– І як це все можливо? Ви щось розумієте?

– Ні. Але наказ сам по собі майже завжди безкровний. Саме з цього все й починається. Хто сидить за письмовим столом, той сокири до рук не бере. – Я майже співчутливо глянув на цього приземкуватого чолов’ягу. – Але завжди є люди, котрі виконують накази, особливо в Німеччині.

– Навіть криваві накази?

– Насамперед криваві, оскільки наказ звільняє від відповідальності. Тоді й можна по-справжньому дати волю своїй люті.

Він провів рукою по голові:

– Ви це все пережили?

– Так, – відповів я. – Хотілося, щоб це було не так.

– Але зараз ми стоїмо тут, у магазині на Третій авеню, у мирній післяобідній атмосфері. Як ви це все сприймаєте?

– Не як війну.

– Я не про це. Я про те, що коли таке стається, а люди спостерігають за всім і поводяться так, ніби нічого не сталося.

– Люди так не роблять. Іде війна. Принаймні, для мене – дивна і несправжня. Справжня війна відбувається лише у власній країні. Все решта – несправжнє.

– Але вбивають людей.

– Людська фантазія так далеко не заходить. Вона рахує тільки до одного. Тобто тільки тих, хто поруч.

Задзеленчав дзвоник на вхідних дверях. Жінка у червоній сукні хотіла купити срібний перський келих:

– А чи можна використовувати його і як попільничку?

Я скористався з нагоди і прослизнув до підвалу, що тягнувся навіть і під проїжджою частиною вулиці. Ненавидів такі розмови. Вони здавалися мені наївними і позбавленими сенсу. Це були розмови людей, які не зазнали війни і які думали, що, трохи похвилювавшись, вони вже чимсь допомогли. Це були розмови людей, які ніколи не зазнавали небезпеки.

Підвал віддавав прохолодою, як бомбосховище з усіма вигодами. Бомбосховище якогось колекціонера. Згори долинали приглушений шум легковиків і гуркіт вантажівок, нагадуючи гул літаків. А картини на стінах зависли, як мовчазний докір з минулого.

До готелю я повернувся пізно ввечері. У великодушному сердечному пориві Льові-старший дав мені п’ятдесят доларів завдатку. Щоправда, за мить він пошкодував про свій вчинок, і я це зауважив. Але через серйозність нашої попередньої розмови він не наважився їх відібрати. Несподівано вигідний для мене поворот подій.

Мелікова в готелі не застав, натомість прийшов Лягманн. Він був, як завжди, схвильований і рясно пітнів.

– То як, усе вдалося? – запитав я в нього.

– Що?

– З лурдською водою?

– З лурдською водою? Ти про йорданську воду! І що означає оце твоє «вдалося»? Тут усе не так просто. Але я просуваюся вперед. Хоча ця жінка скоро мене з розуму зведе. Я весь час плаваю між Сциллою і Харибдою! Це все страшенно виснажує!

– Між Сциллою і Харибдою?

– Та ти ж, мабуть, знаєш. Це з грецької міфології. Відома скеляста пастка для моряків. І мені постійно треба уникати й уникати перешкод, інакше я труп! – Він зацьковано подивився на мене. – Якщо ця жінка якнайшвидше мені не віддасться, я стану імпотентом. Ти ж знаєш, як сильно я комплексую. Нічні жахіття знову переслідують мене. Я прокидаюся від власного крику, мокрий від поту. Ти ж знаєш, що ці бандити хотіли мене каструвати. Ножицями, не ножем. І всі аж падали зо сміху! Якщо я найближчим часом не пересплю з якоюсь жінкою, мені снитиметься, що їм це вдалося. Це жахливі сни! Там усе мов насправді! Навіть коли я зриваюся з ліжка, їхній регіт і далі дзвенить у моїх вухах.

– То переспи з повією.

– Я так не можу. Тим більше що я вже майже імпотент. З жодною нормальною жінкою у мене нічого не виходить. Це тим бандитам уже вдалося.

Лягманн прислухався.

– Вона вже йде. Ми вечерятимемо у «Блу Риббон», їй подобається печеня з яловичини. Ходімо з нами! Можливо, ти вплинеш на неї. Ти ж красномовний.

Зі сходів долинув приємний жіночий голос.

– Мені ніколи, – відмовився я. – Але, можливо, ця жінка комплексує через ампутовану ногу так само, як ти через свої шрами.

– Ти так думаєш? – Лягманн випростався. – Ти справді так думаєш?

Звісно ж, я нічого не думав, а просто собі пасталакав, щоб його потішити. Але, побачивши, як він розхвилювався, прокляв свій дурний язик, я ж бо знав від Мелікова, що вона спить із мексиканцем. Але додати я вже не міг нічого. Лягманн накульгував у протилежному напрямку, нічого не чуючи.

Я пішов у свій номер, але світла не вмикав. У кількох вікнах навпроти світилося, в одному з них я побачив чоловіка. Голий і волосатий, він стояв перед дзеркалом і наносив макіяж. А потім надягнув світло-блакитне трико, згори – бюстгальтер, у який напхав туалетного паперу. Він так захопився, що забув засунути штори. Я вже кілька разів спостерігав за ним, це був дуже сором’язливий дядько, проте у жіночому одязі він перетворювався на зухвальця. Часто вбирався у вечірні сукні та надягав м’які капелюхи. Поліція знала про нього, його зареєстрували як невиліковного. Я спостерігав за ним, аж поки мене охопила меланхолія; вона накотилась би на кожного, хто побачив би такий спектакль. Тому я пішов униз, щоб дочекатися Мелікова.