Читать книгу Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк - Страница 8

Я безцільно бродив вулицями, боячись повертатися до готелю.

Вночі мені снилися жахіття і я прокидався від власного крику. Вже й раніше час від часу марилося, що мене переслідує поліція. А ще мучив споконвічний кошмар усіх емігрантів: я опиняюся по той бік німецького кордону і потрапляю до лап есесівців. Але ці сни приходили тільки в години відчаю. Я думав: і як це через власну дурість знову примудрився потрапити до їхніх рук? Прокидався з криком на вустах, але усвідомлював, що – в Нью-Йорку, дивився через вікно на залите червоними барвами нічне небо і знову обережно випростовувався: врятований!

Та останній сон був інакший – невиразний, зліплений зі шматків, темний, липкий, як смола, і нескінченний. Там була жінка, розгублена і дуже бліда, вона беззвучно просила про допомогу, якої я не міг їй надати, і вона повільно вгрузала у трясовину зі смоли, болота й загуслої крові; її застиглі очі зі страхом втупилися в мене, беззвучно волаючи про поміч, до чорної вирви її широко відкритого рота підповзала чорна клейка маса; командири, спалахи автоматних черг, різкий голос із саксонським акцентом, уніформи і жахливий запах смерті, гниття та вогню; навстіжень розчахнуті двері печі з яскравими язиками полум’я всередині, людина, яка щойно рухалася, ворушила вже тільки рукою, потім самим лише одним-єдиним пальцем, що повільно скарлючився, і хтось, хто наступив на нього, а потім крик, раптовий, зусібіч, із гулким відлунням…

Я зупинився перед вітриною, але нічого не бачив. Тільки через певний час зрозумів, що стою на П’ятій авеню, перед ювелірним магазином фірми «Ван Кліф і Арпельс». Я легковажно втік із антикварного магазину Льові. Вперше той підвал здався мені тюремною камерою. Я тягнувся до людей, прагнув широких вулиць і опинився на П’ятій авеню.

Невідривно дивився на діадему, що колись належала французькій імператриці Євгенії. Діадему штучно освітлювали, на чорному оксамиті діамантові квіти виблискували всіма барвами веселки. Зліва від неї лежав браслет із рубінами, смарагдами та сапфірами, справа – персні та солітери.

– Що б ти тут хотіла? – спитала жінка в червоному строю свою співрозмовницю.

– Зараз носять перли, – відповіла вона. – Вищий клас носить тільки перли.

– Штучні чи справжні?

– І штучні, і справжні. Перли і чорна сукня. Саме таке поєднання є ознакою вишуканого смаку у вищому світі.

– Думаєш, Євгенія не належала до вищого класу?

– Тоді було інакше.

– А я б хотіла мати такий браслет, – сказала жінка в червоному.

– Занадто яскравий, – відповіла інша.

Я пішов далі. Зупинявся перед тютюновими крамницями та взуттєвими магазинами, перед крамничками з порцеляною та велетенськими вітринами з дизайнерським одягом, перед якими юрмилися купи роззяв, вражені красою кольорів та переливами шовку. Я теж пропихався туди і витріщався на все, прислухався і жадібно ловив уривки розмов; наче викинута на берег риба, яка жадібно хапає краплі води, я йшов крізь вечірню метушню життя і хотів бути її частиною, плавати в ній, як усі, але мене несло далі й далі, вперед, оточеного смугами блідої темряви, що гналися за мною з пронизливим криком, наче фурії за Орестом.

Спершу думав був розшукати Кана, але не хотілося говорити ні з ким, хто нагадував би про минуле. Навіть із Меліковим. Такого жахіття позбутися важко. Здебільшого за день сни розсіювалися, через кілька годин від них залишався тільки слабкий, схожий на хмаринку, спогад, який урешті зовсім щезав. Але цей сон засів глибоко. Я виштовхував його, але він не зникав. У мені засіло відчуття загрози, похмурої, готової будь-коли знову нависнути.

У Європі я рідко бачив сни – був надто заклопотаний власним виживанням, а тут повірив, що мені нарешті вдалося втекти. Море, його шумовиння, відділяло мене від минулого тисячею кілометрів, тому надіявся, що затемнений корабель – привид із тінями на борту – пробрався крізь підводні човни, зумів утекти і від решти тіней. Але тепер я знав, що тіні з минулого йшли за мною назирці. Вони проповзли туди, де я не міг їх контролювати: у царство сну та привидів, які щоночі зводять без фундаменту і цегли дивні світи, що на ранок цілком розсіюються. Але цього разу той примарний світ не зник – він окутав мене липким, мокрим туманом – аж мороз поза шкірою, – як гидкий, солодкавий дим. Дим із крематоріїв.

Я роззирнувся. Ніхто на мене не зважав. Незатьмарена втома красивого вечора клубочилася між кам’яних фронтонів, що виблискували тисячами очей освітлених вікон. На два, три поверхи простягалися золоті вітрини – з вазами, картинами, хутром та кімнатами зі старовинними полірованими брунатними меблями і шовковими абажурами. Несамовите міщанське самовдоволення аж фонтанувало зусібіч; ілюстрована книга щедрого добродушного марнотратного бога, який, здавалося, шепоче: «Беріть! Беріть! Тут вистачить на всіх!»

Який спокій! То була вечірня прогулянка заново розквітлих ілюзій, зів’ялого вже кохання, яке раптом знову розправило крила; надії, що буяла зеленню під ніжним дощем милосердної брехні; найвищий час манії величі та бажань; час, коли змовкав голос розчарування і песимізму; той час, коли навіть генерали і політики не тільки вірили, а й на коротку мить могли відчути, що вони теж люди і житимуть не вічно. Як же я хотів поєднатися з цією країною, що розмальовує мертвих, боготворить молодість і посилає на смерть солдатів у країни, яких вони ніколи досі не бачили й навіть не знали, де ті землі розташовані, а також – за що вони там готові померти. Перші громадяни світу в одностроях.

І чому я не міг стати частиною цього? Чому я мав вічно належати до людей без роду і племені, які, затинаючись, вичавлюють із себе найпростіші фрази англійською, в яких шалено стугонить серце, коли вони піднімаються сходами чи в ліфтах до кабінетів, а там переходять із однієї кімнати в іншу, де їх терплять, але не люблять, і які полюбили цю країну тільки тому, що їх тут так довго терпіли? Я стояв перед тютюновою крамницею фірми «Дангілл». Люльки з коричневого дерева – символи респектабельного міщанства та надійності – матово виблискували на вітрині, обіцяючи вишуканий спокій і сповнені неквапних розмов вечори, ночі, коли від чоловічого волосся пахне медом, ромом та дорогим тютюном, а поряд, у ванній кімнаті, тихо плюскається пухка жінка, готуючи себе до ночі на просторому ліжку. Як це все не схоже на цигарки в Європі, що їх докурювали мало не до кінця і швидко гасили, ці французькі «Ґолуаз» із запахом страху, а не спокою та затишку.

«Перетворююся на огидного сентиментального бовдура, – подумав я. – Як же це жалюгідно! Чи я став одним із незчисленних Агасферів, які тужать за домашнім вогнищем та вишитими капцями? За спертими, обридлими і безрадісними буднями й заяложеним відчуттям нудьги міщанського життя?»

Я рішуче розвернувся і пішов геть від магазинів на П’ятій авеню. Простував на захід і, пройшовши алею з шахраями та бурлескними театрами, опинився на вулицях, де люди мовчки сиділи на високих сходах перед своїми будинками, діти пурхали, як брудні білі метелики, перед вузькими будинками з коричневого каменю, дорослі здавалися змученими, але не надто заклопотаними, якщо, звісно ж, можна довіряти всеохопним захисним сутінкам.

«Мені потрібна жінка, – думав я, наближаючись до готелю «Ройбен». – Жінка, дурна сміхотлива самка з фарбованим жовтим волоссям та пружними сідницями; жінка, яка нічого не тямить і яку цікавить лише, чи достатньо в мене з собою грошей, а потім – пляшка каліфорнійського бургундського, змішаного з дешевим ромом, і ніч у її квартирі, щоб тільки не повертатися у цей готель, хоча б не сьогодні, хоча б не цієї ночі». Але де мені знайти таку жінку, дівчину, повію? Це тобі не Париж, і я вже знав, яка тут високоморальна нью-йоркська поліція, надто щодо бідних людей, – повії тут не прогулюються вулицями, не мають особливих прикмет – парасольок чи велетенських сумок, – тут є лише телефонні номери, але їх потрібно знати, до того ж це забирає час.

– Феліксе, добрий вечір, – привітався я. – А Мелікова ще нема?

– Сьогодні субота, – відповів Фелікс. – Моя зміна.

Правильно. Субота, тільки її ще бракувало. Я геть про це забув. А завтра настане ще й беззмістовна довга неділя – мені стало страшно. У номері ще було трохи горілки. Можливо, ще й кілька таблеток снодійного. Мимоволі я згадав товстого Рауля. Ще вчора ввечері я насміхався з нього. Тепер я почувався так само.

– Міс Петровна теж запитувала щойно про пана Мелікова, – недбало зронив Фелікс.

– Вона вже пішла?

– Не думаю. Вона ще хотіла трохи почекати.

Наташа Петровна йшла мені назустріч тьмяно освітленим плюшевим вестибюлем. «Сподіваюся, вона не плакатиме», – подумав я і знову здивувався, яка ж вона висока.

– Ви знову до фотографа? – запитав я.

Вона кивнула:

– Хотіла випити чарку горілки, але Владіміра Івановіча сьогодні нема. Забула, що в нього вихідний.

– У мене є горілка, – швидко сказав я, – можу принести пляшку.

– Та не варто. У фотографа повно випивки. Я тільки хотіла тут трохи посидіти.

– Я принесу. За хвилину буду.

Побіг сходами, відчинив двері номера. Пляшка вилискувала на підвіконні. Не роззираючись, ухопив пляшку і дві чарки. Вже біля дверей окинув поглядом кімнату. Нічого й нікого не було. Ні привидів, ні духів. Ліжко блідо світилося в темряві. Я струснув головою і пішов униз.

Наташа Петровна була якась інакша, ніж завше: спокійніша і більш схожа на американку. У її хрипкому голосі вчувався акцент, але радше французький, ніж російський, – наскільки я міг про це судити. Голову вона обмотала фіолетовою шовковою шаллю у вигляді тюрбана. Пояснила:

– Заради зачіски. Сьогодні ми фотографуємо вечірні сукні.

– Чому вам подобається тут бувати? – запитав я.

– Бо люблю готелі. Тут не нудно. Люди приходять і йдуть. Вітаються і прощаються. Це найкращі моменти в житті.

– Ви так вважаєте?

– Принаймні, не найнудніші. А все, що відбувається між ними… – Вона нетерпляче махнула рукою. – Щоправда, всі великі готелі – справді нуднезні. Там кожен щосили приховує свої емоції. Здається, що в повітрі витає дух пригод, але по-справжньому його не видно.

– А тут видно?

– Так, більше. Тут люди дають волю своїм почуттям. Я теж. – Вона розсміялася. – Та ви й самі бачили. До того ж мені подобається Владімір Івановіч. Він схожий на росіян.

– Хіба він не росіянин?

– Чех. Але він уже змінив купу національностей. Селище, де він народився, спершу було російське, а після 1919 року – чеське. Потім його окупували нацисти і воно стало німецьке. Тепер скидається на те, що знову буде або російське, або чеське. Чи, може, американське? – Вона засміялася і підвелася. – Мені треба йти.

Якусь мить провагавшись, запропонувала:

– А чому б вам не скласти мені компанію? Ви вже маєте якісь плани на вечір?

– Та ні. А хіба мене фотограф не витурить?

– Нікі? Дивна думка! Там купа народу. Одним більше, одним менше – нічого не змінить. Там завжди є кілька росіян. І всі вони – трохи богема.

Я зрозумів, чому вона мене запросила. Хотіла спокутувати свою поведінку в перші хвилини знайомства. Та й не було в мене великого бажання туди йти – що я там забув? Але сьогодні ввечері я б погодився на будь-що, тільки щоб не залишатися у готелі. На відміну від Наташі Петровни, я не вважав готель місцем для пригод. Особливо цієї ночі.

– Поїдемо на таксі? – спитав я перед виходом.

Вона засміялася.

– У готелі «Ройбен» не беруть таксі. Це я ще пам’ятаю. До того ж тут недалеко. І такий прекрасний вечір! Нью-йоркські ночі! Ні, я не змогла б жити за містом. А ви?

– Я цього не знаю.

– Ніколи про це не думали?

– Ні, ніколи, – зізнався я. – Хіба мав час на такі розкішні думки? Я завжди радів, що досі живий.

– Тоді на вас чекає ще багато цікавого, – відповіла Наташа Петровна.

Вона йшла проти людського потоку, схожа на вузький вітрильник; її профіль під фіолетовим тюрбаном нагадував ростру на носі корабля, яка долає морські хвилі та спокійно височіє над водяними просторами; оббризкана піною фігура, що самовіддано торує свій шлях. Ішла швидко, широкими кроками, аж спідниця здавалася їй завузька. Не дріботіла і дихала на повні груди. Мені спало на думку, що в Америці я вперше йду поруч із жінкою. І усвідомлюю це.

Її зустріли, як дитя, яке довго десь пропадало. Півдюжини людей в освітленій софітами велетенській голій кімнаті, обставленій білими пересувними ширмами. Фотограф і ще двоє чоловіків обійняли і поцілували Наташу, клаптики розмов перетворилися на жваве базікання, час від часу відрекомендовували й мене, хтось роздавав горілку, віскі та цигарки, а потім я раптом опинився в якомусь кріслі, осторонь від усієї метушні – про мене забули.

Зате переді мною розгорнулася не бачена досі картинка. Розпаковували велетенські картонні коробки з сукнями, несли їх за ширми, а тоді приносили назад. Почалися палкі суперечки, з чого починати фотосесію. Крім Наташі Петровни там були ще дві манекенниці, блондинка і брюнетка, дуже вродливі, у сріблястих черевичках на високих підборах.

– Спершу пальта, – заявила енергійна дама.

– Ні, спочатку вечірні сукні, – запротестував фотограф, світловолосий худорлявий чоловік із золотим ланцюжком на зап’ясті. – Інакше вони зімнуться.

– Та їх же не потрібно вдягати під пальта. А плащі маємо повернути якнайшвидше. Особливо – хутряні манто. Фірма вже чекає на них.

– Добре! Почнемо з хутра!

Потім розгорілася чергова дискусія, як саме потрібно фотографувати. Я вслухався, але нічого не міг уторопати. Радісне збудження та запал, із яким кожен наполягав на своєму, нагадували сценічну постановку. Я так само уявляв собі «Сон літньої ночі» чи музичну комедію у стилі рококо, скажімо «Кавалер троянд» або фарс Нестроя. Але тут усі все сприймали серйозно. Говорили схвильовано та пристрасно, тому все, що відбувалося, дивовижним чином нагадувало балет і здавалося цілком нереальним. Здавалося, будь-якої миті під звук валторни сюди ввірветься Оберон! Раптом хтось скерував усі прожектори на білу ширму, до неї притягли і велетенську вазу зі штучними дельфініями. Вийшла манекенниця у сріблястих черевичках на високих підборах і в хутряному бежевому манто. Директриса модного ательє кинулася обсмикувати й розгладжувати її; два софіти, що мали підсвічувати знизу, теж спалахнули, а жінка застигла на місці, немов під прицілом.

– Добре! – крикнув Нікі. – Ще раз, darling[1].

Я відкинувся на спинку крісла. Як же добре, що прийшов сюди. Кращого годі було й придумати.

– А тепер – Наташа, – пролунав чийсь голос. – У каракулевій шубі.

Вона виникла там геть несподівано, закутана в чорну блискучу шубку і міцно стоячи на ногах; волосся прикрашало щось на кшталт берета з такого самого тонкого лискучого хутра.

– Ідеально! – крикнув Нікі. – Стій, як стоїш!

Він прогнав директрису, яка хотіла щось поправити:

– Не треба. Потім ми зробимо ще кілька фотографій. А зараз уникнемо штучних поз.

Бічні софіти відшукали маленьке обличчя. Очі світилися небесною блакиттю і в яскравому світлі, що лилося зусібіч, сяяли, наче зорі.

– Увага! – вигукнув Нікі.

Наташа Петровна не завмерла, як дві її попередниці. Вона просто стояла, не рухаючись, як і до того, начебто це був її природній стан.

– Добре, – сказав Нікі. – А тепер розкрий поли!

Вона розгорнула шубу, наче метелик крила. Мить тому вдяганка здавалася дуже вузькою, насправді ж поли з величезним запасом находили одна на одну. Під ними я побачив біло-сіру картату підкладку.

– Так і тримай! – гукнув Нікі. – Ти схожа на метелика «Павичеве око». Молодець!

– Вам тут подобається? – спитав хтось поруч.

Це був блідий темноволосий чоловік із темними, немов вишні, очима, які дивно поблискували.

– Страшенно, – відповів я щиро.

– У нас тепер, звісно, немає моделей від Баленсьяґи та решти славетних французьких кутюр’є. На жаль, триває війна, – тихо зітхнув чоловік. – Але Майнбогер і Валентин теж нічогенькі. Як вважаєте?

– Чистісінька правда, – погодився я, не маючи зеленої гадки, про що йдеться.

– Сподіваюся, скоро все закінчиться і ми знову матимемо першокласні матеріали. Цей ліонський шовк…

Його хтось покликав, і він пішов. Причина, що змушувала його нарікати на війну, мені зовсім не видалася смішною, навпаки: тут вона була добре вмотивована і логічна.

Тепер фотографували вечірні сукні. Переді мною раптом виникла Наташа Петровна. На ній була біла довга і вузька сукня з глибоким викотом.

– Знудьгувалися?

– Ні, навпаки, – збентежено відповів я і пильно глянув на неї. – У мене вже навіть починаються невинні галюцинації. От, наприклад, здається, що я сьогодні вже бачив діадему, яка прикрашає зараз вашу голову: на вітрині ювелірної крамнички «Ван Кліф і Арпельс». Це ж просто неможливо.

Наташа розсміялася:

– А ви спостережливий!

– То це справді та діадема?

– Так. Її взяв напрокат журнал, для якого ми робимо фотографії. Ви ж не подумали, що я її купила?

– Та Бог його знає! Сьогодні вночі мені здається можливим усе. Я зроду-віку не бачив стільки суконь та шуб.

– Що вам сподобалося найбільше?

– Багато. Можливо, широка довга накидка з чорного оксамиту, яку ви демонстрували. То могла б бути модель від Баленсьяґи!

Наташа обернулась і пильно глянула на мене:

– Вона і є від Баленсьяґи! Ви що, шпигун?

– Шпигун? Так мене ще ніхто не називав. І на яку країну я працюю?

– На іншу фірму. На наших конкурентів. Ви теж спеціалізуєтеся на моді? Інакше як би дізналися, що дизайнер накидки – Баленсьяґа?

– Наташо Петровно, – урочисто промовив я. – Присягаюся вам, що десять хвилин тому я нічогісінько не знав про Баленсьяґу. Я міг би навіть подумати, що це – марка автомобіля. Але той блідий чоловік вперше назвав мені це ім’я. Щоправда, він сказав, що моделі від Баленсьяґи більше сюди не потрапляють. Тому я й пожартував.

– І влучили просто в яблучко! Накидка справді від Баленсьяґи. Перевезена на бомбардувальнику. На «фортеці з крилами». Контрабандою.

– Прекрасне використання бомбардувальників. Якщо це ввійде в звичку, настане золотий вік.

– То ви таки не шпигун! Навіть шкода. Але з вами треба пильнувати. Ви все швидко схоплюєте. Випивки достатньо?

– Так, дякую.

Хтось її покликав.

– Після фотосесії поїдемо розважатися. В «Ель Марокко». Така традиція, – на ходу сказала вона. – Поїдете з нами?

Я не міг їй відповісти. Звісно, поїхати з ними я не міг. Для таких розваг у мене не було грошей. Пізніше доведеться їй пояснити. Не надто приємно. Але в мене ще було трохи часу. А поки – я плив за течією. Я не хотів думати ні про завтра, ні про наступну мить. Смаглява манекенниця, яку щойно фотографували у довгому суконному пальті кольору зеленої пляшки, скинула його, щоб надягнути інше. Під пальтом була сама лише білизна. Нікого це не дивувало – всі бачать тут таке день у день, до того ж серед чоловіків тут були гомосексуалісти. Смаглявка була дуже вродлива, поводилася невимушено, з неквапливою впевненістю жінки, яка знає про свої майбутні перемоги і які для неї нічого не означають. Я бачив, як переодягалася Наташа Петровна. Світла, висока і струнка; її шкіра нагадувала місячне сяйво і переливалася перламутром. Вона не належала до типу жінок, які мені подобалися. Моїм типом була радше смаглява манекенниця на ім’я Соня… Я не надто усвідомлював свої думки, вони розпливалися, і я геть не хотів, щоб вони перетворювалися на бажання та асоціації. Але найбільше радів із того, що я не в готелі. Щоправда, трохи дивувало, що я бачив цих незнайомих жінок у найрізноманітніших позах; складалося враження, наче ми вже давно знайомі. Усе здавалося картинкою, на якій багатьма шарами оліфи покрито основний колір, який, хоч його вже майже не видно, все одно слабко відсвічує і поширює навколо тепло.

Коли одяг знову запакували в картон, я сказав Наташі Петровні, що не можу піти з нею в «Ель Марокко», бо чув, що це найкращий нічний клуб Нью-Йорка.

– То чому ж тоді не можете? – здивувалася вона.

– Бо не маю грошей.

– От дурник! Та нас же всіх запрошено! Думаєте, я б змусила вас платити?

Вона хрипко, як завжди, засміялася. Хоч той сміх і нагадав мені сміх жиголо, раптом виникло приємне відчуття, що я перебуваю серед спільників.

– А хіба вам не потрібно спершу повернути прикраси?

– Завтра. Про це подбає журнал. А тепер ходімо пити шампанське.

Я більше не протестував. Несподівано мені вдалося прожити цей день у всій його багатогранності – починаючи від іронії та закінчуючи простою вдячністю. Я навіть не здивувався, коли ми опинилися в одному з окремих залів «Ель Марокко», де якийсь віденець співав німецьких пісень, не зважаючи на те, що Америка і Німеччина перебували у стані війни. Я розумів, що у Німеччині це було б неможливо. У тому клубі сиділи навіть американські офіцери. Здавалося, що я натрапив на оазу серед безмежної пустелі. Час до часу перераховував п’ятдесят доларів у своїй кишені і готувався за необхідності їх віддати, але ніхто про це й не згадував. Я думав, що саме таке і має бути мирне життя, життя, якого я ніколи не знав, безтурботність, якої я ніколи досі не відчував; я розмірковував про це без заздрості. Просто радів, що це існує. Я сидів серед чужих людей, які були мені ближчі й приємніші за тих, кого я чудово знав; біля мене була вродлива жінка, її взята напрокат діадема виблискувала у світлі свічок, а я був, мов жалюгідний паразит із келихом чужого шампанського, і мені здавалося, що це я на один вечір узяв напрокат чуже життя, яке завтра доведеться повернути.