Читать книгу Три товариші. Чорний обеліск - Эрих Мария Ремарк, Erich Maria Remarque - Страница 8

Два дні по тому Кестер квапливо вискочив із нашої «контори».

– Роббі, щойно телефонував твій Блюменталь. Об одинадцятій маєш бути в нього з «кадилаком». Він хоче зробити пробний виїзд.

Я кинув викрутку та французький ключ.

– Отто, друзяко! От якби це діло вигоріло!

– А що я вам казав, – почулося з оглядової ями, де Ленц порпався під «фордом». – Я казав, що він іще прийде. Слухати треба Готфріда!

– Заткни пельку, тут діло серйозне! – гримнув я на нього. – Отто, на скільки мені можна відступитися від нашої ціни?

– Щонайбільше – на дві тисячі. У крайньому разі – на дві тисячі двісті. Коли вже інакше нічого не вийде – на дві з половиною. Коли побачиш, що маєш діло з божевільним, – на дві шістсот. Але тоді скажеш йому, ми його довіку проклинатимемо.

– Добре!

Ми надраїли машину до неймовірного блиску. Я сів за кермо. Кестер сказав, поклавши мені руку на плече:

– Роббі, пам’ятай, що ти, бувши солдатом, відстоював і не таке. До останньої краплі крові борони честь нашої майстерні. Умри, та не відведи руки з Блюменталевого гаманця.

– Буде зроблено! – усміхнувся я.

Ленц дістав із кишені якусь медаль і тицьнув мені її.

– Потримайся за мій амулет, Роббі!

– Про мене… – Я взяв у руку медаль.

– Абракадабра, великий Шіво, – молився Ленц, – благослови цього боягуза, надай йому мужності й сили! Стривай, візьми його краще з собою! А тепер іще плюнь тричі!

– Порядок, – сказав я, плюнув йому під ноги й поїхав. Юп схвильовано відсалютував мені бензиновим шлангом.

Дорогою я купив кілька гвоздик і, як мені здавалося, зі смаком поставив їх у кришталеві вазочки, прилаштовані в машині. Я сподівався вплинути цим на пані Блюменталь.

На жаль, Блюменталь прийняв мене в конторі, а не вдома. Довелося чекати з чверть години. «Голубе мій, – подумав я, – ці штучки ми знаємо, на таке ти мене не візьмеш». У приймальні я розпитав про фірму гарненьку друкарку, задобривши її гвоздичкою зі свого піджака. Трикотажні вироби, торгівля йде добре, у конторі працює дев’ять чоловік, є лагідний компаньйон, є запеклий конкурент – фірма «Майєр і син», там син власника їздить червоним двомісним «есексом»… Це все, що я встиг дізнатися, поки Блюменталь запросив мене до кабінету.

Він одразу ж спробував ошелешити мене.

– Юначе, – сказав він, – часу в мене обмаль. Ціна, яку ви тоді назвали, – ваша нездійсненна мрія. Так от, поклавши руку на серце, скільки коштує машина?

– Сім тисяч марок, – відповів я.

Він різко відвернувся.

– Тоді нічого не вийде.

– Пане Блюменталь, – сказав я, – подивіться ще раз на машину.

– Не треба, – перебив він мене, – я ще тоді добре до неї придивився.

– Можна дивитися і можна бачити, – зауважив я. – Вам треба подивитися на деталі. Лакування – першокласне, фірми «Фоль і Рурбек», собівартість двісті п’ятдесят марок, усі покришки нові, ціна за прейскурантом – шістсот марок, то вже маємо вісімсот п’ятдесят! Оббивка з найкращого корду…

Він махнув рукою. Я почав знову. Запропонував йому оглянути комплект інструментів високого класу, верх із розкішної шкіри, хромований радіатор, найсучасніші бампери – шістдесят марок за пару; я поривався до «кадилака», як дитина до матері, силкуючись умовити Блюменталя піти зі мною до машини. Я знав, що коли стоятиму на землі, то, як Антей, відчую приплив нових сил. Ціна здається не такою вже й страшною, коли замість абстрактного торгу покупцеві показують товар.

Але й Блюменталь так само знав, що сила його – за оцим письмовим столом.

Він зняв окуляри й аж тепер по-справжньому взявся до мене. Ми боролись, як тигр і удав. Удавом був Блюменталь. Не встиг я й угору глянути, як він уже виторгував півтори тисячі марок.

Мене охопив страх. Я сягнув до кишені й міцно стиснув рукою Готфрідів амулет.

– Пане Блюменталь, – сказав я, уже добряче зморений, – уже перша година, вам, безперечно, час обідати!

Мені будь-що хотілося втекти з цієї контори, де ціни тануть, як сніг.

– Я обідаю лише о другій, – незворушно промовив Блюменталь. – Але знаєте що? Ми можемо зробити зараз пробну поїздку.

Я полегшено зітхнув.

– А тоді знову поговоримо, – додав він.

Мені знову забило дух.

Ми поїхали до нього додому. На моє здивування, у машині він ураз став інший – наче його підмінили. Добродушно розповів давно відомий мені анекдот про імператора Франца Йосифа. Я теж розповів йому анекдот про трамвайного кондуктора, він мені тоді – про саксонця, що збився з дороги, а я йому – про закохану шотландську пару, і тільки під’їхавши до його домівки, ми враз знову споважніли. Він попросив мене зачекати й пішов по дружину.

– Мій любий гладкий «кадилаче»! – сказав я, поплескуючи машину по радіатору. – За всіма тими анекдотами, безперечно, криється якась нова крутня. Та не журись – ми вже якось прихистимо тебе тут. Він купить тебе, бо, коли єврей прийшов удруге, це означає, що він таки купить. Коли приходить удруге християнин, то він іще довго не купує. Він зробить не одну пробну поїздку, щоб заощадити на таксі, а тоді раптом згадає, що замість машини йому потрібне обладнання для кухні. Ні, братику, краще вже мати діло з євреями, вони знають, чого хочуть. Але присягаюся тобі, мій любий товстуне: якщо я спущу цьому нащадкові норовливого Юди Маккавея ще хоча б сто марок, – то довіку не вип’ю і чарки горілки!

Вийшла пані Блюменталь. Я пригадав собі всі Ленцові поради та вмить із вояка став джентльменом. Блюменталь на це тільки підло усміхнувся. То був залізний чоловік, йому більше личило б продавати локомотиви, а не трикотажні вироби.

Я подбав про те, щоб він сів на заднє сидіння, а його жінка – поруч мене.

– Куди накажете повезти вас, шановна пані? – улесливо спитав я.

– Та куди хочете, – відповіла вона, поблажливо всміхаючись.

Під час поїздки я без упину розмовляв. Моє щастя, що я мав справу з простодушною людиною. Говорив я так тихо, що Блюменталь навряд чи міг щось розчути. Я почувався так вільніше. Досить того, що він сидів у мене за спиною.

Ми зупинилися. Вийшовши з машини, я впевнено глянув на свого супротивника.

– Ви мусите погодитись, пане Блюменталь, що машина йде як по маслу.

– Та де там те масло, юначе, – заперечив він якось навдивовижу миролюбно, – коли податки з’їдають усе. За машину треба платити дуже високі податки. Це щоб ви знали!

– Пане Блюменталь, – сказав я, докладаючи всіх зусиль, щоб не збитися з тону, – ви людина ділова, з вами я можу говорити відверто. Це ж не податки, це – накладні витрати. Скажіть-но самі, що потрібне нині, щоб провадити якесь діло? Ви ж знаєте: це вже не капітал, як було колись, це – кредит, довіра клієнтів! А як здобути кредит? Тільки через показний зовнішній вигляд. «Кадилак» – солідна машина, швидка та вигідна, до того ж не старомодна, у ній – дух здорового бюргерства, це – жива реклама для фірми.

Блюменталя це розвеселило; він звернувся до жінки:

– А він має єврейську голову, га? Юначе, – звернувся він до мене так само по-свійському, – тепер найкраща реклама солідності – зношений костюм і поїздка автобусом. Коли б у нас з вами були ті гроші, які ще не сплачено за ці всі елегантні машини, що мчать повз нас, ми могли б покинути діло й спокійно піти на відпочинок. Це я вам кажу по секрету.

Я глянув на нього з недовірою. Чим скінчиться оцей привітний тон? А може, присутність жінки тамує його бойовий дух? Я вирішив розрядити пістолет.

– «Кадилак» – це не якийсь там «есекс», хіба не так, шановна пані? Молодший із власників фірми «Майєр і син» їздить на «есексі», але мені така машина й задурно не потрібна, тарадайка, та й годі, та ще й червона, аж очі пече…

Почувши, як засопів Блюменталь, я швиденько повів далі:

– А оцей колір дуже добре пасує вам, шановна пані, – синій кобальт приглушеного відтінку для блондинки…

Раптом Блюменталь ошкірився, наче мавпа у тропічному лісі.

– «Майєр і син» – це здорово, здорово! – аж захлинався він сміхом. – Та ще й оці ваші розпатякування!.. Розпатякування!..

Глянувши на нього, я не повірив власним очам: він сміявся щиро! Я тієї ж миті натиснув на ту саму педаль:

– Пане Блюменталь, дозвольте дещо спростувати. Розпатякування перед жінкою – це вже не розпатякування, це – компліменти, що їх у наші жалюгідні часи говорять, на жаль, дедалі рідше. Жінка – це не суцільнометалеві меблі, це – квітка, їй потрібна не ділова розмова, а веселі, як сонце, слова. Краще сказати їй щодня щось приємне, аніж ціле життя працювати на неї, дотримуючись серйозності. Це я вам кажу. Теж по секрету… А я, до речі, не розпатякував, а тільки послався на основний закон фізики: синє добре пасує до білявого.

– Гарно рикаєш, леве, – сказав Блюменталь, усміхаючись. – Послухайте-но, пане Локамп! Я знаю, що міг би виторгувати ще не менш як тисячу марок…

Я відступив на крок. «От диявол підступний, – подумав я, – ось той удар, якого я й боявся…» Я вже уявляв собі, як житиму далі непитущим, і глянув на пані Блюменталь очима загнаного ягняти…

– Але ж, татусю… – мовила вона.

– Облиш, матусю, – відповів він. – Отже, я міг би, але не зроблю цього. Мені, як людині діловій, було приємно вас послухати – оце робота! Трохи забагато фантазії, а проте… А щодо «Майєра і сина» – то просто здорово. Ваша матінка не єврейка?

– Ні.

– Працювали колись у конфекції?

– Так.

– От бачите, звідти у вас і цей стиль роботи. А в якій галузі?

– У душевній, – відповів я, – хотів стати вчителем.

– Честь і хвала вам, пане Локамп, – сказав Блюменталь, – якщо будете колись без роботи, подзвоніть мені!

Він виписав чек і дав мені його. Я не вірив власним очам… Гроші наперед! Це ж диво!

– Пане Блюменталь, – сказав я знічено, – дозвольте мені додати безкоштовно дві кришталеві попільнички й першокласний гумовий килимчик під ноги…

– Давайте, – погодився Блюменталь, – то й старому Блюменталю хоч раз дістався якийсь подарунок.

Потім він запросив мене на завтра до них на вечерю. Пані Блюменталь приязно усміхнулася мені.

– Буде фарширована щука, – лагідно сказала вона.

– Делікатес! – підтвердив я. – Тоді я завтра ж і машину вам прижену. Зранку ми оформимо папери.

Ластівкою я полинув до майстерні. Але Ленц із Кестером пішли обідати, і мені довелося погамувати свій тріумф. На місці був тільки Юп.

– Продали? – спитав він.

– А тобі вже не терпиться дізнатися, шибенику! – сказав я. – На ось тобі талер. Збудуй собі на нього літак!

– Виходить, продали! – ошкірився Юп.

– Я поїду пообідаю. Та горе тобі, якщо ти скажеш їм хоча б слово, поки я повернуся!

– Пане Локамп, – запевнив він мене, підкидаючи монету в повітря, – я – могила.

– Якраз схоже на те… – сказав я і дав газ.

Коли я, повернувшись, в’їхав у двір, Юп подав мені знак.

– Що таке? – спитав я. – Ти вже пробовкнувся?

– Пане Локамп! Я ж кремінь! Але… – він осміхнувся. – Той хазяїн «форда» – тут…

Поставивши «кадилак» у дворі, я пішов до майстерні. Пекар саме схилився над альбомом зі зразками фарб. На ньому було картате пальто під пояс, на рукаві – широка пов’язка з жалобного крепу. Поруч нього стояла гарненька особа: жваві чорні оченята, розстебнуте пальтечко, обшите уже потертим кролячим хутром; тісні лаковані черевички. Брюнетка була за ясну кіновар, але пекар, що носив іще жалобу, був проти червонястих відтінків. Він запропонував бляклий жовтувато-сірий колір.

– Та ти що! – закопилила губки чорнява. – «Форд» треба лакувати яскравими фарбами, бо інакше він не матиме ніякого вигляду.

Коли пекар додивлявся до зразків, вона кидала на нас змовницькі погляди, знизувала плечима, кривила рот і підморгувала. Моторна крихітка! Нарешті обоє дійшли згоди на зеленуватому кольорі, що нагадував колір резеди. Дамі хотілося мати до цього світлий відкидний верх. Але тут пекар не поступився – треба ж було десь показати жалобу. Він наполіг на тому, щоб верх був із чорної шкіри. На цьому він ще й заробив, бо ж верх ми йому робили безкоштовно, а шкіра була дорожча за тканину.

Вони пішли, але на подвір’ї затрималися.

Як тільки брюнетка побачила «кадилак», вона відразу метнулась до нього.

– Поглянь, золотко моє, оце-то машина! Диво! Так мені подобається!

За мить дверцята були відчинені, і вона сиділа в машині, закочуючи від захоплення очі.

– Оце сидіння! Диво! Як фотелі! Не те, що твій «форд».

– Ходімо вже, – невдоволено бурчало «золотко».

Ленц підштовхнув мене, щоб я встряв у розмову та спробував нав’язати машину пекареві. Я зміряв Готфріда презирливим поглядом, але промовчав. Він пхнув мене дужче. Я й собі дав йому стусана й повернувся до нього спиною.

Нарешті пекар видобув з машини свою чорну перлину й пішов з нею, трохи згорбившись і явно роздратований. Ми дивилися їм услід.

– Цей не забариться! – сказав я. – Машину відремонтував, має нову жінку – молодець, що й казати!

– Ну, – заперечив Кестер, – ця жіночка ще його порадує!

Тільки-но ці двоє зникли за рогом вулиці, як Готфрід напустився на мене:

– Ти що, Роббі, зовсім з глузду з’їхав? Проґавив таку нагоду! Тут і школяр би зрозумів, що треба було наскочити на нього!

– Унтер-офіцер Ленц! – відповів я. – Станьте струнко, коли розмовляєте зі старшим за званням! Чи, може, ви думаєте, що я бігаміст і двічі просватаю нашу машину?

Цієї миті варто було подивитися на Готфріда! Очі в нього зробилися, як тарілки.

– Не жартуй святими речами, – промурмотів він.

Не звертаючи на нього ніякої уваги, я звернувся до Кестера:

– Отто, розпрощайся з нашим дитям, з нашим «кадилаком»! Він уже нам не належить! Віднині він стане окрасою фірми, що торгує спіднім! Сподіваюсь, там на нього чекає непогане життя! Не таке геройське, як у нас, але забезпеченіше.

Я дістав чек. Ленц мало не луснув.

– Та невже!.. Невже… оплачено? – хрипко вичавив він з себе.

– А як ви думали, зелений початківцю? – запитав я, розмахуючи чеком. – Ану, вгадайте, скільки ми одержимо!

– Чотири! – вигукнув Ленц, заплющивши очі.

– Чотири п’ятсот! – сказав Кестер.

– П’ять! – закричав Юп від бензоколонки.

– П’ять з половиною! – гаркнув я.

Ленц вихопив у мене з рук чек.

– Не може бути! По ньому не заплатять!

– Пане Ленц, – звернувся я до нього з гідністю, – чек такий самий надійний, як ненадійні ви. Мій друг Блюменталь може сплатити у двадцять разів більшу суму. Мій друг, зрозуміло? Друг, у якого я завтра ввечері їстиму фаршировану щуку. Хай це буде для вас прикладом! Заприязнитися, одержати завдаток та ще й запрошення на вечерю – от що означає продати! Ось так! А тепер – вільно!

Готфрід потроху опанував себе і вдався до останнього козира:

– А оголошення в газеті? А мій амулет?

Я кинув йому медаль.

– Забирай свій собачий номерок. Зовсім забув про нього.

– Роббі, ти продав машину бездоганно, – сказав Кестер. – Хвалити Бога, що ми позбулися цієї лайби. А грошенята нам ще й як потрібні!

– Даси мені авансом п’ятдесят марок? – спитав я.

– Сто! Бо заслужив!

– Може, ти ще в рахунок авансу візьмеш і моє сіре пальто? – спитав Готфрід, примруживши очі.

– Може, ти хочеш потрапити до лікарні, нікчемне патякало? – у відповідь спитав його я.

– Хлопці, на сьогодні – шабаш! – запропонував Кестер. – Досить заробили за один день. Не треба гнівити Бога. Візьмімо «Карла» й потренуємось до перегонів.

Юп давно вже кинув бензиновий шланг і схвильовано потирав руки:

– Пане Кестер, то я на цей час залишаюся тут за хазяїна?

– Ні, Юпе, – засміявся Отто, – ти поїдеш з нами.

Передусім ми поїхали до банку, щоб здати чек. Ленц ніяк не заспокоювався, аж поки не впевнився, що він справжній. А тоді ми помчали так, що аж іскри сипонули з вихлопної труби.