Читать книгу Три товариші. Чорний обеліск - Эрих Мария Ремарк, Erich Maria Remarque - Страница 5

Надворі стало тепло й вогко, кілька днів не перестаючи йшов дощ. Потім небо проясніло, почало припікати сонце, і коли в п’ятницю я прийшов уранці до майстерні, то побачив на подвір’ї Матильду Штос: вона стояла, спершись на мітлу, і обличчя в неї сяяло, як у розніженого бегемота.

– Погляньте-но, пане Локамп, на цю красу! Хіба ж не диво?!

Я, вражений, спинився: стара слива коло бензоколонки за одну ніч укрилася цвітом.

Цілу зиму стояла вона крива й гола, ми вішали на неї старі покришки, настромляли на сучки сушитися каністри з-під мастила, вона правила нам хіба що за зручну вішалку для будь-чого, починаючи від ганчірок і до капота; ще кілька днів тому на ній висіли, тріпочучи на вітрі, щойно випрані сині комбінезони, ще вчора на ній навряд чи можна було щось зауважити, – і раптом, за одну-однісіньку ніч, вона, наче в казці, перетворилася на рожево-білу ніжну хмаринку, хмаринку з ясного цвіту; так ніби на наше брудне подвір’я залетіла ненароком зграйка метеликів.

– А як пахне! – замріяно мовила Матильда й закотила очі під лоба. – Розкішно – точнісінько, як ваш ром…

Я не відчував ніякого запаху. Але одразу ж усе зрозумів.

– Пахне швидше коньяком для клієнтів, – сказав я.

Матильда рішуче заперечила:

– Пане Локамп, ви, певне, застудилися! А може, у вас поліпи в носі. Тепер поліпи мало не в кожного. Але в старої Штосихи ніс, як у хорта, можете мені повірити, що пахне ромом, вистояним ромом…

– Ну гаразд, Матильдо…

Я налив їй чарку рому й пішов до бензоколонки. Юп уже був там. Перед ним в іржавій консервній бляшанці стояли зрізані з дерева розквітлі гілочки.

– Що це в тебе? – здивовано спитав я.

– Це для дам, – пояснив Юп. – Коли якась дама під’їжджає до бензоколонки заправитись, то дістає від мене ще й таку гілочку. Завдяки цьому я продав уже на дев’яносто літрів більше, ніж завжди. Це дерево варте золота, пане Локамп. Коли б у нас його не було, то варто було б поставити штучне.

– А ти справжній бізнесмен, хлопче!

Він усміхнувся. Сонячне проміння просочувалося крізь його вуха, і вони нагадували рубінові шибки в церковних вітражах.

– Мене вже двічі сфотографували, – повідомив Юп. – На фоні дерева.

– Отакої, ти ще станеш кінозіркою, – сказав я і пішов до оглядової ями: звідти, з-під «форда», саме вилазив Ленц.

– Роббі, – сказав він, – знаєш, що мені спало на думку? Нам треба було подбати про ту дівчину, що була з Біндінгом.

Я пильно подивився на нього.

– Тобто як?

– А отак, як я й сказав. Чого ти на мене витріщився?

– І не думав.

– Не думав, ти їх просто вирячив. Як же її звуть, ту дівчину? Пат, але як далі?

– Не знаю, – відповів я.

Він підвівся.

– Не знаєш? Ти ж записав її адресу. Я сам бачив.

– Загубив папірець.

– Загубив?! – Він учепився обома руками у свою жовту чуприну. – І це заради цього я тоді цілу годину відволікав від вас Біндінга? Загубив! А може, Отто запам’ятав адресу?

– Отто її теж не знає.

Ленц подивився на мене.

– Жалюгідний дилетант! Тим гірше! Хіба ж ти не бачив, що то була чудесна дівчина? Господи! – Ленц звів очі до неба. – Коли нарешті нам трапилося щось путнє, то цей бовдур губить адресу!

– Як на мене, то не така вже вона й чарівна…

– Бо ти осел, – заперечив Ленц, – йолоп, який нічогісінько не тямить у тому, що вище рівня повій із кав’ярні «Інтернаціональ». Ех ти, тапер! Кажу тобі ще раз: це був щасливий випадок, просто щастя, ота дівчина! Ти ж про таке й уявлення не маєш! Ти бачив її очі? Звісно, не бачив – ти ж тільки у свою чарку дивився!

– Прикуси язика! – урвав я його, бо тією чаркою він наче поцілив мене у свіжу рану.

– А руки, – вів Ленц далі, не звертаючи на мене уваги, – тонкі, довгі руки, як у мулатки. На цьому, можеш мені повірити, Готфрід розуміється! Боже милий! Нарешті трапилася дівчина, прекрасна, невимушена і, що найголовніше, вона вміє створити атмосферу… – Він осікся. – А ти взагалі знаєш, що таке атмосфера?

– Повітря, яке накачують у балон, – пояснив я похмуро.

– Авжеж, – сказав він співчутливо й презирливо водночас, – авжеж, повітря! Атмосфера, аура, ореол, тепло, таємничість – це те, що одухотворяє й оживляє красу, але що тобі говорити… твоя атмосфера – це випари рому.

– Годі, а то дістанеш чимось по макітрі, – пробурчав я.

Але Готфрід не вгавав, а я його й пальцем не торкнув.

Він же й гадки не мав про те, що сталося, не знав, що кожне його слово вражає мене просто в серце. А найбільше кожне слово про пиятику. Я вже був якось пережив це і заспокоївся, а він знову все розбурхав. Нахвалював дівчину, аж поки мені здалося, наче я й насправді втратив щось напрочуд прекрасне, втратив без вороття.

Усе ще роздратований, пішов я о шостій до кав’ярні «Інтернаціональ» – свого давнього притулку; Ленц іще раз нагадав мені про це. Зайшовши до залу, я, на свій подив, побачив, що там завізно. На прилавку стояли торти, тістечка, а плоскостопий Алоїс протупотів у бічну кімнату з тацею, заставленою посудом для кави. Я спинився. Кава, кавники? То, певне, бенкетувало якесь товариство, а отже, хтось, упившись, уже лежить під столиком.

Але хазяїн роз’яснив мені, в чім річ. Сьогодні в одній з бічних кімнат святкують прощання з Ліллі – Розиною подружкою. Я ляснув себе по лобі – як я міг забути! Адже мене сюди запрошено! Запрошено як єдиного чоловіка, Роза на цьому особливо наголосила, бо ж присутнього тут гомосексуаліста Кікі до уваги не брали. Я швиденько вийшов і повернувся з букетом квітів, ананасом, дитячим брязкальцем і плиткою шоколаду.

Роза зустріла мене усмішкою великосвітської дами. На ній була чорна, глибоко декольтована сукня. Роза була господинею столу. Її золоті зуби виблискували. Я запитав про здоров’я її малої і передав їй целулоїдне брязкальце й шоколад. Роза сяяла.

З ананасом і квітами я підійшов до Ліллі:

– Щиро вітаю і бажаю щастя!

– Він, як завжди, справжній джентльмен, – сказала Роза. – Ходи-но сюди, Роббі, сядь між мною і Ліллі.

Ліллі була найближчою Розиною подругою. Вона зробила блискучу кар’єру. Стала тим, що було недосяжною мрією кожної звичайної повії, – «дамою при готелі». «Дама при готелі» не шукає собі клієнтів на вулиці, вона живе в готелі і там-таки знайомиться з чоловіками. Мало хто з повій досягає такого становища – обмаль туалетів та й грошей замало, щоб можна було якийсь час перебути без клієнтів… Хоча Ліллі мешкала в провінційному готелі, а проте за кілька років заощадила щось близько чотирьох тисяч марок. І ось тепер вона виходила заміж. Її майбутній чоловік тримав невеличку крамницю газових приладів і радіоапаратури. Він усе знав про минуле Ліллі, та йому було байдуже. Щодо майбутнього, то він міг бути цілком спокійний: якщо така дівчина виходила заміж, то це вже було надійно. Такі дівчата знали своє ремесло, і таке життя їм остогидло. З них виходили вірні дружини.

Весілля Ліллі мало відбутися в понеділок. А сьогодні Роза влаштувала їй прощальну вечірку з кавою. Усі прийшли, щоб іще раз побути з Ліллі. Після одруження вона вже не зможе сюди приходити.

Роза налила мені чашку кави. Алоїс підбіг із величезним кексом, нашпигованим родзинками, посипаним мигдалем і цукатами. Вона поклала мені чималий шматок. Я знав, що треба робити. Покуштував шматочок з виглядом знавця, а тоді удав страшенно здивованого.

– Хай мене грім поб’є, але такого, безперечно, не купиш!

– Сама спекла, – відповіла Роза вдоволено. Вона вміла добре куховарити й любила, коли її за це хвалили. А щодо гуляшу та кексів, то вона була неперевершена. Адже вона була чешка.

Я подивився на товариство, що сиділо біля столу. Ось вони, поденниці Божого вертограду, непохибні знавці людських душ, ці солдати кохання – ось Валлі-красуня, у якої нещодавно під час нічної прогулянки в автомобілі вкрали жоржетку з песця, ось Ліна з дерев’янкою замість однієї ноги – вона й досі знаходила собі клієнтів; ось бідолашна Фріці, що кохала плоскостопого Алоїса, хоча давно могла б мати власну квартиру та приятеля, який би утримував її; ось Марго, червонощока Марго, яка завжди ходила вбрана, як домашня служниця, і цим приваблювала елегантних кавалерів; ось Маріон, наймолодша з них усіх, усміхнена й безжурна; ось Кікі, якого не мали за чоловіка, бо він завжди носив жіноче вбрання й рум’янився; ось Мімі, бідолашна Мімі, якій уже сорок п’ять років; з розширеними венами на ногах, їй уже нелегко бігати вулицями… Було тут іще кілька жінок – подавальниць із бару, просто гостей – їх я не знав. І нарешті – другий почесний гість – «матуся», маленька, довірена особа всіх нас, втіха й підтримка нічних мандрівців, «матуся», що тримала на розі Ніколаїштрасе чавунний казан, правила ночами за пересувний буфет і міняльну контору й торгувала не тільки сосисками, а потай іще й цигарками та гумовими виробами інтимного вжитку; у неї можна було й грошей позичити.

Я знав, як тут треба було поводитись. Сьогодні – жодного слова про звичайні їхні справи, жодного недоречного натяку. Сьогодні треба було забути про неймовірну витривалість Рози, за яку її прозвано Залізною Кобилою, про розмови Фріці з торговцем худобою Стефаном Гріголяйтом про кохання, про те, як Кікі пританцьовує вдосвіта біля кошика з крендельками. Сьогоднішня бесіда мала пасувати вишуканому дамському товариству.

– Усе вже наготувала, Ліллі? – запитав я.

Вона кивнула.

– Посаг уже давно готовий.

– Чудовий посаг, – втрутилася Роза. – Все є до останньої мереживної накидочки…

– А навіщо ці мереживні накидочки? – запитав я.

– Та ти що, Роббі? – Роза так докірливо глянула на мене, що я якомога швидше згадав, навіщо вони, і сказав їй про це. Мереживні накидочки – це ж плетені чохли на меблі, символ дрібнобуржуазного добробуту, священний символ шлюбного життя і втраченого раю… Усі ці жінки стали повіями не з покликання, їх просто вибило з колії нормального життя. Потай вони мріяли про шлюбну постіль, а не про розпусту. Але вони нізащо в світі не зізналися б у цьому.

Я сів до піаніно. Роза вже давно чекала на це. Вона, як і всі ці дівчата, любила музику. На прощання я ще раз зіграв усі її та Лілліні улюблені мелодії. Спочатку «Молитву діви». Хоч назва не надто пасувала до нашої кав’ярні, зате це була гучна, бравурна п’єска. Потім зіграв «Вечірню пісню пташок», «Альпи палають», «Коли вмирає кохання», «Арлекінові мільйони», а наприкінці – «Серце прагне в рідний край». Остання була улюбленою Розиною піснею. Бо ж повії – найчерствіші й водночас найсентиментальніші з людей. Підспівували всі. Гомосексуаліст Кікі вторував.

Нарешті Ліллі підвелася з-за столу. Їй треба було зайти по нареченого. Роза щиро розцілувалася з нею.

– Щасти тобі, Ліллі! Не піддавайся!

Несучи купу подарунків, Ліллі пішла. І Бог його знає чому, але обличчя її зовсім змінилося. Жорсткі риси, що вирізьблюються в кожного, кому доводиться спізнати людську підлоту, наче стерлися, обличчя полагіднішало, на ньому прозирало щось молоде, дівоче.

Ми вийшли на вулицю й помахали Ліллі вслід. І раптом розридалася Мімі. Вона сама була колись одружена. Чоловік її помер на війні від запалення легенів. Якби його було вбито, вона мала б хоч якусь пенсію і їй нічого було б іти на вулицю. Роза поплескала її по спині.

– Ну, Мімі, тільки не розкисай. Ходімо, вип’ємо ще кави!

Усе товариство повернулося до темного приміщення, як кури на сідало. Але гарний настрій уже минувся.

– Заграй-но, Роббі, іще щось на прощання! – попросила Роза. – Щоб підняти нам дух!

– Гаразд, – відповів я. – Давайте вріжемо «Марш давніх друзів»!

А потім розпрощався і я. Роза тицьнула мені пакет із печивом. Я віддав його «матусиному» синові, який уже готував на вулиці казан із ковбасками.

Я роздумував, куди б його податися. Іти в бар мені ніяк не хотілося, у кіно – теж, хіба що до майстерні? Нерішуче глянув на годинник. Була восьма. Кестер, мабуть, уже повернувся. А при ньому Ленц не стане знову теревенити про дівчину. Я пішов.

У майстерні горіло світло. Не тільки в приміщенні – воно заливало й усе подвір’я. Кестер був сам.

– Що сталося, Отто? – запитав я. – Може, ти продав «кадилак»?

Кестер засміявся:

– Ні, це Готфрід улаштував невеличку ілюмінацію.

Світилися обидві фари «кадилака». Машина стояла так, що снопи світла падали крізь вікно на двір, просто на вкриту цвітом сливу. Вона відсвічувала у світлі фар крейдяною білістю, видовище було чудове. А в темряві обабіч дерева, здавалося, гомоніло море.

– Яка розкіш! – сказав я. – А де ж він?

– Пішов купити щось поїсти.

– Блискуча ідея! Мене щось наче похитує. Може, це просто через те, що я зголоднів.

Кестер кивнув.

– Поїсти ніколи не завадить. Основний закон усіх старих вояків. А мене сьогодні ввечері теж довго похитувало та й хитнуло – записав «Карла» на перегони.

– Як? – вихопилося в мене. – На шосте?

Він кивнув.

– Бий його сила Божа, Отто, але ж там беруть участь класні машини!

Він знову кивнув.

– Я пустив його по класу спортивних машин такого типу, як у Браумюллера.

Я засукав рукава.

– Тоді до роботи, Отто. Промиємо як слід мастилом нашого улюбленця!

– Стій! – гукнув останній з романтиків, саме входячи до приміщення. – Спершу нам самим треба заправитися!

Він виклав на стіл вечерю: сир, хліб, тверду як камінь копчену ковбасу, шпроти. Було й холодне пиво. Ми їли, як загін зголоднілих молотників. Тоді взялися до «Карла». Години зо дві морочилися з ним, перевірили й помастили всі підшипники. Потім ми з Ленцом повечеряли вдруге. Готфрід увімкнув світло й на «форді». Під час аварії одна з його фар випадково вціліла. Тепер вона стирчала на задертому вгору шасі, кидаючи жмут світла кудись у небо.

Ленц, задоволений, обернувся.

– А тепер, Роббі, неси-но сюди пляшки. Справимо Свято квітучого дерева!

Я поставив на стіл коньяк, джин і дві чарки.

– А ти? – запитав Готфрід.

– Я не питиму нічого.

– Як це так? Чого?

– Бо в мене пропала охота до цієї проклятої пиятики.

Ленц уважно глянув на мене, а тоді, звертаючись до Кестера, сказав:

– Наш малий з’їхав з глузду.

– Дай йому спокій, якщо він не хоче, – відповів Кестер.

Ленц налив собі повну чарку.

– Хлопець уже з якогось часу трохи звихнений.

– Це ще не найгірше, – промовив я.

Над фабричним дахом, навпроти нас, викотився великий червоний місяць. Якийсь час ми сиділи мовчки.

– Скажи-но мені, Готфріде, – почав я, – ти фахівець у справах кохання, правда ж?

– Фахівець? Я старий майстер у справі кохання, – відповів скромно Ленц.

– Добре. Я хотів би знати, чи завжди закохані поводяться по-дурному?

– Як це так, по-дурному?

– Та от так, ніби ти напідпитку. Базікають казна-що, плетуть дурниці, брешуть…

Ленц зареготав:

– Слухай, малий! Кохання – це омана. Чудесна омана матері-природи. Глянь на цю сливу! Вона саме тепер обманює нас. Причепурилась, удає з себе гарнішу, ніж буде потім. Було б жахливо, якби кохання мало хоч якийсь стосунок до правди. Хвалити Бога, проклятущі моралісти не все ще змогли підкорити собі.

Я підвівся.

– То ти вважаєш, що без домішки омани цього взагалі не буває?

– Не буває, малий.

– Але ж тоді можна здорово в дурні пошитися…

Ленц усміхнувся.

– Запам’ятай, хлопче: ніколи, ніколи, ніколи в світі не пошиєшся ти в дурні перед жінкою, якщо робитимеш будь-що заради неї. Навіть коли б грав найбанальнішу комедію! Роби, що хочеш – ходи на голові, плети дурниці, пишайся, як павич, співай їй серенади, тільки одного не роби: не будь із нею діловим, не будь розсудливим!

Я пожвавішав.

– А ти як думаєш, Отто?

Кестер засміявся:

– Мабуть, так воно й насправді…

Він підвівся й відкрив капот на «Карлі». Я приніс пляшку рому, ще одну чарку й поставив на стіл. Отто завів машину. Мотор захурчав глухо й спокійно. Ленц поклав ноги на підвіконня і втупився поглядом у ніч. Я підсів до нього.

– Тобі доводилося коли-небудь напитися в присутності жінки?

– І не раз, – відповів він, не поворухнувшись.

– Ну й як?

Він скоса глянув на мене.

– Ти хочеш знати: що робити, коли щось накоїв? Ніколи не перепрошуй, малий! Нічого не кажи. Посилай квіти. Без листів. Самі квіти. Вони покривають усе. Навіть могилу.

Я глянув на нього. Він сидів нерухомо. Очі його виблискували в яскравому світлі, що заливало наш двір. Мотор усе ще працював, стиха похуркуючи; здавалося, ніби під нами легенько двигтіла земля.

– Отепер і я випив би чогось, – сказав я, відкорковуючи пляшку.

Кестер вимкнув мотор. Потім звернувся до Ленца:

– Місяць уже добре світить, Готфріде, і чарку можна й так знайти. Погаси ілюмінацію. Зокрема, на «форді». Цей мотлох нагадує мені своєю навскісною фарою війну. Коли такі штуки намацували вночі літака – не до жартів було.

Ленц кивнув.

– А мені це нагадує… ну, та однаково… – Він устав і вимкнув фари.

Місяць високо підбився над фабричним дахом. Він дедалі яснішав і висів тепер на гілках сливи, як жовтий лампіон. Гілки ледь погойдувалися на слабкому вітрі.

– Дивна річ, – сказав, трохи помовчавши, Ленц, – чого це ставлять пам’ятники різним людям, а чому не місяцеві або такому ось усіяному цвітом дереву…

Я рано пішов додому. Відчинивши двері до коридору, почув музику – грав грамофон секретарки, Ерни Беніг. Тихенько співав ясний жіночий голос. Потім глухо забриніли скрипки й пічикато на банджо. І знову той самий голос, проникливий, ніжний, ніби сповнений щастя. Я прислухався, щоб розчути слова. Тихий жіночий спів якось зворушливо звучав у темному коридорі, поміж швейною машиною пані Бендер і валізами подружжя Гассе. Мій погляд упав на опудало голови дикого кабана над дверима до кухні, де чути було, як служниця брязкотить посудом.

«Як жити могла я без тебе?..» – співав голос за кілька кроків од мене, за дверима.

Я знизав плечима й пішов до себе в кімнату. Знову почув, як поруч сваряться сусіди. За кілька хвилин до мене постукав і зайшов Гассе.

– Я вам не заважатиму? – стомлено спитав він.

– Аж ніяк, – відповів я. – Може, чогось вип’єте?

– Либонь, ні. Ось тільки трохи посиджу…

Він утупив очі в підлогу.

– Вам добре, – сказав він раптом, – ви собі сам-один…

– Дурниці, – заперечив я. – Завжди сидіти самому – це теж не велике щастя… Можете мені повірити…

Він якось зсутулено сидів у кріслі, у сутінках кімнати очі його здавалися скляними – у них відбивалося світло вуличних ліхтарів. Плечі вузькі, похилі…

– Я зовсім інакше уявляв собі життя, – сказав він, помовчавши.

– Як і всі ми… – підтримав я.

За півгодини він пішов до себе, щоб помиритися з дружиною. Я дав йому кілька газет і півпляшки лікеру «Кюрасо», що давно вже стояла в мене на шафі, – нудотно-солодке питво, але йому згодиться, бо в напоях він нічогісінько не тямив. Тихенько, майже нечутно вийшов він від мене, наче тінь, наче він уже згас. Я причинив за ним двері. З коридору наче майнуло шовковими клаптями – хлюпнула музика: скрипки, приглушені банджо… «Як жити могла я без тебе…»

Я сів біля вікна. Цвинтар заливало блакитне місячне сяйво. Барвисті вогні світлової реклами шугали на верхів’ях дерев, у темряві маячили надгробки. Сумирні, нічого моторошного в них не було. Неподалік, сигналячи, мчали автомашини, світло фар ковзало по їхніх посічених негодою написах.

Я сидів досить довго, снуючи різні думки. Про те, як ми повернулися з війни, молоді, втративши віру в будь-що, наче шахтарі із заваленої шахти. Ми хотіли вирушити в похід проти брехні, егоїзму, жадоби й душевної інертності, бо все це викликало те, що ми пережили: ми були суворі, вірили тільки найближчому товаришеві, тільки конкретним речам, що ніколи не зраджували нас, – небу, тютюну, деревам, хлібові й землі… Але що з цього вийшло? Усе стало брехнею, забулося. А хто не міг забути, тому залишилися тільки безсилля, розпач, байдужість і горілка. Часи великих мрій, мрій людських і навіть суто чоловічих, канули в небуття. Тріумфували заповзятливі. Корупція. Злидні.

«Вам добре, ви собі сам-один», – каже Гассе. Що ж, це справді так, хто був сам-один, того ніхто не міг покинути. Але інколи вечорами штучна будівля добробуту розвалювалася, життя перетворювалося на якусь нестримну мелодію-схлип, на вир шалених поривань, нестримних бажань, туги й надії – вирватися все ж із цього безглуздого запаморочення, із безтямної нудоти одноманітності звуків цієї одвічної катеринки. Будь-куди, аби вирватися! О, ця жалюгідна людська потреба – хоч трохи тепла: дві руки і схилене до тебе обличчя – чому ж ні? Хіба й це теж було тільки ілюзією, самозреченням, втечею? Хіба ж буває щось інше, крім самотності?

Я зачинив вікно. Ні, справді нічого іншого не буває. На все інше у нас надто хиткий ґрунт під ногами.

Але наступного ранку я підхопився раненько і, перш ніж піти до майстерні, зайшов на квартиру до квіткаря, а тоді до його крамнички, вибрав собі букет троянд і попросив зараз же їх віднести. Мені було трохи дивно, коли я неквапливо написав на картці адресу й ім’я Патриції Гольман.