Читать книгу Ліля. Париж. Кохання - Галина Горицька - Страница 8

Я зупинилася в найстарішому готелі міста на березі річки Неккар. Колись по ній ходили кораблі, що з Гайдельберґа перевозили питну воду до Мангейма. Бо саме в місцевому замку за пізньої пори Середньовіччя вирили колодязь із джерельною чистою водою. По цій самій річці, якщо вірити манускрипту зі старої зеленої пляшки бордо, Ліадейн першою дісталася таки до німецьких земель. Вона вийшла на берег із гордо піднятою головою в розкішній сукні з темно-синього оксамиту, гаптованого справжньою срібною ниткою, яку привезли хрестоносці з Дамаска й подарували найхоробрішому, а відтак найвідомішому фенію в Ірландії – батьку Ліадейн.

За легендами, Ліадейн, що була досить вертлявою й спортивною панянкою, вистрибнула з корабля прямісінько на берег, не замочивши навіть поділ, і гордою ходою пішла до замку мого пра-пра-невідомо-скільки-разів-дідуся. Ну бо бачила віщий сон, що їй судилося сюди приплисти й все таке… Однак це всього-на-всього сімейні легенди.

І я не знайшла навіть сухих фактів про те, що й справді дочка визначного воїна Ірландії, здолавши безліч перепон і миль, прийшла пізньої осені до замку Гайдельберґа й уже до весни стала дружиною короля.

Натомість я дізналася, що в тому далекому 1407-му, коли, згідно з пожовтілим листком у зелену ледь помітку клітинку, що я витягла з пляшки, приплила на берег Неккару[35] моя бабуся, в Німеччині була зовсім інша королева…

* * *

– Проходьте!

(Невдовзі я опинюся в паризькій лікарні «Швидкої допомоги» й взнаю, що можна чекати вічність. І що та «вічність» може тривати більше за чотири години. Але нині я вкрай виснажена отою «вічністю».)

– Та проходьте вже! Ви що, заснули?

Я поморщилась і відкрила очі. Чолов’яга на вигляд був, як із туристичних швабських світлин[36]: велюровий вишитий темно-зелений жилет і борода. Ось хіба що бракувало гостинності того зменшувального артикля «лє», котрий так полюбляють повсюди вставляти саме жителі Баден-Вюртембергу.[37]

Я пішла за ним крутими дерев’яними гвинтовими сходами.

– Вибачте, я хотів трохи обтерти від пилу фари своєї машини. Почав кєрвох[38], а потім у сусідній будинок хазяї з Мюнхена приїхали, тож мусив вимити її всю – якось незручно було перед сусідами… Навіть завтрашню мийку скасував.

Німець озирнувся, щоб подивитися, чи я ще теліпаюся за ним хвостом і, головне – чи сприймаю його слова про швабські традиції як окозамилювання. Я захекалася. Ці сходи своєю безкінечністю все більше нагадували ті, що вели на дах Нотр Даму, тож я покладала певну надію, що «горгулії» в кінці таки порадують мене не менше, ніж паризькі.

– Ні-чо-го… – видушила я із себе по складах у перервах між вдихом і видихом.

Чолов’яга, перевіривши, що зі мною все гаразд, зі скрипом розвернувся на своїх черевиках і рушив далі вгору:

– Я так і не зрозумів із вашого листа: ви шукаєте свою прародичку?

– Так… Ви щодня сюди вилазите? – тяжко дихаючи, ледь промовила я й подумала: «Треба зав’язувати з курінням».

Німець на мою ремарку нічого не відповів. Він, нарешті, зупинився перед тяжкими дерев’яними дверима, колись, у доісторичні часи, пофарбованими в синє, й почав копирсатися в замку. Це тривало досить довго, і мені здалося, ніби ті двері мають просто вибухнути й розпастися на друзки, відкриваючи нам дивовижний світ неприступних льодяних альпійських гір і готичних смерек, коли, нарешті, йому вдасться їх відкрити. Однак нічого такого не сталося. Він просто завмер на якусь мить, і зі страшним скрипом ті двері трохи причинилися. Ці двері завтовшки, готова заприсягнутися, були більші за середньовічні стіни цього собору.

* * *

Я вже бачила такі двері не один раз і проходила повз них, бо написане на кшталт: «Стороннім вхід заборонено», «Тільки для персоналу», «Немає входу» – не просто унеможливлювали взнати законним шляхом, що ж за цими дверима?.. Було щось інше. Більше. Щось із дитинства. Миттєва капітуляція перед тим, що заборонили, усвідомлення того, що навряд вдасться взнати, що за цими дверима, а отже, там щось нецікаве. Значить, там кімната зі швабрами, куди – зась. І тільки дрібним злодюжкам і видатним авантюристам є доступ, таким, як Ніколь Бонне[39], тим, що Клеопатра й Санта Клаус[40], а всім іншим… Ну написано ж вам: зась? Так ви і не лізете.

Аж тут мене осяяло.

– Це ж башта церкви Святого Духа[41]?

Швабець хитро всміхнувся.

– Але як? Вона ж у діаметрі масюпусінька… Я ж кчора підіймалася на неї як туристка і навіть не помітила цих дверей…

Він склав руки на грудях і все усміхався, ніби торжествуючи над моєю здогадкою. Я зрозуміла, що він радіє з мого здивування й того, що мені відкрилося щось нове. Врешті-решт він відповів:

– Є такі самі й у вашому Секр Кьор, і в Нотр Дамі…

– Ми просто не помічаємо їх, еге ж?

– Еге ж…

– Хоча тепер мені здається я точно бачила такі двері з надписами, що забороняли заходити всередину.

– Може бачили, а може й ні. Людям притаманно не бачити того, що ставить зайві запитання.

Німець знизав плечима. Крізь дах пробивалося проміння сонця на схилку, яке сплітало своїм сонячним павутинням навколо його макітри німб.