Читать книгу Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк - Страница 11

Найперше, що я мав зробити у Сильверса, – це скласти каталог усього, що він коли-небудь продав, і на фотографіях кожної картини позначити її колишніх власників.

– Найскладніше – встановити автентичність старих картин, – пояснив Сильверс. – Ніколи точно не знаєш, звідки вони і чи справжні. Картини – як аристократи, потрібно простежити їхню генеалогію аж до художника, який їх створив. І цей родовід має бути безперервний, від церкви А до кардинала Б, від колекції князя Х до каучукового магната Рабиновича чи до автомобільного короля Форда. Прогалини тут неприпустимі.

– Але ж ідеться про відомі картини?

– Картини, може, і відомі, але фотографія виникла лиш наприкінці дев’ятнадцятого століття. І далеко не кожну стару картину копіювали, щоб потім мати зразок для порівняння. Часто треба покладатися тільки на припущення. – Сильверс підступно всміхнувся. – Або на мистецтвознавців.

Я рівно склав чергову пачку фотографій. Згори лежали кольорові світлини Мане. То були невеликі картини з квітами – півонії у склянці води. Квіти й вода здавалися справжніми. Від них віяло дивовижним спокоєм і живою енергією – то були зразки чистого мистецтва: наче художник уперше створив ці квіти, а раніше їх навіть і не існувало.

– Подобаються? – запитав Сильверс.

– Вони прекрасні.

– Кращі, ніж троянди Ренуара там, на стіні?

– Інакші, – відповів я. – І як їх узагалі можна порівнювати?!

– Можна. Якщо ти антиквар.

– Картина Мане – це мить творіння, а Ренуар – сам цвіт життя.

Сильверс похитав головою.

– Непогано. Ви були письменником?

– Поганеньким журналістом.

– У вас талант описувати картини.

– Я занадто мало на цьому розуміюся.

На обличчі Сильверса знову з’явилася іронічна посмішка.

– Думаєте, люди, які пишуть про картини, розуміються на них? Розкрию вам таємницю: про картини взагалі не можна писати. Як і про мистецтво загалом. Пишуть лише задля однієї мети – просвітити невігласів. Про мистецтво не можна писати. Його можна тільки відчувати.

Я нічого не відповів.

– І продавати, – додав Сильверс. – Ви ж про це подумали?

– Ні, – відповів чесно. – Але чому ви тоді думаєте, що у мене талант описувати картини? Бо про них і так нема що писати?

– Можливо, це краще, ніж бути нікчемним журналістом.

– А може, й ні. Може, краще бути нікчемним, але чесним журналістом, ніж заливатися соловейком про витвори мистецтва.

Сильверс засміявся.

– Вам притаманна характерна риса більшості європейців – впадати в крайнощі. Чи це ознака молодості? Але ви не такий уже й молодий. Між цими двома крайнощами є тисячі варіантів і нюансів. Крім того, ваші гіпотези неправильні. От погляньте: я хотів стати художником. І став ним. Попри весь свій ентузіазмом, я все одно був нікчемним художником. Тепер я торгую картинами й антикваріатом. З усім цинізмом, властивим цьому ремеслу. Щось змінилося? Чи зрадив я мистецтво, переставши малювати погані картини, чи я його зрадив, бо продаю їх? Думки у літнє нью-йоркське надвечір’я, – мовив перегодя і запропонував мені сигару. – Скуштуйте. Це найлегша з усіх гаванських. Вам подобаються сигари?

– Я їх взагалі не розрізняю. Завжди курив те, що траплялося під руку.

– От щасливець!

Я здивовано глянув на нього:

– Це щось новеньке. Не знав, що такому можна заздрити.

– У вас усе ще попереду – вибір, насолода і втома. Наприкінці залишається тільки втома. Що нижчий рівень, з якого починаєш, то довший шлях до втоми.

– Отже, починати слід із варварства?

– Якщо є така можливість.

Раптом я розізлився. Варварства я бачив уже більш ніж досить. Ця естетична салонна концепція тільки дратувала мене – так можна міркувати в мирний час. А ці напарфумлені балачки я слухати не збирався – навіть за вісім доларів на день. Я показав на стопку фотографій.

– Мабуть, підтвердити автентичність цих картин легше, ніж творів епохи Ренесансу, – сказав я. – Між ними пролягло кілька століть. Деґа і Ренуар дожили до Першої світової війни, а Ренуар навіть пережив її.

– Одначе є вже багато підробних картин обох художників.

– Тобто єдина гарантія – це ретельна експертиза?

Сильверс усміхнувся.

– Або це, або чуття. Треба передивитися сотні картин. Знову і знову. Роками. Дивитися, вивчати, порівнювати. І знову передивлятися.

– Безумовно, – відповів я. – Але як так виходить, що багато директорів музеїв надають помилкові експертизи?

– Дехто робить це навмисно. Але їх швидко викривають. А дехто просто помиляється. Чому? Ось тут і видно різницю між директором музею і торговцем. Директор музею купує вряди-годи – але за гроші музею. А торговець купує часто – і завжди за власні кошти. Відчуваєте різницю? Якщо помиляється торговець, він втрачає власні гроші. А якщо помиляється директор музею, з його зарплати не вираховують жодного цента. Його зацікавленість у картині – академічна, торговця – фінансова. Оскільки торговець ризикує більше, то й око в нього гостріше.

Я роздивлявся цього вишукано вбраного чоловіка. Взуття і костюм він мав англійські, сорочку – з шикарного паризького магазину. Доглянутий, з запахом французького одеколону. Я дивився на нього, наче крізь скло; чув його, наче він десь далеко. Здавалося, наче він живе в якомусь темному світі, світі горлорізів та грабіжників, але я був упевнений, що це – світ елегантних і в міру небезпечних негідників. Усе, що він казав, було правда, і водночас правдивого там не було нічого. Усе – нереально викривлене. Сильверс здавався спокійним і цілком упевненим у своїх словах, але мене не покидало відчуття, що будь-якої миті він може перетворитися на безжалісного ділка, який завиграшки піде по трупах. Його світ здавався мені примарним. Він складався з мильних бульбашок милозвучних фраз, наближеності до мистецтва, хоча по-справжньому Сильверс знався тільки на цінах, бо щиро щось люблячи, ти цього не продаватимеш, міркував я.

Сильверс глянув на годинник.

– На сьогодні досить. Мені треба до клубу.

Мене це геть не здивувало. Це повністю збігалося з моїм уявленням про його нереальне існування за склом.

– Ми порозуміємося, – мовив він, розгладжуючи напрасовані стрілки на штанах.

Я глянув на його взуття. Увесь його одяг був аж занадто елегантний. Черевики – з гострішими, ніж зазвичай, носаками, проте ледь світлішого кольору. Візерунок на костюмі виділявся занадто різко, краватка – дуже пістрява і виклично шикарна. Він теж глянув на мене.

– А вам не жарко у цьому костюмі?

– Коли жарко, я скидаю піджак.

– Так не годиться. Купіть собі літній костюм. Американський готовий одяг дуже якісний. Навіть мільйонери майже не шиють на замовлення. Купіть щось у «Брукс Бразерс». Якщо хочете купити щось дешевше, йдіть у «Браунінґ і Кінґ». За шістдесят доларів можна знайти щось цілком пристойне.

Сильверс витягнув з кишені брюк пачку купюр. Я вже зауважив, що гаманця у нього взагалі не було.

– Нате, – мовив він, простягнувши стодоларову купюру. – Сприймайте це як аванс.

Сто доларів пропікали мою кишеню, наче гарячий камінь. Я ще встигав зайти у «Браунінґ і Кінґ». Ішов по П’ятій авеню, вихваляючи Сильверса в мовчазній молитві. Я б охоче залишив гроші собі і ходив би далі в старому костюмі, але це було неможливо. За кілька днів Сильверс почне цікавитися. Після всіх цих лекцій про картини як найкраще капіталовкладення я сьогодні подвоїв свій статок, навіть не купивши Мане.

Я звернув на П’ятдесят четверту вулицю. Неподалік був маленький квітковий магазин, де продавали дуже дешеві орхідеї, можливо, вони були не найсвіжіші, але це не впадало в око. Напередодні Меліков дав мені адресу фірми, в якій працювала Наташа Петровна, – у моїх думках панував цілковитий хаос, і я ніяк не міг визначитися. Я то вважав Наташу дурною шовіністичною вітрогонкою, то себе – неотесаним грубіяном. А тепер здавалося, що втрутився сам Бог, і доказом цьому був стодоларовий папірець у мене в кишені. Я купив дві орхідеї й надіслав їх Наташі. Вони коштували лише п’ять доларів, хоч на вигляд здавалися дорожчими – це теж було цілком доречно.

У «Браунінґ і Кінґ» я вибрав собі легкий сірий костюм, треба було тільки підігнати штани.

– Приходьте завтра ввечері, – сказав продавець.

– А чи не можна забрати його сьогодні?

– Уже пізно.

– Але він потрібен мені саме сьогодні ввечері, – я не здавався. – Терміново.

Мені не було аж так уже спішно, але раптом запраглося отримати його якнайшвидше. Я вже й забув, коли купував собі новий костюм, до того ж в голову стрельнула дурнувата ідея, що ця обновка символізує завершення моїх емігрантських поневірянь на чужині і відтепер я зможу почати тихе осіле життя звичайного обивателя.

– Спробуйте щось зробити, – попросив я.

– Піду в майстерню, запитаю.

Я стояв між довгих рядів розвішаних строїв і чекав. Здавалося, костюми зусібіч марширують на мене, як армія автоматів, що їм вдалося досягти вершини досконалості, цілком усунувши зі свого шляху людину. Між них прошмигнув продавець, який здався мені пережитком історії.

– Усе добре. Приходьте перед сьомою.

– Дуже вам дякую.

Я вийшов на розпечену сонцем запилюжену вулицю.

Увечері пішов на Третю авеню. Льові-старший саме прикрашав вітрину. Я зупинився перед ним у своєму розкішному костюмі. Він вирячив очі, наче пугач уночі, і махнув свічником, щоб я заходив.

– Прекрасно, – сказав він. – То це перші плоди у ролі фахового шахрая?

– Це лише аванс від людини, якій ви мене самі порекомендували, містере Льові.

Льові всміхнувся.

– Цілий костюм. Tiens.

– Ще й навіть гроші залишилися. Сильверс порекомендував мені «Брукс Бразерс». Я обрав дешевший варіант.

– У вас вигляд справжнього авантюриста.

– Щиро дякую. Це саме про мене.

– Схоже, ви чудово порозумілися, – пробурчав Льові, прикріплюючи до генуезького оксамиту прекрасного, нещодавно пофарбованого ангела вісімнадцятого століття. – Дивно, що ви взагалі завітали до нас, якихось дрібних пінчерів.

Я мовчки дивився на нього. Маленький товстун ревнував, хоч саме він і порекомендував мене Сильверсу.

– Вам би сподобалося більше, якби я його пограбував? – запитав я.

– Є різниця – грабувати його чи лизати йому зад! – Льові поставив на місце французький стілець, у якого оригінальною залишилася тільки половина ніжки.

Мене огорнула тепла хвиля. Давно вже я не відчував чиєїсь безкорисливої симпатії. А замислився я про це не так уже й давно. Світ не без добрих людей: це зауважуєш лише тоді, коли опиняєшся на самому дні, а потім з’являється своєрідна компенсація за всі погані дні твого життя. Дивовижний баланс, що змушує в моменти відчаю повірити навіть у дуже далекого, безликого, автоматичного Бога перед пультом керування. Щоправда, тільки у такі хвилини і ніколи більше.

– Чому ви на мене витріщилися? – запитав Льові.

– Ви дуже добра людина, – відповів я. – Як батько рідний!

– Що?

– Я так думаю. У невизначеному комічному сенсі.

– Що?! – знову вигукнув Льові. – Отже, у вас усе добре. Бо ви мелете якісь дурниці. Справжні дурниці! Вам аж так подобається жити в того паразита?

Він стер з рук порох.

– Такого ви там не робите, правда ж? – Він кинув брудний рушник за штору з купою японських офортів у рамах. – Там вам точно краще, ніж було тут. Еге ж?

– Ні, – сказав я.

– Несусвітня маячня!

– Інакше, містере Льові, інакше. Картини там – просто прекрасні, а все решта просто відступає на задній план! Картини ж не паразити!

– Ні, вони – жертви, – раптом спокійно відповів Льові.

– Уявіть собі, як би вони почувалися, якби мали свідомість. Якби розуміли, що їх продають, наче рабів. Торговцям зброєю, виробникам автоматів, комерсантам, які перепродують бомби! За облиті кров’ю гроші ці людці купують картини, сповнені небесного спокою.

Я глянув на Льові.

– Ну, добре, – мовив він, – ця війна інакша, але чи інакша вона для цих дармоїдів? Вони просто хочуть заробити, а де і коли – для них не суттєво. Все саме так, а ви собі кажіть, що хочете. Вони продали б душу самому дияволу, якби… – Він затнувся. – Юліус іде, – прошепотів він. – Боже милий, у смокінгу! Все пропало.

Льові-молодший був не у смокінгу. Він раптом постав перед нами, освітлений останніми брудно-медовими променями сонця, весь пропахлий бензином та вихлопними газами, вбраний у парадний костюм – темний піджак кольору маренго, смугасті штани, котелок і, на мій подив, світло-сірі старомодні гетри. Я розчулено дивився на них, таких не бачив іще з догітлерівських часів.

– Юліусе! – вигукнув Льові-старший. – Заходь до нас, не йди туди. Востаннє кажу тобі: подумай про нашу побожну матір!

Юліус повільно переступив поріг.

– Про матір я вже подумав, – мовив він. – А тобі не вдасться збити мене з пантелику. Фашист єврейський!

– Юліусе, не кажи такого! Хіба ж я не хотів для тебе тільки добра? Дбав про тебе, як тільки здатен піклуватися старший брат, доглядав, коли ти хворів, ти…

– Ми ж близнюки, – звернувся Юліус до мене. – Як я вам уже розповідав, мій брат лише на три години за мене старший.

– Деколи три години означають більше, ніж усе життя. Ти був завжди відірваний від світу, мрійник, я вічно мусив піклуватися про тебе. Юліусе, ти ж знаєш, я хочу тобі тільки добра, а ти ставишся до мене, як до заклятого ворога.

– Бо я хочу одружитися.

– Бо ти хочеш одружитися невідь із ким! Ви тільки гляньте на нього, містере Росс! Мене аж жалість бере: стоїть тут, як гой, який іде на іподром. Юліусе, Юліусе, отямся! Схаменися! Він хоче зробити їй пропозицію, як справжній комерційний радник. Тобі підлили любовного трунку, згадай про Тристана та Ізольду, про їхню нещасливу долю! Ти вже навіть рідного брата називаєш фашистом, а я ж просто хочу вберегти тебе від помилкового кроку! Юліусе, та знайди собі порядну єврейку!

– Мені не потрібна порядна єврейка. Мені потрібна жінка, яку я кохаю!