Читать книгу Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк - Страница 7

На адвоката я чекав цілу годину. Припускаю, це давня тактика, щоб клієнти ставали поступливіші. Але моя поступливість була йому ні до чого. Я гаяв час, роздивляючись двох клієнтів у передпокої. Один ремиґав жуйку, інший намагався звабити секретарку, запрошуючи її під час обідньої перерви на каву. Дівчина ж тільки хихотіла. І правильно. У чоловіка були вставні зуби, а на короткому грубому мізинці з обгризеним нігтем вилискував маленький діамантовий перстень. Навпроти секретарчиного столу, між двох кольорових гравюр зі сценами нью-йоркського вуличного життя, у рамці висів плакат із одним-єдиним словом: Think! Цю виразну коротку вимогу – думати – я бачив уже не раз, а в коридорі готелю «Ройбен» навіть у геть неочікуваному місці: перед туалетом. Це було найбільш прусським серед усього, що я встиг побачити в Америці.

Адвокат був кремезним чолов’ягою з широким плескатим обличчям, на носі – окуляри в золотій оправі. Мав на диво різкий голос і, вочевидь, чудово це усвідомлював, тому намагався надати йому глибини і в результаті майже шепотів.

– Ви емігрант? – прошепотів він і втупився в лист, що його вочевидь написала Бетті.

– Так.

– І, звісно ж, єврей.

Я мовчав, тому він підвів голову.

– Єврей? – повторив він нетерпляче.

– Ні.

– Як? Ви – не єврей?

– Ні, – відповів я здивовано. – А чому ви запитуєте?

– Я не працюю на німців, які хочуть в Америку, але не є євреями.

– А чому ні?

– Не думаю, що вам це треба пояснювати, містере.

– Пояснювати не треба. Але й не треба було змушувати мене чекати цілу годину, щоб це повідомити.

– Пані Штайн не написала мені, що ви – не єврей.

– Схоже, німецькі євреї толерантніші за американських, – кинув я роздратовано. – Дозвольте і мені поставити запитання: а ви єврей?

– Я – американець, – відповів адвокат голосніше і на вищому регістрі. – Я не захищаю нацистів.

Я розсміявся:

– То для вас кожен німець – нацист?

Голос його ставав дедалі голосніший і вищий.

– Хай там як, кожен німець – це потенційний нацист.

Я знову розсміявся.

– А кожен єврей – це потенційний убивця.

– Що? – адвокат перейшов на пронизливий фальцет.

Я показав на плакат, такий же як і в передпокої, тільки з золотими літерами: Think!

– Як і кожен велосипедист, – пояснив я. – Власне кажучи, це старий жарт 1919 року. Коли одні казали, що євреї винні у війні, їм відповідали: «Велосипедисти теж». – «А чому велосипедисти?» – дивувалися перші. «А чому євреї?» Але так було 1919-го. Тоді у Німеччині ще можна було думати, хоча це вже й ставало небезпечно.

Я чекав, що адвокат мене зараз вижене. Натомість на його обличчі засяяла широка усмішка і воно ще дужче поширшало.

– Непогано, – зауважив він глибоким голосом. – Такого жарту я ще не чув.

– Жарт старий, – відповів я. – Тепер у Німеччині не жартують, а стріляють.

Адвокат знову посерйознішав:

– У нас фатальна слабкість на анекдоти. І все одно я наполягаю на своєму.

– Я теж.

– Ви можете це довести?

– Навіть краще за вас. Євреї покинули Німеччину, бо не мали іншого вибору – інакше б їх переслідували. Але це ще не доводить, що вони б виїхали, якби їх не переслідували. А неєвреї, які покинули Німеччину, зробили це тільки тому, що ненавиділи режим.

– За винятком шпигунів і провокаторів, – зазначив адвокат сухо.

– У шпигунів і провокаторів завжди першокласні посвідчення.

Адвокат почухався під столом.

– Хіба теза про те, що не всі євреї були б проти нацистського режиму, не доводить ваших антисемітських поглядів? – запитав він.

– Можливо. Але тільки не в середовищі євреїв. І ці погляди навіть не мої, а моїх єврейських друзів.

Я підвівся. Обридло це дурнувате жонглювання словами. Ніщо не виснажує більше, ніж коли хтось хоче продемонструвати тобі свій розум, надто якщо демонструвати нема чого.

– У вас є тисяча доларів? – спитало широке обличчя.

– Ні, – відповів я різко. – У мене й сотні зараз немає.

Він дав дійти мені майже до дверей, а потім поцікавився:

– А як ви збиралися платити?

– Мої знайомі хотіли мені допомогти. Але краще я знову сяду в табір для інтернованих, ніж проситиму в них таку суму.

– Ви вже сиділи в такому?

– Так, – відказав я роздратовано. – Навіть у Німеччині. І там вони називаються інакше.

Я вже чекав, як цей усезнайко візьметься розповідати, що в концтаборах сидять кримінальні авторитети і справжні злочинці, – загалом, це так і було. Тоді б я вже не зміг стриматися. Але до цього не дійшло. За його спиною щось рипнуло, і залунало меланхолійне: ку-ку, ку-ку – дванадцять разів. Це був шварцвальдський годинник із зозулею; мелодія, якої я не чув з дитинства.

– Як мило, – вирвалося у мене саркастично.

– Подарунок моєї дружини, – збентежено поквапився відповісти адвокат. – Весільний подарунок.

Я ледь стримався, щоб не спитати, чи й цей годинник – антисемітський. Але схоже, що ця зозуля раптом стала моїм союзником. Несподівано адвокат майже лагідно промовив:

– Я зроблю для вас усе, що зможу. Зателефонуйте сюди післязавтра вранці.

– А що з гонораром?

– Я обговорю його з пані Штайн.

– Було б краще, якби і я знав.

– П’ятсот доларів, – сказав він. – Якщо схочете, заплатите частинами.

– Думаєте, ви зможете чогось домогтися?

– Продовжити термін вашого перебування майже напевно вдасться. А потім знову доведеться йти в суд.

– Дякую, – сказав я. – Я зателефоную.

– От фіґляр, – не стримався я вже в ліфті цього вузькогрудого будинку. На мене обурено подивилася жінка, яка стояла поруч, – її зачіска нагадувала ластівчине гніздо, а зі щік, коли ліфт рвучко зупинявся, аж сипалася пудра. Глянув повз неї так байдуже, як тільки міг. Уже знав, що жінки в Америці за першої-ліпшої нагоди викликають поліцію. Think! – було написано на дощечці з червоного дерева у ліфті, що висіла над головою з жовтими тремтливими кучерями під непорушним ластівчиним гніздом.

Кабіни ліфтів мене завжди нервували. Там не було запасного виходу, а тому – жодної можливості втекти.

Замолоду я любив самотність. За роки переслідувань і поневірянь навчився її боятися. Не тільки тому, що тоді всілякі думки лізуть у голову і ти впадаєш у меланхолію, а й тому, що самотність небезпечна. Хто завжди змушений переховуватися, той любить натовп. Там ти стаєш безіменним.

Я ступив на вулицю, мені здалося, що це – обійми тисяч безіменних друзів. Вулиця була відкрита навстіжень, з безліччю дверей, виходів, кутків та розгалужень, і насамперед – з людським натовпом, у якому можна цілком розчинитися.

– Проти власної волі, суто з необхідності, нам довелося перейняти ментальність злочинців, – сказав я Канові, коли ми обідали з ним у піцерії. – Можливо, ви перейняли її менше, бо діяли агресивно і відбивали напади, а нас – тільки гнобили і били. Думаєте, цього колись вдасться позбутися?

– Страху перед поліцією – мабуть, ні. Він – природний. Кожна порядна людина відчуває його. Цей страх виникає через недоліки нашого громадського порядку. А решта? Решта залежить від кожної окремої людини. Якщо десь існує місце, де можна було б його позбутися, то воно тут. Цю країну заснували емігранти. І тут щороку тисячі емігрантів отримують громадянство. – Кан розсміявся. – І що то за країна! Ви маєте ствердно відповісти лише на два запитання, і кожен вважатиме вас славним хлопцем. «Чи любите ви Америку?» – «Так, це найкраща країна у світі». – «Чи хочете стати американцем?» – «Звісно!» І вас одразу поплескають по спині і вважатимуть своїм.

Я згадав про адвоката, від якого саме повернувся.

– Не кажіть, тут теж бувають свої зозулі! – відповів я.

– Що?

Я розповів про останній епізод свого перебування в адвокатській конторі.

– Цей грубіян із замашками Ієгови й нацистського штурмовика поводився зі мною, як із прокаженим, – пояснив я.

Кан іще дужче розвеселився.

– Зозуля! – повторив він. – Але ж адвокат спустив гонорар аж до п’ятисот доларів. Це він так вибачився! Як піца?

– Смачна. Як в Італії.

– Навіть смачніша, ніж в Італії. Нью-Йорк – італійське місто. А ще іспанське, єврейське, угорське, китайське, африканське і суто німецьке.

– Німецьке?

– Ще б пак! Поїдьте на Вісімдесят шосту вулицю – там аж кишить гейдельберзькими пивничками, кав’ярнями «Ґбурґ», нацистами, німецько-американськими та гімнастичними клубами, співочими хорами з їхнім «Радуйся, ти в короні переможця» та столиками для постійних клієнтів із – увага! – чорно-біло-червоними, а не з чорно-червоно-золотими прапорцями.

– Без свастики?

– Її публічно не показують. Але загалом тут німці поводяться навіть гірше, ніж у Німеччині. Живучи на чужині, вони обплітають кохану далеку батьківщину золотим сентиментальним плетивом, хоч колись і покинули її, бо ніжною матір’ю вона аж ніяк не була, – іронічно мовив Кан. – Ви б тільки послухали їхні теревені про патріотизм, пиво, рейнські пісні та сентиментальність фюрера.

Я глипнув на нього.

– Щось сталося?

– Ні, нічого, – насилу вичавив я. – І це все існує тут і досі?

– Американці – великодушні. Вони не сприймають усе занадто серйозно. Навіть під час війни.

– Під час війни, – повторив я. Це теж належало до тих речей, яких я не міг збагнути. Цю країну від її воєн завжди відділяли океани і півсвіту. Її кордони не межували з ворожими територіями. Її ніколи не бомбардували. Ніхто не стріляв.

– Суть війни в тому, щоб перейти кордон і захопити ворожу територію, – сказав я. – Але тут таких кордонів немає. Де вони? У Японії і в Німеччині. Тому війна тут здається несправжньою. Тут є солдати, але немає поранених. Можливо, їх кидають там. Чи таких взагалі немає?

– Є. І поранені, і загиблі.

– І все-таки війна тут несправжня, якась брехлива.

– Та ні, справжня. І навіть дуже!

Я глянув на вулицю. Кан простежив за моїм поглядом:

– То як, місто змінилося? Після того як ви краще вивчили мову?

– Раніше місто було для мене картинкою, пантомімою, а тепер воно набуло рельєфу. З’явилися височини і низини. Воно вже промовляє до мене, і дещо я навіть розумію. Ще небагато, тому виникає відчуття нереальності ситуації. Раніше кожен таксист здавався мені сфінксом, а кожен продавець газет – світовою загадкою. Ще й досі кожен офіціант справляє на мене враження Ейнштейна, але Ейнштейна, якого я вже розумію, – якщо він не говорить про фізику чи математику. Чари діють доти, поки ти нічого не хочеш. А коли виникають бажання, відразу з’являються і проблеми, і з філософських мрій ти спускаєшся на грішну землю – на рівень відсталого десятирічного хлопчака.

Кан замовив подвійну порцію морозива.

– Фісташкове і лаймове, – гукнув він навздогін офіціантці.

Морозиво він уже замовляв удруге.

– Тут є сімдесят два різні сорти морозива, – мрійливо сказав він. – Звісно ж, не у цій забігайлівці, а в кав’ярнях Джонсона та в аптеках. Я перепробував уже майже сорок сортів! Ця країна – просто рай для любителів морозива. На щастя, я один із тих ненаситних дурнів. Уявіть собі, в цій розумній країні навіть солдатам, котрі на якомусь кораловому острові воюють із японцями, посилають кораблі, вщент забиті морозивом і стейками.

Він так подивився на офіціантку, наче вона несла чашу зі Святим Граалем.

– Фісташкового у нас нема, – сказала вона. – Я принесла вам м’ятне і лимонне. О’кей?

– О’кей.

Офіціантка всміхнулася.

– Які ж тут апетитні жінки, – зауважив він. – Такі ж апетитні, як сімдесят два сорти морозива. Третину своїх доходів вони витрачають на косметику. Інакше б їх не взяли на жодну роботу. Вульгарні закони людського єства тут просто ігнорують. Кожен повинен бути вічно молодим, а якщо молодість зникла, її повертають штучно. Це теж можна внести до одного з розділів про ваш нереальний світ.

Я спокійно і розслаблено слухав Кана. Розмова текла, мов тихий струмок.

– Ви ж знаєте Aprés-midi d’un Faune, тобто Післяполуденний відпочинок фавна Дебюссі? – запитав Кан. – Тут є інший різновид Дебюссі: Післяполуденний відпочинок любителя морозива. Такого відпочинку не буває забагато. Після нього наша зіщулена душа знову розправляє крила. Як вважаєте?

– В антикварному магазині у мене інше. Післяполуденний відпочинок китайського мандарина перед відрубуванням голови.

– Ви б ліпше проводили той час із якоюсь американкою. Оскільки ви зрозумієте її балачки лише половину, то, не напружуючи надто фантазії, повернетеся у загадковий час вашої розхристаної юності. Все, чого не розумієш, оповите таємницею. Досвід не розсіє цих чар, але оскільки вам бракує слів, то вдасться здійснити маленьку людську мрію: прожити ще раз якийсь відтинок життя, але з життєвою мудрістю і віднайденою чарівністю молодості. – Кан розсміявся. – Не проґавте цей шанс! Щодня ви щось втрачаєте. Ви розумієте дедалі більше і більше, і захоплення минає. Жінки для вас досі екзотичні красуні, оповиті загадковістю і таємницею, але з кожним новим вивченим словом вони поступово набуватимуть рис домогосподарок, відьом із мітлами чи кокеток з журнальних обкладинок. Збережіть, як подарунок долі, свою дитинність десятирічного хлопчака. Ви знову швидко постарієте, за якийсь рік вам знову стукне тридцять чотири!

Кан поглянув на годинник і кивнув офіціантці в синьому смугастому фартуху:

– Останню порцію! Ванільного!

– У нас є ще мигдальне.

– Тоді мигдального! І трохи малинового! – Кан подивився на мене. – Я теж здійснюю мрію молодості, хоч вона й простіша, ніж у вас: їсти стільки морозива, скільки схочу. Саме тут я вперше можу це робити. Для мене це символ свободи і безтурботності, те, у що ми вже не вірили на батьківщині. А як саме ми здобули все це – не суттєво.

Примружившись, я поглянув на запорошене світло вулиці з нескінченним потоком машин. Дзижчання моторів і шурхіт шин створювали монотонний шум, що заколисував.

– Що ви збираєтеся тепер робити? – запитав Кан згодом.

– Хочу ні про що не думати, – відповів я. – Стільки, скільки зможу.

Льові-старший спустився до мене в підвал, що проходив аж під вулицею, із бронзовим виробом у руках.

– Як думаєте, що це таке?

– А що це має бути?

– Бронза епохи Чжоу. Або Шан. Патина, здається, нічогенька. Як думаєте?

– Ви купили цю річ?

Льові усміхнувся.

– Ще ні, спершу хочу порадитися з вами. Її приніс якийсь чоловік. Він чекає нагорі в магазині. Хоче за неї сто доларів. Тобто віддасть і за вісімдесят. Як на мене, дешево.

– Занадто дешево, – сказав я, роздивляючись бронзу. – Той чоловік – торговець?

– Не схоже. Стверджує, що успадкував її, а зараз йому потрібні гроші. То як, вона справжня?

– Це – китайська бронза. Але не епохи Чжоу. І не Хань. Скоріш за все, епохи Тан, або й ще пізніше – Сун або Мін. Копія епохи Мін, створена за зразком давніших фігур. До того ж копіювали не надто старанно. Маски Таоте виконані неточно, спіралі сюди теж не пасують, так їх використовували аж після епохи Хань. Водночас декор копіює фігури епохи Шан: стислий, простий і потужний. Але маска росомахи й основний орнамент мали б бути чіткіші й сильніші, щоб належати до тієї самої епохи. Крім того, тут трапляються маленькі завитки, яких не буває на справді старих бронзових фігурах.

– Але гляньте на патину! Вона ж справді дуже красива!

– Містере Льові, – сказав я, – це таки досить стара патина. Але на ній немає малахітової шкуринки. Пригадайте, китайці вже в епоху Хань копіювали і закопували бронзові фігури епохи Шан – так виникала хороша патина, навіть якщо її й не було створено в епоху Чжоу.

– Скільки коштує така бронза?

– Двадцять або тридцять доларів; але тут ви кращий експерт, ніж я.

– Може, піднімемося нагору? – запропонував Льові, у його блакитних очах блиснув мисливський азарт.

– Це необхідно?

– Хіба вам це не подобається?

– Спіймати на гарячому дрібного шахрая? Нащо? Крім того, може, він і не шахрай. І хто взагалі тепер розуміється на архаїчній китайській бронзі?

Льові кинув на мене швидкий погляд.

– Містере Росс, не треба натяків!

Малий товстун помарширував сходами догори, енергійний і кривоногий. Сходи здригалися, з них летіла пилюка. За мить я вже бачив самі лише його штани, що розвівалися від вітру, та черевики – верхня частина тіла вже була в крамниці. Мені здалося, наче це не Льові-старший, а крижі театрального коня у вар’єте.

Через кілька хвилин ноги з’явилися знову. Потім я побачив і бронзову фігуру.

– Я купив її, – оголосив Льові. – За двадцять доларів. Зрештою, Мін – це теж непогано.

– Аж ніяк не погано, – відповів я.

Я знав, Льові купив бронзу, тільки щоб довести мені, наче й він у чомусь тямить. Якщо не у фігурах, то, принаймні, у своїй справі. Тепер він спостерігав за мною.

– Скільки часу ви ще плануєте тут працювати?

– Загалом?

– Так.

– Це залежить від вас. Хочете, щоб я пішов?

– Ні, ні. Але ми теж не можемо тримати вас тут вічно. Ви ж скоро закінчите роботу? Ким ви працювали раніше?

– Журналістом.

– Хіба знову не можете до цього повернутися?

– З моєю англійською?

– Ви вже досить непогано розмовляєте.

– Але, містере Льові! Я навіть листа не можу написати без помилок.

Льові почухав лисину бронзовою фігуркою. Якби вона була епохи Чжоу, він би, напевно, так не поводився.

– А на картинах ви розумієтеся?

– Трохи. Так само як і на бронзі.

Він усміхнувся.

– Це краще, ніж нічого. Я порозпитую. Можливо, комусь із моїх колег потрібна допомога. Щоправда, бізнес зараз трохи занепав, ви й самі це бачите по нашому прикладі. Але з картинами все інакше. Особливо з імпресіоністами. А старі полотна зараз узагалі нічого не варті. Одним словом, побачимо.

Льові знову потупцював сходами вгору. «Au revoir, підвале, – подумав я. – На певний час ти був моєю темною батьківщиною. Прощавайте, золоті лампи кінця дев’ятнадцятого століття, прощавайте, золоті аплікації 1890 року, прощавайте, меблі епохи «короля-громадянина» Луї-Філіпа, прощавайте, перські вази і струнконогі танцівниці з гробниць династії Тан, прощавайте, теракотові коні й решта мовчазних свідків давно відшумілих епох! Я вас щиро любив і провів із вами мою американську юність – від десятого по п’ятнадцятий рік життя. Ahoi та ëvoe! Репрезентуючи проти своєї волі одне з найгірших століть, я вітаю вас! Я, запізнілий і беззбройний гладіатор, вітаю вас на арені, на якій майже не залишилося левів, натомість кишить гієнами та шакалами. Вітаю вас як той, хто прагне насолоджуватись життям, аж поки його не зжеруть живцем».

Я поклонився на всі сторони світу, поблагословив антикваріат праворуч і ліворуч, а потім глянув на годинник. Мій робочий день уже закінчився. Над дахами будинків жеврів вечір, і де-не-де вже блідо підсвічувалися неонові реклами. З ресторанів по-домашньому запахло жиром і цибулею.

– Що тут сталося? – запитав я Мелікова у готелі.

– Рауль. Хоче вкоротити собі віку.

– Відколи?

– Від полудня. Він втратив Кікі, який чотири роки був йому вірним другом.

– У цьому готелі багато плачуть, – сказав я, прислухаючись до приглушених ридань, що долинали до плюшевої стійки з кутка, де стояла підставка з рослинами. – І завжди серед пальм.

– У кожному готелі багато плачуть, – зауважив Меліков.

– У готелі «Ритц» теж?

– У «Ритці» плачуть, коли падає курс акцій на біржі. А в нас – коли людина раптово усвідомлює, що вона безнадійно самотня і що вже немає сенсу себе дурити.

– Кікі потрапив під машину?

– Гірше. Він заручився. З жінкою. Це трагедія для Рауля. Якби він утік з іншим геєм, то однак би залишився серед своїх. Але жінка! Це споконвічний ворог. Зрада. Гріх проти Святого Духа! Навіть гірше за смерть!

– Бідні гомосексуалісти! Їм доводиться боротися відразу на два фронти! Проти конкуренції і серед жінок, і серед чоловіків!

Меліков усміхнувся.

– Щойно Рауль висловив низку яскравих думок про жінок. Найневинніша: «Жінки – це оббіловані тюлені». Про окрасу кожної жінки – великі груди, – які так цінуються в Америці, він теж не надто приємної думки. «Обвисле коров’яче вим’я для виродків-смоктунів» – його найлагідніший вираз. Щоразу, уявляючи, як Кікі висне на якійсь дамі, він починає вовком вити. Добре, що ти прийшов. Треба затягти його в номер. Тут внизу він залишатися не може. Допоможи мені. Хлопець двісті фунтів важить.

Ми наблизилися до пальм.

– Раулю, він повернеться до тебе, – прошепотів Меліков. – Кожен може помилитися. Кікі повернеться. Опануйте себе.

Спробували його підняти. Рауль оперся на мармуровий стіл і зарюмсав. Меліков умовляв його далі:

– Тобі потрібно поспати. Тоді полегшає. Він повернеться, Раулю. Я таке часто бачив. Він точно повернеться!

– Навіки зганьблений, – процідив Рауль.

Поки ми з ним морочилися, він наступив мені на ногу. Двохсотфунтова туша!

– Та обережніше, триклята стара баберо! – вилаявся я.

– Що?

– Ви поводитеся, як сентиментальна стара баба!

– Це я – стара баба? – обурився Рауль майже нормальним тоном.

– Пан Росс зовсім не те мав на думці, – заспокоював Меліков.

– Та ні, я мав на думці саме те, що сказав!

Рауль провів рукою по очах. Ми дивилися на нього і чекали якогось істеричного зриву.

– Я – баба! – стиха промовив він. У голосі бриніла смертельна образа. – Я – баба!

– Та він такого не казав, – збрехав Меліков. – Він сказав: як баба.

– От тому людей і покидають, – пояснив Рауль і піднявся без нашої допомоги.

Ми без проблем довели його до сходів.

– Кілька годин сну, – заклинав Меліков. – Одна-дві таблетки секоналу і сон для відновлення організму. Потім – чашечку міцної кави. І все здасться значно простішим!

Рауль не відповів.

– От і ми його покинули. Як і весь світ.

– Чого ти морочиш собі голову з цим брутальним нікчемою? – поцікавився я.

– Він наш найкращий мешканець. Знімає двокімнатний номер із ванною.