Читать книгу Три товариші. Чорний обеліск - Эрих Мария Ремарк, Erich Maria Remarque - Страница 9

Я стояв перед своєю хазяйкою.

– Горить десь, чи що? – спитала пані Залевська.

– Ніде не горить. Просто хочу заплатити за житло.

До строку лишалося ще три дні, тож пані Залевська мало не зомліла з подиву.

– Це щось неспроста, – сказала вона підозріливо.

– Та що ви! – відповів я. – Чи не можна взяти сьогодні ввечері парчеві крісла з вашої вітальні?

Вона войовничо вперлася руками в свої гладкі стегна.

– Он воно що! То вам уже не подобається ваша кімната?

– Подобається. Та ваші парчеві крісла – більше.

Я пояснив їй, що до мене, можливо, завітає кузина, і мені хотілося б трохи причепурити кімнату. Пані Залевська зареготала так, що в неї аж груди заколихалися.

– Кузина? – перепитала вона зневажливо. – І коли ж має прийти та кузина?

– Ще хтозна, чи вона прийде, – сказав я, але коли й прийде, то, певна річ, не пізно, надвечір, на вечерю. Хіба не буває на світі кузин, пані Залевська?

– Бувають, звичайно, – відповіла вона, – але заради них не позичають крісел.

– А я позичаю, – наполягав я, – бо шаную родинні зв’язки.

– Можна подумати! Волоцюги ви всі! Візьміть собі парчеві крісла. А червоні плюшеві поставте до вітальні.

– Дуже вдячний. Завтра все поверну. І килим теж…

– Килим?! – вона обернулась до мене. – Хто тут промовив слово «килим»?!

– Я. Та й ви теж. Щойно…

Вона обурено дивилася на мене.

– Без нього не можна, – сказав я. – На ньому ж стоять крісла…

– Пане Локамп, – велично промовила пані Залевська, – вгамуйтеся! «Помірність у всьому», так говорив небіжчик Залевський. Це й вам слід було б засвоїти!

Я знав, що небіжчик Залевський, незважаючи на цей девіз, спився вщент. Про це мені принагідно не раз розповідала сама пані Залевська. Та йшлося не про це. Вона використовувала свого чоловіка, як інші люди Біблію, – для цитат. І що давнішим ставав день його смерті, то універсальнішими уявлялись їй його вислови. Тепер його можна було згадувати в усіх випадках – як і Біблію.

Я заходився чепурити свою кімнатку. Після обіду розмовляв по телефону з Патрицією Гольман. Вона нездужала, і я не бачив її майже цілий тиждень. Ми домовилися зустрітися о восьмій, я запропонував повечеряти в мене, а потім піти в кіно.

Парчеві крісла й килим справляли розкішне враження, та освітлення аж ніяк не пасувало до них. Я постукав у двері до Гассе, щоб позичити в них настільну лампу. Зморена пані Гассе сиділа біля вікна. Чоловік іще не прийшов з роботи. Він щодня добровільно працював на годину або дві довше: боявся, щоб не звільнили. Його дружина була схожа чимось на хвору пташку. У її зів’ялих, старіючих рисах усе ще щось нагадувало вузеньке личко дитини, розчарованої та сумної.

Я сказав, за чим прийшов. Вона пожвавішала, дала мені лампу.

– Так, так, – зітхаючи, сказала вона, – якщо тільки подумати, коли б я раніше…

Я знав цю історію. Ішлося про перспективи, що мали відкритися перед нею, коли б вона не побралася з Гассе. Знав я цю історію і в редакції самого Гассе. Тут уже йшлося про перспективи, які були б у нього, коли б він зостався неодруженим. Це була, мабуть, чи не найпоширеніша історія в світі. Та й чи не найбезнадійніша.

Якусь хвильку послухавши її, сказавши кілька банальних фраз, я пішов до Ерни Беніг, щоб узяти в неї грамофон.

Пані Гассе згадувала про Ерну лише як про «особу, що жила поряд». Вона зневажала її, бо заздрила. А мені Ерна дуже подобалася. Вона знала життя, знала, що треба міцно за нього триматися, коли хочеш урвати собі хоч шматок того, що звуть щастям. Вона знала й те, що за цей шматок треба часом платити удвічі, а то й утричі дорожче. Бо щастя – то найнепевніша й найдорожча річ у світі.

Ерна, ставши навколішки перед валізою, дістала мені кілька платівок.

– Хочете фокстроти? – спитала вона.

– Ні, я не танцюю.

Вона здивовано глянула на мене.

– Не танцюєте? Що ж ви робите, коли йдете кудись?

– Танцюю з чаркою. Це зовсім непогано.

Вона похитала головою.

– Чоловікові, який не вміє танцювати, я одразу б дала відкоша.

– У вас надто суворі принципи, – заперечив я. – Але ж є й інші платівки. Ви оце нещодавно ставили одну дуже гарну – жіночий голос… щось ніби гавайська музика…

– А ця й справді чудова. «Як жити я могла без тебе» – ця?

– Вона! Чого тільки не придумають ці автори модних пісеньок! Мені здається, що це єдині романтики, які ще є на цім світі.

Ерна засміялась:

– Та й справді! Грамофон – це сьогодні щось на зразок альбому для віршів; колись туди писали вірші, а тепер дарують платівки. Коли мені хочеться про щось згадати, я ставлю платівку з тих часів – і переді мною все знов оживає.

Я подивився на цілі купи платівок, що лежали на підлозі.

– Якщо зважати на них, Ерно, то у вас, певне, є чимало спогадів…

Підвівшись, Ерна відкинула з чола рудувате волосся.

– Так, – сказала вона, відсунувши ногою купу платівок, – але я воліла б мати одну, та справжню…

Порозгортавши все, що купив на вечерю, я приготував стіл, як умів. Сподіватися на допомогу з кухні було нічого, бо стосунки з Фрідою склалися в мене надто кепські. Вона хіба що перекинула б мені щось, та й годі. Та я обійшовся без її допомоги, і незабаром мою стару комірчину було не впізнати – здавалося, вона аж сяяла! Крісла, лампа, накритий стіл – я відчував, як мене охоплює схвильованість чекання.

Я вийшов з дому, хоча мав іще більш як годину часу. Вітер довгими поривами шугав з-за рогів будинків. Уже засвітили ліхтарі. Поміж будинків загусали сині, як море, сутінки. «Інтернаціональ» плавав у ньому, наче розснащене військове судно. Я зайшов туди.

– Гоп-ля, Роберте! – гукнула Роза.

– А ти чого тут? – запитав я. – Хіба тобі не час іти на прогулянку?

– Ще трохи рано.

До нас нечутно підійшов Алоїс.

– Звичайну порцію? – спитав він.

– Ні, потрійну, – відповів я.

– Гарно починаєш! – зауважила Роза.

– Хочу бути в ударі, – сказав я і перехилив чарку.

– Зіграєш щось? – спитала Роза.

Я похитав головою.

– Сьогодні не маю охоти. Якийсь непевний настрій. Як твоя мала?

Вона усміхнулась, показавши всі свої золоті зуби.

– Нівроку. Завтра йду до неї. За цей тиждень непогано заробила – старі кнури відчули вже весну. Віднесу їй завтра нове пальтечко. З червоної вовни.

– Червона вовна – це ж останній крик моди!

– Ти джентльмен, Роббі!

– Ой, коли б не помилилась! Давай вип’ємо чогось! Анісової, не проти?

Вона кивнула. Ми цокнулись.

– Скажи, Розо, що таке, власне, кохання? – спитав я. – Ти ж на цьому розумієшся.

Роза аж зайшлася сміхом.

– Годі про це, – сказала вона, заспокоївшись. – Кохання! Ах, мій Артур… Коли я згадую цього негідника, то мене й тепер іще млість б’є. А коли серйозно, то ось що я тобі скажу, Роббі, і скажу серйозно: життя людське надто довге для одного кохання. Просто-таки надто довге. Це мені мій Артур пояснив, коли накивав п’ятами… І це правда. Кохання – це чудово. Та одному з двох воно завжди видається надто довгим. І тоді другий залишається ні з чим. Сидить і чекає чогось, витріщивши очі. Чекає, як божевільний…

– Ясно, – сказав я. – Але ж без кохання людина, власне кажучи, тільки небіжчик у відпустці, та й годі.

– А ти зроби так, як я, – відповіла Роза. – Заведи собі дитинча. То й матимеш кого любити, та й на душі спокійніше буде.

– Добре придумала, – сказав я, – мені саме цього тільки й не вистачало.

Роза мрійно похитала головою.

– Яких тільки стусанів не діставала я від мого Артура, а все ж, коли б він оце зараз увійшов сюди у своєму котелку, збитому на потилицю, – ех, хлопче! Я тільки здумаю про це, а мене вже всю аж трусить.

– Ну, то вип’ємо за здоров’я Артура!

Роза засміялась:

– Хай живе, кнур чортів! Будьмо!

Випили.

– Бувай, Розо! Бажаю успішного вечора!

– Дякую! Бувай, Роббі!

Грюкнули парадні двері.

– Привіт! – сказала Патриція Гольман. – Такий глибокодумний вигляд?!

– Ні, зовсім ні! А як ви? Як ваше здоров’я? На що нездужали?

– Нічого особливого! Застудилась, і трохи температура піднялась.

На вигляд аж ніяк не можна було сказати, що вона хвора або висотана хворобою. Навпаки – її очі ніколи ще не здавалися мені такими великими й променистими, обличчя трохи зашарілося, а рухи її були пружні, наче у гнучкого гарненького звірятка.

– У вас чудовий вигляд, – сказав я, – зовсім здоровий! Ми можемо сьогодні багато чого придумати!

– Добре було б, – відповіла вона, – та сьогодні нічого не вийде. Сьогодні я не можу.

Я остовпіло дивився на неї.

– Не можете?

– На жаль, ні.

Я все ще нічого не розумів. Спершу подумав, що вона, певне, передумала йти до мене вечеряти, а піде кудись в інше місце.

– Я вже дзвонила до вас, – сказала вона, – щоб ви не приходили даремно. Та вас уже не було вдома.

Аж тепер я зрозумів.

– Ви справді не можете? Цілий вечір не можете? – допитувавсь я.

– Сьогодні – ні. Мені треба бути в одному місці. На жаль, я й сама дізналася про це лише півгодини тому.

– А відкласти не можна?

– Ні, не вийде, – усміхнулася вона, – це, знаєте, щось ніби ділова зустріч…

Я стояв приголомшений. Усього міг сподіватись, тільки не цього. Я не вірив жодному її слову. Ділова зустріч! Які в неї можуть бути справи? Це, мабуть, просто відмовка! Навіть напевно відмовка… Які до біса ввечері ділові розмови? Таке роблять удень. Та й не дізнаються про це за півгодини. Просто вона передумала, та й годі.

Я почувався скривдженим, просто як дитина. Аж тепер зрозумів, з якою радістю чекав я цього вечора. Я був злий на себе за те, що мене це так вразило, і мені не хотілося, щоб вона це помітила.

– Ну, що ж, – сказав я, – виходить, нічого не вдієш. До побачення!

Вона допитливо глянула на мене.

– Поспішати нема чого. Я домовилась лише на дев’яту. Ми можемо ще трохи прогулятися. Я цілий тиждень не виходила з дому.

– Добре, – знехотя погодився я, відчувши себе раптом стомленим і спустошеним.

Ми пішли вулицею. Надвечір небо проясніло, і між дахами миготіли зорі. Ми проходили повз сквер, де в сутінках маячили якісь кущі. Патриція Гольман спинилася.

– Бузок! – сказала вона. – Пахне бузком! Та цього не може бути, ще не пора!

– Я не чую ніякого запаху, – заперечив я.

– А проте… – вона схилилась над огорожею.

– Це дафна індика, пані! – пролунав із темряви чийсь хрипкий голос.

Міський садівник у форменому картузі з латунною кокардою стояв, спершись на дерево. Потім, нетвердо ступаючи, підійшов до нас. Із кишені в нього визирала блискуча шийка пляшки.

– Ми її сьогодні висадили, – пояснив він, гикнувши. – Онде вона.

– Дякую вам, – сказала Патриція Гольман і звернулася до мене: – Ви й тепер не чуєте ніякого запаху?

– Ні, тепер уже щось чую, – відповів я неохоче, – пахне доброю, міцною горілкою.

– Правильно, вгадали! – чоловік у темряві голосно відригнув.

Я виразно чув солодкий, міцний запах, що линув із ніжного присмерку, та нізащо у світі не зізнався б у цьому. Дівчина засміялась і здвигнула плечима.

– Як це чудово, а надто після довгого сидіння вдома! Так шкода, що мені треба йти. Цей Біндінг… завжди він квапить… і все треба робити в останню хвилину… Міг би зрештою відкласти зустріч на завтра…

– Біндінг? – спитав я. – У вас зустріч із Біндінгом?

– З Біндінгом і ще з одною людиною… Від неї, власне, все залежить. Справді, ділова зустріч. Уявляєте собі?

– Ні, – відповів я, – не можу собі цього уявити.

Вона знову засміялась і про щось заговорила, але я вже не слухав. Біндінг! Це мене вразило, як грім. Я забув, що вона була з ним знайома значно довше, ніж зі мною, – мені ввижався тільки його потужний, блискучий «б’юїк», його дорогий костюм, його портмоне… Моя бідна, причепурена комірчина! І що це мені стукнуло в голову! Лампа Гассе, крісла пані Залевської… Ця дівчина взагалі мені не рівня! Хто я такий? Злидень, що взяв напрокат «кадилак», жалюгідний п’яничка, та й годі! Такого можна здибати на кожному розі. Я вже ніби бачив, як портьє з «Виногрона» схиляється перед Біндінгом, бачив затишні, світлі, розкішні зали ресторану, хмаринки сигаретного диму, елегантних відвідувачів. Мені вже вчувалися музика та сміх, а сміялися – з мене… «Тікати, – подумав я собі, – мерщій тікати. Та й що, власне, це все було – якесь передчуття, надія… Це ж безглуздо пускатися в таке… Ні, тільки тікати!»

– Якщо хочете, можемо зустрітися завтра ввечері, – сказала Патриція Гольман.

– Завтра ввечері я зайнятий, – відповів я.

– Тоді, може, післязавтра чи будь-якого дня на цьому тижні. У мене на найближчі дні немає жодних планів.

– Це буде важко, – сказав я. – Ми сьогодні дістали термінове замовлення, отож, мабуть, увесь тиждень доведеться працювати аж до ночі.

Усе це була вигадка, та інакше я не міг. Раптом відчув, що мене душать лють і сором.

Перетнувши площу, ми пішли вулицею повз кладовище. Я побачив, як від «Інтернаціоналю» йшла Роза; її високі чобітки були наглянсовані до блиску. Я ще міг звернути вбік і за інших обставин зробив би це, але тепер і далі йшов їй назустріч. Роза дивилася кудись убік, наче ми ніколи не були й знайомі. Так уже було заведено: жодна з цих дівчат не признавалася на вулиці до знайомого, коли той ішов не сам.

– Добрий вечір, Розо, – сказав я.

Вона спантеличено глянула спершу на мене, потім на Патрицію Гольман, тоді похапцем кивнула і, збентежена, квапливо пішла далі. За нею, розмахуючи сумочкою і погойдуючи стегнами, ішла Фріці; губи в неї були яскраво нафарбовані. Вона глянула на мене так байдуже, наче крізь віконну шибку.

– Здорова будь, Фріці! – привітався я.

Вона схилила голову, як королева, і нічим не виказала свого здивування, але, проминувши нас, пішла швидше – хотіла поговорити з Розою про цю зустріч. Я й тепер міг би ще звернути у якусь бічну вулицю, бо знав, що зараз з’являться ще й інші дівчата – саме був час їхнього першого обходу вулиць. Проте, з якоїсь упертості, я й далі йшов просто вперед – чого це я мав їх обминати? Я ж знав їх набагато краще, ніж оцю дівчину, що йшла поруч, з її Біндінгом та його «б’юїком». Нехай побачить їх, нехай добре до них придивиться.

Вони всі, одна за одною, пройшли повз довгу шеренгу ліхтарів – красуня Валлі, бліда, струнка, елегантна; Ліна з дерев’янкою замість ноги; кремезна Ерна; «курчатко» Маріон; червонощока Марго; гомосексуаліст Кікі в білячій шубці і, нарешті, бабуся Мімі із спазмами судин, що своїм виглядом нагадувала обскубану сову. Я здоровкався з усіма, а коли ми потім пройшли коло «матусі», що сиділа біля свого казана з ковбасками, то я щиро потиснув їй руку.

– А у вас тут чимало знайомих, – зауважила Патриція Гольман, трохи помовчавши.

– Таких і справді чимало, – відповів я задерикувато.

Я відчув на собі її погляд.

– Думаю, що нам треба повертати назад, – сказала вона.

– Авжеж, – сказав я, – я теж так думаю.

Ми спинились перед її під’їздом.

– На все добре, – попрощався я, – бажаю вам приємних розваг.

Вона не відповіла. Зробивши певне зусилля, я відвів погляд від кнопки дзвінка на дверях і подивився на неї. Я не повірив власним очам: замість образи, вона, здавалося, ледве стримувала сміх, в очах її замерехтіли вогники, і от вона засміялася, щиро, безтурботно. Вона просто сміялася з мене…

– Яка ж ви дитина, – сказала вона, – Боже, яка ж ви ще дитина!

Я витріщився на неї.

– Авжеж, – вичавив нарешті я з себе, – ще б пак… – I раптом зрозумів усю кумедність ситуації: – Ви, певне, вважаєте мене за ідіота?

Вона сміялась… Я швидко ступнув до неї і міцно обійняв – нехай думає, що хоче. Її волосся лоскотало мої щоки, обличчя було просто в мене перед очима, запахло ледь відчутним персиковим ароматом від її шкіри. Потім її очі наблизились, і раптом я відчув її губи у себе на устах.

Вона зникла, перш ніж я зрозумів, що сталося.

Ідучи назад, я знову спинився біля «матусиного» казана з ковбасками.

– Дай-но мені добрий шмат ковбаси! – весело попросив я.

– З гірчицею? – спитала «матуся». На ній був чистий білий фартух.

– Побільше гірчиці, матусю!

Отак, стоячи, я зі смаком з’їв ковбасу, Алоїс виніс мені до неї з «Інтернаціоналю» кухоль пива.

– Людина – чудне створіння, правда, матусю? – сказав я.

– Авжеж, – палко підхопила вона, – вчора, приміром, підходить якийсь пан, з’їдає дві віденські сосиски з гірчицею, а грошей – немає. «Що ж, – думаю собі, – уже пізно, навколо ні душі, що його вдієш – нехай собі йде, адже буває часом і таке». І що ж ти думаєш, він сьогодні прийшов, заплатив за ті ковбаски та ще й дав мені на чай.

– Це – людина довоєнних часів, матусю! А як у тебе взагалі йдуть справи?

– Кепсько. Учора сім пар віденських і дев’ять сардельок. Знаєш, якби не дівчата, мені б давно вже був капець.

Дівчатами вона називала повій, що допомагали матусі чим могли. Підчепивши клієнта, вони використовували будь-яку нагоду, щоб провести його повз її казан, аби з’їсти по ковбасці – нехай і старенька щось заробить.

– Тепер уже скоро потеплішає, – повела «матуся» далі, – але взимку, коли мокро й холодно, тоді хоч як одягайся, однаково зима дається взнаки.

– Дай-но мені ще одну сардельку, – сказав я, – так мені сьогодні гарно! А як у тебе вдома?

Вона глянула на мене своїми маленькими, безбарвними очима:

– Усе, як і було. Недавно він продав ліжко.

«Матуся» була одружена. Десять років тому її чоловік скочив на ходу в поїзд метро, зірвався, і його переїхало. Довелося ампутувати обидві ноги. Нещастя це якось дивно на нього вплинуло. Ставши калікою, він так соромився жінки, що перестав з нею спати. До того ж у лікарні він призвичаївся до морфію. Морфій швидко виснажував його, потім він зв’язався з гомосексуалістами, і ось чоловік, що п’ятдесят років жив нормально, злигався тепер з розпусними хлопцями, не соромився перед ними, бо ж і вони були чоловічої статі. Для жінок він був каліка, певний, що збуджує в них лише огиду й співчуття, а це було понад його сили. Для чоловіків він був людиною, що потрапила в біду. Щоб діставати грошей на хлопців та на морфій, він забирав у «матусі» все, що міг розшукати, і геть усе спродував. Але «матуся» жаліла його, хоч він і бив її частенько. Зі своїм сином вона щоночі вистоювала коло казана з ковбасами мало не до четвертої години ранку. Удень прала білизну, мила сходи.

Вона давно вже хворіла на виразку шлунка й важила сорок п’ять кілограмів, а проте завжди була привітна. Вважала, що живеться їй не так уже й погано. Часом чоловік, коли йому було геть важко, приходив до неї і плакав. То були для неї найщасливіші години.

– Ти все ще маєш свою гарну роботу? – спитала вона мене.

– Атож. Заробляю тепер добре.

– Дивись, щоб ти її не втратив.

– Старатимусь, матусю…

Я повернувся додому. На майданчику стояла служниця Фріда, наче сам Бог послав мені її.

– Ви симпатична дівчинка, – сказав я, бо мені дуже хотілося зробити щось хороше.

Фріда скривилася, наче сьорбнула оцту.

– Ні, справді, – не вгавав я. – Навіщо нам раз у раз сваритися! Життя, Фрідочко, коротке, сповнене усяких випадковостей і небезпек. У наш час треба жити дружно. Давайте помиримось!

Вона навіть не глянула на мою простягнену руку, промимрила щось про чортових пияків і пішла, грюкнувши дверима.

Я постукав до Джорджі Блока. У шпаринку з-під його дверей пробивалося світло – зубрив!

– Ходімо, Джорджі, жерти, – сказав я йому.

Він подивився на мене. Його бліде обличчя зашарілось.

– Я не голодний.

Він вирішив, що кличу його зі співчуття до нього, і тому відмовився.

– А ти спершу подивися гарненько, – сказав я. – Інакше все зіпсується. Зроби мені таку ласку.

Ідучи з ним коридором, я зауважив, що двері Ерни Беніг причинені нещільно. За ними я почув чийсь легкий віддих. «Ага», – подумав я собі й тієї ж миті почув, як у кімнаті Гассе тихенько клацнув замок і двері теж трохи прочинилися. Увесь пансіон, здавалося, чатував на мою кузину.

У яскравому світлі люстри стояли парчеві крісла пані Залевської. Позичена в Гассе настільна лампа заливала світлом ананас, дорогу ліверну ковбасу, сьомгу, пляшку черрі-бренді…

Коли ми з оторопілим Джорджі наминали все це їдло, у двері постукали. Я знав, що буде далі.

– Увага, Джорджі! – прошепотів я, а тоді гукнув: – Заходьте!

Розчинилися двері, й увійшла, паленіючи від цікавості, пані Залевська. Уперше в житті вона власноручно принесла мені пошту – бандероль, якусь листівку, що закликала мене чимшвидше перейти до споживання сирих продуктів. Пані Залевська вбралася казково, як справжня великосвітська дама у давні добрі часи: мережана сукня, шаль із торочками, брошка у вигляді медальйона з портретом покійного Залевського. Солодка усмішка враз застигла у неї на обличчі: вона спантеличено дивилася на збентеженого Джорджі. А я реготав як навіжений. Господиня вмить опанувала себе.

– Ага, дістали гарбуза! – в’їдливо кинула вона.

– Дістав, – погодився я, все ще роздивляючись її пишне вбрання. Яке щастя, що моя гостя не прийшла!

Пані Залевська невдоволено глянула на мене.

– А ви ще регочете? Я завжди казала: де в інших людей серце, там у вас – пляшка з горілкою.

– Добре сказано, – відповів я, – але чи не виявили б ви нам честь, шановна пані?..

Вона вагалась, але нестерпне бажання – може, пощастить довідатись іще дещо – перемогло. Я відкоркував пляшку черрі-бренді.

Пізно ввечері, коли все стихло, я взяв пальто, ковдру та прокрався коридором до телефону. Ставши навколішки перед столом, де стояв апарат, я накинув собі на голову пальто й ковдру, зняв слухавку правою рукою, а лівою притримував знизу пальто. Тепер я був певний, що мене ніхто не зможе підслухати. Бо в пансіоні пані Залевської було чимало довжелезних вух. Мені пощастило – Патриція Гольман була вдома.

– Давно ви вже повернулися зі своєї таємничої зустрічі?

– Уже з годину.

– Шкода. Якби ж я знав…

Вона засміялася:

– Однаково нічого б не змінилося. Лежу в ліжку, і в мене знову температура. Дуже добре, що повернулася додому рано.

– У вас температура? А чого?

– Та нічого страшного. А ви що робили сьогодні ввечері?

– Розмовляв зі своєю хазяйкою про міжнародне становище. А ви? Владнали свою справу?

– Сподіваюсь, що все буде гаразд.

Мені під моїм накриттям не було вже чим дихати. Щоразу, коли говорила дівчина, я підіймав «завісу» і хапав трохи свіжого повітря, а тоді закривав «кватирку» і говорив сам, щільно притуливши рота до слухавки.

– Серед ваших знайомих є хтось, кого звуть Робертом?

Вона засміялась:

– Здається, немає…

– Шкода. Я залюбки послухав би, як ви вимовляєте це ім’я. А може, ви все ж таки спробуєте?

Вона знову засміялася.

– Ну, хоч би так, жартома… – сказав я. – Приміром таке: «Роберт-осел!»

– Роберт-маля!

– У вас чудова вимова, – сказав я. – А тепер давайте спробуємо з Роббі… Отже, Роббі – це…

– Роббі – це пияк, – стиха вимовив далекий голосок, – а тепер мені треба спати, я прийняла снодійне, і в голові вже гуде.

– Тоді на добраніч… приємних снів!..

Поклавши слухавку, я скинув з себе пальто й ковдру. Випроставшись, я скам’янів. За крок від мене стояв, наче привид, пенсіонер – фінансовий радник, що мешкав у кімнатці поряд із кухнею. Я щось сердито пробурчав собі під ніс.

– Тсс! – прошепотів він, вищирившись.

– Тсс! – відповів я йому, в душі посилаючи його під три чорти.

Він підняв палець:

– Я вас не викажу. Це політика, га?

– Що таке?! – здивувався я.

Він підморгнув мені:

– Не хвилюйтеся! Я сам належу до крайнього правого крила. Таємна політична розмова, адже так?

Я зрозумів і теж вищирився:

– Високополітична!

Він кивнув і прошепотів:

– Хай живе його величність!

– Тричі віват! – відповів я. – А тепер ось що: чи не знаєте ви часом, хто винайшов телефон?

Він здивовано похитав своєю лисою головою.

– І я не знаю, – сказав я. – Але той, хто його винайшов, був хлопець хоч куди!