Читать книгу Ліля. Париж. Кохання - Галина Горицька - Страница 11

Ресторан виявився затишним, та й і був у двох кроках від тієї стародавньої церкви, де вчора в мене була запекла дискусія з істориком, і від нашого готелю. Власне, все містечко було не те що компактним, а ну просто маленьким. Надворі лило як із відра й починало падати щось біле, а всередині, на противагу, затишно потріскували дрова в комині. Двом підтягнутим американцям принесли їхнє замовлення, але порції виявилися такими великими, що вони пороззявляли роти й одразу попросили відкласти й запакувати із собою. Все видавалось ідеальним з одним суттєвим мінусом для мене: вино було слабеньким, а саме тепер це було вкрай погано. Я пила другий келих і чекала на мою дівчинку, роздивляючись картини на стінах, усі як один в один із медіальним сюжетом, і старі балки стелі. Я знала, що розмова буде не з легких, і хотіла бути трохи п’яною, трохи більш спорядженою до експедиції з пошуків розуміння Максим у дрімучому лісі почуттів, трохи більш підготованою до емпатії та поразки. Трохи більш… якою? Розслабленою? Я не знала напевно, чого я прагнула, доки напивалася. Потім зрозуміла, що до смерті боялася цієї розмови. Боялася вкрай.

– Сосиски чудові… Чи як вони тут називаються? – чавкаючи своїм прекрасним ротиком, промовила Макс.

– Що? А… не знаю, – пробурчала я, намурмосившись.

– Гаразд, не хочеш про ковбаски, давай про померлих предків. Ти обіцяла розповісти, чому ми тут. Пам’ятаєш?..

Запала ніякова мовчанка. Я все дивилась, як за вікном падав сніг, спочатку схожий на дощ, а потім на якесь м’яке пір’я, що розчинялося в повітрі, не встигаючи долетіти до землі, немов то були пір’їни з крил янголів, і простим смертним зась отримати такий сувенір. Коли стало ще холодніше, сніг, сформувавшись у білі, чіткі сніжинки, нарешті, повалив рясно й випав на мокру бруківку середньовічного міста. А інакше бути не могло. Зима.

Холод і морок…

* * *

«Усе, що робиться – робиться на краще». «Те, що не можеш змінити – треба прийняти». Чули про таке? Авжеж, чули… і прислухалися. Звісно, прислухалися до цих настанов. І єдиний раз, коли ви до них не прислухалися і зробити анічогісінько не змогли – коли це було справді важливим. І плювати, що минули століття. Плювати, що то навіть, може, неправда все, а легенда, казка, вигадка…

– Агов! Ти мене чуєш? Я запитала: що ми тут робимо?

– Я тут, бо в хроніках мого роду написано, що це може мене змінити.

– Що..?

– Ну це такий документ. Рукопис швидше. Ні, документ… Я не знаю, що воно є насправді. Це така історія про моїх предків, померлих, як ти їх назвала, написана від руки попередніми з мого роду й захована в пляшці. А згодом передана мені в спадок. І ось настає час, ти ту пляшку розбиваєш і читаєш написану цидулку. А потім, судячи з усього, твоє життя змінюється… Я тут, бо там написано, що я можу змінитись. А ось чого ти тут, я й гадки не маю…

– М’о, бо я кохаю тебе?

– Макс… Ти розумієш, що я – не така, як всі? – Я ніколи не запитувала раніше її про це, однак тепер я відчула, як би це не було смішно, що мушу спитати в лоба.

– Звісно! І саме тому я кохаю тебе.

– Так, постривай, ти мені за останню хвилину вже двічі освідчилася в коханні… Вперше за весь час, що ми разом. Ти розумієш, що я не можу мати дітей?

– Ну так. Я ж кажу – це добре! Ну тобто нормально, – похнюпилася вона, немов дитина. – Бо я, я хочу народити, а ти… будеш моєю половинкою.

– Послухай, це дуже серйозне питання… Тобі хоч цікаво, чи мені подобається, що я така? Ти ніколи не питала себе, що, може, і я хочу народити?

Вона засміялася. Так заливчасто, що навіть незворушні американці за сусіднім столиком витріщилися на нас. Мене це якось вразило – це суперечило моїм уявленням про її тонку натуру, виховання і моє бачення її взагалі.

– Ти справді гадаєш, що якийсь там рукопис, якась там цидулка тобі допоможе в цьому? Ха-ха-ха! Та ти б просто раділа, що я з тобою, і ми кохаємо одне одного, і наше життя… То… ну… Господи. Досить, – вона не змогла найти слів.

– Манна небесна?

– Що?

– Наше життя – манна небесна?

* * *

Що ж… Чому вірити? Чи є хоч десь правда? У яких саме джерелах? Тих, офіційних, що я бачила сьогодні на власні очі, понатиканих у баштові стіни? Чи в тих, зі старих пляшок бордо й не лише, написаних від руки нерозбірливим почерком моїх предків?

Я нервово засовалася на готельному ліжку й розбудила Максим. Вона, ще заспана, поморщила свого прекрасного носика. Я відчувала, що наші стосунки вичерпали себе. Чи варто склеювати глечик порозуміння, підтримки, турботи і ніжності? Мені й досі у вухах стирчало оце «Та ти б просто раділа, що я з тобою». І її хижі маленькі ікла, немов у дикого дрібного звірка, і той блиск в очах… Я хотіла це забути. Принаймні не думати про це.