Читать книгу Три товариші. Чорний обеліск - Эрих Мария Ремарк, Erich Maria Remarque - Страница 13

У нашій майстерні все ще було порожньо, як на току перед жнивами. Отож ми вирішили не продавати куплену на аукціоні машину, а поки що самим використати її як таксі. Ми з Ленцом мали їздити на ній по черзі. Кестер з Юпом і самі могли впоратись у майстерні, поки дістанемо нові замовлення.

Ми з Ленцом кинули жеребок, кому їхати першому. Випало мені. Набравши повну кишеню дрібних грошей та взявши документи, я, не поспішаючи, поїхав вулицями міста, щоб насамперед підшукати собі добру стоянку. Я вперше вів таксі й почувався трохи дивно. Бо ж будь-який ідіот міг мене спинити й звеліти кудись-то їхати. Почуття не дуже приємне.

Нарешті я знайшов місце, де стояло лише п’ять машин. Стоянка була навпроти готелю «Вальдекергоф», у діловому кварталі, де розміщувалося чимало установ і можна було сподіватися на жвавіший попит. Я вимкнув мотор і вийшов із машини. Від одного таксі, що стояло попереду, відійшов здоровий хлопець у шкіряному пальті й рушив до мене.

– Забирайся звідси! – пробурчав він.

Я спокійно дивився на нього, зважуючи, що коли вже дійде до бійки, то найкраще застосувати удар знизу – аперкот. У своєму пальті він не зможе швидко підняти руки, щоб боронитися.

– Не второпав? – допитувався шофер у шкіряному пальті й виплюнув сигарету мені під ноги. – Забирайся геть! Тут і без тебе вистачає!

Він розізлився, що під’їхав іще один, це зрозуміло, але ж і я мав право стояти тут.

– Я поставлю відступного… – сказав я.

Це було все, що я міг зробити; так за звичаєм робили всі новаки на стоянках. Підійшов якийсь молодий шофер.

– Гаразд, колего. Облиш, Густаве!

Але Густавові щось у мені не сподобалось. Я знав, що саме: він відчув, що я новак у цій справі.

– Лічу до трьох, – сказав Густав. Він був на голову вищий від мене і, певне, хотів скористатися з цього.

Я вже бачив, що його не вмовиш. Треба було або їхати звідси, або битися.

– Раз! – сказав Густав і розстебнув пальто.

– Та годі тобі, – спробував я ще раз вгамувати його. – Краще ходімо та вип’ємо по чарці!

– Два! – гаркнув Густав.

Він, з усього було видно, хотів як слід полічити мені ребра.

– Плюс іще один – і буде… – він збив картуз набакир.

– Заткни пельку, ідіоте! – раптом загорлав я.

Від несподіванки він розкрив рота й ступнув крок до мене, опинившись саме на тому місці, що було мені потрібне. Я тієї ж миті ударив його. Ударив, як молотом – усією вагою свого тіла. Цього прийому мене навчив Кестер, бо я, власне, був кепський боксер і не надавав цьому ваги, вважаючи, що здебільшого має значення лише перший удар. Удар вийшов непоганий. Густав гепнувся на землю.

– Так йому й треба, забіяці, – сказав молодий шофер.

Ми поклали Густава на сидіння його машини.

– Очуняє! – запевнив молодий шофер.

Але мені було чого хвилюватися. Поспішаючи вдарити Густава, я неправильно тримав великий палець руки – отож звихнув його. Якщо він очуняє, то зможе бити мене, як йому схочеться.

Я сказав про це молодому шоферові і спитав – може, мені краще зникнути.

– Дурниці, – відповів він, – нічого не буде. Ходімо до пивнички, поставиш відступного. Ти не професійний шофер, правда?

– Правда.

– Я теж. Я – актор.

– Ну і як?

– Живу якось, – відповів він сміючись. – Театру з мене й тут досить.

Нас було п’ятеро – двоє вже літніх людей, троє – молодих. Незабаром до пивнички зайшов і Густав. Він тупо подивився на нас і підійшов. Лівою рукою я намацав у кишені зв’язку ключів і вирішив будь-що боронитися до кінця.

Та до цього не дійшло. Густав підсунув собі ногою стільця і, насуплений, сів. Хазяїн поставив і перед ним чарку. Усі випили по першій. Випив і Густав. Хильнули по другій. Густав скоса зиркнув на мене. Підняв чарку.

– Будьмо! – звернувся він до мене з бридкою міною.

– Будьмо! – відповів я і випив.

Густав дістав пачку сигарет. Не дивлячись на мене, подав її мені. Я взяв сигарету й підніс йому запаленого сірника. Потім я замовив кожному подвійний кюмель. Випили. Густав знову збоку зиркнув на мене.

– Дурило!.. – сказав він, але вже як слід.

– Бовдур! – відповів я в тому ж тоні.

Він повернувся до мене:

– Добрий був удар…

– Випадково… – показав йому я свого звихнутого пальця.

– Не пощастило, – усміхнувся він. – До речі, мене звуть Густав…

– А мене – Роберт…

– Гаразд. Ну, то як, Роберте, покінчили з усім? Я думав, що ти такий собі матусин синок…

– Покінчили, Густаве!

Відтоді ми з ним заприятелювали.

Машини на стоянці повільно посувалися вперед. Акторові, якого всі звали Томмі, пощастило – трапився пасажир до вокзалу. А Густав за якихось тридцять пфенігів мав їхати до найближчого ресторану. Він мало не луснув від злості – заробити не більш як десять пфенігів і знову бути останнім у черзі на стоянці. А мені дісталося зовсім уже рідкісне замовлення – показати пристаркуватій англійці місто. Я їздив з нею десь із годину. А повертаючись на стоянку, підхопив іще кілька дрібніших замовлень. Отож в обід, коли ми всі знову сиділи в харчевеньці й наминали бутерброди, я почувався вже досвідченим водієм. Щось у цій професії було від братства старих вояків. Тут збиралися люди найрізноманітніших професій. Хіба що половина з них були шоферами за фахом, решта приблудилися сюди звідусюди.

Надвечір я в’їхав на подвір’я нашої майстерні досить зморений. Ленц і Кестер уже чекали на мене.

– Ну, скільки ви заробили, хлопці? – спитав я.

– Продали сімдесят літрів бензину, – відрапортував Юп.

– Оце й усе?

Ленц із розпукою глянув угору.

– Хоч би дощ пішов! А тоді б іще якась невеличка аварія на мокрому асфальті просто перед ворітьми! Щоб не було потерпілих, а тільки добрячий, солідний ремонт!

– Гляньте сюди! – І я показав їм тридцять п’ять марок, що лежали в мене на долоні.

– Чудово! – похвалив Кестер. – З них двадцять марок – чистий прибуток. Ми їх сьогодні ж розмочимо. Треба ж нам відзначити перший виїзд!

– Будемо пити крюшон з маренкою, – заявив Ленц.

– Крюшон? – запитав я. – Чому саме крюшон?

– Бо з нами буде Пат.

– Пат?

– Не роззявляй так широко рота, – сказав останній з романтиків, – ми давно вже про все домовилися. О сьомій заїдемо по неї. Вона вже знає. Коли це не спало тобі на думку, то ми якось-то самі собі зарадили. Зрештою, ти познайомився з нею завдяки нам.

– Отто, – звернувся я до Кестера, – бачив ти колись когось нахабнішого за цього рекрута?

Кестер сміявся.

– Що це в тебе з рукою, Роббі? Ти її якось не так тримаєш.

– Здається, звихнув.

Я розповів історію з Густавом. Ленц оглянув руку.

– Таки звихнув! Як християнин і студент-медик у відставці я, незважаючи на твоє хамство, помасажую тобі її. Ходімо, майстре боксу!

Ми пішли до майстерні, і Готфрід, узявши трохи олії, заходився розтирати мені руку.

– А ти сказав Пат, що ми відзначаємо наш одноденний ювілей діяльності таксистів? – спитав я Ленца.

Ленц свиснув крізь зуби.

– А ти, може, соромишся цього, хлопче?

– Стули пельку, – сердито сказав я, бо Ленц таки влучив. – То сказав чи ні?

– Кохання, – незворушно повів Ленц, – чудова річ! Але воно псує вдачу.

– А самотність робить людину нетактовною, ти, горе-солісте!

– Такт – це мовчазна угода не помічати одне в одного вад, замість того, щоб їх позбутися. Отож – це жалюгідна акція компромісу. На таке, хлопче, німецький ветеран війни нездатний!

– Що ти зробив би на моєму місці, – спитав я, – коли б хтось телефоном замовив твоє таксі, а тоді б виявилося, що це Пат?

Ленц вишкірив зуби.

– Я б нізащо в світі не взяв з неї грошей, сину мій…

Я дав йому такого стусана, що він упав зі свого триногого табурета.

– Ти, бісове насіння! Знаєш, що я зроблю? Я просто заїду сьогодні ввечері за нею на таксі.

– Правильно! – Готфрід підняв руки, наче благословляючи мене. – Тільки не позбувайся волі! Вона дорожча від кохання! Та це усвідомлюють надто пізно. А таксі ми тобі не дамо. Воно потрібне, щоб забрати Фердинанда Грау та Валентина. Сьогодні в нас серйозний, урочистий вечір!

Ми сиділи в садку невеличкого заміського ресторанчика. Над лісом, як червоний смолоскип, низько висів вологий місяць. Ніжно сяяли бліді свічки каштанів, запаморочливо пахнув бузок, а на столі перед нами стояла велика скляна чаша, повна запашного крюшону, що ясним опалом яскрів у хисткому світлі тільки-но згаслого дня; останній його відблиск синювато-перламутровою цяткою жеврів у вині. Хазяїн уже вчетверте наповнював чашу.

Тамадою був Фердинанд Грау. Пат сиділа поруч із ним. Вона пришпилила собі до сукні блідо-рожеву орхідею, яку він подарував їй.

Фердинанд виловив зі свого келиха якусь комашину й обережно поклав її на столі.

– Гляньте-но сюди, – звернувся він до нас. – Які крильця! Порівняно з ними оксамит – просто ганчірка! І оце створіння живе лише один день, а тоді – кінець. – Він по черзі подивився на кожного з нас. – А знаєте, браття мої, що найстрашніше у світі?

– Порожня чарка, – відповів Ленц.

Фердинанд зневажливо махнув на нього рукою.

– Найганебніше для чоловіка, Готфріде, це коли він блазнює. – А потім знову звернувся до нас: – Найстрашніше, браття мої, це час! Авжеж, час! Ота мить, у яку ми живемо та якою ніколи не володіємо.

Він дістав із кишені годинник і тицьнув його Ленцові перед очі.

– Ось вона, паперовий романтику! Пекельна машина, цокає собі й цокає, невпинно цокає, пориваючись туди, в небуття, у ніщо! Можеш спинити лавину, гірський обвал, але цього не спиниш, ні!

– А я й не збираюсь його спиняти, – заявив Ленц. – Хочу тихо й мирно старіти. До того ж я полюбляю зміни…

– Для людини це нестерпно, – сказав Грау, не звертаючи на Ленца ніякої уваги. – Та вона й не може цього стерпіти. Через це вона вигадала собі мрію. Стародавню, зворушливу, безнадійну мрію про вічність!

Готфрід засміявся:

– Найтяжча в світі хвороба, Фердинанде, це – мислити! Вона невиліковна.

– Якби то була єдина хвороба, то ти б уже був безсмертний, – відказав Грау. – Ти – згусток вуглеводів, вапна, фосфору та трохи заліза, що на коротку мить свого земного перебування названий Готфрідом Ленцом.

Готфрід задоволено усміхався. Фердинанд труснув своєю лев’ячою гривою.

– Життя – це недуга, і вмирання починається від дня народження. Кожен віддих, кожне биття серця – це вже часточка вмирання, це вже наближення до могили.

– І кожен ковток – теж, – додав Ленц. – Будьмо, Фердинанде! Інколи помирати до біса просто.

Грау підняв свій келих. По його широкому обличчю, наче блискавка без грому, промайнула усмішка.

– Будьмо, Готфріде! Ти – спритна блоха на кам’янистому хребті часу. І що, власне, думала собі та примарна сила, що рухає нами, коли створювала тебе?

– Хай вона сама себе за це картає. До речі, саме тобі, Фердинанде, не слід було б так зневажливо говорити про такі речі. Якби люди жили вічно, ти був би безробітним, старий нахлібнику смерті!

Плечі Грау затремтіли – він сміявся. А тоді звернувся до Пат:

– Що скажете про нас, балакунів, ви, маленька квітко на бурхливій воді?

Потім ми з Пат пішли вдвох погуляти в садок. Місяць піднявся вище, і луки ніби пливли в сивому сріблі. Довгі, чорні тіні дерев простяглися долі, наче дороговкази в безвість. Ми пішли до озера, а тоді повернули назад і помітили Готфріда Ленца: він узяв собі садового стільчика, поставив його серед кущів бузку й сидів там – у сутінку тільки маячила його вогниста чуприна та жевріла запалена сигарета. На землі біля нього стояла чаша з недопитим крюшоном і келих.

– Оце-то схованка! – вихопилося в Пат. – У бузку!

– Стерпіти можна, – сказав Готфрід, підводячись. – Прошу, спробуйте!

Пат сіла на стільчик. Обличчя її біліло поміж квітів.

– Я схибнувся на бузку, – заявив останній із романтиків. – Для мене втілення туги за рідним краєм – це бузок. Навесні тисяча дев’ятсот двадцять четвертого року я раптом стрімголов виїхав з Ріо-де-Жанейро додому тільки через те, що згадав: адже тут саме цвіте бузок. А коли приїхав, то виявилося, що запізнився… – Він засміявся: – Завжди так буває…

– Ріо-де-Жанейро… – Пат притягла до себе гілочку бузку. – То ви там були разом?

Готфрід остовпів. Мені раптом мороз поза шкірою пішов.

– Гляньте-но на місяць! – квапливо сказав я, благально наступаючи Ленцові на ногу.

Спалахнула сигарета, і я побачив, як він ледь усміхнувся й підморгнув мені. Це був порятунок.

– Ні, ми не були там разом, – відповів Готфрід. – Тоді я був там сам. А чи не випити нам по останньому ковточку цього напою?

– Я – ні, – похитала головою Пат. – Я не можу пити так багато вина.

Почувши, що нас кличе Фердинанд, ми пішли до нього. Його масивна постать стояла у дверях.

– Заходьте, дітки! – сказав він. – Таким людям, як ми, вночі нічого робити на лоні природи. Вночі вона прагне бути на самоті. Селянин, рибалка – інша річ, а нам, городянам із притупленими інстинктами, нічого… – Він поклав руку на плече Готфрідові. – Ніч, Готфріде, це протест природи проти прокази, яку несе цивілізація. Порядна людина не може цього довго витримувати. Вона зауважить, що її вигнано, виштовхнуто з мовчазного оточення дерев, тварин, зірок, несвідомого життя. – Фердинанд усміхнувся тією чудною усмішкою, про яку ніколи не можна було сказати – сумна вона чи весела. – Заходьте, дітки! Зігріємося спогадами! Ах, згадаємо той чудовий час, коли ми були ще травинками або ящірками, десь отак п’ятдесят чи шістдесят тисяч років тому. Господи, як же ми деградували відтоді!

Він узяв Пат за руку.

– Коли б ми хоч трохи не любили красу, все пропало б. – Ніжним рухом своїх велетенських лаписьк він поклав її долоню собі під лікоть. – Срібна летюча зірко над вируючою прірвою, може, вип’єте чарку зі старим як світ дідом?

– Вип’ю, – кивнула Пат. – Усе, що ви забажаєте.

Вони пішли в дім. Поряд із ним Пат здавалася його донькою. Стрункою, сміливою і юною донькою стомленого велетня доісторичних часів.

Об одинадцятій ми вирушили додому. Валентин і Фердинанд поїхали в таксі, вів машину Валентин. Решта поїхала «Карлом». Ніч була тепла, і Кестер вибрав шлях не навпростець до міста, а в об’їзд – через села, що мирно спали обабіч шосе; де-не-де блимали поодинокі вогні, валували собаки. Ленц сидів поруч із Отто й щось наспівував. Ми з Пат принишкли на задньому сидінні.

Кестер майстерно вів машину. Повороти він брав, як птах, наче то для нього була дитяча забавка. Він не їздив рвучко, як здебільшого всі гонщики. На звивистій дорозі можна було спокійно спати – так плавно йшла машина; швидкості ви й не помічали.

По тому, як шаруділи шини, ми визначали, яка під нами дорога. На асфальті вони аж свистіли, на бруківці – глухо хурчали. Світло фар мчало поперед нас, як двоє довжелезних сірих хортів, вихоплюючи з темряви тремтячу алею беріз, ряд тополь, телеграфні стовпи, які шугали повз нас, низенькі будиночки й вишикувані в мовчазному параді дерева на узлісках. А над нами в бездонному небі й розсипах тисяч зірок в’юнився ясною смугою Чумацький Шлях… Швидкість збільшувалася. Я вкрив Пат нашими пальтами. Вона усміхнулась мені.

– Ти мене любиш? – спитав я.

Вона заперечливо похитала головою.

– А ти мене?

– Ні. Яке це щастя, правда?

– Велике щастя!

– Тоді з нами нічого й не може скоїтися, правда?

– Нічогісінько! – відповіла вона й узяла мою руку.

Дорога повернула вниз, пішла вздовж залізничного насипу. Зблискували рейки. Далеко попереду замиготів червоний вогник. «Карл» ревнув і кинувся навздогін. То був експрес із спальними вагонами та яскраво освітленим вагоном-рестораном. Ми наздогнали поїзд. З вікон нам махали люди, але ми не відповідали. Ми обігнали поїзд. Я озирнувся. Паровоз вивергав дим, сипав іскрами. Він глухо тупотів у синій ночі. Ми перегнали його, – але ми їхали до міста, де таксі, ремонтні майстерні, мебльовані кімнати… А він тупотів повз узлісся, поля і річки в якусь далечінь, у світ пригод.

Назустріч нам мчали вулиці й будинки. «Карл» пішов повільніше, але все ще ревів, як дикий звір.

Кестер зупинив машину неподалік від кладовища. Він не поїхав ні до Пат, ні до мене, а став просто десь поблизу, певно, знаючи, що ми хочемо побути самі. Ми вийшли з машини. Кестер і Ленц відразу ж, не озирнувшись, помчали далі. Я подивився їм услід. На мить мене охопило дивне почуття. Вони поїхали, поїхали мої товариші, а я залишився, не поїхав із ними.

– Ходімо, – сказав я Пат, відганяючи ці думки.

Вона подивилася на мене так, ніби про щось здогадувалась.

– Їдь із ними, – сказала вона.

– Ні, – заперечив я.

– Тобі ж хочеться поїхати з ними…

– Таке скажеш! – відповів я, добре знаючи, що вона має рацію. – Ходімо!

Ми пішли вздовж кладовища, ще трохи похитуючись од вітру та швидкої їзди.

– Роббі, – звернулася до мене Пат, – я краще піду додому.

– Чому?

– Не хочу, щоб ти заради мене зрікався чогось.

– Що це ти надумала, чого це я зрікаюсь?

– Своїх товаришів…

– Я зовсім не зрікаюсь їх, бо ж завтра вранці я всіх знову побачу.

– Ти ж розумієш, про що я кажу, – мовила вона, – досі ти бував із ними набагато більше, ніж тепер.

– Бо тоді не було тебе, – відповів я і відімкнув двері.

Вона похитала головою.

– Це зовсім інше.

– Звісно, що інше. Хвалити Бога!

Я взяв її на руки й поніс коридором до своєї кімнати.

– Тобі потрібні товариші, – сказала вона мені в саме вухо.

– Ти мені теж потрібна, – відказав я.

– Але не так, як вони…

– Це ще ми побачимо…

Я пхнув двері й поставив Пат на підлогу. Вона не відпускала мене.

– Я дуже поганенький товариш, Роббі.

– Мабуть. Мені й не потрібна жінка як товариш. Я хочу мати кохану.

– А я й не кохана, – пробурмотіла вона.

– А хто ж ти тоді?

– Не половинка й не ціле. Так, фрагмент…

– А це найкраще! Це збуджує фантазію. Таких жінок люблять довіку. Стопроцентні жінки швидко надокучають. Бездоганні так само. А от «фрагменти» – ніколи.

Була четверта година ночі. Я провів Пат додому й повертався до себе. Почало вже займатися на світ. Пахло ранком.

Я йшов додому вздовж кладовища, повз кав’ярню «Інтернаціональ». Аж раптом відчинилися двері шоферської харчевеньки поряд із будинком профспілок, і вийшла дівчина. Маленький капелюшок, потерте червоне пальтечко, високі лакові черевики – я вже пройшов був мимо, коли враз упізнав її:

– Лізо…

– Тебе, виявляється, ще теж можна зустріти? – сказала вона.

– Звідки це ти? – спитав я.

Вона якось невиразно махнула рукою.

– Ось чекала тут. Думала, що ти проходитимеш мимо. Бо ж ти саме в цю пору йдеш додому.

– Так, це правда.

– Підеш зі мною? – спитала вона.

Я знітився.

– Це неможливо…

– Грошей не треба, – швидко промовила вона.

– Не в тім річ, – відповів я необачно, – гроші в мене є…

– А, он воно що, – гірко сказала вона й відступила на крок, щоб піти геть.

Я схопив її за руку.

– Ні, Лізо…

Худенька й бліда, стояла вона на безлюдній, сірій вулиці. Такою я зустрів її кілька років тому; жив я тоді, ні про що не думаючи, нічого не сподіваючись. Спочатку вона була недовірлива, як і всі ці дівчата, але згодом, коли ми кілька разів поговорили з нею, стала довірливіша й прихилилася до мене. То були якісь чудні стосунки. Траплялося, що я не бачив її цілі тижні, а тоді раптом вона стояла на якомусь розі й чекала на мене. Обоє ми не мали тоді нікого й нічого, отож навіть та крихітка тепла, що ми могли дати одне одному, важила для кожного з нас більше, ніж то звичайно буває. Я давно вже не бачив її, а відколи познайомився з Пат – ні разу.

– Куди це ти поділася, Лізо?

Вона знизала плечима.

– Хіба не однаково… Оце захотіла побачити тебе. Ну, то я піду собі…

– Як же ти живеш?

– Облиш… – відповіла вона. – Не силуй себе…

Губи в неї тремтіли. Було видно, що вона голодна.

– Я трохи пройдуся з тобою, – сказав я.

Її злиденне, байдуже обличчя повії пожвавішало, набуло дитячого виразу. Дорогою, в одній із шоферських харчевеньок, що не зачинялися цілу ніч, я купив їй чогось трохи поїсти. Спочатку вона відмовлялась, і тільки коли я сказав, що й сам хочу їсти, погодилась. Але пильнувала, щоб мене не ошукали, не підсунули погані шматки. Не хотіла, щоб я взяв півфунта шинки, на її думку, досить буде й чверті фунта, якщо ми ще візьмемо трохи франкфуртських сосисок. Але я взяв-таки півфунта та ще й дві бляшанки сосисок.

Ліза мешкала в комірчині під дахом, яку вона сяк-так умеблювала. На столі – гасова лампа, коло ліжка у пляшці – свічка. По стінах – вирізані з журналів і пришпилені кнопками картинки. На комоді – кілька детективних романів і пачка порнографічних знімків. Деякі відвідувачі, особливо жонаті, люблять подивитися на таке.

Ліза кинула їх до шухляди й дістала звідти злинялу, але чистеньку скатерку.

Я почав розгортати покупки. Ліза тим часом переодяглася. Спершу вона зняла плаття, хоч я добре знав, що в неї завжди болять ноги – стільки ж треба побігати… Вона стояла переді мною у своїх високих, до колін, лакових черевиках і в чорній білизні.

– Ну, як мої ноги? – спитала вона.

– Високий клас, як завжди!

Вона була задоволена з цієї оцінки і з полегшенням сіла на ліжко, щоб розшнурувати черевики. Тоді показала їх мені:

– Сто двадцять марок віддала! Поки такі гроші заробиш, то вони вже й зносяться.

Вона дістала з шафи кімоно та потерті парчеві капці – пам’ять про ліпші часи. При цьому вона всміхалася так, ніби була в чомусь винна – їй хотілося сподобатись мені. А мене раптом наче хтось стиснув рукою за серце, стало так боляче, ніби тут, у цій комірчині, помер хтось близький.

Ми сиділи, і я розмовляв із нею. Та вона зауважила, що я вже не той, що був колись. У неї в очах промайнув страх. Між нами ніколи не було нічого більшого, як те, що дає випадок. Але, може, саме це й зобов’язувало та єднало нас більше, як щось інше.

– Ідеш уже? – спитала вона, коли я встав; спитала так, наче давно вже цього побоювалась.

– Я домовився в одному місці.

Вона втупилася в мене:

– Так пізно?

– У справі. Дуже для мене важливій, Лізо. Треба спробувати знайти одного хлопця. У цей час він зазвичай сидить в «Асторії».

Жодна жінка не зрозуміє все так швидко, як дівчата, подібні до Лізи. Таким дівчатам і не збрешеш так, як якійсь іншій жінці. Лізине обличчя стало якимсь спустошеним.

– У тебе є інша…

– Але ж, Лізо… ми з тобою так рідко бачимося… Ось уже близько року зовсім не… ти ж сама розумієш…

– Ні, ні, я не про це. У тебе є жінка, яку ти кохаєш! Ти змінився. Я це відчуваю.

– Ох, Лізо…

– Авжеж, змінився. Ну, скажи!

– Я й сам не знаю. Може, й так.

На мить вона завмерла на місці. Тоді кивнула:

– Так, звичайно, що так… Я дурна… Адже в нас із тобою нічого, власне, й не було. – Вона провела рукою по лобі. – Не знаю, чого це я раптом…

Я дивився на її тоненьку, ніби зламану фігурку. Парчеві капці, кімоно, довгі самотні вечори, спогади…

– До побачення, Лізо…

– Ідеш?.. Не побудеш іще трошки? Ідеш… Отак?

Я знав, про що вона говорить. Але цього я не міг. Дивна штука, але я не міг, ніяк не міг, я всім своїм єством відчував, що не можу. Такого зі мною ніколи не бувало. Я не надавав великого значення поняттю вірності. Але тепер це просто було неможливо. Я раптом відчув, який далекий я вже від усього такого. Вона стояла на порозі.

– Ідеш… – Потім побігла до кімнати. – Ось, я знаю, ти поклав для мене гроші… під газету… не хочу їх… Ось вони, ось… Іди вже!..

– Треба йти, Лізо.

– Ти вже ніколи не прийдеш…

– Прийду, Лізо.

– Ні, ні, не прийдеш, я знаю! І не приходь! Іди, та йди ж уже нарешті!

Вона плакала. Я пішов униз сходами, не озираючись.

Я ще довго блукав вулицями міста. Дивна якась була ніч. Я був дуже збуджений, спати не хотілося. Пройшов повз «Інтернаціональ», думав про Лізу, про минулі роки, про багато дечого, про що давно вже забув. Усе це відійшло кудись далеко, здавалося, що вже не обходило мене. Потім я пройшовся вулицею, де жила Пат. Вітер подужчав, усі вікна в її будинку були темні, ранок сірими лапами скрадався попід дверима, і я нарешті пішов додому.

«Господи, – подумав я, – здається, це щастя!»