Читать книгу Три товариші. Чорний обеліск - Эрих Мария Ремарк, Erich Maria Remarque - Страница 14

– Не треба вам ховатися з дамою, що ходить до вас, – сказала пані Залевська. – Нехай приходить відкрито. Вона мені подобається…

– Але ж ви її жодного разу не бачили, – заперечив я.

– Будьте певні: я її бачила! – з притиском сказала пані Залевська. – Я бачила її, і вона мені сподобалась. Навіть дуже. Але ця жінка не для вас!

– Ви так гадаєте?

– Ні, не для вас. Мені навіть дивно стало, де це ви відкопали таку по ваших шинках. Але правду кажуть, що волоцюга…

– Ми ухиляємось від теми, – перебив я.

– Ця жінка, – провадила пані Залевська далі, взявшись руками в боки, – для чоловіка, що посідає певне й непогане становище. Одне слово – для багатого чоловіка!

«От тобі й маєш, – подумав я, – от і дістав. Цього ще мені не вистачало».

– Ви можете це сказати про будь-яку жінку, – відповів я роздратовано.

Вона тріпнула своїми сивими кучерями.

– Постривайте! Майбутнє покаже, що я мала слушність!

– Ох, майбутнє!.. – Я сердито кинув запонки на стіл. – Хто це сьогодні думає про майбутнє! Навіщо сушити собі цим голову?

Пані Залевська занепокоєно похитала своєю величною головою.

– І що то ви всі за люди, ви, молодь! Минуле ви ненавидите, сучасне – зневажаєте, а до майбутнього вам байдуже! Хіба може отаке скінчитися добре?!

– А що, власне, ви маєте на увазі під «скінчитися добре»? Кінець може бути добрий тоді, коли до нього все було погано. Тому набагато кращий поганий кінець.

– Це все єврейські штучки, – з почуттям власної гідності відповіла пані Залевська й рішуче попрямувала до дверей. Але, взявшись уже за дверну ручку, враз спинилася, наче остовпіла.

– Смокінг? – здивовано прошепотіла вона. – У вас?!

Вона вирячила очі на костюм Отто Кестера, що висів на дверцятах шафи. Я позичив його, щоб піти ввечері з Пат до театру.

– Так, у мене! – в’їдливо відповів я. – Ви аж надто здогадливі, шановна пані…

Вона подивилася на мене. Ціла буря думок промайнула по її гладкому обличчю. І нарешті – широка лукава усмішка.

– Ага! – сказала вона. А тоді ще раз: – Ага!

І, вже вийшовши з кімнати, вона, озирнувшись, промовила з насолодою, ніби смакуючи, сповнена тієї одвічної радості, яку відчуває жінка, що їй відкрилася таємниця:

– Виходить, он до чого дійшло!

– Так, он до чого дійшло, чортова плетухо, – пробурчав я їй услід, коли вже впевнився, що вона мене не почує. Розлючений, я жбурнув на підлогу коробку зі своїми новими лаковими черевиками. Багатий чоловік!.. Ніби я й сам цього не знав!

Я зайшов за Пат. Вона вже чекала на мене у своїй кімнаті, одягнена, готова йти. Коли я побачив її, мені перехопило дух – уперше за весь час нашого знайомства вона була у вечірньому вбранні.

Сукня зі сріблястої парчі м’яко та зграбно спадала з прямих плечей Пат. Здавалося, ніби сукня вузька, і водночас вона не стримувала красивої вільної ходи Пат. Спереду сукня була закрита, аж до шиї, а на спині мала глибокий, гострокутний виріз. У матовому синюватому сутінку Пат здалась мені срібним смолоскипом, так раптово та якось дивно змінившись, стала якоюсь урочистою і далекою. Примарна тінь пані Залевської із застережно піднятим догори пальцем постала за її спиною.

– Добре, що я зустрів тебе вперше не в цій сукні, – сказав я. – Бо я ніколи б не зважився підійти до тебе…

– Так я тобі й повірила, Роббі. – Вона всміхнулася. – Подобається?

– Якось аж моторошно… Ти в цій сукні наче зовсім інша жінка.

– Чого це тобі моторошно? Адже на те й існує вбрання…

– Може, й так. Мене це трохи пригнічує. До такої сукні тобі потрібен чоловік, що має багато грошей…

Вона розсміялась:

– Ті, що мають багато грошей, здебільшого бридкі люди, Роббі.

– Але ж гроші не бридкі… Правда?

– Ні, – відповіла вона, – гроші – ні…

– Так я й думав…

– А хіба ти вважаєш, що це не так?

– Ні, не вважаю, – відповів я, – гроші, щоправда, щастя не дають, але якось дуже заспокоюють…

– Любий мій, вони дають незалежність, а це щось більше. Але, якщо хочеш, я можу надягти й іншу сукню.

– Ні в якому разі! Ця прекрасна! Віднині я ставитиму кравців вище від філософів! Бо вони вносять у життя красу. Це важить у стократ більше, ніж найглибинніші думки! Стривай, я ще закохаюся в тебе!

Вона сміялась. Я обережно глянув на себе в дзеркало. Кестер був трохи вищий від мене, і довелося закріплювати штани вгорі англійськими шпильками, щоб вони хоч якось були по мені. Хвалити Бога, нічого не було помітно…

Ми поїхали до театру на таксі. Дорогою я говорив мало, не знаю й сам чому. Вийшли з машини, і я, розплачуючись, уважно подивився на шофера. Я побачив невиспані, почервонілі очі, неголене, дуже стомлене обличчя. Він байдуже взяв гроші.

– Добрий сьогодні заробіток? – стиха спитав я його.

Він звів на мене погляд.

– Та нічого… – відповів стримано. Мабуть, подумав, що я з цікавих.

На якусь мить мене охопило бажання – сісти замість нього за кермо й поїхати звідси… Та я обернувся… Переді мною стояла Пат – худенька, гнучка, поверх сріблястої сукні – короткий сріблястий жакет із широкими рукавами, – прекрасна та сповнена чекання.

– Іди мерщій, Роббі, зараз почнеться!

Біля входу товпилися люди. Була велика прем’єра, прожектори освітлювали театр, одна за одною під’їжджали автомашини, з них виходили дами у вечірніх туалетах, обвішані коштовностями, чоловіки у фраках; вони сміялися – веселі, радісні, обличчя рожеві, випещені, упевнені й безтурботні… А таксі зі стомленим водієм, повискуючи й порипуючи, почмихало собі геть.

– Іди швидше, Роббі! – гукнула Пат, дивлячись на мене радісно та збуджено. – Ти щось забув?

Вороже подивився я на всю цю юрму.

– Ні, – відповів я, – нічого я не забув.

Тоді підійшов до каси й поміняв квитки. Узяв два місця в ложі, хоча це коштувало цілу купу грошей. Не хотів, щоби Пат сиділа поміж цих упевнених людей, для яких усе в світі було доступне. Не хотів, щоб вона належала до їхнього товариства. Хотів, щоб вона була тільки зі мною.

Давно вже я не був у театрі. Та й тепер не пішов би, якби не Пат. Театри, концерти, книжки – я майже втратив смак до всіх цих буржуазних звичок. Не ті були часи. Щодо політичного життя, розігрувалося досить комедій, то стрілянина, яка спалахувала щовечора, правила за концерти, а велетенська книга людської недолі та злиднів уражала сильніше, ніж усі книгозбірні світу.

На ярусах і в партері було повно людей. Тільки-но ми сіли на свої місця, як погасло світло. І лише тьмяні вогні рампи ледь освітлювали зал. Гомінкими хвилями полилася музика, підхопила й понесла з собою геть усе…

Я відсунув стілець у куток ложі. Я не бачив ні сцени, ні глядачів з їхніми блідими обличчями. Я тільки слухав музику й дивився на Пат.

Музика до «Гофманових казок» заворожила зал. Вона була ніби південний вітер, ніби тепла ніч, ніби напнуте вітрило десь у піднебессі – така нереальна й фантастична. Під її впливом відкривалися далекі барвисті простори, у ній ніби гомонів могутній потік нетутешнього життя, не було вже ні меж простору, ні ваги тіл, лишилися тільки блиск, мелодія, кохання; не можна було навіть уявити собі, що десь там, за стінами, панують недоля, муки й розпач, панують саме в той час, коли лунає ця музика.

Сяйво зі сцени таємниче освітлювало обличчя Пат. Вона вся поринула в музику, і я любив її ще більше, бо вона не сперлася на мене, не шукала моєї руки, навіть не дивилася на мене, а здавалося, зовсім і не думала, забула про мене. Мені завжди було гидко, коли змішували різні речі, я ненавидів це тваринне прагнення одне одного саме тоді, коли людину поглинає краса й сила великого твору мистецтва, ненавидів оті хтиві погляди закоханих, оте безтямне пригортання одне до одного, непристойне бараняче щастя, неспроможне піднестися вище себе, ненавидів оте розпатякування про злиття двох закоханих душ в одну, бо вважав, що двоє повинні залишатися кожне самим собою, а не ставати одним, що треба якнайчастіше розлучатися, щоб знов і знов мати радість від зустрічей. Тільки той, хто часто бував самотнім, знає, що таке щастя знайти рідну тобі душу. Усе інше тільки руйнує таїну й захват кохання. А що сильніше може розірвати магічну сферу самотності, як не вир почуттів, не підкорення душевному зворушенню, не сила стихії, не буря, ніч, музика? І кохання…

Спалахнуло світло. На мить я заплющив очі. Про що я думав оце тільки-но? Пат обернулася. Я побачив, що люди посунули до дверей. Був великий антракт.

– Хочеш вийти? – спитав я.

Пат похитала головою.

– Хай Бог боронить! Ненавиджу, як ходять отам і витріщають одне на одного очі.

Я вийшов, щоб принести їй апельсинового соку. У буфеті було не протовпитись. У багатьох музика якимсь чином збуджує апетит. Гарячі сосиски хапали так, наче вибухнула епідемія голодного тифу.

Повернувшись до ложі зі склянкою соку, я побачив, що стоїть якийсь чоловік за кріслом Пат. Повернувши до нього голову, вона жваво розмовляла.

– Роберте, це – пан Бройєр, – сказала Пат.

«Пан Дурило», – подумав я і невдоволено глянув на нього. Вона сказала «Роберт», а не «Роббі»… Я поставив склянку на бар’єр ложі та став чекати, коли цей чоловік піде. На ньому був чудово пошитий смокінг. Він розводився про режисуру, про виконавців і не йшов. Пат звернулася до мене:

– Пан Бройєр питає, чи не підемо ми після спектаклю в «Каскад»?

– Якщо тобі так хочеться…

Пан Бройєр сказав, що там можна було б трохи потанцювати. Він поводився дуже чемно й загалом подобався мені. Але була в ньому та неприємна елегантність і невимушеність, які, так мені здавалося, мали справляти враження на Пат і яких мені самому бракувало. Раптом – я просто не міг цьому повірити – я почув, що він звертається до Пат на «ти». І хоч на це могла бути сотня не вартих уваги причин, я залюбки викинув би цього типа вниз, до оркестру.

Пролунав дзвінок. Музиканти налаштовували інструменти. Тоненько повискували скрипки.

– Отже, домовилися? Зустрінемось біля входу, – сказав Бройєр і пішов нарешті.

– А це що за волоцюга? – спитав я.

– Це не волоцюга, а симпатичний чоловік. Давній знайомий.

– Я маю зуб на твоїх давніх знайомих, – сказав я.

– Любий, слухай краще музику, – відповіла Пат.

«“Каскад”, – подумав я, зважаючи, скільки в мене ще залишилося грошей. – Там здеруть дай Боже!»

Спонукуваний похмурою цікавістю, я пішов із Пат. Мало того, що накаркала пані Залевська, мені ще бракувало цього Бройєра… Він уже чекав на нас біля виходу.

Я гукнув таксі.

– Облиште, – сказав Бройєр, – у моїй машині вистачить місця.

– Гаразд, – погодився я. Смішно було б учинити щось інше. А проте це мене злостило.

Пат знала Бройєрову машину – великий «пакард», що стояв проти театру на стоянці. Вона пішла до нього.

– А! Він уже перефарбований, – зауважила вона, спинившись перед машиною.

– Так, у сірий колір, – відповів Бройєр, – тобі так більше подобається?

– Значно більше!

Бройєр звернувся до мене:

– А вам? Подобається вам цей колір?

– Я ж не знаю, який колір був досі…

– Чорний.

– Чорний колір дуже показний…

– Авжеж. Але ж інколи хочеться поміняти колір! Ну, на осінь знову перефарбуємо.

Поїхали в «Каскад». То був досить вишуканий танцзал із чудовим оркестром.

– Здається, все зайнято, – зрадів я, коли ми підійшли до входу.

– Шкода, – вимовила Пат.

– Це ми зараз влаштуємо, – заспокоїв її Бройєр і пішов до директора.

Його тут, напевне, добре знали, бо для нас занесли стіл, стільці, і за якихось кілька хвилин ми вже сиділи чи не на найкращому місці в залі, з якого видно було весь танцювальний майданчик. Оркестр грав танго. Пат схилилася до бар’єрчика.

– Я так давно не танцювала…

Бройєр устав.

– Потанцюємо?

Вона глянула на мене сяючими очима.

– А я тим часом щось замовлю, – сказав я.

– Добре.

Танго тривало довго. Танцюючи, Пат час від часу поглядала на мене й усміхалася. Я кивав їй у відповідь, але почувався кепсько. Пат була чарівна й танцювала прекрасно. Але й Бройєр, на жаль, танцював добре, і обоє якнайліпше пасували одне до одного. Вони танцювали так, ніби їм часто доводилося танцювати вдвох. Я замовив собі подвійний ром. Пат із Бройєром повернулися до столика. Бройєр пішов привітатися з кимось із знайомих, і на якусь хвилину ми залишилися з Пат самі.

– Ти давно знаєш цього хлопця? – спитав я.

– Давно. А чого ти питаєш?

– Просто собі питаю. І часто ти бувала з ним тут?

Вона пильно подивилась на мене.

– Я вже не пам’ятаю, Роббі…

– Таке пам’ятають, – наполягав я, хоча розумів, що саме вона хотіла цим сказати.

Вона похитала головою й усміхнулася. Я дуже любив її цієї миті. Вона хотіла показати мені, що колишнє вже все забулося. Але щось гризло мене. Я знав – оте щось копійки ламаної не варте, але позбутися цього відчуття ніяк не міг. Я поставив чарку на стіл.

– Можеш мені все сказати. Нічого в цьому немає такого.

Вона знову глянула на мене.

– Невже ти гадаєш, що ми б у такому разі поїхали сюди?

– Ні, – присоромлено відповів я.

Знову заграв оркестр. Підійшов Бройєр.

– Блюз, – сказав він мені. – Чудово! Хочете потанцювати?

– Ні! – відказав я.

– Шкода.

– А ти спробуй, Роббі, – мовила Пат.

– Краще не треба.

– Але чому? – спитав Бройєр.

– Не маю з того приємності, – відповів я непривітно. – Та й не вчився того ніколи. Часу не було. А ви собі танцюйте, я вже тут якось сам розважатимусь.

Пат вагалася.

– Але ж, Пат, – сказав я, – ти цим так тішишся!

– Це правда, та чим ти тут розважатимешся?

– Оцим! – показав я на свою чарку. – Це теж своєрідний танок…

Вони пішли. Я кивнув кельнерові й допив чарку. А потім сидів собі коло столу й перелічував горішки солоного мигдалю. Наді мною витала тінь пані Залевської.

Бройєр привів до нашого столу кількох своїх знайомих: двох гарненьких жінок і молодого ще на вигляд чоловіка із геть лисою маленькою головою. Потім до нас підсів іще й четвертий. Усі вони поводилися невимушено, впевнено, елегантно. Пат знала всіх чотирьох.

Я почувався незграбним, якимсь бовдуром. Досі ми завжди бували з Пат самі, а тепер я вперше опинився серед людей, з якими вона була знайома колись. Я не знав, як мені поводитися. А вони рухалися непомітно, невимушено, вони жили в умовах, де все робиться само собою, де не бачать нічого такого, чого не хочуть бачити, вони прийшли із зовсім іншого світу. Був би я тут сам або з Ленцом чи Кестером, я не звертав би на них уваги, мені до всього було б байдуже. Але ж тут Пат, це були її знайомі, а тому – все одразу ж ускладнювалося, паралізувало мене, змушувало до порівнянь.

Бройєр запропонував піти до іншого ресторану.

– Роббі, – виходячи, звернулася до мене Пат, – може, підемо краще додому?

– Ні, – заперечив я, – чого це?

– Тобі ж нудно…

– Анітрохи. Чого це мені має бути нудно? Навпаки! А для тебе це ж така втіха!

Вона подивилась на мене, але не сказала нічого. Я почав пити. Не так, як досі, а вже по-справжньому. Лисий звернув на це увагу. Спитав мене, що я п’ю.

– Ром, – відповів я.

– Грог? – перепитав він.

– Ні, ром, – сказав я.

Він і собі покуштував і похлинувся.

– А щоб йому, – сказав він з повагою в голосі. – До цього треба звикнути.

Обидві жінки теж звернули на мене увагу. Пат із Бройєром танцювали. Пат часто поглядала в бік нашого столу. Я не відповідав на її погляди. Знав, що це негарно, та не міг нічого з собою вдіяти – на мене раптом щось найшло. До того ж мене брала злість, що всі дивляться, як я п’ю. А мені не хотілося хизуватися цим перед ними, ніби якомусь гімназистові! Я встав і пішов до прилавка. Пат здалася мені раптом якоюсь зовсім чужою. Нехай іде під три чорти зі своїми знайомими! Це – її товариство!.. Ні, не її!.. Ні, все-таки її!

Лисоголовий теж підійшов до прилавка. Ми з барменом випили по чарці російської горілки. Бармени завжди знають, як втішити людину. З ними можна порозумітися без слів, хоч би де ти був. І цей бармен такий. А лисоголовий швидко впився. Йому хотілося розповісти, що в нього на серці. А на серці в нього була якась Фіфі. Та незабаром ця тема була вичерпана, і він почав розповідати мені, що Бройєр давно вже закоханий у Пат.

– Он як? – вихопилося в мене.

Він захихикав. Я заткнув йому пельку, запропонувавши устриці. Але те, що він сказав, запам’яталося. Я був злий, що встряв у цю історію. Був злий, що це мене зачіпає. І ще я був злий, що не грюкнув кулаком по столу. У мені підіймалося холодне бажання зруйнувати щось, але не в інших, а в самому собі.

Лисоголовий забелькотів щось і зник. Я залишився. Раптом відчув, як до мого плеча доторкнулися чиїсь міцні пружні груди. То була одна з жінок, яких привів Бройєр. Вона сіла поруч мене. Її ледь розкосі, сіро-зелені очі поволі обмацували мене. Погляд їх був такий, що говорити вже, власне, нічого було – лише діяти.

– Це ж просто диво, що ви можете так пити, – нарешті сказала вона.

Я мовчав. Вона простягла руку до моєї чарки. Її суха й жилава рука, поблискуючи оздобами, скидалася на ящірку. Рухалася вона повільно, ніби підповзала. Я знав, чим це пахне. «З тобою я вмить упораюсь, – подумав я. – Ти мене недооцінюєш, бо бачиш, що я злий. Але помиляєшся! З жінками я вже якось упораюсь, а от із коханням – ні. Безнадія – в ній причина моєї туги».

Жінка почала щось говорити. У неї був ламкий, наче скляний голос. Я спостеріг, що Пат поглядала на нас. Та мені це було байдуже. Байдуже було мені й до жінки, що сиділа поруч мене. Я відчував, ніби провалююсь кудись у безодню. Це не мало стосунку до Бройєра та його товариства. Це не мало стосунку навіть до Пат. То була жорстока таємниця життя: дійсність збуджує в нас прагнення, але ніколи не може їх задовольнити; кохання починається в одній людині, але ніколи не кінчається на ній; навіть коли є все: і людина, і кохання, і щастя, і життя – то за якимсь невблаганним законом усього цього завжди замало – і що більшим ти собі це уявляєш, то менше воно насправді. Я крадькома позирав на Пат. Ось вона йде у своїй сріблястій сукні, юна й прекрасна, світлий вогник життя, я любив її, і коли казав: «Іди до мене», вона приходила, ніщо не стояло між нами, ми могли бути такі близькі, як тільки взагалі можуть бути близькими люди… А проте часом усе якось загадково відступало в тінь, ставало мукою, я не міг вирвати дівчини з сукупності речей, з кола її реального існування, яке було й поза нами, і в нас, яке нав’язувало нам свої закони, свій подих і свою тлінність, сумнівний блиск теперішнього, що невпинно поринає в небуття, хистку ілюзію почуття… ти володієш чимось, щоби втратити… І ніколи не можна щось утримати, ніколи! Ніколи не можна розірвати брязкоту ланцюга часу, ніколи невсипущість не стане заспокоєнням, шукання – спокоєм, падіння – нерухомістю. Я не міг одірвати її навіть від випадкових речей її минулого, від того, що було до нашого знайомства, від тисяч думок, спогадів, від усього, що сформувало її, коли мене не було ще біля неї, я не міг її відірвати навіть від оцього товариства…

Поруч сиділа жінка з ламким голосом і щось говорила. Вона хотіла мати партнера на одну ніч, якийсь шматок чужого життя. Це збадьорило б її, допомогло б забутися, забути ту болісно ясну істину, що ніколи нема нічого сталого – ні мене, ні тебе, а тим більше – нас! Хіба вона не шукала, власне, того самого, що й я? Партнера, щоб забути самотність життя, товариша, щоб здолати якось безглуздість існування?

– Ходімо до столу, – сказав я їй. – Те, чого хочете ви, і те, чого хочу я, – річ безнадійна.

Якусь мить вона дивилася на мене. Тоді відкинула голову назад і зайшлася сміхом.

Ми побували ще в кількох ресторанах. Бройєр був збуджений, балакучий і сповнений надій. Пат принишкла. Вона ні про що мене не питала, не дорікала, не пробувала щось пояснити, вона просто була поруч. Часом вона танцювала, і тоді здавалося, ніби крізь натовп маріонеток і карикатурних постатей лине тихий, прекрасний, стрункий кораблик; часом вона мені усміхалася.

Дрімотний чад нічних ресторанів накладав відбиток на стіни й обличчя, наче доторкуючись до них своїми сіро-жовтими руками. Здавалося, що музика грає десь під скляним катафалком. Лисоголовий пив каву. Жінка з руками, що скидалися на ящірки, сиділа мовчки, втупившись очима в одну точку. Бройєр купив у якоїсь стомленої квіткарки троянди й віддав їх Пат і двом іншим жінкам. На ледь розпуклих бутонах перлинами поблискували маленькі, чисті крапельки води.

– Ходімо потанцюємо, – сказала мені Пат.

– Ні, – відповів я, думаючи про всі ті руки, які сьогодні доторкувалися до неї. – Ні, – мовив я ще раз, почуваючись кумедним і жалюгідним.

– Потанцюємо, – наполягала вона, і очі її потемнішали.

– Ні, – відповів я, – ні, Пат.

Нарешті зібрались розходитися.

– Я відвезу вас додому, – запропонував мені Бройєр.

– Добре.

У машині був плед, і він накрив ним коліна Пат. Вона раптом здалась мені блідою і стомленою. Жінка, що сиділа зі мною біля прилавка, прощаючись, тицьнула мені в руку записку. Я удав, ніби нічого не помітив, і сів у машину. Їдучи, я дивився у вікно. Пат непорушно сиділа в куточку. Я навіть не чув її віддиху. Бройєр поїхав спершу до неї. Він, очевидно, добре знав, де вона живе. Приїхали. Пат вийшла, Бройєр поцілував їй руку.

– На добраніч! – сказав я Пат, навіть не глянувши на неї.

– Де мені вас висадити? – спитав Бройєр.

– На найближчому розі, – відповів я.

– Я з приємністю відвезу вас додому, – сказав він поквапливо й надто ввічливо.

Він хотів перешкодити мені повернутися назад, до Пат. Я розмірковував, чи не дати йому доброго ляпаса. Та він був мені геть байдужий.

– Добре, тоді підвезіть мене до бару «Фредді», – сказав я.

– Хіба так пізно ви зможете ще туди зайти?

– Дуже мило з вашого боку, що ви так клопочетеся мною, – відповів я, – але будьте певні – я зможу ще зайти куди захочу!

Я сказав оце, та мені стало його шкода. Він, безперечно, цілий вечір уважав, що був на висоті. Не слід було розвіювати такої ілюзії.

Я розпрощався з ним привітніше, ніж із Пат.

У барі було ще досить людно. Ленц і Фердинанд Грау грали в покер із конфекціонером Больвісом і з кількома іншими партнерами.

– Сідай і ти, – сказав Готфрід, – сьогодні покерна погода.

– Не хочу, – відповів я.

– Подивись на оце, – сказав він, показуючи на купу кредиток. – Без обману! Масть сама в руки пливе!

– Гаразд, – погодився я, – давай спробую.

Я з двома королями взяв чотирьох валетів.

– Ого! – сказав я. – Та сьогодні тут, здається, й справді шулерська погода!..

– Вона завжди така, – відповів Фердинанд і дав мені сигарету.

Мені не хотілося затримуватися тут довго. Але тепер я відчув уже під ногами ґрунт. Хоч на душі в мене було не дуже добре, але ж я почував себе тут як удома.

– Постав-но мені сюди півпляшки рому! – гукнув я Фредові.

– Долий портвейну, – сказав Ленц.

– Ні, – заперечив я. – Не маю часу на експерименти. Хочу впитися.

– Тоді пий солодкі лікери. Посварився?

– Дурниці.

– Не бреши, малий. Не плети дурниць своєму старому татові Ленцу, що добре знає кожен закуток людського серця. Скажи «так» і впивайся.

– З жінкою не можна посваритися. На неї можна злитися.

– Це надто тонкі нюанси для третьої години ночі. А я, до речі, сварився з кожною. Коли не сваришся, то це означає, що скоро все скінчиться.

– Гаразд, – сказав я, – хто здає?

– Ти, – відказав Фердинанд Грау. – Роббі, в тебе, здається, світова скорбота. Плюнь на все! Життя барвисте, але недосконале. До речі, незважаючи на всю твою світову скорботу, ти блискуче блефуєш. Два королі… Це ж нахабство!

– Якось я бачив партію, – промовив Фред, стоячи за прилавком, – коли проти двох королів поставили сім тисяч франків.

– Швейцарських чи французьких? – спитав Ленц.

– Швейцарських.

– Твоє щастя, – зауважив Готфрід. – З французькими ти не мав би права переривати гри…

Ми грали ще з годину. Я виграв досить багато. Больвіс увесь час програвав. Я пив, але не п’янів, тільки голова розболілася. Зелений змій не з’являвся перед очі… Лише все начебто відчувалося гостріше. У шлунку палала пожежа.

– Ну, годі тобі, з’їж чогось, – сказав мені Ленц. – Фреде, дай йому сендвіч і кілька сардинок. Сховай гроші, Роббі.

– Здамо ще раз.

– Згода. Востаннє. Ставка подвійна?

– Подвійна! – підхопили всі.

Я, недовго думаючи, прикупив до трефової десятки й до короля три карти: валета, даму й туза.

З ними я виграв у Больвіса, який мав на руках чотири вісімки й підняв ставки хтозна-куди. Згадавши всіх чортів, він сплатив мені цілу купу грошей.

– От бачиш, – зауважив Ленц, – везуча погода!

Ми пересіли до прилавка. Больвіс спитав про «Карла». Він і досі не міг забути, що Кестер на перегонах обійшов його спортивну машину. Усе ще хотів купити «Карла».

– Спитай у Отто, – сказав йому Ленц. – Але я думаю, що він скоріше продасть тобі руку.

– Не вигадуй! – не міг втямити Больвіс.

– Тобі цього не зрозуміти, – сказав Ленц, – торговцеві, типовому нащадкові двадцятого століття!

Фердинанд Грау засміявся. Фред теж. Нарешті почали сміятися всі. Якщо не посміятися з двадцятого століття, то хоч вішайся. Проте й сміятися довго не можна. Бо хотілося, власне кажучи, плакати.

– Ти танцюєш, Готфріде? – спитав я.

– Звичайно. Я ж був колись учителем танців. Ти хіба забув?

– Забув… Нехай забуває! – сказав Фердинанд Грау. – Забуття – це секрет вічної молодості. Старіють, бо багато чого пам’ятають. А забувають надто мало.

– Ні, – заперечив Ленц. – Забувають завжди тільки непотрібне.

– Можеш ти мене навчити? – спитав я.

– Танцювати? За один вечір, малий. Оце й усе твоє лихо?

– Нема в мене ніякого лиха, – відповів я. – Так, голова болить…

– Це, Роббі, хвороба нашої доби, – сказав Фердинанд. – Найкраще було б народитися зовсім без голови.

Я пішов ще й до кав’ярні «Інтернаціональ». Алоїс уже збирався спускати жалюзі.

– Є ще хтось? – запитав я.

– Роза.

– Ходімо вип’ємо втрьох по одній.

– Згода!

Роза сиділа коло прилавка та плела маленькі вовняні панчішки для своєї доньки. Показала мені зразок і сказала, що кофточку вона вже сплела.

– А як сьогодні заробіток? – спитав я.

– Поганий. Усі без грошей.

– Позичити тобі? Ось – виграв у покер.

– Виграні гроші приносять щастя, – сказала Роза і, поплювавши на них, сховала.

Алоїс приніс три чарки. Потім, коли прийшла Фріці, ще одну.

– Годі, – сказав він нарешті. – Зморився, як пес.

Він вимкнув світло. Ми пішли. Роза попрощалася з нами біля входу. Фріці вчепилася до Алоїса. Легкою, молодою ходою вона пішла поруч нього. А він зачовгав своїми плоскостопими ногами по бруку. Я став і подивився їм услід. Побачив, як Фріці схилилася до задрипаного, згорбленого офіціанта й поцілувала його. Він байдуже відсторонив її. І раптом – не знаю навіть, чого це на мене найшло, – коли я обернувся і глянув на безлюдну вулицю, на будинки з темними вікнами, на холодне нічне небо, мене наче обухом по голові вдарив такий тужливий порив до Пат, що я ледве встояв на ногах. Я нічого не розумів: ані себе, ані своєї поведінки, ані всього цього вечора, що допіру минув, – нічогісінько.

Прихилившись до стіни, я дивився просто себе. Не міг збагнути, навіщо я все це накоїв, заплутався в чомусь, що пошматувало мене, зробило нерозумним і несправедливим, кидало на всі боки, вщент розбило те, що я ледве-ледве стулив докупи. Я безпорадно стояв під стіною і не знав, що мені робити. Додому не хотілося, там мені стало б іще гірше. Нарешті я пригадав, що в Альфонса, мабуть, іще відчинено. Пішов туди, щоб лишитися там до ранку. Коли я зайшов, Альфонс не сказав і слова, кинув на мене швидкий погляд і знову заглибився у свою газету. Я сів до столика й почав куняти. Нікого вже тут не було. Я думав про Пат. Тільки про неї. Думав про те, як я поводився, згадував кожну подробицю. І все оберталося проти мене. Тільки я сам був у всьому винен. Просто здурів. Я втупився очима в стіл. У голові стугоніла кров. Я лютував сам на себе, мені було гірко, я був збентежений. Так, тільки я, тільки я сам зруйнував усе.

Раптом щось дзенькнуло й забряжчало. Це я з усієї сили стукнув чаркою і розбив її.

– Теж розвага, – сказав Альфонс, устаючи.

Він витяг у мене з руки уламок скла.

– Пробач мені, будь ласка, – сказав я. – Сам не тямлю, що роблю.

Він приніс вату й пластир.

– Іди до дівчат, – порадив він. – Так буде краще.

– Гаразд, – відповів я. – Уже минулося. Просто був напад шаленства…

– Шаленство краще розвіювати веселощами, а не злоститися на всіх і на все, – зауважив Альфонс.

– Слушно, – погодився я, – але для цього треба мати силу.

– Тільки – звичку. Я теж колись хотів головою стіну пробити. Та дарма, з роками це минається.

Він крутнув ручку грамофона й поставив «Мізерере» з «Трубадура». Світало.

Я пішов додому. Перед тим Альфонс дав мені ще випити велику чарку «Фернет-Бранка». Я відчував, як у голові щось легенько гупало. Вулиця не була вже рівною. Плечі налилися оловом. З мене було досить.

Повільно піднявшись сходами, я почав шукати в кишені ключ і раптом у напівмороку почув чиєсь дихання. На верхній сходинці маячила якась невиразна, розпливчата постать. Я ступив іще два кроки.

– Пат… – вимовив я, нічого не розуміючи. – Пат, що ти тут робиш?

Вона поворухнулась.

– Здається, я закуняла…

– Так, але як ти сюди потрапила?

– У мене ж є ключ від твого парадного…

– Я не про це. Я питаю… – сп’яніння вмить вивітрилось, я дивився на вичовгані східці, на облуплену стіну, на сріблясту сукню й на вузенькі, блискучі черевички. – Я питаю… як ти взагалі тут опинилась?

– Про це я й сама себе весь час питаю…

Вона встала й потягнулась так, ніби те, що вона просиділа отут, на сходах, цілу ніч, було найприроднішою в світі річчю. Потім принюхалась.

– Ленц сказав би: «Коньяк, ром, вишнівка, абсент…»

– Ще й навіть «Фернет-Бранка», – признався я, аж тепер зрозумівши все, як є. – Сто чортів! Пат, ти диво, а не дівчина, а я паскудний ідіотисько!

Я відімкнув двері, легко підхопив її на руки й поніс коридором. Вона пригорнулась до мене, срібляста лелека, зморена пташка… Я відвернув голову набік, щоб не дихати на неї перегаром. Я відчував, що її проймає дрож, хоч вона всміхалась.

Я посадив її в крісло, увімкнув світло й приніс ковдру.

– Якби ж я міг таке припустити, Пат… Замість швендяти по шинках, я був би… Який же я жалюгідний йолоп… Я ж подзвонив був тобі від Альфонса, я ж ходив, свистів у тебе під вікнами… Я ж думав, що ти не хочеш бачити мене, бо ти не озивалась.

– Чого ж ти не повернувся, коли одвіз мене додому?

– Це я й сам хотів би знати…

– Краще буде, коли ти даси мені ключа й від твоєї квартири, – сказала Пат, – тоді мені не доведеться чекати на сходах.

Вона всміхалася, але губи її тремтіли; і я раптом зрозумів, що це для неї означало – оце повернення, чекання, а тепер оцей бадьорий, товариський тон…

– Пат, – швидко сказав я, геть приголомшений, – Пат, ти змерзла, тобі треба чогось випити, я бачив знадвору світло в Орлова, зараз побіжу до нього, у цих росіян завжди є чай, я вмить повернуся… – Я відчував, як мене захльостує гаряча хвиля. – Я ніколи в світі не забуду цього! – гукнув я їй від дверей і швидко пішов коридором.

Орлов іще не лягав. Він сидів у кутку кімнати перед образом Богоматері. Перед образом горіла лампадка, очі в нього були почервонілі, на столі пахкав парою невеличкий самовар.

– Пробачте мені, будь ласка, – звернувсь я до нього, – непередбачені обставини… чи не могли б ви дати мені трохи гарячого чаю?

Росіяни звикли до всяких несподіванок. Він дав мені дві склянки чаю, цукор, повну тарілку маленьких пиріжків.

– Радий стати вам у пригоді, – сказав він, – дозвольте запропонувати вам… я й сам часто потрапляв у подібні ситуації… кілька кавових зерняток… пожувати…

– Дякую, – сказав я йому, – дуже вам вдячний. Я з приємністю візьму кілька зерняток…

– Якщо вам іще буде щось потрібно, – сказав він зі справжнім благородством, – то, прошу, я ще не лягатиму, мені буде дуже приємно…

Кавові зернятка я розжував у коридорі. Вони перебивали запах перегару. Пат сиділа коло лампи й пудрилась. На якусь мить я спинився на дверях. Мене зворушувало, як вона сиділа, як уважно дивилась у своє маленьке люстерко й водила пухівкою по скронях.

– Випий трошки чаю, – сказав я, – він іще гарячий.

Вона взяла склянку. Я дививсь, як вона п’є.

– Чорт його знає, Пат, яка це муха мене вкусила сьогодні ввечері…

– А я знаю, що це було, – відповіла вона.

– Знаєш? А я – ні.

– Не треба тобі й знати, Роббі. Ти й без того знаєш надто багато, щоб бути по-справжньому щасливим.

– Може, й так, – погодився я. – Але ж куди це годиться, що відколи я тебе знаю, то щодалі дитинію…

– Годиться! Краще, ніж коли б ти ставав усе розумнішим!

– Це, звичайно, теж аргумент, – сказав я. – А ти чудово вмієш виручати з біди… Але я гадаю, що тут багато всячини збіглося.

Вона поставила склянку на стіл. Я стояв, спершись на ліжко. У мене було таке почуття, ніби я після довгої, важкої подорожі повернувся додому.

Защебетали пташки. Десь грюкнули двері. То була пані Бендер, няня з притулку для немовлят. Я глянув на годинник. За півгодини Фріда буде на кухні, тоді ми вже не зможемо вийти з квартири непомітно. Пат іще спала. Вона дихала глибоко й рівно. Будити її було б злочином. Але що вдієш.

– Пат…

Вона щось пробурмотіла уві сні.

– Пат… – я проклинав усі на світі мебльовані кімнати. – Пат, пора… Я допоможу тобі одягтися.

Вона розплющила очі й усміхнулась, розніжена сном, як дитина.

Мене й цього разу, як завжди, здивувала оця її радість пробудження, я так любив у ній це. Бо я ніколи не прокидався радісний.

– Пат… Пані Залевська вже чистить свою штучну щелепу.

– Я сьогодні залишусь у тебе…

– Отут?

– Так…

Я підвівся.

– Блискуча ідея… але ж твої речі… вечірня сукня, черевички…

– То я й пробуду до вечора…

– А як же вдома?

– А ми подзвонимо туди, скажемо, що я десь заночувала…

– Це можна. Ти хочеш їсти?

– Ще ні.

– Про всяк випадок я швиденько поцуплю кілька свіжих булочок. Рознощик вішає їх у корзинці біля вхідних дверей. Тепер саме час.

Коли я повернувся, Пат стояла біля вікна. На ній були тільки її сріблясті черевички. М’яке ранкове світло, наче серпанок, падало їй на плечі.

– То ми забули все вчорашнє, Пат, правда? – спитав я.

Вона кивнула, не обернувшись до мене.

– Ми просто не будемо більше зустрічатися зі сторонніми людьми. Справжня любов не терпить сторонніх людей. Тоді ми не сваритимемось і не ревнуватимемо. До біса того Бройєра з усім його товариством, правда ж?

– Авжеж, – мовила вона, – і ту Маркевич теж.

– Маркевич? А це хто?

– Та, з якою ти сидів коло прилавка в «Каскаді».

– Ага, – сказав я, раптом відчувши якесь задоволення, – і її теж.

Я вивернув свої кишені.

– Глянь-но сюди. Хоч якась користь від цієї історії – я виграв у покер купу грошей. На них ми сьогодні ввечері кудись підемо, гаразд? Але по-справжньому, без чужих. А за них ми забули, правда?

Вона кивнула.

Сонце сходило з-за даху будинку профспілок. Заблискотіли шибки вікон. Волосся Пат заяскріло, плечі стали золотавими.

– Як ти мені вчора казала, хто такий цей Бройєр? Я маю на увазі – за фахом?

– Архітектор.

– Архітектор, – повторив я, трохи вражений, бо радніший був би почути, що він взагалі ніщо, – ну й нехай собі архітектор, що ж із того, правда, Пат?

– Так, любий.

– Нічого ж особливого, правда?

– Анічогісінько! – переконливо сказала Пат, обернулась до мене і розсміялася. – Це ж ніщо, справді, ніщо. Сміття, та й годі!

– А кімнатка, Пат, хіба вона така вже жалюгідна? Звісно, інші люди мають кра…

– Вона – чудова, твоя кімната, – перебила мене Пат, – справді прекрасна кімната, любий, я не знаю кращої від неї!

– А я, Пат, у мене чимало недоліків, я ж усього лише шофер таксі, але…

– Ти мій найлюбіший, ти крадеш чужі булочки й глушиш ром, ти мій любий…

Вона кинулася мені в обійми.

– Ах, дурнику мій, як же хороше жити!

– Тільки разом з тобою, Пат! Правда, тільки з тобою.

Ранок розгорявся, сипав променями. Унизу, над могильними плитами, коливалися пасма туману. Крони дерев були вже залиті сонцем. З димарів на будинках кільцями здіймався дим. Гукали рознощики перших ранкових газет. Ми лягли й поринули в ранковий сон, такий чуткий, наче ми й не спали, а марили. Ми лежали, обнявшись, летячи кудись у дивний світ невідомого, зливши свої віддихи в один. Потім, о дев’ятій, я подзвонив спершу підполковникові Егберту фон Гаке від імені таємного радника Буркгарда, а тоді Ленцові, щоб попросити його поїхати замість мене в ранкову зміну на таксі.

Той одразу ж перебив мене:

– Та облиш, малий. Адже недурно твій Готфрід знавець різних примх людського серця… Я цього й сподівався. Щасти тобі, мій золотий хлопче!

– Заткни пельку, – радісно сказав я йому, а на кухні заявив, що я хворий і до півдня лежатиму в ліжку. Після того мені довелося аж тричі відбивати атаку занепокоєної пані Залевської, що пропонувала мені то чай з ромашкою, то аспірин, то компреси. Потім мені пощастило непомітно упхнути Пат до ванної кімнати. Нам нарешті дали спокій.