Читать книгу Три товариші. Чорний обеліск - Эрих Мария Ремарк, Erich Maria Remarque - Страница 11

«Форд» стояв у майстерні готовий, відремонтований. А нова робота не надходила. Треба було щось шукати. Ми з Кестером пішли на аукціон. Там продавалося таксі, і ми вирішили його купити. Таксі завжди можна було вигідно перепродати.

Зал аукціону містився у флігелі, в одному з північних районів міста. Крім таксі, там продавалася ціла купа різних речей. Деякі з них стояли на подвір’ї. Ліжка, розхитані столи, позолочена клітка з папугою, що кричав: «Здоров будь, любчику!», годинник-тумба, книжки, шафи, старий фрак, кухонні стільці, посуд – увесь злиденний мотлох безнадійно скаліченого життя.

Ми прийшли рано, аукціоніста ще не було.

Я почав порпатись у виставлених речах і гортати заяложені дешеві видання грецьких та римських класиків із численними помітками на полях. На збляклих, пошарпаних сторінках були вже не вірші Горація чи пісні Анакреона – це був зойк чийогось злиденного, безпорадного, загиблого життя. Комусь ці книжки були захистком, хтось тримався за них аж до останку, а коли вже здав їх сюди, на аукціон, то дійшов до краю.

Кестер глянув на мене через плече:

– Сумно все це, правда?

Я кивнув і показав на інші речі:

– Та й це теж. Кухонні стільці та одежні шафи ніхто не принесе сюди задля розваги.

Ми підійшли до машини, що стояла в кутку двору. Лакування було старе, облуплене, але машина – чиста, навіть крила були чисті. Неподалік стояв кремезний чоловік, якось безпорадно опустивши свої великі руки, і байдуже дивився на нас.

– Ти оглянув машину? – спитав я Кестера.

– Ще вчора, – відповів він. – Поїздила вже чимало, та була в непоганих руках.

Я кивнув, погоджуючись:

– Авжеж, вигляд у неї непоганий. Її ще й сьогодні вранці помили. Зробив це, певна річ, не аукціоніст.

Кестер кивнув і подивився на кремезного чоловіка.

– Напевне, це її господар. Він і вчора тут був – чистив машину.

– От лихо, – вихопилось у мене, – вигляд у нього, як у собаки, що потрапив під колеса…

Якийсь молодий чоловік у пальті під пасок ішов через двір до машини. В усій його постаті було щось неприємно-хвацьке.

– Оце, мабуть, та лайба! – сказав він, звертаючись чи то до нас, чи то до власника машини, і постукав своїм ціпочком по капоту.

Я помітив, що в очах у кремезного чоловіка щось затремтіло.

– Нічого, нічого, – великодушно заспокоїв його чоловік у пальті під пасок, – лакування однаково вже не варте й копійки. Солідна бандура! Годиться, власне кажучи, для музею, га?

Він розреготався на цей свій дотеп і, певний свого успіху, глянув на нас. Але ми не засміялись. Тоді він звернувся до власника таксі:

– Скільки ви хочете за цього дідугана?

Чоловік мовчки проковтнув цю образу.

– Піде як брухт, га? – весело, аж сяючи від доброго настрою, провадив юнак далі й знов обернувся до нас: – Панове теж цікавляться цією машиною? – І додав уже тихше: – Можна домовитися… Купимо машину за безцінь, а бариш поділимо. Чого це ми маємо комусь гроші під ноги кидати? До речі, Гвідо Тісс із «Аугеки».

Він крутив своїм бамбуковим ціпком і підморгував нам по-приятельському, але з відтінком переваги.

«Це двадцятип’ятирічне гадюченя вже знає всі прийоми», – сердито подумав я. Мені стало шкода мовчазного власника машини.

– Вам треба було б зватись не Тісс, а якось інакше, – зауважив я.

– Та що ви кажете! – вигукнув він задоволено. Він, певне, звик до компліментів з приводу своїх здібностей.

– Авжеж, – повів я далі, – вам треба було б зватися Шмаркач. Гвідо Шмаркач!

Він сахнувся назад.

– Ага, – вимовив він нарешті, – двоє проти одного!..

– Якщо йдеться про це, то я й сам можу піти з вами куди скажете.

– Дякую, – холодно відповів Гвідо, – щиро дякую! – І зник.

Кремезний чоловік стояв, розгублено втупившись очима в машину, ніщо його, здавалося, не обходило.

– Ми не повинні її купляти, Отто, – сказав я.

– Тоді її купить отой паскуда, Гвідо, – не погодився Кестер. – І ми нічим не зможемо допомогти її хазяїнові.

– Це правда, – сказав я. – А все ж тут щось негаразд…

– А де в наш час усе гаразд, Роббі? Повір мені – для цього чоловіка навіть краще, що ми тут. Так він, може, дістане трохи більше за свою машину. Але я обіцяю тобі: якщо те падло не вчепиться, то й я не полізу.

Прийшов аукціоніст. Він поспішав, роботи в нього, мабуть, було багато. Адже в місті щодня відбувалися десятки аукціонів. Супроводжуючи свої слова плавними, округлими жестами, він почав розпродаж злиденного мотлоху. Він так і сипав дубовими дотепами, поводився діловито, як людина, котра щодня стикається зі злиднями, які, проте, їй особисто не загрожують.

Речі продавалися за безцінь. Кілька крамарів скупили мало не все. Коли аукціоніст кидав на них погляд, вони недбало підіймали палець або похитували головою. Але за аукціоністовим поглядом стежили часом інші очі, очі на змарнілому жіночому обличчі. Вони дивилися на пальці крамарів, як на руки самого Господа Бога, – з острахом і надією…

Таксі зацікавило трьох покупців. Перший був Гвідо. Він назвав триста марок – курям на сміх. Кремезний чоловік підійшов ближче. Губи його беззвучно ворушились. Здавалося, і він хоче щось запропонувати. Але рука не піднялась, він відійшов.

Далі була названа ціна – чотириста марок. Гвідо накинув п’ятдесят. Охочих поторгуватись, здається, не було. Аукціоніст поглядаючи на присутніх, виголосив:

– Чотириста п’ятдесят марок – раз, чотириста п’ятдесят марок – два…

Власник таксі стояв із застиглим поглядом, похнюплений, ніби чекав, що його вдарять ззаду по голові.

– Тисяча! – сказав Кестер. Я глянув на нього. – Вона варта трьох, – прошепотів він. – Не можу дивитись, як знущаються з людини.

Гвідо робив нам одчайдушні знаки. Він уже забув, що його назвали шмаркачем, бо ж ішлося про ґешефт!

– Тисяча сто, – промекав він, моргаючи нам обома очима. Якби він мав очі на спині, то, певне, моргав би й ними.

– Тисяча п’ятсот, – сказав Кестер.

Аукціоніст розійшовся. Він розмахував своїм молоточком, наче капельмейстер. Це вже були гроші, не те що дві – дві з половиною марки, як дотепер.

– Тисяча п’ятсот десять, – вичавив із себе Гвідо.

– Тисяча вісімсот, – кинув Кестер.

Гвідо постукав себе по лобі й відступився. Аукціоніст підскочив. Раптом я згадав про Пат.

– Тисяча вісімсот п’ятдесят! – несподівано вихопилося в мене.

Кестер здивовано озирнувся на мене.

– Ці п’ятдесят я доплачу, – квапливо сказав я. – Це я так, про всяк випадок – перестраховка…

Кестер кивнув.

Аукціоніст присудив машину нам. Кестер зараз же заплатив гроші.

– Диви на них! – сказав Гвідо, що не міг стриматися, підійшов до нас, наче нічого й не було. – Ми б могли купити цю коробку й за тисячу марок. Адже третього ми враз віднадили…

– Здоров будь, любчику! – прокричав за ним рипучий голос.

То був папуга в позолоченій клітці; дійшла й до нього черга…

– Шмаркач, – додав я.

Гвідо, знизавши плечима, забрався геть.

– Отак, – сказав я, підійшовши до власника машини; тепер поруч нього стояла бліда жінка.

– Розумію… – відповів він.

– Нам би краще не встрявати, – сказав я. – Але тоді ви дістали б іще менше…

Він кивнув, нервово потираючи руки.

– Машина добра, – раптом заквапився він, – машина добра, вона варта цих грошей, безперечно варта, ви не переплатили, тут не про машину йдеться, ні, зовсім не про машину, тут, бачите…

– Розумію, – сказав я.

– Нам із цих грошей нічого й не залишиться, – промовила жінка. – Усе заберуть…

– Якось-то воно буде, стара, – заспокоював її чоловік, – якось виберемося з біди…

Жінка нічого не відповіла.

– Коли перемикаєш із першої швидкості на другу, порипують шестерні, – знову став пояснювати чоловік, – але це не вада, вона як і нова була, то так було. – Він говорив, наче йшлося про дитину. – Машина вже три роки в нас, і ніде нічого. Ось тільки… спочатку я захворів, а тоді тут мене один підвів… приятель один…

– Негідник, – суворо сказала жінка.

– Облиш, стара, – сказав чоловік і подивився на неї, – я ще викараскаюсь… Правда ж?

Жінка не відповіла. Чоловік обливався потом.

– Дайте мені вашу адресу, – сказав Кестер. – Може, нам колись потрібен буде водій…

Чоловік старанно написав адресу своєю великою, чесною рукою. Я глянув на Кестера; ми обидва розуміли, що цього чоловіка могло врятувати тільки диво. А див тепер не бувало. А як і бували, то хіба тільки на гірше.

А чоловік говорив і говорив, наче його лихоманило. Аукціон закінчився. Ми лишилися у дворі самі. Колишній власник машини давав нам поради, як користуватися взимку стартером. При цьому він весь час доторкувався рукою до машини. Нарешті – заспокоївся.

– Ну, ходімо вже, Альберте, – сказала жінка.

Ми потиснули йому руку. Подружжя пішло. Ми зачекали, поки вони відійдуть далі, а тоді запустили мотор.

Виїжджаючи з подвір’я, ми побачили маленьку стару жінку, що несла в руках клітку з папугою, одбиваючись від дітлахів. Кестер зупинив машину.

– Вам куди? – запитав він стареньку.

– Та ви що, люди добрі, я не маю грошей на таксі! – відповіла вона.

– Не треба грошей, – сказав Отто. – У мене сьогодні день народження – везу задарма.

Вона недовірливо глянула на нас, міцніше стискуючи в руці клітку.

– А тоді скажете, що все-таки треба платити.

Ми заспокоїли її, і вона сіла в машину.

– Навіщо ви купили собі папугу? – спитав я, коли ми довезли її до дому.

– На вечори, – відповіла стара. – Як ви думаєте, дорого буде його прогодувати?

– Ні, – сказав я, – але як це розуміти: на вечори?

– Він же вміє говорити, – відповіла вона й подивилась на мене своїми ясними старечими очима. – От і матиму когось, хто хоч слово скаже…

– Ах, он воно що…

Після обіду прийшов по свій «форд» пекар – блідий, засмучений. На подвір’ї був тільки я.

– Чи подобається вам колір? – спитав я.

– Та подобається, – відповів він, якось нерішуче поглядаючи на машину.

– Верх вийшов дуже гарний…

– Атож…

Він стояв біля машини і, здавалося, ніяк не зважувався поїхати. Я чекав, може, він захоче ще виторгувати задурно якусь дрібницю: домкрат, попільничку чи щось інше.

Та вийшло інакше. Походивши й посопівши трохи навколо машини, він подивився на мене своїми, ніби помережаними червоними жилками, очима й сказав:

– Подумати тільки: якихось кілька тижнів тому вона сиділа в оцій машині, здорова й весела!..

Мене трохи здивувало, що він раптом так розм’якнув, і я подумав собі, що оте прудке чорняве стерво, що в останній його приїзд було з ним, мабуть, чи не далося йому вже добре взнаки. Люди частіше стають сентиментальними від досади, ніж від любові.

– Добра була жінка, – повів він далі, – душевна жінка. Ніколи нічого не вимагала. Десять років одне й те саме пальто носила. Блузки й усе таке інше сама собі шила. І в домі вона поралась, без служниці.

«Ага, – подумав я, – а ця нова, мабуть, нічого цього не робить».

Пекаря наче прорвало – він почав розповідати, якою ощадливою була його дружина. Аж дивно було, як спогади про заощаджені гроші зворушували цього запеклого гультяя. У неї ніколи не було порядної фотографії, бо це, на її думку, коштувало надто дорого. Через це в нього залишилося тільки весільне фото та кілька моментальних знімків.

Тут мені сяйнуло:

– Вам треба було б замовити гарний портрет вашої дружини. Тоді назавжди матимете пам’ять. Фотографії з часом бліднуть… Є один художник, який робить такі портрети…

Я розповів йому, як працює Фердинанд Грау.

Він зараз же насторожився і сказав, що це, мабуть, дуже дорого. Я заспокоїв його, запевнивши, що коли піду з ним, то з нього візьмуть небагато. Він спробував ухилитись, але я не відчепився, доводячи, що пам’ять про дружину дорожча за все. Нарешті він погодився. Я зателефонував до Фердинанда Грау, попередив його, а тоді поїхав з пекарем забрати фотографії його дружини.

Чорнявка вискочила назустріч нам з крамниці, забігала навколо «форда».

– Червоний колір був би кращий, золотко! Але ти будь-що мусив настояти на своєму!

– Відчепися! – похмуро буркнуло «золотко».

Піднялись на другий поверх, у квартиру. Чорнявка – за нами. Її швидкі оченята нишпорили скрізь. Пекар нервував – не хотів при ній шукати фото.

– Залиш-но нас самих, – сказав він їй нарешті досить грубо.

Виклично погойдуючи високими грудьми під туго напнутим джемпером, вона повернулась і вийшла. Пекар вийняв з альбома в зеленій плюшевій оправі кілька фотографій і показав мені. Жінка у весільному вбранні, поруч із нею він – вуса хвацько підкручені, у неї на устах – усміх… А на іншій це вже худа, висотана, затуркана жінка, що якось боязко сидить на краєчку стільця. Тільки дві маленькі фотографії, а в них – ціле життя.

– Годиться, – сказав я, – з цих фото можна зробити все, що треба.

Фердинанд Грау зустрів нас у сюртуку – урочистий, сповнений гідності. Цього вимагали інтереси справи. Він знав, що для багатьох людей, які втратили близьких, повага до їхніх душевних страждань була важливіша, ніж самі страждання.

На стінах майстерні висіло кілька солідних портретів олійними фарбами у позолочених рамах, під ними – невеличкі фото, що правили для них за оригінал. Отож кожен клієнт міг відразу ж побачити, що можна було зробити на підставі навіть маленької збляклої фотокартки.

Фердинанд провів пекаря по майстерні й запитав, якого типу портрети йому найбільше сподобалися. Пекар відповів на це запитанням, чи залежить ціна від розміру портрета. Фердинанд пояснив, що річ не в квадратних метрах, а в стилі живопису. Тоді з’ясувалося, що пекар віддає перевагу найбільшому портрету.

– У вас непоганий смак, – похвалив його Фердинанд, – це портрет принцеси Боргезе. Коштує вісімсот марок. З рамою.

Пекар відсахнувся.

– А без рами?

– Сімсот двадцять.

Пекар запропонував чотириста марок.

Фердинанд труснув своєю лев’ячою гривою:

– За чотириста марок ви можете мати щонайбільше саму голову в профіль. Але не до пояса й не анфас. Це ж подвійна робота.

Пекар сказав, що з нього досить і голови у профіль. Тоді Фердинанд звернув його увагу на те, що на обох фотографіях його дружина знята анфас. За такими фотографіями Тіціан не намалює портрет у профіль. Пекар обливався потом, видно було, що його аж розпач бере, чого свого часу він був такий необачний. Йому довелося зрештою погодитися, що Фердинанд має рацію, бо ж анфас треба малювати на пів обличчя більше, ніж у профіль. Отож це виправдує дорожчу ціну. Але він усе ще вагався. Фердинанд, що поводився досі досить стримано, почав тепер насідати на пекаря. Його могутній бас глухо лунав у майстерні. Як експерт мушу сказати, що працював він бездоганно: пекар скоро «дозрів» і здався, нарешті, після того, як Фердинанд розписав йому вплив помпезного портрета на недоброзичливих сусідів.

– Гаразд, – сказав він нарешті, – але в разі оплати готівкою – десять відсотків знижки!

– Згода, – відповів Фердинанд, – десять відсотків знижки й аванс триста марок – на фарби, полотно тощо.

Вони ще трохи посперечались, нарешті дійшли згоди і стали обговорювати характер самого портрета. Пекар хотів, щоб домальовані були низка перлів і золота брошка з діамантом. На фотографіях їх не було.

– Само собою зрозуміло, – заявив Фердинанд, – коштовності вашої дружини будуть домальовані. Найкраще було б, коли б ви якось принесли їх сюди на годину, щоб малюнок якнайбільше відповідав натурі.

Пекар почервонів.

– Їх у мене вже немає. Вони… десь у родичів…

– Он як… Ну, то й так зроблю. Чи не була брошка подібна до тієї, що на тому портреті?

Пекар кивнув:

– Хіба тільки трохи менша…

– Гаразд. Ми її такою й зробимо. А низки перлів нам і не треба, бо всі перли однаковісінькі.

Пекар полегшено зітхнув.

– А коли буде готовий портрет?

– За півтора місяця.

– Добре.

Пекар розпрощався.

Ми з Фердинандом ще трохи посиділи в майстерні самі.

– Невже тобі на це потрібно півтора місяця? – запитав я.

– Та де там! Чотири-п’ять днів, але я не можу йому цього сказати, бо тоді він підрахує, скільки я заробляю за годину, і подумає, що його обдурили. А півтора місяця – це солідно. Так само, як і принцеса Боргезе. Така, любий Роббі, людська натура: якби я сказав йому, що то звичайна собі швачка, то і його портрет утратив би для нього цінність. До речі, це вже шостий випадок, коли померлі жінки мали однакові коштовності, як он на тому портреті. Отакі бувають збіги… А портрет симпатичної дами Луїзи Вольф – вдалий рекламний трюк!

Я оглянув майстерню. Це були портрети, які не забрали або ще не виплатили родичі. З нерухомих облич на стінах на мене дивилися очі, що давно вже зотліли в могилі. І все це були люди, що колись жили, дихали, плекали якісь надії…

– Чи не зробить усе це тебе поступово меланхоліком, Фердинанде?

Він знизав плечима.

– Ні, хіба що циніком… Меланхоліком стаєш, коли міркуєш про життя, а циніком, коли бачиш, що робить із ним більшість людей.

– Ну, дехто страждає по-справжньому…

– Слушно. Але такі портретів не замовляють.

Фердинанд підвівся.

– І добре, Роббі, що люди носяться ще й з отакими дрібничками, це прив’язує їх до життя, втішає… Самотність, справжня самотність, без будь-яких ілюзій, передує тільки божевіллю або самогубству.

Велика, нічим не обставлена кімната ніби розчинялась у вечірніх сутінках. Десь поблизу лунали тихі кроки – хтось походжав туди й сюди.

То була економка, що ніколи не виходила, коли тут бував хтось із нас. Вона вважала, що ми намовляємо Грау проти неї, і ненавиділа нас.

Я вийшов і, наче в теплу купіль, пірнув у гомінке вирування вулиць.