Читать книгу Ліля. Париж. Кохання - Галина Горицька - Страница 10

Тут я змушена зробити маленьку ремарку.

По-перше, мої герої почали інтелектуальну сварку, котру заведено називати дискусією, все глибше залізаючи в хащі історичних домислів і фактів. І ця сварка, себто дискусія, затягнулася на добрячу кількість сторінок. Чи воно вам треба цього чудесного ранку/дня/вечора?.. По-друге, я зовсім не очікувала від моєї дівчинки Ліадейн – експатки й фотографа з Парижа – такої настирності в цьому питанні.

Чому це було так важливо для неї? Звісно-звісно, я пам’ятаю, що ми вже з вами дали відповідь на це запитання наприкінці Кола першого. Пам’ятаєте? «Ніщо у світі не має сенсу, якщо ви його у цьому не бачите». Однак… Я б хотіла додати певної прозорості каламутній річці мого роману.

Ліадейн у школі називали Лілею. Та й за паспортом вона була Ліля – в Радянському Союзі не дуже полюбляли дивні імена. Ті, що здавалися буржуазними, непристойними, вульгарними, аби випендритись і таке інше. А простіше – просто дивакуватими, ексцентричними, такими, котрі вирізняли з-поміж інших. Усе мало бути під копірку й однаковим на зріст, як вазони на підвіконні прапорщика космодрому десь попід Плесецьком – якось так.

І ось, коли та грандіозна махіна, що «звєздою» солдатика, котрий «просто хотєл остаться» з дівчиною, «но високая в нєбє завьот в путь»[42] нарешті розпалася, і Ліля знайшла сили піти всупереч тому життю, що чекало на неї в рідному Києві й податися світ за очі (аж до Парижа з його ліхтарями на Ейфелевій), усе індивідуальне, рідне й не «під копірку» набуло для неї особливого значення.

– Мою бабусю звали Ліадейн?

– Так, Крихітко… Та й тебе так повинні були назвати – це було сімейною традицією.

– А чому я тоді Ліля?

– Ну бо в СРСР було нетипово давати дівчаткам таке ім’я.

– А Ліля – то типово?

– Сонечко, ну не так нетипово, як Ліадейн. Власне, молодшу сестру Лариси Косач так звали… Ти знаєш, хто це[43]?

– Так, мамо, звісно знаю! Не знущайся з мене. Я дуже люблю «Лісову пісню», просто дуже…

– Тоді можеш уважати, що тебе названо на її честь. Круть?

– Оці твої слівця сучасні… І звідки ти їх приносиш постійно?

– Ну це не тюремний жаргон. І на тому дякуй. І на тому, що не назвали тебе Ліадейн. Звісно, батько мені цю ідею «задвинув», коли я тільки завагітніла. До речі, щодо хлопчика у нього зазіхань на авторське право придумувати ім’я не було. Може, тому всю вагітність я сподівалася на хлопчика…

– Красно дякую!

– Не злися. З ім’ям Ліадейн тебе б у школі розтерзали. Я – вчителька. Повір мені, діти – найжорстокіші людські створіння. Це, коли вони виростають і взнають, що таке біль, стають м’якішими чи втомленішими… А дітьми люди – як струна, що перерізає горлянку, і сама того не знає, – невинні й кришталево жорстокі…

– Тобто от ніяк мені б не прожити було Ліадейн?

– Це ж не Даздрапєрма[44]… Ось вона – за милу душу.

– Ну придумали мені б псевдонім сімейний – як Ларису в дитинстві називали Лесею, і вона потім його взяла для творчості. Називали б мене Ліадейн…

– Лілю, дитинко, ну чого ти така? Навіщо злишся? Міша покійний хотів, аби тебе так звали – він просто марив цією ідеєю. І ти ж знаєш, тітка його була Ліадейн по паспорту, але я хотіла тобі кращої долі, серденько…

– То я тепер буду Ліадейн! І крапка!

* * *

Крити було нічим. Я й справді не була кваліфікованим істориком, і мені справді ну дуже хотілося вірити в те, що легенда з Ліадейн – не якась там вигадка. Тож я, прагнучи цього, несвідомо стягувала до купи матерію сукні джерельних фактів, якої бракувало, прикриваючи своїми фамільними легендами ті частини оголеного тіла історії, котрих також бракувало. Я вирішила змінити тему:

– То чому? Ну, чому ваш Рупхерт Третій Пфальцський…

– Він став Рупхертом Першим після коронації…

– Ну нехай так! То чому він поперся вже коронований до Гайдельберґа? Адже, король всія Священної Римської міг вибрати собі й більший замок, чи не так?

Німець розсміявся, але терпіння остаточно ще не втратив.

– А куди він повинен був поїхати на вашу думку?

– Ну, не знаю… Навкруги стільки замків!

– Це цікаво… Гаразд. Наприклад?

– Ну хоча б в Ельц!

– Гадаю, лицарі з династії Ельц не дозволили б[45]…

– Я не знаю. Нойшванштайн[46]?

– Ви знущаєтесь? Він побудований досить недавно, і не треба згадувати Гогенцоллерн[47], бо тут зійшлися обидва чинники: недавно побудований, та й пруські королі були б проти. Ви повинні зрозуміти одне: кожен замок хтось будував і комусь належав і до того ж – на певній німецькій землі. І в основному для досить утилітарних цілей: або захисту території від загарбників, або задля іміджу. Однак то пізніше. Ви знаєте, що тільки графи могли будувати замки[48]?

– Стривайте… Тобто король не міг оселитись у якомусь із замків на свій вибір?

І ось тут, здається, мій співрозмовник нарешті таки втратив терпіння.

– Звісно ні! І, як я вже казав, консолідованої імперії як такої не існувало. Рупхерт мав вукрай непевне становище, що і підтвердилося згодом: за борги він мусив продати навіть фамільний срібний посуд, а потім – і свою корону. І от за два роки до того, уявіть, він наслідував кюрфюрство Пфальське. Так, саме те, котре ви навіть не можете правильно вимовити. Столицею цього курфюрства, в котрому він по праву наслідування володарював і досить певно, наважуся припустити, почувався, був саме оцей Гайдельберґ, у котрому ви ось тепер є і сперечаєтеся зі мною. Тому після коронації він приїхав саме сюди святкувати й разом зі своєю дружиною Елізабет. А зовсім не якоюсь там Ліадейн! Пробачте… І навіть коли подався для цього до сусіднього монастиря й розмістив там свою придворну свиту, він уже мріяв про зведення на горі Кенігштуль грандіозного готичного палацу. Для цього з Франкфурта прибув відомий архітектор Гартен фон Марденер – це достеменно відомо, – шваб підняв вказівний палець, наголошуючи на непорушності своїх слів. – І Рупхерт, я гадаю, приїздив сюди на коні спостерігати, як утілюється його задум у життя. Розумієте?

– Ви мене за ідіотку маєте? Я прекрасно обізнана з діяннями вашого Рупхерта, хай йому грець! І знаю, що відразу після коронації він двічі намагався перейти через Альпи, аби бути коронованим ще й в Італії. І двічі зазнав поразки: спочатку в битві з Вісконті, від якого він вимагав, аби той повернув титул герцога Міланського, незаконно отриманий від Рупертівського попередника, а потім – через банальний брак коштів. І все. Фініта ля комедія. Його авторитет тут, у рідній Німеччині, так упав, що почалася анархія. То ви стверджуєте, – тут настала моя черга складати руки на грудях і єхидно посміхатись, – що він регулярно скакав сюди на своєму конику, щоб подивитися на будівництво вряди-годи?

[Тільки тепер я усвідомлюю, яким терплячим насправді виявився мій співбесідник. Ох, тільки тепер…]

– А чому й ні? Адже помер він тільки в 1410-му й, судячи з того, що Палатинат перейшов разом із замком до старшого з чотирьох його синів, Рупхерт володарював у палаці до самого свого кінця.

Я помітила, що сонце остаточно покинуло баштові вікна. Сувої, або пергаменти, що стирчали повсюди, почали нагадувати оті перешкоди, що на землі заважали танкам противника під час Другої світової перейти рубіж великих міст. Я ледь не обперлась об один із них і відчула, як він боляче кольнув мене під ребра.

Шваб подивився на мобільник, що розривався від миготіння, і розвів руками:

– Послухайте, не для підготовленого… не для історика… досить складно сперечатися на такому рівні. Тим паче я розумію, що це питання вас дуже хвилює, воно є особистим для вас і тому ви нервуєтесь ще більше. Та й мені вже час – дружина чекає з пфанлє[49]. Кхм-кхм. Продовжимо завтра.