Читать книгу Ліля. Париж. Кохання - Галина Горицька - Страница 7

Я зустріла Макс на одній тусі. Власне, мене запросили на днюху до шефа, і я сподівалася задурно повечеряти, притарабанивши «нікомуНепотрібний» альбом якогось художника, виданий корпорацією «Луї Віттона», і котрий вже ось другий місяць як чекав свого «зоряного часу». А, як відомо, книжки старішають так само, як і цукерки – повільно, але невідворотно вкриваючись пилюкою, що роз’їдає плоть. Тож це запрошення стало як ніколи в пригоді, аби розплатитися розкішним фоліантом, презентованим мені за чорними дверима фундації на знак подяки за вдалу фотосесію[31].

Однак на святі (о боги!) не давали нічого, крім шампанського й канапок. Я пам’ятаю, як похмуро роздивлялась елітну квартиру шефа, моветонно розкішну й вишукану аж занадто, як туалет Ріцу на плас Вандорм: всюди одне золото. Золотими були розставлені то тут то там вази, схожі на китайські, однак виготовлені в стилі арт-деко в сусідній галереї десь на перетині безлічі вулиць перед мостом Альма з боку Єлисейських. Деякі гості сприймали їх за урни, котрі ті справді нагадували, принаймні – прахові, й кидали в них недопалки. Через відчинені панорамні вікна виднілась Ейфелева, що переливалася золотими вогнями ілюмінації в тон дійству. Коли на ній увімкнули вогні, як завжди, о восьмій вечора (я тоді сиділа на золотих сходах, що вели на другий поверх квартири) й гості радісно зааплодували, повернувшись до відчиненого балкона, білі портьєри котрого слугували рамкою для вежі, мені чомусь пригадалася ялинка на кухні в київській квартирі батьків. Коли її вмикали, всі також починали аплодувати, а особливо я, п’ятирічна… і торт… і подарунки…

Одна дама у відкритій довгій сукні, як, власне, і всі інші жони заможних багатіїв, запрошених на свято, так розхвилювалася, побачивши вежу (а її, мушу визнати, не було видно, допоки на ній не увімкнули ілюмінацію), що впустила бокал із шампанським коло моїх ніг. Тут же прибігла маленька собачка – улюблениця господарки й почала лизати шампанське з підлоги. І тоді ця дама звернулася до мене, фотографа, незаміжньої, одягненої у все чорне й без боа на оголених плечах:

– Покваптесь, вона ж наїсться скла?!

Я мовчки витріщилася на неї, а вона на мене, але відразу ж після її слів прибігла прибиральниця й почала відганяти маленьку істоту від скалок бокала. Запала ніякова мовчанка. Вона так і не вибачилася за непорозуміння, та й вибачатися було недоречно: адже в «країні рівних можливостей» будь-кого можна вважити за прислугу. Це ж не образливо, еге ж?

Я мовчки відступила. Не тому, що мені було соромно, або що, швидше через те, що тиша все стояла між гостями, котрі кидали на мене погляди, всі такі у фраках і шовках, намагаючись зрозуміти, хто я є. Я зникла з їхніх очей, пішовши до вбиральні – вона також була вся в золоті. На жаль, я не навчилася ще їсти метал, а тому посеред того ж таки металу в туалеті згризла батончик «Снікерса», що припасла про всяк випадок у бездонній сумці, де, крім того ж, лежало два об’єктиви для екстрених випадків і фотоапарат. І тут почалося…

Виявляється, швидкі жири й надмірна глюкоза цього винайдення XXI ст. (батончика) не дуже сполучаються з вишуканим екстрадрай французьким брютом. І я впилася. Буквально відразу, коли повернулася в золото вітальні та її надреальну величність за наступним бокалом ігристого. А ось їсти не хотілося ще довго. До наступного вечора мене нудило, ніби замість жирів шоколаду швидше почав засвоюватися саме спирт…

Пам’ятаю, як сиділа на мармурових сходах коло вбиральні, вже незважаючи на здивовані погляди дам у боа і їхніх кавалерів у фраках, коли вона виринула до мене з темного океану казково заможних гостей, немов ковток свіжого повітря, зовсім інша, немов полум’яна русалка, котру вхоплює хворобливий погляд моряка посеред лежбища сірої маси котиків.

– Привіт, подруго. Тобі тут не нудно?

– Ну як сказати… – я зашарілася. – А що, є якісь конкретні пропозиції? Чи ти це так просто, аби зав’язати діалог?

– Хах! Як бачиш, діалог мені вже вдався. До того ж одразу, – нахабно підморгнула мені якась чи то модель, чи то обкурена мажорка, худюща, як коза, з лопатками, що випирали, і білими, як кокаїн, тонкими патлами, що звисали на її стару шкіряну косуху. Мені здалося, то прямий відкид у дев’яності. Вона вся така райдужна, у своїх варьонках і фенічках, була ніби звідти. Бракувало тільки серферської дошки та солі між пальцями ніг[32]. – Це, дєтка, конкретна пропозиція – звалити на іншу тусу.

Я подивилася на неї нетверезими очима й ствердно кивнула головою. Пам’ятаю, як мене почало потроху нудити і в голові гойдалося, тому я недовго ламалася.

Уже через годину, знявши мотоциклетний шолом, що якимось чином опинився на моїй голові, я знайшла себе посеред затишної, світлої вітальні, у якій коло стіни стояла книжкова шафа, начинена різними філософськими трактатами. Там був і Шпенглер, і Кант… До того ж не в старих обкладинках, так би мовити, «від бабулі дісталось», а свіженькі, нещодавно куплені. Це мене підкорило.

Ця дівчинка якось уміщала у своїй голові чималі мізки, або принаймні в неї був смак. Хоча я не хотіла вірити, що можна ось так, знічев’я, накупити безліч рідкісних книг, котрі одна більше за іншу хизуються інтелектуальністю власниці.

А естетські моделі – це вже формат. Мій. Принаймні мій смак мені так підказує, бо до того я спала з двома такими та ще й разом. А до того… А що до того? Я трохи відволіклася, поринувши в спогади.

А до того, давши свою згоду, пам’ятаю, дівиця з дев’яностих просто взяла мене за руку й кудись потягнула крізь золото вбиральні, крізь вітальню та гетсбівський натовп, крізь планети й скупчення астероїдів. До зірок. Дівицю звали Макс. Вона так лагідно тримала мене за лапку, доки показувала свою квартиру, і мені навіть здалося, трохи шаріється (чи то рум’яна «Шанель» за останньою модою, спокушаючи, насичено вилискували на її прекрасних монгольських вилицях?).

Нехай там як, а прокинулися ми разом і відтоді не розлучалися…

Ad aspera, ad astras.

* * *

Вона вийшла на берег мокрою, ніби й не плила на кораблі. Її красива сукня із цупкого синього оксамиту ледь не спадала з її плечей від важкості води, котру набрала в річці. Вона відчула, як щось шкребеться в горлі, ніби маленький восьминіг щупальцями хапається за піднебіння й намагається виповзти. Її знудило на витончене вбрання, гаптоване срібною ниткою. Блювотиння прилипло до вишитого листка кропиви, що орнаментував поділ сукні, і вона інстинктивно спробувала його струсити холодними, мов лід, долонями, як справжня охайна дівчинка. А потім втратила свідомість.

«Ліадейн, прокидайся, руже моя. Прокидайся, дитинко. Ти не можеш залишатися тут, на березі Неккару ні секунди. Ні секунди в непритомному стані, бо ти замерзнеш на смерть. А смерть – це не те, що чекає на тебе в найближчому майбутньому. Має чекати…»

Вона опритомніла й звелася на руки. Стала рачки, немов ті вовки, що спостерігали за нею з густого лісу й хижо вилискували очима, чекаючи, коли останні краплини життя залишать її тіло й можна буде її роздерти та з’їсти. Кожен сажень давався їй з таким зусиллям, ніби вона підіймала на своїх плечах цілий шефель[33]. Вона вже втомилася від того, що просто розплющила очі. А золотий трилисник конюшини, що розгойдувався на шиї, її заколисував.

Ліадейн тяжко зітхнула. Крім хижих вилисків вовчих очей із підліска навпроти неї вона встигла помітити кров на сукні, до того ж рука нестерпно боліла. Ліадейн здогадалася, що поранилась під час трощі. Роздивилася навколо й не побачила жодної живої душі – справедливості заради треба зазначити, що й мертвої також.

Навколо на піску була сила-силенна різних гілок і хмизу. Однак вона не мала кресала, щоб розпалити багаття й зігрітися. Ліадейн зітхнула ще раз і навіть не помітила, що за цими роздумами підвелася на ноги. Вона глянула в бік лісу й вогнів, що хижо виблискували, й, зціпивши зуби, пішла в самі хащі.

* * *

Що ж, прийшов час відрекомендуватися. Мене звати Ліадейн. Точнісінько, як мою пра-пра-бозна-скільки-разів… Ну ви зрозуміли.

У моїй родині є традиція – давати дівчатам ім’я Ліадейн. А ще – щопокоління описувати історію роду. Подекуди виходить кумедно читати попередників – кожне покоління додає щось своє й кидає ту розповідь, запечатану сургучною печаткою, до пустої пляшки, перед тим випитого вина, а вже ту – до скрині. Кожного разу, коли представнику з нашого роду стукає тридцятка, він дістає ту скриню, відкриває дешевий, поржавілий мідний замок (кому захочеться красти незрозумілі каракулі, важливі тільки для кількох людей спорідненої крові?), розбиває пляшку, зриває ті печатки з рукопису й читає написане. А потім протягом трьох років він має переписати історію роду й дописати себе та свою половину. Описати себе та сховати написане в пляшку, а потім – у скриню.

Ви запитаєте, навіщо це робиться? А навіщо готувати олів’є на Новий рік? Або напиватися на день народження? Навіщо їздити на кладовище й садити квіти на могилах рідних? Адже вони давно мертві й:

а) хочуть, аби ви просто насолоджувалися тим, що ще живі;

б) переродилися пухким рожевим дитинчам, і з їхньої пам’яті вже стерто, хто ви є і де їхнє попереднє тіло поховане;

в) їхній мозок помер разом із ними та їхнім смердючим тілом, що розкладається, і тільки кігті й волосся на ньому ростуть (за інерцією), абсолютно все одно, чи на поверхні цвістимуть незабудки.

Вибачте за прямолінійність, але… «ніщо у Всесвіті не має сенсу, якщо ви його у цьому не бачите. Тож сенс – це дуже суб’єктивна річ. І сам пошук – це сенс»[34].

Тож.