Читать книгу Три товариші. Чорний обеліск - Эрих Мария Ремарк, Erich Maria Remarque - Страница 10

Неділя. День перегонів. Протягом останнього тижня Кестер тренувався щодня. А тоді вечорами ми до пізньої ночі розбирали «Карла», перевіряючи все, до найдрібнішого гвинтика, мастили, доводили до ладу. Тепер ми сиділи біля складу запчастин і дожидалися Кестера: він пішов до місця старту.

Зібралися всі: Грау, Валентин, Ленц, Патриція Гольман, а головне – Юп у комбінезоні, шоломі й захисних окулярах. Юп важив найменше і тому мав їхати з Кестером. Ленц, щоправда, сумнівався. Він запевняв, що Юпові величезні лапасті вуха чинитимуть надто сильний опір повітрю, отож машина або втратить десь кілометрів із двадцять швидкості, або перетвориться на літак.

– Звідки у вас, власне кажучи, англійське ім’я? – спитав Готфрід Патрицію Гольман, що сиділа поруч нього.

– Моя мати була англійка. Її теж звали Пат.

– Ну, Пат – це вже щось інше. Це значно легше вимовляти. – Він дістав чарку та пляшку. – За дружбу, Пат! Мене звуть Готфрід!

Я спантеличено глянув на нього. Поки я тупцював навколо проблеми, як звертатися до дівчини, він зопалу взяв та й утнув отаке – і хоч би тобі що! А вона й собі сміється і називає його Готфрідом!

Та Фердинанд Грау пішов іще далі. Він зовсім здурів і не зводив із дівчини очей. Він голосно декламував вірші, заявив, що намалює її портрет. І справді, сівши на якийсь ящик, почав малювати.

– Слухай-но, Фердинанде, старий пугаче, – сказав я, забираючи в нього блокнот, – дай спокій живим людям. Досить з тебе твоїх мерців. І більше говори на загальні теми. Ця дівчина для мене багато важить.

– А ви проп’єте зі мною потім рештки гонорару за шинкареву тітку?

– Чи проп’ємо все, не знаю. Але дещо допоможемо, це напевно.

– Гаразд. Тоді вже я змилуюся над тобою, хлопче…

Наче кулеметні черги, зривався то тут, то там на біговій доріжці стукіт моторів. Пахло перегорілим мастилом, бензином і рициною. Чудовий збудливий запах, чудовий і збудливий стукіт моторів!

Неподалік у своїх добре устаткованих боксах гомоніли автомеханіки. Наші запаси були надто злиденні. Сякий-такий інструмент, свічки, пара запасних коліс із покришками, що ми їх задурно дістали від одного заводу, кілька дрібніших запчастин – оце й усе. Кестер брав участь у перегонах не від якогось там підприємства, а приватно. За все треба було платити свої гроші. Тому в нас було тільки найнеобхідніше.

Прийшов Отто, за ним Браумюллер, уже в костюмі гонщика.

– Ну, Отто, – сказав він, – якщо в мене сьогодні витримають свічки, то тобі капець! Та вони не витримають!

– Побачимо, – відповів Кестер.

Браумюллер погрозив «Карлові»:

– Стережися мого «Ковалика»!

Так називали нову машину Браумюллера, машину важкого типу. Її вважали фавориткою.

– «Карл» покаже тобі, де раки зимують, Тео! – гукнув йому Ленц.

Браумюллер хотів був відповісти йому бравим солдатським жаргоном колишніх часів, але, побачивши з нами Патрицію Гольман, прикусив язика, витріщився на неї, усміхнувсь якось ніби сам до себе й пішов геть.

– Наша взяла! – задоволено зауважив Ленц.

На біговій доріжці загавкали мотоцикли. Кестеру треба було бути готовим. «Карла» включили до класу спортивних машин.

– Великої допомоги від нас не сподівайся, Отто, – сказав я, оглядаючи інструмент.

Він махнув рукою.

– Та й не треба. Якщо «Карл» поламається, то не допоможе й ціла майстерня.

– А може, ми все ж виставлятимемо щити, щоб ти знав, як ти ідеш, на якому місці?

Кестер похитав головою.

– Усі ж стартують одночасно. Сам побачу. Та Юп теж пильнуватиме цього.

Юп енергійно закивав. Його вже аж лихоманило від збудження, і він весь час жував шоколад. Але так було тільки перед стартом. Гримне постріл, і він стане спокійний, як черепаха.

– Ну, поїхали! Ні пуху ні пера!

Ми викотили «Карла» на доріжку.

– Тільки не забарись на старті, ти, шкапо моя люба, – сказав Ленц, поплескавши «Карла» по радіатору. – Не підведи свого старенького татка, «Карле»!

«Карл» рушив. Ми дивилися йому вслід.

– Поглянь на оте кумедне одоробало, – сказав раптом хтось поблизу. – А отой задній міст – страус, та й годі!

Ленц випростався:

– Це ви про білу машину? – спитав він, почервонівши весь, але ще спокійно.

– Саме так, – недбало відповів височезний автомеханік із сусіднього боксу, навіть не обернувшись до нього, і передав своєму сусідові пляшку пива. Ленц почав щось белькотати від люті й хотів був перескочити через низеньку дощану перегородку. На щастя, в боксі не почули його лайки, і я потягнув його назад.

– Не роби дурниць! – засичав я на нього. – Ти нам тут потрібен. Чого тобі так кортить до лазарету?

Уперто, як осел, Ленц поривався до бійки. Він нікому не міг пробачити, коли йшлося про «Карла».

– Бачите, – звернувсь я до Патриції Гольман, – і цього ось навіженого цапа називають іще «останнім з романтиків»! Можете собі уявити, що він колись і вірші писав?

Це було Готфрідове вразливе місце – він відразу ж угамувався.

– Це було давно, ще задовго до війни, – сказав він, ніби перепрошуючи. – А до того ж, малий, божеволіти під час перегонів – хіба ж це сором? Ну, скажіть, Пат?!

– Бути божевільним узагалі не сором…

Готфрід урочисто вклонився:

– Великі слова!

За гуркотом моторів нічого не було чути. Здригалося повітря. Двигтіли земля і небо. Зграя машин промчала повз нас.

– Іде передостаннім, – пробурчав Ленц. – Звір таки забарився на старті…

– Байдуже! – відповів я. – Старт – болюче «Карлове» місце! Він повільно бере розгін, але потім ти його не втримаєш.

Гуркіт трохи вщух, і стало чути гучномовці. Ми не повірили власним вухам: Бургер, один із найсильніших конкурсантів, не стартував. Машини з гуркотом наближались до нас. Вони тріпотіли вдалині, наче сарана, а далі більшали й більшали, і нарешті промчали повз трибуни і завернули на довгий поворот. Їх було шість, Кестер усе ще йшов передостаннім. Ми були напоготові. Від повороту чути було то гучніший, то слабший відгомін гуркоту машини. За поворотом уся зграя кинулась на пряму. Одна машина йшла попереду всіх, щільно за нею – друга й третя, а за ними – Кестер. На повороті він обійшов одну й був тепер четвертим.

З-за хмар виглянуло сонце. Широкими смугами світло й тіні лягли на бігову доріжку, вона раптом стала плямистою, як тигр. Тіні від хмарин ковзали по натовпу на трибунах. Гуркіт моторів проймав нас, наче якась дика музика. Ленц нетерпляче тупцяв на місці, я жував сигарету. Патриція Гольман, роздимаючи ніздрі, як молоде лоша весняного ранку, жадібно принюхувалась. Тільки Валентин і Грау спокійно сиділи, вигріваючись на сонечку.

Велетенський пульс машин знову застукотів коло трибун. Ми напружено дивилися на Кестера. Він хитнув головою – не хотів міняти покришок. Після повороту він знов просунувся трохи вперед – зрівнявся з задніми колесами третьої. Машини помчали по нескінченній прямій.

– От чорт! – Ленц ковтнув із пляшки.

– На цьому він натренувався, – сказав я Патриції Гольман, – обганяти на поворотах. У цьому він мастак!

– Пат, вип’єте ковток? – спитав Ленц.

Я сердито глянув на нього. Він, не кліпнувши, витримав мій погляд.

– Краще зі склянки, – відповіла Пат. – Я не навчилася ще пити з пляшки.

– Так я й знав! – Готфрід дістав склянку. – Це недоліки сучасної системи виховання.

Через кілька кіл машини розтяглись, як пасмо. Першим ішов Браумюллер. Перші чотири машини поступово вийшли вперед десь метрів на триста. Кестер зник за трибуною, зрівнявшись із третім гонщиком уже й передніми колесами. І от знову загуркотіли машини. Ми посхоплювалися з місць. А де ж третя? За двома першими несамовито гнався один тільки Отто. Коли ось – ага, під’їхала й третя! Задні покришки метляли, мов ганчір’я! Ленц злорадо вискалив зуби, машина спинилася біля сусіднього боксу. Височезний механік вилаявся. За хвилину машина помчала.

Наступні кола нічого не змінили в розстановці сил. Ленц поклав секундомір і почав підраховувати, а тоді сповістив:

– «Карл» іще має дещо в резерві!

– Боюсь, що й інші теж мають, – сказав я.

– Маловіре! – він кинув на мене нищівний погляд.

На передостанньому колі Кестер знову хитнув головою. Він ішов на ризик – закінчити перегони, не міняючи покришок! Було ще не гаряче, тож вони могли й витримати.

Наче якийсь прозорий, як скло, міраж, зависло над широким полем і трибунами напруження, коли машини вийшли на останнє коло.

– Всім триматися за дерево, – сказав я, – стиснувши в руці держак молотка. Ленц поклав руку мені на голову, я відіпхнув його. Він усміхнувся й ухопився за бар’єр.

Гудіння переходило в рев, рев – у шалене виття, виття – у несамовитий гуркіт; високо, зі свистом співали мотори на максимальних обертах!.. Браумюллер високо злетів на повороті, упритул за ним мчала друга машина; її задні колеса порскали курявою й скреготіли, вона йшла нижче від першої, ближче до центру, гонщик, певне, хотів на коротшому повороті обійти першу машину низом.

– Не вийде! – закричав Ленц.

Цієї миті з’явився Кестер. Його машина на повному ходу шугнула до верхнього краю, на якусь мить ми скам’яніли – здавалося, він перелетить на повороті за бар’єр, але мотор заревів, і машина помчала по колу.

– Він узяв поворот на повній швидкості! – закричав я.

Ленц кивнув:

– Збожеволів!

Ми перехилилися через бар’єр, тремтячи від збудження, від страху, чи скінчиться все щасливо. Я підняв і поставив Патрицію Гольман на ящик з інструментами.

– Так вам буде видніше. Спирайтеся на моє плече. Дивіться уважно, він і цього обійде на повороті!

– Уже обійшов! – скрикнула вона. – Він уже попереду!

– Наздоганяє Браумюллера! Господи Боже і святі угодники! – горлав Ленц. – Обійшов другого й уже наздоганяє Браумюллера!

Наче з грозової хмари, вихопилися три машини й помчали на нас. Ми кричали як навіжені, кричав і Валентин, чути було й могутній бас Грау, – адже Кестерові удався його одчайдушний трюк: на повороті він, пройшовши верхом, обігнав другу машину, бо її гонщик прорахувався і змушений був на крутому повороті знизити швидкість.

Тепер Кестер шулікою кинувся на Браумюллера, який раптом опинився всього на якихось двадцять метрів поперед нього: певне, не витримали свічки.

– Дай йому, Отто! Дай йому! Зжери «Ковалика»! – горлали ми, розмахуючи руками.

Машини зникли за останнім поворотом. Ленц уголос молився до всіх богів Азії та Південної Америки, благаючи в них допомоги й розмахуючи своїм амулетом. Я теж дістав свого. Патриція Гольман, спершись на моє плече, вся подалася вперед, напружено вдивляючись удалину, наче статуя на бугшприті корабля.

Ось вони показались! Мотор Браумюллерової машини все ще чхав, працюючи з перебоями. Я заплющив очі, Ленц повернувся спиною до бігової доріжки – ми хотіли власкавити долю. Чийсь крик змусив нас обернутися. Ми ще встигли побачити, як Кестер, випередивши свого конкурента на два метри, проскочив фініш.

Ленц знавіснів. Він жбурнув інструмент на землю і зробив стійку на запасному колесі.

– Як ви тоді сказали? – ставши знову на ноги, загорлав він до механіка-геркулеса. – Одоробало?

– Що ти гавкаєш на мене, дурню? – невдоволено відповів йому механік. І вперше, відколи я його знаю, останній із романтиків не знавіснів, почувши лайку. Він аж затіпався від реготу, наче в нападі хвороби святого Віта.

Ми чекали на Отто – він затримався десь біля суддів.

– Готфріде, – промовив раптом за нами чийсь хрипкий голос.

Ми обернулися. Перед нами височіла людиноподібна гора: тіснуваті смугасті штани, тіснуватий піджак-маренго й чорний котелок.

– Альфонсе! – скрикнула Патриція Гольман.

– Власною персоною, – погодився він.

– Ми виграли, Альфонсе! – знову закричала Пат.

– Сила, сила. То я, виходить, запізнився, га?

– Ти ніколи не запізнюєшся, Альфонсе! – сказав Ленц.

– Хотів, власне кажучи, трохи підхарчити вас. Ось шинка, трохи солонини – самі реберця. Усе вже нарізано.

– Давай сюди й сідай з нами, золотий чоловіче! – гукнув Готфрід. – Зараз ми тобі все розповімо.

Він розгорнув пакунок.

– Господи, – здивувалася Патриція Гольман, – цього вистачить на цілий полк!

– Про це можна буде сказати тільки потім, – зауважив Альфонс. – До речі, ось іще кюммель, тільки-но з льоду.

Він дістав дві пляшки.

– Уже відкорковано.

– Сила, сила, – вимовила Патриція Гольман.

Альфонс по-дружньому підморгнув їй.

Під’їхав, гуркочучи, «Карл», Кестер і Юп вискочили з машини. Своїм виглядом Юп скидався на молодого Наполеона. Вуха в нього світилися, мов церковні вітражі. У руках він тримав велетенський, зроблений без будь-якого смаку, срібний кубок.

– Це вже шостий, – сказав, сміючись, Кестер. – Ці хлопці ніяк не вигадають чогось іншого.

– Тільки оцей глек? – по-діловому запитав Альфонс. – А гроші?

– Є й гроші, – заспокоїв його Отто.

– Тоді в нас грошей – як сміття! – зауважив Грау.

– Буде, здається, непоганий вечір…

– У мене? – спитав Альфонс.

– Це для нас справа честі, – відповів Ленц.

– Гороховий суп зі свинячим тельбухом, вухами й ніжками, – почав Альфонс, смакуючи кожне слово так, що навіть на обличчі у Патриції Гольман з’явився вираз глибокої пошани. – Зрозуміло, що я частую, – додав він.

Підійшов, проклинаючи свою невдачу, Браумюллер, він тримав у руці кілька змащених тавотом запалювальних свічок.

– Заспокойся, Тео! – гукнув до нього Ленц. – Тобі забезпечено перший приз на найближчих перегонах дитячих візків.

– Можна мені взяти реванш хоча б коньяком? – спитав Браумюллер.

– Питимеш хоч і з кухля для пива! – сказав Грау.

– Навряд чи виграєте, пане Браумюллер, – авторитетно заявив Альфонс, – Кестера я ще ніколи не бачив п’яним.

– «Карла» я теж досі ніколи ще не бачив поперед себе, – відказав Браумюллер, – тільки сьогодні.

– З гідністю терпи своє горе, – сказав Грау. – На тобі чарку. Вип’ємо за те, щоб через машини занепала культура.

Зібравшись іти, ми хотіли забрати рештки Альфонсової провізії – там іще лишалося вдосталь на кількох чоловік, але побачили тільки папір.

– Бий тебе сила Божа! – сказав Ленц. – Он воно що! – показав він на Юпа, що зніяковіло посміхався: в руках у того було ще повно їжі, а живіт випинався, як барабан. – Це теж рекорд!

Як на мене, то під час вечері в Альфонса Патриція Гольман мала надто великий успіх. Грау я застукав на тому, що він знову набивався малювати її портрет. Вона сміялася й казала, що в неї не вистачить терпцю – сфотографуватися зручніше.

– Це більше пасує до його фаху, – ущипливо сказав я. – Потім він за вашою фотографією намалює й портрет.

– Заспокойся, Роббі, – незворушно відказав Фердинанд, втупивши в Пат свої великі блакитні дитячі очі. – Ти від горілки стаєш лютим, а я – людянішим. Ось у чому різниця між нашими поколіннями.

– Він усього на десять років старший, – докинув я.

– А як на сьогодні – це різниця на ціле покоління! – вів далі Фердинанд. – На ціле життя! На ціле тисячоліття! Хіба ж ви знаєте, що таке життя? Ви ж боїтеся своїх власних почуттів. Ви не пишете листів – ви розмовляєте телефоном, ви не мрієте, ви їдете з коханою у недільну подорож, ви розсудливі в коханні й нерозсудливі в політиці – жалюгідне плем’я!

Я слухав його одним вухом, бо другим наслуховував, що казав Браумюллер. А він, злегка похитуючись, саме умовляв Патрицію Гольман учитися в нього водити машину. Він, мовляв, навчить її всіх своїх трюків.

Як тільки випала нагода, я одвів його вбік.

– Тео, для спортсмена дуже нездорово приділяти стільки уваги жінкам.

– Мені це не завадить, – відказав він, – у мене залізне здоров’я!

– Добре. Тоді затям собі: твоєму здоров’ю не піде на користь, коли я стукну тебе оцією пляшкою по голові…

Він усміхнувся.

– Заховай шпагу, хлопче! Знаєш, по чому пізнають джентльмена? Він поводиться пристойно, навіть коли п’яний. А ти знаєш, хто я такий?

– Знаю. Хвалько!

Я не побоювався, що хтось із них насправді упадатиме за дівчиною; такого ми не допускали. Але я не мав такої впевненості щодо самої дівчини – а що, коли хтось із них раптом міг би їй дуже сподобатись. Ми ще були надто мало знайомі для того, щоб я не відчував небезпеки. А чи й взагалі можна не відчувати такої небезпеки?

– Ви не проти, щоб непомітно зникнути? – спитав я.

Вона кивнула.

Ми йшли вулицями. Мрячило. Туман насувався на місто, сріблясто-зелений туман. Узявши руку Пат, я засунув її до кишені свого пальта. Так ми ходили довго.

– Стомилась? – спитав я.

Вона похитала головою й усміхнулася.

Я показував на кав’ярні, повз які ми проходили.

– Може, зайдемо кудись?

– Ні. Скрізь однаково – не хочеться.

Ми пішли далі, дійшли до кладовища. Воно було наче тихий острів серед кам’яного потоку будівель. Шелестіли дерева, їхні крони губилися в темряві. Ми знайшли вільну лавку й сіли.

Уздовж вулиці коливалися великі оранжеві плями – сяйво від ліхтарів. Дедалі щільніше насувався туман. Туман і світло – одвічна казка. Хрущі сп’яніло злітали з лип, кружляли навколо ліхтарів, з розгону стукались об їхнє вогке скло. Туман заворожував усе навкруги, підносив предмети кудись у височінь, занурював у глибину – готель навпроти нас був уже океанським пароплавом з освітленими каютами над чорним морем асфальту, сірий силует церкви за готелем став фантастичним вітрильником з високими щоглами, що губилися десь високо в сірувато-червоній заграві, а ось і каравани будинків рушили з місця, попливли кудись…

Ми мовчки сиділи поруч. У тумані все ставало нереальним, фантастичним, і ми – теж. Я подивився на дівчину – у її широко розплющених очах відбивалося сяйво ліхтарів.

– Ходи сюди, – сказав я, – сядь ближче, а то туман занесе тебе кудись…

Вона повернулась до мене обличчям. Воно всміхалося, уста були напіврозкриті, зуби виблискували, великі очі впритул дивилися на мене. Але мені здавалося, ніби вони мене зовсім не бачать, ніби вона всміхається не мені, а сіро-сріблястим тіням, що линуть повз нас, ніби вона, зачарована подихами вітру у верхів’ях дерев, пасмами туману, що спускалися по стовбурах, прислухається до глухого, невиразного поклику, що лунає десь з-за дерев, десь з-за краю світу, ніби вона зараз підведеться й піде звідси крізь туман, упевненою ходою кудись туди, звідки чути глухий таємничий поклик землі та життя.

Ніколи не забуду цього обличчя, ніколи не забуду, як воно, таке гарне, мовчки схилилося до мене, як сповнилося ніжності й ласки, тихого сяйва, наче розквітло; ніколи не забуду, як її губи розкрилися мені назустріч, як очі її наблизилися до моїх, як зазирнули в них, запитливо й серйозно, великі та блискучі, як вони потім повільно заплющилися, ніби здаючись…

А туман насувався… Хрести на надгробках неясно маячили за імлистою завісою. Я пригорнув Пат до себе під полу пальта. Місто потонуло. Час зупинився.

Ми довго сиділи так. Потроху дужчав вітерець, у сірому тумані перед нами заколивалися тіні. Зарипіли чиїсь кроки, почулося тихе мурмотіння, потім приглушене бренькання гітар. Я підвів голову. Тіні наближалися, перетворювались на темні постаті, сходилися в коло. Запала тиша. І раптом пролунав голосний спів:

– «Ісус, Ісус волає до тебе…»

Я аж підскочив… Потім прислухався. Що це таке? Може, ми вже десь на небі? Це був справжній хор, жіночий двоголосий хор…

– «Вставай-но, грішнику убогий…» – залунало над кладовищем у ритмі військового маршу.

Я здивовано подивився на Пат.

– Нічого не розумію, – сказав я.

– «Іди, покайся і молись…» – лунало далі вже у швидкому темпі.

І раптом я здогадався:

– Святий Боже, та це ж Армія спасіння!..

– «Тікай від згуби, гріх тамуй», – закликали знову тіні. Кантилена дедалі вищала.

У карих очах Пат іскрилися вогники. Її губи та плечі тремтіли від сміху.

Нестримно лунало фортисимо:

Пекла жар, вогненні муки – Це для грішника розплата;Бог тобі простягне руки – Кайся, блудний сину й брате!

– Ану, тихо, побий вас сила Божа! – загорлав раптом із туману чийсь сердитий голос.

На мить запанувала тривожна тиша. Але Армія спасіння звикла до обструкцій. Хор заспівав іще гучніше:

– «Чого жадаєш в світі, ти, самотній?» – заспівали жінки в унісон…

– Дівчат лапати, щоб вам добра не було. Дайте хоч тут спокій! – горлав той самий сердитий голос.

– «Бісівське діло зваблює тебе…» – прозвучало з несподіваним піднесенням у відповідь.

– Ви, старі шкапи, давно вже нікого не можете звабити! – тієї ж миті відповіли з туману.

Я пирснув зо сміху. Та й Пат не могла вже більше стримуватись. Ми аж заходилися сміхом – на цвинтарі відбувався справжній двобій. В Армії спасіння добре знали, що лави на кладовищі були притулком для закоханих пар, які не мали де заховатися від гамору великого міста. Отож Армія спасіння взялася до солідної операції – зробила в неділю облаву на грішні душі. Побожно, благочестиво й голосно гугнявили аматорські голоси свій текст. Бренькіт гітар створював гучний акомпанемент.

Кладовище потроху оживало. З туману почулися вигуки, хихикання. Здавалося, ніби всі лави були зайняті. До самотнього борця, що виступив на захист кохання, приєдналися невидимі, але численні однодумці. На знак протесту швидко організувався контрхор. У ньому, певне, взяли участь і колишні військові. Їх підбурила мелодія маршу, і незабаром могутньо залунала невмируща пісня:

– У Гамбургу я побував, Там бачив світ прекрасний…

– «О, далі вже не опирайся», – звереснув іще раз хор старих дівуль, капелюхи закивали – Армія спасіння відчула себе у стані облоги.

Та зло перемогло. У відповідь трубні голоси щосили гарконули:

Своє ім’я я не назву, Бо я продажна дівка…

– Ходімо зараз же звідси, – сказав я Пат. – Пісню цю я знаю. У ній чимало куплетів, один від одного кращий. Ходімо!

І знову місто – сигналили машини, шаруділи колеса. Та воно все ще було заворожене. Нечутно сновигали вулицями автомашини, і фари їх світилися, мов котячі очі. Туман перетворив автобуси на великих казкових звірів, вітрини – на барвисті, сповнені різних спокус печери.

Ми пішли вулицею повз кладовище, через містечко розваг. В імлистому повітрі, наче вежі, що вирували музикою та блиском, маячили каруселі. Чортове колесо яскріло пурпуром, золотом і сміхом; синіми вогнями мерехтів лабіринт.

– Благословенний лабіринт! – вихопилося в мене.

– Чому? – спитала Пат.

– Бо ми були там самі…

Вона кивнула.

– Мені здається, ніби це було колись дуже-дуже давно…

– Ходімо туди ще раз?

– Ні, – сказав я, – зараз не треба. Хочеш чогось випити?

Вона похитала головою.

Яка вона була гарна! Туман наче легеньким серпанком оповивав її і робив іще чарівнішою.

– Ти не стомилася?

– Ще ні…

Ми підійшли до павільйонів із кільцями й гачками. Перед ними висіли карбідні лампи, що випромінювали біле, різке світло. Пат глянула на мене.

– Ні, – сказав я, – сьогодні не кидатиму. Жодного кільця. Хоч би й міг виграти усю винницю Александра Македонського.

Ми рушили далі через майдан і міський сквер.

– Десь тут має бути дафна індика, – зауважила Пат.

– Так, її запах чути вже здалека. Виразно чути. Чи ні?

Пат подивилась на мене.

– Ні, таки справді чути…

– Вона, мабуть, уже розквітла. І пахне тепер на все місто…

Я обережно подивився праворуч і ліворуч, чи немає десь вільної лави. Але чи то через бузок, чи тому, що була неділя, чи нам просто не щастило, але вільної лави я не побачив. Усі були зайняті. Я глянув на годинник. Було вже за північ.

– Ходім до мене, – сказав я Пат, – там ми будемо самі.

Вона не відповіла, але ми пішли назад. Біля кладовища ми побачили щось несподіване. Армія спасіння дістала підкріплення: хор вишикувався вже в чотири шеренги. І це вже були не тільки «сестри», а й два ряди «братів», одягнених в уніформи. Співали тепер не в два голоси, а в чотири, і хор лунав, як орган. Над кладовищем і надгробками у ритмі вальсу линуло: «Небесний Єрусалиме…»

Опозиції не було й чути. Її наче вітром змело.

– Наполегливість! – говорив завжди директор моєї гімназії Гіллерман. – Краще наполегливість і ретельність, аніж геній і безпутність.

Я відчинив двері. Мить повагавшись, увімкнув світло. Перед нами, як бридка довга кишка, зяяв жовтий коридор.

– Заплющ очі, – стиха сказав я Пат, – це видовище тільки для загартованих нервів.

Я легко підняв її на руки і, повільно ступаючи своїм звичайним кроком, так ніби я був сам-один, поніс її мимо валіз і газових плиток до своєї кімнатки.

– Жах, правда ж? – знічено спитав я, позираючи на розставлений у кімнаті плюшевий гарнітур. От коли б стали у пригоді парчеві крісла пані Залевської, килим, лампа Гассе…

– Не такий уже й жах, – сказала Пат.

– Ще й який жах, – заперечив я, підходячи до вікна. – Але принаймні краєвид із вікна чудовий. Може, підсунемо крісла до вікна?

Пат ходила по кімнаті.

– Тут зовсім не так-то й погано… А головне – тут напрочуд тепло.

– Ти змерзла?

– Я люблю тепло, – відповіла вона, злегка зіщуливши плечі. – Не люблю холоду й дощу. До того ж вони мені просто шкідливі.

– Боже ж мій! А ми так довго сиділи надворі, та ще в такий туман…

– Тим приємніше тепер тут…

Вона потягнулася і знову, пружно ступаючи, заходила по кімнаті. Зніяковілий, я швидко озирнувся. Хвалити Бога, великого безладу в кімнаті не було. Свої подерті нічні капці я заштовхнув ногою під ліжко.

Пат стала перед одежною шафою і глянула нагору. Там лежала стара, подарована мені Ленцом валіза. Валіза була заліплена різноколірними етикетками з часів його екзотичних мандрівок.

– Ріо-де-Жанейро… – прочитала Пат. – Манаус… Сантьяго… Буенос-Айрес… Лас Пальмас…

Вона засунула валізу глибше й підійшла до мене.

– І ти вже встиг там скрізь побувати?

Я щось промимрив. Вона взяла мою руку.

– Розкажи мені про це… Про всі ці міста… Це ж, мабуть, чудесно, подорожувати по таких далеких країнах…

Що я мав робити? Вона стояла переді мною, гарна, юна, сповнена надій, – метелик, що якимось щасливим випадком залетів до моєї обшарпаної злиденної кімнати, залетів до мого нікому не потрібного, безглуздого життя, до мене і не до мене… Досить одного подиху – і він здійметься, полетить, і його не буде. Отож хай мене лають, соромлять, але я не міг інакше, я не міг сказати «ні», не міг сказати, що я ніколи не був там, принаймні не міг так сказати саме цієї миті…

Ми стояли біля вікна, туман насувався, щільнішав біля шибок, а мені ввижалося, що десь там, за туманом, чатує моє минуле, мовчазне і невидиме, дні липкого страху, пустка, бруд, пошматоване, зотліле животіння, безпорадність, марнування, безглуздий плин життя, – а тут, ось біля мене, у нічних сутінках, так приголомшливо близько, – її легкий віддих, її незбагненна присутність і тепло, її ясне життя, – я повинен був його втримати, здобути…

– Ріо… – почав я. – Ріо-де-Жанейро – казкова гавань… Море сімома підковами врізається в берег, створюючи бухту, а над нею височить і мерехтить біле місто…

Я розповідав про спекотні міста й нескінченні рівнини, про жовтий намул річок, про мерехтливі острови і про крокодилів, про ліси, де губляться дороги, про нічне ревище ягуарів, коли в темряві річкою поволі пливе пароплав, пливе крізь задушливі пари ванілі, пахощі орхідей, крізь запах тліну. Про все це я чув від Ленца, але тепер мені здавалося, ніби я все це пережив сам – так якось чудно перепліталися спогади й пориви з тугою за цим усім, з бажанням обдарувати своє обмежене, темне, заплутане життя хоча б крихтою якогось блиску, щоб не втекло від мене це незбагненно прекрасне обличчя, ця несподівана надія, це розквітле щастя, якого я сам, такий як я є, не був вартий. Потім, колись я сам усе поясню… потім, коли стану чимось більшим… коли все стане певнішим, але не тепер.

– Манаус, – казав я, – Буенос-Айрес, – і кожне слово було мольбою і заклинанням.

Ніч. Надворі почався дощ. Краплини його падали м’яко й ніжно. Вони вже не лопотіли, як місяць тому, коли падали на голі гілки лип, тепер вони тихенько шаруділи, збігаючи по молодому, податливому листячку – містичне свято, таїна перебігу крапель аж до коріння дерев, звідки вони знову побіжать угору та стануть листячком, що знову чекатиме весняними ночами на дощ.

Тиша. Замовкли вулиці, на тротуарі блимав самотній ліхтар. Ніжне листя дерев, освітлене знизу, здавалося майже білим, мало не прозорим, а верхівки мінилися, як яснобарвні вітрила.

– Чуєш, Пат, дощ…

– Чую…

Вона лежала поруч мене. Волосся її плямою темніло на білій подушці. На тлі цієї темної плями обличчя видавалося дуже блідим. Одне плече трохи піднялось угору й виблискувало в якомусь непевному світлі, як матова бронза, вузенька смужка світла падала їй на руку.

– Поглянь, – сказала вона й піднесла до того світла руки.

– Це від ліхтаря надворі, – сказав я.

Вона підвелася. Тепер світло падало й на її обличчя, шугнуло по плечах, на груди; жовте, як полум’я воскової свічки, воно мінилося, зливались відтінки, воно ставало оранжевим; потім крізь нього заблимали сині кола, і раптом над її головою засяяв ніжно-червоний ореол. Він метнувся вище і повільно поповз по стелі…

– Це реклама сигарет по той бік вулиці.

– От бачиш, як гарно у твоїй кімнаті.

– У ній гарно, бо тут ти. Ця кімната ніколи не буде вже такою, як була колись, бо тут була ти…

Вона стояла навколішках у ліжку, вся осяяна блідою блакиттю.

– Але ж я тепер часто буватиму тут, часто…

Стомлений, спокійний, щасливий, я тихо лежав, дивлячись на неї. Я бачив усе, ніби уві сні – ніжному, ясному сні.

– Яка ти прекрасна, Пат! Прекрасніша, ніж у будь-якому вбранні!

Вона усміхнулася й схилилась до мене.

– Ти повинен мене дуже, дуже кохати, Роббі! Не знаю, що я робитиму без кохання!

Очі її втупилися в мої. Обличчя наблизилось до мого. Воно було сповнене життя, жагучої сили.

– Тримай мене міцно, – прошепотіла вона, – мені потрібно, щоб мене хтось міцно тримав. Інакше я впаду. Мені страшно…

– По тобі не скажеш, що тобі страшно, – заперечив я.

– А мені от страшно. Це я тільки вдаю, ніби мені не страшно. А насправді – страшно. Навіть часто.

– Не бійся, я міцно триматиму тебе, – сказав я, все ще перебуваючи в тому ж нереальному стані напівсну, у якомусь прозорому й легкому. – Я справді міцно триматиму тебе, Пат. Ти й уявити собі не можеш, як міцно…

Вона взяла моє обличчя в долоні.

– Правда?

Я кивнув. Плечі її одсвічували зеленим, наче занурені глибоко у воду. Я схопив її за руки і притягнув до себе – на мене наче наринула хвиля, м’яка, світла й ніжна… Вона піднялась і заплеснула все…

Пат спала в мене на руці. Я часто прокидався і дивився на неї. Я хотів, щоб цій ночі не було кінця. Ми перебували десь поза межами простору й часу. Усе сталося так швидко, що я ще не міг цього збагнути. Я не міг збагнути, що мене може кохати якась людина. Мені було добре зрозуміло, що для чоловіка я міг бути добрим товаришем, але мені важко було уявити собі, що мене може покохати жінка. Я думав, що це, мабуть, триватиме оцю тільки ніч; прокинусь – і все мине.

Темрява посіріла. Я лежав тихо-тихо. Рука моя у Пат під головою затерпла, я її не відчував. Але я й не поворухнувся. Тільки коли вона повернулась уві сні і притулилася до подушки, я обережно витяг руку. Тихенько вставши, я безшумно почистив зуби, поголився. Узяв одеколону, освіжив трохи волосся, шию. Дивно це якось було – беззвучно рухатись у напівтемній кімнаті на самоті зі своїми думками, позираючи на темні обриси дерев на вулиці. Обернувшись, я побачив, що Пат лежить із розплющеними очима й дивиться на мене.

Я застиг на місці.

– Іди до мене, – покликала вона.

Я підійшов і сів на ліжко.

– Це все ще правда? – спитав я.

– Чого ти питаєш?

– Не знаю. Мабуть, тому, що вже ранок.

Розвиднялось.

– А тепер дай мені мої речі, – сказала Пат.

Я підняв з підлоги тонку шовкову білизну. Її була маленька жменька, легка, як пух. Я тримав її в руці й думав, що навіть це якось особливо. Хто носить ось таке, той не такий, як усі. Не збагну я її ніколи, ні, не збагну.

Я подав їй речі. Вона обняла мене за шию й поцілувала.

Потім я провів її додому. Ідучи поряд у сріблястому світлі світанку, ми майже не розмовляли. Гуркотіли по бруку візки молочниць; розносили газети. Якийсь старий спав, сидячи під будинком. Підборіддя його сіпалося, наче мало от-от відвалитися. Проїздили на велосипедах розвізники булочок – на вулиці пахло свіжим теплим хлібом. Високо над нами занурювавсь у блакить неба літак.

– Сьогодні? – спитав я у Пат перед під’їздом.

Вона тільки всміхнулася.

– О сьомій? – спитав я.

У неї був зовсім не стомлений вигляд, вона була свіжа й бадьора, наче спала довго-довго. На прощання поцілувала мене. Я постояв перед будинком, поки не побачив, що в її кімнаті спалахнуло світло.

Тоді пішов назад. Дорогою згадав усе, що мав би їй сказати, багато гарних слів. Я блукав вулицями й думав про те, що міг би сказати і зробити, коли б не був такий, як я є.

Потім пішов на ринок. Машини з городиною, м’ясом і квітами були вже там. Я знав, що тут за ту саму ціну можна купити втроє більше квітів, ніж у крамницях. На всі, що мав з собою, гроші я купив тюльпанів. Вони були чудесні, зовсім свіжі, з краплинами води на пелюстках. Мені дали їх цілий оберемок. Продавщиця пообіцяла відіслати їх об одинадцятій годині Пат. Домовляючись зі мною, вона засміялась і додала до букета ще кущик фіалок.

– Ваша дама втішатиметься ними принаймні тижнів зо два, – сказала вона. – Тільки треба час від часу класти у воду таблетки пірамідону.

Я кивнув і дав їй гроші. А тоді помаленьку почвалав додому.