Читать книгу Три товариші. Чорний обеліск - Эрих Мария Ремарк, Erich Maria Remarque - Страница 12

Я йшов до Пат. Це вперше, коли я мав побувати в неї. Досі тільки вона навідувала мене або я підходив до її будинку, і ми йшли кудись. Але щоразу залишалося таке враження, ніби вона приходила до мене тільки в гості. А мені хотілось більше дізнатися про неї, знати, як вона живе.

Мені спало на думку, що добре було б принести їй квіти. Це було неважко зробити: у міських скверах, за містечком розваг, було повно квітів. Перескочивши через парканчик, я почав ламати білий бузок.

– Що це ви тут робите? – несподівано пролунав чийсь гучний голос.

Підвівши очі, я побачив дідугана з обличчям бургундця із підкрученими сивими вусами; він із обуренням витріщився на мене. Не поліцай і не сторож. Найімовірніше – офіцер у відставці, як судити з вигляду.

– Неважко здогадатися, – ввічливо відповів я. – Ламаю бузкові гілочки.

Дідуганові на мить відібрало мову.

– А ви знаєте, що це міський сквер? – люто гарикнув він.

Я засміявсь:

– Авжеж, знаю! Чи, може, ви гадаєте, що я переплутав це місце з Канарськими островами?

Дідуган аж посинів від злості; я злякався, чи не вразить його часом апоплексичний удар.

– Забирайтеся звідси геть! – закричав він натренованим у казармі голосом. – Ви розкрадаєте муніципальне майно! Зараз же накажу вас забрати!

Тим часом я уже наламав чимало бузку.

– Та спершу спіймайте мене, діду! – піддражнив я старого, перескочив через паркан і зник.

Перед будинком Пат я ще раз оглянув свій костюм. Тоді піднявся сходами. Новий сучасний будинок був разючим контрастом моєму ветхому «розкішному» бараку! На сходах лежала червона доріжка; цього в пані Залевської не було, не кажучи вже про ліфт.

Пат мешкала на третьому поверсі. На дверях було прибито солідну латунну дощечку: «Егберт фон Гаке, підполковник». Я довго дивився на неї, якось мимохіть поправив краватку, а тоді вже подзвонив.

Мені відчинила покоївка у білій наколці й у білосніжному кокетливому фартушку – її навіть не можна було порівнювати з нашою косоокою незграбною Фрідою! Я раптом зніяковів.

– Пан Локамп? – спитала дівчина.

Я кивнув.

Вона провела мене через маленький передпокій, а тоді відчинила двері до кімнати. Я не дуже здивувався б, якби раптом побачив там підполковника Егберта фон Гаке у повній парадній формі й він почав би мене допитувати, як і що, бо з портретів на стінах передпокою так поважно й суворо дивилися на мене, цивільну людину, обвішані орденами генерали. Але тут мені назустріч з’явилася Пат, вона йшла зграбно, легко, і кімната раптом сповнилась тепла й радощів. Зачинивши двері, я спочатку обережно обняв дівчину, а потім подав їй крадений бузок.

– Ось, – сказав я, – з привітом від муніципалітету!

Вона поклала квіти у велику світлу керамічну вазу, що стояла на підлозі біля вікна. Тим часом я оглядівся в кімнаті. Приглушені, неяскраві барви, старовинні красиві меблі, блідо-блакитний килим, наче розмальовані пастеллю штори, невеликі зручні крісла, оббиті збляклим оксамитом.

– Господи, як це тобі пощастило знайти таку кімнату, Пат? Адже люди, здаючи житло, обставляють його якимось мотлохом та різним непотребом, подарованим на день народження.

Вона обережно підсунула вазу з квітами до стіни. Я дивився на її тонкий вигин шиї, прямі плечі, худорляві руки. Стоячи біля вази навколішки, вона здавалася мені дитиною, що потребує захисту. Але було в її рухах щось від молодого зграбного звірятка, і коли вона випросталася й пригорнулась до мене, то це вже була не дитина – у її очах і устах знову промайнуло якесь запитливе чекання, якась таїна, що бентежили мене та про які я ще тоді, першого разу, подумав, що такого не буває в цьому злиденному світі…

Я поклав руку їй на плече. Так гарно було відчувати, що вона поруч.

– Це все мої власні речі, Роббі. Квартира належала колись моїй матері. Після її смерті я віддала квартиру, а дві кімнати залишила собі.

– Виходить, це твоя квартира? – спитав я з полегшенням. – А підполковник Егберт фон Гаке просто наймає її в тебе?

Вона похитала головою.

– Уже не моя. Я не змогла зберегти її за собою. Довелося віддати її, а зайві меблі продати. Тепер я наймаю оці кімнати… Але чого це тебе так непокоїть старий Егберт?

– Та ні. Це звичайнісінький страх перед поліцаями та старшими офіцерами. Ще з часів моєї військової служби.

Вона розсміялась:

– А мій батько був майором.

– До майора включно – це ще не так страшно…

– А ти хіба знаєш старого Гаке? – спитала Пат.

У мене раптом виникло недобре передчуття.

– Це такий маленький, кремезний, червоновидий, із сивими вусами й гучним голосом? Він іще часто прогулюється в міських скверах?

– Еге ж! – вона глянула на бузок, а тоді, сміючись, на мене. – Ні, він високий, блідий, у рогових окулярах.

– Тоді я його не знаю.

– Хочеш познайомитися? Він дуже симпатичний.

– Боронь Боже! Поки що моє місце в авторемонтній майстерні та в пансіоні пані Залевської!

У двері постукали. Та ж сама покоївка вкотила до кімнати низенький столик на коліщатках. Тонка біла порцеляна, срібний таріль із тістечками, другий – із неймовірно малесенькими бутербродами, серветки, сигарети – чого тільки там не було! Засліплений, я дивився на всю цю розкіш.

– Змилуйся, Пат! Це ж просто як у кіно. Я ще на сходах постеріг, що ми з тобою стоїмо на різних суспільних щаблях. Подумай лишень, я звик їсти з засмальцьованого папірця, сидячи на підвіконі пані Залевської біля своєї вірної спиртівки… Зглянься на мешканця жалюгідного пансіону, якщо він, може таке статися, через своє збентеження, перекине тобі чашку…

Вона засміялась:

– Ні, цього робити не можна. Честь автомобіліста не дозволить тобі цього. Ти повинен бути спритним. – Вона взялась за ручку одного чайника. – Тобі чаю чи кави?

– Чаю чи кави? А хіба є і те, і те?

– Є. Ось глянь!

– Чудово! Як у найкращих кав’ярнях! Не вистачає лише музики…

Пат нахилилася й увімкнула невеличкий портативний радіоприймач, я досі не зауважив його.

– Ну, то що ж тобі налити, чаю чи кави?

– Кави, звичайної кави. Я ж із села. А ти?

– Вип’ю з тобою кави.

– А зазвичай ти п’єш чай?

– Чай.

– То навіщо тоді кава?

– Я вже потроху звикаю до кави. Хочеш тістечка до кави? Чи бутерброд?

– І те, і те, Пат. Треба ж скористатися з нагоди. А тоді вип’ю ще й чаю. Хочу покуштувати все, що в тебе тут є.

Вона розсміялась і наклала мені всього повну тарілку. Я почав відмовлятися.

– Досить з мене, досить! Не забувай, що тут неподалік підполковник! Військове начальство цінує поміркованість у нижчих чинів.

– Це тільки щодо напоїв, Роббі. Старий Егберт сам полюбляє тістечка зі збитими вершками.

– Так само й щодо комфорту, – зауважив я. – Свого часу вони настійливо відучували нас від комфорту.

Я посовав столик на гумових коліщатках туди й сюди. Він наче сам вабив до цього. Нечутно рухався по килиму. Я поглянув круг себе. В усьому відчувався вишуканий смак.

– Так ось як, Пат, виявляється, жили наші предки!

Вона розсміялась:

– Що це ти вигадуєш!

– Нічого я не вигадую. Це реальні факти.

– Ці речі, Роббі, опинились у мене цілком випадково.

– Ні, не випадково. Та йдеться й не про речі. Ідеться про те, що вони означають. А вони означають забезпеченість. Цього тобі не зрозуміти. Це може зрозуміти тільки той, хто втратив усе.

Вона подивилась на мене.

– Ти теж міг би все це мати, коли б тільки справді схотів.

Я взяв її за руку.

– У тім-то й річ, Пат, що я не хочу. Бо тоді я вважав би себе авантюристом. А нашому братові найкраще жити так – будь що буде… Ми до цього звикли. Такі тепер часи.

– Та це й досить вигідно, хіба ні?..

Я розсміявся:

– Може, й вигідно. А тепер дай мені трохи чаю. Хочу його покуштувати.

– Ні, – відповіла вона, – питимемо каву. Тільки поїж іще чогось! Отак, будь що буде…

– Непогана ідея. Але чи не сподівається цей ласун Егберт, що і йому дещо залишать?

– Може, й сподівається. Але нехай зважає на те, що нижчі чини можуть помститися. Тепер такі часи. Їж. Можеш спокійно з’їсти все.

Очі її сяяли, вона була прекрасна.

– А знаєш, – спитав я, – де не можна діяти отак – будь що буде?

Вона глянула на мене, але нічого не відповіла.

– З тобою! – відповів я. – А тепер нумо, хлопці, до зброї проти Егберта!

В обід я випив тільки чашку бульйону в шоферській харчевеньці. Тому мені неважко було з’їсти все, що було подано. Заохочуваний Пат, я випив ще й усю каву.

Ми сиділи біля вікна й курили. Над дахами будівель червоніла вечірня заграва.

– Гарно в тебе, Пат, – мовив я. – Як на мене, то тут можна просидіти, не виходячи, цілі тижні, забувши про все, що діється в світі.

Вона усміхнулась.

– Був час, коли я взагалі не сподівалася вийти звідси.

– Коли ж це було?

– Коли я хворіла.

– То зовсім інше. А що за хвороба?

– Нічого страшного. Але треба було лежати. Я надто швидко росла, а харчування не вистачало. Бо під час війни та й одразу ж після неї всього було обмаль.

Я кивнув.

– І скільки ж ти пролежала?

Якусь мить вона вагалась.

– Близько року…

– Це й справді дуже довго. – Я уважно подивився на неї.

– Це вже давно минуло. Але тоді це видавалося мені довгим, як ціле життя. Якось у барі ти розповів мені про твого друга Валентина. Після війни він ніколи не забуває, яке це щастя – жити! І це робить його байдужим до всього іншого.

– А ти добре все запам’ятала.

– Бо я це добре розумію. Відтоді я теж із цього радію… Я, здається, дуже легковажна.

– Легковажні тільки ті люди, що вважають, ніби вони не такі.

– А я безперечно така. Я мало розуміюся на великих проблемах життя. Мене вабить тільки все гарне. Маю оцей бузок, наприклад, і вже щаслива.

– Це не легковажність, це – найсучасніша філософія.

– У мене це не філософія. Я легковажна й поверхова.

– Я – теж.

– Не так, як я. Ти оце говорив щось про авантюризм. Я – справжня авантюристка.

– Я так і думав, – сказав я.

– Авжеж. Мені вже давно треба було б змінити квартиру, набути якоїсь спеціальності й заробляти гроші. А я все відкладаю. Мені заманулося пожити так, як на думку спаде. Розумно це чи ні – байдуже. Ось так і живу.

Я засміявся:

– А чого в тебе зараз такий упертий вираз обличчя?

– Бо всі мені казали, що це страшенно легковажно, що мені треба було б заощаджувати ті невеликі гроші, що в мене ще є, і подбати про роботу, про якусь посаду. А мені хотілося жити весело й легко, жити вільно, робити що захочу. Це було після маминої смерті, після того, як я так довго хворіла.

– Є в тебе брати чи сестри? – запитав я.

Вона похитала головою.

– Я так і думав, – сказав я.

– Ти теж уважаєш, що я поводилася легковажно?

– Ні, мужньо.

– Яка там мужність! Хіба я мужня? Знаєш, як мені часом бувало страшно? Як людині, що сидить у театрі не на своєму місці, а все ж не залишає його.

– Значить, ти й була мужня, – провадив я далі. – Мужність не буває без страху. До того ж ти поводилася розумно. Бо інакше ти б тільки розтринькала свої гроші. А так ти принаймні щось мала від них. А що ти робила?

– Та, власне кажучи, нічого. Жила отак для себе…

– Хвала і слава! Немає нічого кращого в світі!

Вона усміхнулась.

– Але скоро цьому буде кінець, я почну працювати.

– Де саме? Може, саме з цього приводу й була твоя тодішня ділова зустріч із Біндінгом?

– Так. Із Біндінгом і з доктором Максом Матушайтом, директором магазину грамофонної компанії «Електрола». Потрібна продавщиця з музичною освітою.

– Ну, – сказав я, – нічого кращого Біндінгові й на думку не могло спасти.

– Ну, спадало й краще, та я не схотіла…

– А я б і не радив йому таке. Коли ж ти почнеш працювати?

– Першого серпня.

– Ну, то ще маємо час. Може, підшукаємо щось інше. В усякому разі, ми – твої клієнти, це я тобі гарантую.

– Хіба в тебе є грамофон?

– Ні, але ж, зрозуміла річ, я зараз же його куплю. Щоправда, вся ця історія мені не подобається.

– А мені подобається. Адже нічого путнього я не вмію. Але відколи зі мною ти, все для мене стало набагато простіше. А втім, мабуть, не треба було тобі про це розповідати.

– Ні, треба, ти завжди повинна мені про все розповідати.

Вона уважно подивилася на мене.

– Добре, Роббі.

Потім підвелась і підійшла до якоїсь шафки.

– Знаєш, що в мене тут є? Ром для тебе. Думаю, що непоганий ром.

Поставивши на стіл чарку, вона очікувально подивилась на мене.

– Ром добрий, це я відчуваю ще здаля. Але ж, Пат, може, краще було б трохи заощаджувати, га? Хоча б задля того, щоб не мати діла з грамофонами?

– Ні, – відповіла вона.

– Теж правильно, – сказав я.

Ром був чимось розбавлений, це я визначав відразу ж по кольору. Крамар безперечно обдурив Пат. Я випив чарку.

– Першокласний ром, – похвалив я, – налий-но мені ще. Звідки він у тебе?

– З магазину ось тут, на розі.

«Ага, – подумав я собі, – так і є: якась задрипана кондитерська». Я вирішив при нагоді зайти туди і сказати власникові, що я про нього думаю.

– А тепер мені, мабуть, треба йти, Пат, га? – спитав я.

Вона глянула на мене.

– Ще ні…

Ми стояли біля вікна. Внизу засвітилися ліхтарі.

– Покажи-но мені твою спальню, – сказав я.

Вона відчинила двері й увімкнула світло. Я з порога заглянув до кімнати. Скільки думок шугало у мене в голові!

– То це твоє ліжко, Пат… – сказав я нарешті.

Вона посміхнулась.

– А чиє ж воно може бути, Роббі?

– Та й справді! – я звів на неї очі. – А ось і телефон… Тепер я й це знаю… Ну, я піду. Прощавай, Пат!

Вона доторкнулась долонями до моїх скронь. Як чудово було б залишитися тут, цього вечора бути біля неї під цією м’якою синьою ковдрою… Але щось стримувало мене. Не ніяковість і не страх чи обережність, – просто дуже велика ніжність, ніжність, що була сильніша за жагу…

– Прощавай, Пат, – сказав я. – Гарно було в тебе. Краще, ніж ти думаєш… І ром… і те, що ти про це подумала!

– Та це ж так просто…

– Для мене не просто. Я до такого не звик.

Знову пансіон пані Залевської. Я, замислившись, посидів у своїй кімнаті. Мені не подобалося, що Пат має чимсь завдячувати Біндінгові. Я вийшов у коридор і попрямував до Ерни Беніг.

– Я до вас у серйозній справі, – почав я. – Який сьогодні попит на жіночу працю, Ерно?

– Отакої! – здивувалася вона. – Не сподівалася від вас такого – як сніг на голову! А втім, попит аж надто малий…

– І нічим не можна допомогти? – спитав я.

– А який фах?

– Ну, секретарка, діловод тощо.

Вона махнула рукою:

– Сотні тисяч без роботи. Може, у вашої дами є якісь переваги?

– У неї прекрасна зовнішність, – сказав я.

– Скільки слів? – спитала Ерна.

– Що?!

– Скільки слів вона пише за хвилину? Скількома мовами?

– Уявлення не маю, – відповів я, – я думав так, для представництва…

– Голубчику, – заговорила Ерна, – все це я знаю напам’ять: дама з доброї родини, знала колись кращі дні, змушена тепер… і таке інше і тому подібне. Безнадійна справа, скажу вам одверто. Хіба що хтось зацікавиться нею з особливих причин і впхне кудись. Ви ж добре розумієте, з яких саме причин. А ви цього, звісно, не схочете?

– Дивне запитання, – пробурмотів я.

– Не таке вже й дивне, як ви собі думаєте, – гірко промовила Ерна, – всяк буває.

Я згадав про стосунки Ерни з її шефом.

– Але я дам вам гарну пораду, – вела Ерна далі. – Постарайтеся заробляти, щоб вистачило на двох. Це – найпростіший вихід. Одружіться.

– Непогано було б, – сказав я сміючись. – Хотів би я мати стільки довіри до самого себе…

Ерна якось дивно глянула на мене. Де й ділася її жвавість, і вона враз наче постаріла, зів’яла.

– От що я вам скажу, – заговорила вона знову. – Мені живеться добре, є в мене все, навіть і таке, що мені зовсім не потрібне. Але повірте мені: якби до мене прийшов хтось і запропонував жити разом, отак насправді, по-чесному, я покинула б отут увесь цей мотлох і переїхала б із ним хоч би й до мансарди. – Її обличчя знову набуло її звичайного виразу. – Ну, годі про це – у кожній людині приховано хоч трохи сентиментальності. – Вона підморгнула мені крізь дим сигарети. – Здається, у вас теж?

– Та де там, – вихопилося в мене.

– Авжеж, авжеж! – наполягала Ерна. – І коли ти цього не сподіваєшся, вона з тебе й вихлюпується…

– З мене – не вихлюпнеться! – заперечив я.

До восьмої години я ще так-сяк терпів у своїй комірчині, потім мені набридло сидіти самому, і я пішов до бару, щоб побачити там когось.

Валентин був уже там.

– Сідай, – запросив він мене. – Що питимеш?

– Ром, – відповів я. – Від сьогодні в мене з ромом особливі стосунки.

– Ром для солдата – як молоко, – сказав Валентин. – До речі, у тебе чудовий вигляд, Роббі.

– Хіба?

– Авжеж. Помолодів!

– І це добре, – сказав я. – Будьмо, Валентине!

– Будьмо, Роббі!

Ми поставили чарки на стіл і подивились один на одного. Тоді не втримались і… обидва розсміялися.

– Ти, старий чорте! – сказав Валентин.

– Друзяко, трясця твоїй матері! – відповів я. – А тепер чого вип’ємо?

– Того самого ще…

– Згода!

Фред налив.

– Ну, то будьмо ж, Валентине!

– Будьмо, Роббі!

– Правда ж, чудесне це слово: «Будьмо!»

– Найкраще з усіх слів!

Ми проказали це слово ще кілька разів.

Тоді Валентин пішов.

Я лишився в барі. Крім Фреда, там не було вже нікого. Я дивився на старі, освітлені зсередини географічні карти на абажурах, на судна з пожовклими вітрилами й думав про Пат. Мені дуже хотілося їй зателефонувати, але я присилував себе не робити цього. Я не дозволяв собі навіть думати про неї так багато. Я хотів, щоб вона була для мене несподіваним дарунком щастя, дарунком, що дістався мені на якийсь час, а тоді зникне назавжди, – і тільки. Я не хотів навіть у думках припустити, що це щось більше, значніше. Я надто добре знав, що кожне кохання прагне бути вічним і в цьому його одвічна мука. Немає нічого сталого. Нічого.

– Дай-но мені ще чарку, Фреде! – попросив я.

До бару зайшли чоловік і жінка. Вони пили коктейль біля прилавка. У жінки був стомлений вигляд, чоловік кидав на неї жагучі погляди. Незабаром вони пішли.

Я перехилив чарку. Може, не слід було ходити сьогодні до Пат. Я не міг забути цієї картини: поринула в сутінки кімната, ніжно-блакитні вечірні тіні й прекрасна дівчина, що, мерзлякувато скулившись, низьким, глухуватим, ледь хрипким голосом розповідає про своє життя, про свою жагу до життя… До дідька, я стаю сентиментальним! Але ж хіба те, що було досі нестримною, приголомшливою пригодою, не розчинилося вже у хвилі ніжності, хіба не заполонило воно мене глибше, ніж я того хотів і знав, хіба я не відчув сьогодні, саме сьогодні, як сильно я змінився? Чому я пішов, чому не залишився з нею, як того й прагнув? Прокляття – не хочу більш про все це думати. Хай буде як буде, нехай я збожеволію від горя, коли втрачу її – про мене! Але поки вона зі мною, все інше – байдуже, нехай хоч і згорить! Чи варто прагнути до чогось сталого у своєму коротенькому житті? Однаково прийде день, коли велика невблаганна хвиля нарине і змиє все.

– Вип’єш зі мною, Фреде? – спитав я.

– Як завжди, – відповів він.

Випили по дві чарки абсенту. Потім кинули жеребок, кому замовляти ще дві. Я виграв, та це мене не влаштовувало. Отож ми кидали жеребок і далі. Але я програв аж на п’ятому разі, а тоді вже – тричі підряд.

– Я п’яний чи надворі щось гримить? – спитав я.

Фред прислухався.

– Ні, справді гримить. Перша в цьому році гроза!

Ми підійшли до дверей і глянули на небо. Нічого не побачили. Було тепло, час від часу гриміло.

– За це, власне, випити можна ще по одній, – запропонував я.

Фред не заперечував.

– От бісова лакриця, – сказав я, ставлячи порожню чарку на прилавок.

Фред погодився, що можна випити чогось міцнішого. Він був за вишнівку, я – за ром. Щоб не сперечатися, випили і того, і того. Щоб не мати мороки з наливанням, узяли більші чарки. Настрій у нас був чудовий. Час від часу ми виходили надвір, щоб подивитись, як спалахує блискавка. Дуже хотілося побачити це, та нам не щастило: блискавки спалахували саме тоді, коли ми були в приміщенні. Фред розповів мені, що в нього є наречена, донька власника закусочної-автомата. Фред не поспішав із одруженням, чекав, поки старий помре, щоб точно знати, чи дістанеться дочці в спадщину закусочна. Я вважав, що це зайва обережність, але він доводив, що старий – страшенне стерво і зможе в останню хвилину заповісти закусочну місцевій общині методистської церкви. Довелося з ним погодитися. До того ж Фред був налаштований досить оптимістично. Старий застудився, і Фред сподівався, що це, може, грип, а це ж небезпечна хвороба. Довелося його розчарувати, пояснивши, що алкоголіки дуже легко переносять грип, навпаки, часом виснажені вже алкоголіки від грипу просто розцвітають і навіть гладшають. Фред сказав, що це, зрештою, байдуже, – може, старий попаде під якусь машину. Я погодився, що на мокрому асфальті така можливість справді реальна. Фред одразу ж побіг подивитися, чи не йде дощ. Але було сухо, тільки дуже гримотіло. Я поставив перед ним склянку з лимонним соком, а сам пішов до телефону. В останню мить згадав, що вирішив не дзвонити. Я махнув рукою апаратові й хотів був зняти перед ним капелюх. Але тут я помітив, що в мене його нема.

Повернувшись на своє місце, побачив Кестера й Ленца.

– Ану, дихни на мене! – сказав Готфрід.

Я дихнув.

– Ром, вишнівка, абсент, – констатував він. – Пив абсент? От свиня…

– Якщо ти думаєш, що я п’яний, то помиляєшся, – запевняв я. – Звідки це ви?

– Зі зборів. Політичних! Але Отто вважає, що це дурниця. А що п’є Фред?

– Лимонний сік.

– Випий і ти склянку…

– Завтра, – відповів я. – А тепер треба щось з’їсти.

Кестер тим часом занепокоєно дивився на мене.

– Не дивись так на мене, Отто, – сказав я. – Ну, трохи перебрав, але не з горя – з радості.

– Тоді добре, – погодився він. – Але однаково ходімо, поїж із нами.

Об одинадцятій я знову був тверезий-тверезісінький. Кестер запропонував піти подивитися, що робить Фред. Ми повернулися в бар і знайшли його за прилавком у дим п’яного.

– Перенесіть його до сусідньої кімнати, – сказав Ленц, – а я тим часом побуду тут за бармена.

Ми з Кестером привели Фреда до тями, напоївши його теплим молоком. Умить подіяло. Тоді ми посадовили його на стілець і наказали ще з півгодини відпочити. Ленц, мовляв, сам упорається за прилавком.

Готфрід і справді упорався. Він знав усі ціни, всі найбільш ходові рецепти коктейлів. Він так спритно розмахував шейкером, наче ціле своє життя нічого іншого й не робив.

За годину підійшов і Фред. Шлунок у нього був вилуджений, отож прочумався він швидко.

– Пробач, Фреде, – сказав я, – треба було нам спершу чогось поїсти.

– Та зі мною вже все гаразд, – відповів він. – Часом воно не завадить.

– Може, й так.

Підійшовши до телефону, я подзвонив Пат. Усе, що я перед тим передумав, розвіялось як дим. Вона взяла слухавку.

– За чверть години буду біля парадного! – випалив я і повісив слухавку. Я боявся, чи не скаже вона, що стомилася, і не захоче вийти. А я мусив її побачити.

Вона вийшла. Коли вона відмикала парадні двері, я поцілував шибку в тому місці, проти якого була її голова. Вона хотіла щось сказати, але я не дав їй і слова мовити. Я поцілував її, і ми побігли удвох вулицею, аж поки не натрапили на таксі. Блиснуло, загуркотів грім.

– Мерщій, зараз лине дощ! – гукнув я.

Ми сіли в машину. Перші краплини застукотіли по верху таксі. Машина підскакувала на вибоїстій дорозі. Усе це було чудово, бо на кожній вибоїні я відчував Пат. Усе було дивовижне – дощ, місто, напої, все було якесь безмежне і прекрасне. У мене був прекрасний настрій – якийсь прозорий, піднесений, такий, який буває, коли сп’янієш, а тоді перебореш своє сп’яніння. Десь ділося моє зніяковіння, ніч була сповнена глибокої сили й блиску. Ніщо вже не могло скоїтися, не було ніякої фальші.

Дощ линув, тільки-но ми вийшли з машини. Поки я платив, брук іще був у темних цяточках від краплин дощу, наче пантера, але ми ще не встигли дійти до дверей, як він почорнів і ніби бризкав сріблом – із неба лив безперервний потік води. Я не вмикав світла. Блискавки освітлювали кімнату. Над містом шаленіла гроза. Безугавно гуркотів грім.

– Тепер тут хоч би й кричав – ніхто не почує! – гукнув я до Пат.

Спалахували шибки. Чорні силуети дерев на кладовищі на якусь мить з’являлися на тлі сліпучо-синього неба, а тоді, поглинуті гуркотом, ураз зникали в пітьмі, під час спалахів у рамі вікна, наче сама випромінюючи світло, виникала гнучка постать Пат. Я обняв її за плечі; вона пригорнулась до мене; я відчув її уста, її віддих і забув про все на світі…