Читать книгу Три товариші. Чорний обеліск - Эрих Мария Ремарк, Erich Maria Remarque - Страница 15

Через тиждень після того до нашої майстерні несподівано приїхав на своєму «форді» пекар.

– А вийди-но, Роббі, – сказав Ленц, сердито глянувши у вікно, – цей тістечковий Казанова, мабуть, хоче оголосити нам якусь рекламацію.

Пекар був у похмурому настрої.

– Щось із машиною? – спитав я.

Він похитав головою.

– Навпаки. Вона тепер чудово працює. Ніби нова.

– А вона й справді нова, – підтвердив я, поглядаючи на нього вже більш зацікавлено.

– Річ у тім, – почав він, – що… Одне слово, мені потрібна інша машина. Більша… – Він озирнувся: – Здається, у вас тоді був «кадилак»?

Я відразу збагнув, що сталося. Чорнява особа, з якою він жив, таки прогризла йому голову!

– Еге, «кадилак», – замріяно промовив я, – треба вам було тоді хапати його! Це ж був екземпляр! Красунчик! Ми віддали його за сім тисяч марок. Уважай, за півціни!

– Ну, так уже й за півціни…

– Кажу ж вам, що за півціни, – рішуче наголосив я, розмірковуючи, що тут можна вдіяти, а тоді сказав: – Можна б попитати, може, якраз тому, хто її тоді купив, потрібні гроші. Тепер часто так буває. Заждіть хвилинку…

Я пішов до майстерні та квапливо розповів про все.

Готфрід аж підскочив.

– Хлопці! Де б нам швиденько дістати якийсь старий «кадилак»?

– Це вже мій клопіт, – запевнив я, – а ти краще подбай про те, щоб пекар часом не втік.

– Біжу!

Готфрід вибіг із майстерні. А я зателефонував до Блюменталя. Щоправда, великої надії я не плекав, а втім, чому й не спробувати! Блюменталь був у себе в конторі.

– Хочете продати свого «кадилака»? – спитав я без зайвих розмов.

Блюменталь засміявся.

– У мене є покупець, – повів я далі, – заплатить готівкою.

– Готівкою… – трохи подумавши, промовив Блюменталь, – у наші часи це слово звучить надто поетично…

– Я теж так думаю, – сказав я, раптом відчувши впевненість. – Ну, то як, поговоримо?

– Поговорити завжди можна… – відказав Блюменталь.

– Добре. Коли б я міг із вами побачитись?

– Сьогодні вдень після обіду я матиму час. Ну, скажімо, о другій годині в мене в конторі.

– Гаразд.

Я поклав слухавку.

– Отто, – звернувсь я досить-таки схвильовано до Кестера, – ніколи я цього не сподівався, але, здається мені, що наш «кадилак» повернеться!

Кестер одірвався від своїх паперів.

– Справді? Він хоче його продати?

Я кивнув і подивився у вікно. Ленц жваво натискав на пекаря.

– Не так він це робить, – занепокоївся я, – надто багато балакає. А пекар страх який недовірливий, його треба переконувати мовчанкою. Піду на зміну Готфрідові.

Кестер засміявся:

– Щасти тобі, Роббі!

Підморгнувши йому, я вийшов. Та я не повірив власним вухам: Готфрід і не думав завчасно оспівувати «кадилак». Він завзято пояснював пекареві, як індіанці в Південній Америці печуть хліб із кукурудзяного борошна. Я кинув йому вдячний погляд, а тоді звернувся до пекаря.

– На жаль, той чоловік не хоче продавати.

– Так я й знав, – випалив Ленц, наче ми з ним наперед умовилися…

Я знизав плечима.

– Шкода, звичайно… Та я його розумію…

Пекар стояв, явно вагаючись. Я глянув на Ленца. Він зараз же спитав:

– А ти не зміг би ще раз спробувати?

– Зміг би, звичайно, – відповів я. – Поки що я принаймні добився того, що ми з ним сьогодні після обіду зустрінемося. Де б мені тоді з вами побачитись? – спитав я пекаря.

– О четвертій я знову буду тут неподалік. Заїду ще раз…

– Добре. Я тоді вже знатиму напевно, що та як… Сподіваюсь, діло все ж вигорить.

Пекар кивнув. Тоді сів у свого «форда» і поїхав.

– Ти, мабуть, зовсім здурів, – насипався на мене Ленц, як тільки пекар зник за рогом. – Спершу наказав мені затримати цього типа мало не силоміць, а тоді сам випустив його хтозна-чого!

– Логіка та психологія, любий мій Готфріде! – відповів я, плескаючи його по плечу. – Цього тобі не второпати…

Ленц скинув мою руку.

– Психологія! – кинув він зневажливо. – Найкраща психологія – це щасливий випадок, та й годі! А нам він трапився! Цей тип ніколи вже не повернеться назад…

– О четвертій годині він буде тут.

Готфрід співчутливо глянув на мене.

– Парі? – спитав він.

– Давай! – погодився я. – Але ти програєш. Я знаю пекаря краще, як ти! Його за один раз не вламаєш. До того ж я не можу продати йому те, чого в нас самих поки що немає…

– Господи Боже, та коли тільки в цьому річ, – сказав, похитуючи головою, Готфрід, – то з тебе, малий, нічого путнього в житті не вийде. З того ж бо й починаються справжні ґешефти! Ходімо, я безкоштовно прочитаю тобі курс про сучасне економічне життя…

Удень я пішов до Блюменталя. Ідучи, відчував себе молоденьким цапком, що має навідати старого вовка. Сонце припікало асфальт, і з кожним кроком у мене дедалі меншало охоти бути підсмаженим ще й отим Блюменталем. Найліпше – без довгих розмов.

– Пане Блюменталь, – почав я відразу ж, перш ніж він устиг розкрити рота, – я прийшов до вас із серйозною пропозицією: за «кадилак» ви сплатили п’ять з половиною тисяч марок, а я вам даю за нього шість тисяч, щоправда з умовою, коли я його продам. Вирішиться це сьогодні ввечері.

Блюменталь у величній позі сидів за своїм письмовим столом і їв яблуко. Він перестав на якусь хвилинку жувати й уважно подивився на мене.

– Добре, – просопів він і знову взявся до яблука.

Я почекав, поки він кине недогризок у кошик, а тоді спитав:

– То ви згодні?

– Стривайте!.. – Він дістав із шухляди стола ще одне яблуко: – Хочете?

– Дякую, зараз не хочеться…

Блюменталь став завзято хрумати яблуко.

– Їжте більше яблук, пане Локамп! Яблука продовжують життя! Щодня кілька яблук – і вам ніколи не буде потрібен лікар!

– Навіть коли зламаю собі руку?

Він вищирився, викинув другий недогризок і підвівся.

– А ви не ламайте собі руки!

– Це й справді практична порада, – сказав я, вичікуючи, що ж буде далі. Ця розмова про яблука видавалася мені надто підозрілою.

Блюменталь витяг з маленької шафки ящик із сигарами й почастував мене. Це були вже знайомі мені сигари «Корона».

– Вони теж продовжують життя? – спитав я.

– Ні, вкорочують. Коли їсти яблука, то й виходить так на так… урівноважується… – Він пахнув димом і подивився на мене знизу, схиливши голову набік, як замислений птах. – Щоб завжди виходило так на так, пане Локамп, щоб урівноважувалося… У цьому й полягає секрет життя…

– Це треба вміти…

Він підморгнув мені.

– Ото ж і воно! Уміти – ось у чому секрет. Ми забагато знаємо, та замало можемо. Бо забагато знаємо. – Він засміявся. – Пробачте, по обіді мені завжди хочеться пофілософствувати…

– Найкращий час для філософії, – докинув я. – То виходить, що з «кадилаком» ми теж досягнемо рівноваги, еге ж?

Він підняв руку.

– Хвилиночку…

Я покірно схилив голову. Блюменталь спостеріг це й засміявся.

– Не те, що ви думаєте, ні! Просто хотів зробити вам комплімент. Несподіваний напад – просто з порога та ще й з відкритими картами! Ви добре врахували натуру старого Блюменталя. Знаєте, чого я чекав?

– Що я для початку запропоную вам чотири з половиною тисячі марок?

– Саме цього! Але тоді вам було б скрутно. Бо ви хочете продати його за сім, правда ж?

Я обережно здвигнув плечима:

– Чому саме за сім?..

– Бо тоді це була ваша перша ціна.

– У вас чудова пам’ять, – сказав я.

– На цифри. Тільки на цифри. На жаль. Ну, то щоб покінчити справу: можете брати машину за шість тисяч.

Ми вдарили по руках.

– Слава Богу, – сказав я, полегшено зітхнувши. – Перша операція після такої перерви! «Кадилак», здається, приносить нам щастя!..

– Мені теж, – підтримав мене Блюменталь. – Адже й я заробив на ньому п’ятсот марок.

– Справді. Але чому ви, власне кажучи, так швидко його знову продаєте? Він вам не подобається?

– Звичайний забобон, – пояснив Блюменталь. – Я не обминаю жодного ґешефту, на якому можна заробити…

– Чудовий забобон, – зауважив я.

Він похитав своєю блискучою лисою головою:

– Ви не вірите, але це й справді так. Це щоб на чомусь іншому не потрапити на слизьке. У наш час обминути якесь вигідне дільце – означає спокушати долю! А на це тепер ніхто не зважиться.

О пів на п’яту після обіду Готфрід Ленц із недвозначним виразом обличчя поставив переді мною на стіл порожню пляшку з-під джину.

– Хочу, щоб ти мені її наповнив, малий! Безкоштовно! Ти не забув про наше парі?

– Не забув, – відповів я, – але ти надто рано схопився.

Готфрід мовчки тицьнув мені під ніс годинник.

– Пів на п’яту, – підтвердив я, – припускаємо, що це точний астрономічний час. Але ж кожен може запізнитися. До речі: я пропоную тобі подвійний заклад – два проти одного…

– Згода! – урочисто заявив Готфрід. – Це значить, що ти ставиш мені безкоштовно чотири пляшки джину. Героїзм приреченого! Чесний вчинок, малий, але й хибний…

– Почекаємо…

Я вже давно не був такий певний успіху, як це вдавав. Навпаки, я припускав, що пекар тепер уже напевно не вернеться. Треба було його затримати тоді, вранці. Він був надто ненадійною людиною.

Коли гудок на фабриці ліжкових пружин проти нашої майстерні прогучав п’яту, Готфрід мовчки поставив переді мною на стіл ще три порожні пляшки з-під джину. Тоді сперся на підвіконня і втупив у мене погляд.

– У мене щось така спрага… – через якусь хвилю багатозначно сказав він.

Цієї миті я виразно почув гуркіт «фордового» мотора на вулиці, і зараз же по тому пекарева машина в’їхала у ворота.

– Якщо тобі хочеться пити, любий Готфріде, – вимовив я з почуттям власної гідності, – то біжи швидше й купи дві пляшки рому, які я виграв у тебе. Зможеш випити ковточок безкоштовно… Бачиш онде надворі пекаря? Психологія, хлопчику мій! А тепер прибери звідси порожні пляшки! Потім зможеш узяти таксі й поїхати на заробіток, бо для складнішої комерції ти ще замолодий. Привіт, синку!

Вийшовши надвір, я розказав пекареві, що машину, мабуть, можна буде придбати. Щоправда, клієнт править поки що сім тисяч п’ятсот марок, але коли побачить готівку, то, безперечно, віддасть машину за сім тисяч.

Пекар слухав мене так неуважно, що я аж розгубився.

– О шостій я ще раз до нього подзвоню, – нарешті сказав я.

– О шостій? – Пекар стрепенувся, наче прокинувся від свого заціпеніння. – О шостій мені треба… – Він раптом обернувся до мене. – Поїдете зі мною?

– Куди? – здивувався я.

– До вашого приятеля, художника. Портрет готовий…

– Ах, он воно що! До Фердинанда Грау?

Він кивнув.

– Їдьмо зі мною. Пізніше поговоримо й про машину.

Здавалося, ніби йому йдеться саме про те, щоб не їхати самому. А мені теж ішлося про те, щоб не залишати його самого. Тому я швидко погодився:

– Добре. Але ж це далеченько. Краще поїдьмо зараз же.

Вигляд у Фердинанда Грау був кепський. Обличчя – землисте, опухле й ніби зіжмакане. Він зустрів нас біля входу до майстерні.

Пекар похапцем глянув на нього, він був якось дивно збуджений.

– Де портрет? – відразу ж спитав він.

Фердинанд махнув рукою в бік вікна, там на мольберті стояв портрет. Пекар швидко ввійшов до майстерні й застиг перед портретом. Через кілька хвилин зняв капелюх – він так поспішав, що й не подумав його зняти.

Ми з Фердинандом стояли на дверях.

– Ну, як справи, Фердинанде? – спитав я.

Він зробив непевний жест рукою.

– Щось, може, трапилось?

– А що може трапитись?

– У тебе нездоровий вигляд…

– І більш нічого?

– Ні, більш нічого…

Він поклав мені на плече свою широку долоню й усміхнувся, нагадуючи чимось старого сенбернара.

Ми ще трохи почекали. Тоді й підійшли до пекаря. Портрет мене несподівано вразив. Голова вийшла чудова. Зі шлюбної фотографії та другого фото, де небіжчиця мала вигляд змарнілої людини, Фердинанд намалював ще зовсім молоду жінку, що дивилася з портрета серйозними, трохи безпорадними очима.

– Так, – сказав пекар, не обертаючись до нас, – це вона. – Він сказав це ніби сам до себе; здавалося, він навіть не помітив, як це в нього вихопилося.

– Вам добре видно? – спитав Фердинанд.

Пекар не відповів.

Фердинанд підійшов до мольберта і трохи повернув його. Тоді відступив назад і кивнув мені, запрошуючи до маленької кімнати поруч із майстернею.

– Ніколи б не подумав, – здивовано сказав він, – щоб звичайна знижка в ціні могла так розчулити людину. Він ридає…

– Раніше чи пізніше, а це може статися з кожним, – сказав я. – Цей опам’ятався трохи запізно…

– Запізно, – погодився Фердинанд, – завжди все запізно. Так уже воно повелося в житті, Роббі.

Він повільно походжав по кімнатці.

– Хай він побуде там трохи на самоті. А ми тим часом могли б зіграти партію в шахи.

– У тебе золота вдача, – сказав я.

Грау зупинився.

– А що? Йому ж однаково нічим не зарадиш. А коли завжди думати тільки про таке, то й сміху людського на землі не почуєш, Роббі…

– Знову твоя правда, – погодився я, – ну, давай зіграємо швиденько партію.

Ми розставили фігури й почали. Фердинанд виграв без будь-яких зусиль. Він дав мені мат турою й слоном, навіть не зрушивши з місця королеву.

– Здорово! – сказав я. – Вигляд у тебе, наче ти три ночі не спав, а граєш, як морський розбійник.

– Коли в мене меланхолія, я завжди граю добре, – відповів Фердинанд.

– А чого це в тебе меланхолія?

– Та просто так. Бо вечоріє. Порядна людина завжди надвечір впадає в меланхолію. Не з якихось там причин, а так… Хтозна й чого…

– Але тоді тільки, коли вона самотня, – зауважив я.

– Авжеж. Година сутінок. Година самотності. Година, коли коньяк смакує найкраще…

Він приніс пляшку та дві чарки.

– А може, підемо до пекаря? – спитав я.

– Зараз підемо. – Він налив чарки. – Будьмо, Роббі! Бо всі ми хоч так, хоч сяк, а колись вріжемо дуба.

– Будьмо, Фердинанде! За те, що ми поки ще живі!

– Будьмо, – сказав він. – Ми не раз уже були за крок від смерті, а живі. За це теж треба випити!

– Давай…

Ми повернулися до майстерні. Посутеніло. Пекар, увібравши голову в плечі, усе ще стояв перед портретом.

Жалюгідно розгубленим видавався він у цьому великому порожньому приміщенні; мені здалося навіть, ніби він якось поменшав…

– Запакувати вам портрет? – спитав Фердинанд.

– Не треба, – злякано заперечив пекар.

– Тоді я його вам завтра пришлю.

– А не можна, щоб він ще трохи побув тут? – боязко спитав пекар.

– Навіщо? – здивувався Фердинанд і підійшов ближче. – Вам не подобається портрет?

– Подобається… Але я хотів би залишити його ще на деякий час тут…

– Цього я не розумію.

Пекар глянув на мене, ніби шукаючи допомоги. Я зрозумів: він боявся повісити портрет удома через оте чорняве стерво. А може, боявся й небіжчиці, боявся понести «її» туди.

– Слухай-но, Фердинанде, – почав я, – адже портрет може повисіти й тут, аби тільки гроші були сплачені…

– Звичайно…

Пекар полегшено зітхнув і дістав із кишені чекову книжку. Обидва пішли до стола.

– Тепер решта – чотириста марок? – спитав пекар.

– Чотириста двадцять, – відповів Фердинанд, – включаючи знижку. Дати вам розписку?

– Давайте, – відповів пекар, – для порядку.

Вони мовчки заходилися писати, один – чек, другий – розписку. Я стояв біля вікна й оглядав кімнату. У тьмяному світлі сутінок по стінах миготіли обличчя на портретах у позолочених рамах, які не забрали ще замовники або за які не заплачено було ще гроші. Ніби галерея привидів з того світу, вони, здавалося, вп’яли свої застиглі очі в портрет біля вікна, що теж мав приєднатися до них. Вечір кидав на нього свій останній відблиск життя. Усе це створювало якийсь дивний настрій: дві зігнуті постаті, що писали коло столу, тіні та безліч мовчазних портретів.

Пекар знову підійшов до вікна. Його помережані червонуватими жилками очі здавалися скляними кульками, рот був напіврозтулений, нижня губа одвисла, оголивши жовті зуби. Смішно й сумно було дивитися на нього. Поверхом вище хтось почав грати на піаніно якісь вправи. Звуки повторювалися безперервно – різкі, надокучливі. Фердинанд Грау стояв біля столу, запалюючи сигару. Вогник сірника освітив його обличчя. Це маленьке червонувате сяйво ніби розсунуло межі напівтемного приміщення, пофарбувавши його в сині тони.

– Можна ще змінити щось на портреті? – спитав пекар.

– А що саме?

Фердинанд підійшов. Пекар показав на коштовності:

– Можна так зробити, щоб оцього не було?

То була велика золота брошка, якої він, замовляючи портрет, спеціально зажадав.

– Звісно, можна, – сказав Фердинанд, – вона навіть псує обличчя. Якщо її не буде, то портрет тільки виграє.

– І я так думаю… – Пекар ще трохи потупцював на місці… – А скільки це коштуватиме?

Ми з Фердинандом перезирнулися.

– Нічого, – доброзичливо сказав Фердинанд, – навпаки, я тоді, власне кажучи, мав би ще щось вам повернути, бо на портреті буде менше зображено…

Пекар з несподіванки аж голову підвів. Якусь мить здавалося, що він на це пристане. Але тоді рішуче заявив:

– Ні, ні, про що мова, адже ви так чи інакше, а мусили її намалювати…

– Та й то правда…

Ми пішли. На сходах, придивляючись до зігнутої спини пекаря, я відчув до нього якийсь жаль; я був зворушений тим, що цей трюк із брошкою змусив-таки заговорити його сумління. Мені було трохи ніяково набиватися йому з «кадилаком» саме під такий настрій. Але потім я подумав: його щира скорбота за померлою дружиною пояснюється передусім тим, що чорнява хазяйнує у нього вдома, як справжнє стерво… Подумав – і відчув готовність до наступу.

– Ми можемо поговорити про нашу справу в мене вдома, – сказав пекар, коли ми вийшли на вулицю.

Я кивнув, бо так мені було навіть зручніше. Пекар, мабуть, сподівався, що в себе вдома він буде сильніший, а я покладав надії на підтримку чорнявої.

Вона вже чекала на нас біля дверей.

– Дозвольте вас сердечно привітати, – сказав я, перш ніж пекар устиг розкрити рота.

– З чим? – квапливо спитала вона, стрельнувши в мене своїми оченятами.

– З «кадилаком»! Він – ваш! – відповів я нахабно.

– Золотко моє! – Вона підскочила й повисла у пекаря на шиї.

– Та ми ж іще не…

Він силкувався вивільнитися з її обіймів і пояснити їй усе, та вона міцно вчепилася за нього, крутилася з ним, дриґаючи ногами, і не давала йому говорити. Переді мною миготіла то її хитрувата пичка, що підморгувала мені, то його голова борошняного хробака й обличчя з виразом докору та безсилого протесту.

Нарешті йому пощастило вивільнитись.

– Ми ще не домовились остаточно! – відсапувався він.

– Домовилися! – сказав я щиро й привітно. – Домовились остаточно! Я беруся виторгувати оті п’ятсот марок. Ви сплачуєте за «кадилак» сім тисяч марок і ні пфеніга більше! Згода?

– Та звичайно ж! – швидко втрутилася чорнява. – Це ж справді дешево, золотко моє…

– Помовч! – пекар підняв руку.

– Та що це з тобою знову? – напустилась вона на нього. – То ти казав, що вже купив машину, то ти раптом знову не хочеш!

– Він хоче, – швидко докинув я своє слівце, – ми вже про все домовилися…

– Ну, от бачиш, любенький, навіщо ж…

Вона щільно притулилася до нього. Він спробував був знову вирватись, але вона пригорнулась своїми високими грудьми до його плеча. Пекар зробив невдоволене обличчя, та опір його слабшав.

– «Форд»… – почав він.

– Само собою зрозуміло, він піде в рахунок оплати…

– Чотири тисячі марок…

– Колись коштував, так? – приязно спитав я.

– Він піде в рахунок оплати за чотири тисячі марок, – твердо заявив пекар. Захоплений зненацька, він знайшов тепер добрий привід до контратаки. – Адже машина майже нова…

– Нова… – сказав я, ніби передражнюючи його, – після такого ремонту…

– Сьогодні вранці ви самі це казали…

– Сьогодні вранці це було щось інше. Нове можна розуміти по-різному, залежно від того, купуєш чи продаєш. За ціни в чотири тисячі бампери у вашого «форда» мали б бути з чистого золота…

– Чотири тисячі марок – інакше нічого не вийде, – вперся він, як осел. До пекаря повернулася його давня вдача; здавалося, він будь-що хотів узяти реванш за розчуленість, що охопила була його перед цим.

– Тоді – до побачення! – відповів я і звернувся до чорнявої: – Дуже шкода, шановна пані, але укладати збиткові ґешефти я не можу. Ми й так нічогісінько не заробляємо на «кадилаку», то не можемо ж ми прийняти в рахунок оплати старий «форд» за таку високу ціну. Прощавайте!

Вона вхопилася за мене. Очі її сипали іскрами, і вона так уже накинулась на пекаря, що йому одразу забило памороки…

– Ти ж сам сто разів казав, що цей «форд» нічого вже не вартий! – аж засичала вона під кінець зі слізьми на очах.

– Дві тисячі марок, – сказав я. – Дві тисячі марок, хоча й це для нас самогубство. Пекар мовчав.

– Та скажи ж уже щось нарешті! Чого ти стоїш, наче тобі заціпило?! – лютувала чорнява.

– Шановні, – сказав я, – я піду по «кадилак». А ви тим часом обговоріть поміж себе цю справу…

Я відчув, що мені тепер найкраще – щезнути. Чорнява доведе справу до кінця.

За годину я повернувся вже на «кадилаку». Я зараз же побачив, що суперечку розв’язано в найпростіший спосіб. У пекаря був досить пожмаканий вигляд, до його костюма поприставав пух з подушок. А чорнява навпаки – сяяла, погойдувала грудьми й сито, зрадницьки усміхалась. Вона переодяглася – на ній тепер була тоненька шовкова сукня, що, наче влита, облягала її всю. Непомітно вона підморгнула й кивнула мені: мовляв, усе гаразд.

Ми здійснили пробну поїздку. Чорнява зручно вмостилася на широкому задньому сидінні й без угаву базікала. Мені дуже хотілося викинути її через віконце, та вона ще була мені потрібна. Пекар з меланхолійним виглядом сидів поруч мене. Він уже заздалегідь тужив за своїми грішми, а це ж найщиріша туга, що тільки є на світі…

Ми під’їхали до його будинку та знову зайшли до квартири. Пекар вийшов, щоб принести гроші. Він тепер видавався старим, я навіть помітив, що волосся в нього пофарбоване. Чорнява обсмикувала на собі сукню.

– Це ми здорово владнали, правда?

– Атож, – знехотя погодивсь я.

– За це сто марок – мені…

– А, он воно що… – вихопилося в мене.

– У-у, скупердяга, цаписько старий, – по-змовницьки прошепотіла вона й підійшла ближче, – а грошей має, як сміття! Але ж поки в нього щось вициганиш!.. І заповіту написати не хоче. А тоді, звісно, все дістанеться дітям, а мені – дуля! Думаєте, мені багато радості з оцього бурмила…

Погойдуючи грудьми, вона підійшла ще ближче.

– То я зайду завтра до вас у майстерню по ті сто марок… Коли ви там будете? А може, ви самі зайдете сюди? – Вона хихикнула. – Завтра після обіду я буду тут сама…

– Я пришлю вам гроші, – сказав я.

Вона все ще хихикала.

– Та принесіть самі. А може, ви боїтесь?

Вона, певне, подумала, що я боязкий, і хотіла показати ділом, про що йдеться…

– Ні, не боюся, – відповів я, – та часу нема. Саме завтра треба йти до лікаря. Застарілий сифіліс, бачте! А це страх як отруює життя…

Вона так швидко відсахнулась, що мало не гепнулась у плюшеве крісло. Але тут повернувся пекар. Недовірливо зиркнув на чорняву. Тоді почав лічити гроші – готівкою. Лічив він, не поспішаючи, ніби зволікав. Тінь його похитувалась туди-сюди на рожевих шпалерах, ніби теж лічила гроші. Віддаючи йому розписку, я раптом подумав, що сьогодні це вже друга, першу йому дав Фердинанд Грау. І хоча в цьому не було нічого особливого, мені це видалося чомусь дивним.

Я з радістю вискочив надвір. Повітря було по-літньому лагідне. Біля тротуару стояв, виблискуючи, «кадилак».

– Ну, друже, красненько дякую! – сказав я і поплескав його по капоту. – Повертайся скоріше знову – для нових подвигів!