Читать книгу Ліля. Париж. Кохання - Галина Горицька - Страница 4

Макс зітхнула. Зітхаючи, вона вдихнула чисте, вологе повітря німецького лісу – ніби ельфіню вдихнула. Ковтнула щось казкове. Отримала подарунок.

Запахи сирої хвої й мокрої землі. Повсюди перетиналися віти тисячолітніх дерев-велетнів і плюща, що вився по них. Одна велика сіро-бура непроникна хмара, проштрикнута посередині стовбурами дерев так, ніби вона такою розп’ятою й народилася, повільно рухалася на нас. А стовбури дерев стояли непорушно.

– Ти читала Ґете? – запитала Макс.

– Хто? Я? Ні.

– Не в оригіналі. Хоча б щось?

– Ні, – так само інертно повторила я, розмірковуючи, чи варто продиратися крізь хащі в пошуках його, замку.

– «Тіло велетня, що живе неподалік звідси, ніяк не слухається: рукам його і соломинки не підняти, плечам і в’язанки хмизу не знести. 3ате його тіні, можна сказати, все до снаги. Ось тому-то на сході сонця і заході в ньому багато сили; ввечері досить сісти на тінь від його потилиці, велетень потихеньку піде до берега, і тінь перенесе подорожнього через річку», – процитувала Макс, – Це Ґете між іншим. Його казка «З розмов німецьких біженців». Ловиш мою думку?

– Ні, не зовсім. Я занадто втомлена, аби щось піймати… Навіть ловити. Не те, що ти. Фея смакує?

– Так. До речі… Ось слухай. На літературні казки Німеччини вплинув не лише народний фольклор, а й французькі казки. Казки про фей, які лягли в основу багатьох художніх творів, також стали джерелом і для цієї ґетівської казки. А на ті, ну про фей, зокрема, вплинули французькі «Казки тисяча й однієї ночі», перекладені спочатку у Франції, а потім у Німеччині. Все має свій вплив, розумієш? Усе пов’язано й репліковано. Трохи. Зненацька. Все – постмодерн, насамкінець, але знати це ти можеш тільки, коли глибоко вивчиш тему, що тебе цікавить. Інакше гадатимеш, що винайшов байсікл. Хоча, насправді, його давно вже винайшли. Твоє відкриття – тільки варіації…

Я зазирнула в очі Макс. Мені було складно наразі перетравити цю інформацію, тож усе, на що я спромоглася сказати, це:

– Оце Остапа понесло…

– А це що значить? – поцікавилася дівчина.

– Український вираз із моєї батьківщини. Що ти багато води ллєш і мені потроху стає нудно.

– Багато ллю води? – знову не зрозуміла Макс.

– Хм, ну як тобі пояснити… Бачиш, моя країна також багата на фольклор, – я підморгнула. – Ну, висловлюєшся завуальовано. Спробуй коротше, пліз.

Макс закопилила губки.

– Я до того, що ми шукаємо замок, який насправді знайти легко. Потрібно тільки досконало вивчити бекграунд. Ґете мав правду щодо велетня й блудних вогників, що шукали прекрасну діву Лілію, твою тезку, не на тому березі. О, Господи… Ти що, справді нічого не розумієш? Ну подивись же крізь гілки дерев, і цей туман, чи то смог, що насувається на нас…

– То є велика хмара, – виправила я її.

– Ти бачиш, як сонце наполегливо пробивається крізь туман (не здавалась Максим), відкриваючи щось менш транспарентне? Але мале… А замок, вочевидь, великий. Тре йти швидше, доки не впала суцільна темрява. Гадаю, ще кілометр до нього.

* * *

Перебратися на інший берег річки на спині велетня. Побачити замок тільки тоді, коли вечорітиме. Не здаватися. Блаженно всміхатися, як китайські туристи, фільмуючи жалюгідні залишки колишньої твердині осяйної цитаделі.

Мене цікавить одне запитання: чи китайці щирі? Оця їхня усмішка, приклеєна до лиця, чи від серця вона? Мене цікавить тільки одне запитання: чи вони радіють тому, що, нарешті, на схилі літ можуть подорожувати; чи тому, що, нарешті, побачили європейські історичні руїни? Якщо останнє, то чи всі руїни викликають у них однакове святе тріпотіння?

Що ж. Перебратися на спині велетня… Побачити замок…

* * *

Моя прапрабабця не мала сумки від «Луї Віттон». Зате золота трипелюсткова конюшина висіла в неї завжди на норовливій шиї[6]. Вона ніколи не забувала, звідкіля вона родом. У неї було кучеряве руде волосся й густі, жовті на кінчиках метелики-вії. Вона була унікумом свого часу: подолала сотні кілометрів до свого коханого й не лише непролазний ліс до вередливого, захованого поміж гілок каштанів і дубів Гайдельберґа, а довжелезний шлях у понад півтори тисячі кілометрів. Через столицю ненависної загарбниці Англії – Вестмінстер, населення якого на той час налічувало аж дев’яносто тисяч і який нагадував величезний мурашник[7]. Через незвідані землі Об’єднаних провінцій, де через два століття Карл Клузіус з радощів через отримання посади в Лейденському університеті висадить свою колекцію цибулин заморської квітки, які він отримав із Константинополя, і тим самим започаткує не лише один із найстаріших ботанічних садів Європи, а й манію – справжню невиправдану манію[8]. Бо, як зазначав пан Курт у своєму романі «Ґалапаґос»: більшість людських цінностей штучні й створені судженням, людською думкою, а не об’єктивними реаліями[9]. Через безліч небезпек і водних бар’єрів із їхніми гнилими палубами кораблів і пітними матросами. Моя бабуся зробила усе, аби знайти мого прародича – свого чоловіка.

І трапилося це, усього-на всього, через якийсь віщий сон.

Моїй пращурці наснилося, що то солдат іде без кресала. Що то вона, а не він, мусить шукати й завойовувати свого судженого. Що не буде монет. Ані золотих, ані мідних…[10]

Цей сон вона розповіла батькам.

Насправді, шановні читачі, не хочу вас обманювати. Розумієте, ми, письменники, також люди. І, як дружина, що виправдовує чоловіка-пияку щоразу, коли той приходить додому з безглуздою усмішкою на вустах; як дитина, що вірить у Діда Мороза навіть після того, як бачить, що батьки вночі незграбно фігачать остогидлі лижі під ялинку; як Стенлі Ковальські, що вже здогадується про підступ Бланш, але й далі кохає її[11]… ми хочемо вірити. Бо віра – вона не тільки наївних молодиків живить. Віра – вона ж любов. Бо любиш, незважаючи ні на що, всупереч, а не через щось, бо «так треба» (то не любов). Віра – вона ж натхнення. Бо ти віриш, що твій роман прочитають, і що він сподобається. І що зовсім невипадково на твій день народження незнайома читачка напише схвальний відгук, а бо тому, що треба написати ще й цей твір, робоча назва якого «Германія». До речі, вам яка назва більше подобається: оця робоча, що висвічується в мене в заголовку Ворду, доки я пишу роман і грає тихо музика й пашить різдвяна свічка на комп’ютерному столі…, чи та, яку вибрано наостанок? Киньте фідбек пліз[12].

І хоча це художній твір, я хочу бути чесною з вами. Тож…

Тож. Насправді не було ніякого віщого сну. Насправді після того, що накоїла моя прародичка, треба було тікати чимдалі. Через море, через гори, в морок зими – байдуже. Бо якби секрет розкрився, на неї чатувала б вірна смерть.

Моя пра-пра-бозна-скільки-разів бабуся належала до нащадків кельтських племен ґелів[13]. Про них багато чого відомо, зокрема, завдяки популяризації легенд про рудих, схожих на леприконів ірландців з їхніми танцями, віскі й армією, трохи схожою за методами на джихадистську.

Проте багато чого й не відомо. Скільки насправді їх загинуло в «картопляні голодомори», а ще перед тим – від «чорної смерті» чуми? Чи тоді, коли моя прапрабабуся – єдина дочка ірландського фенія[14] з Ольстера[15] подалася до Германії, залишивши своїх рідних, що вважали її нещасною божевільною, можна було уявити, що зробить Генріх VIII, коли припише собі новий титул[16]?